Комунікативні навички учнів старших класів як психолого-педагогічна проблема

Провідною метою сучасної системи шкільної освіти є формування національно свідомої мовної особистості учня – комунікабельної людини, що має високий рівень комунікативної компетентності. Як відомо, компетентність не існує поза межами спілкуванням, адже вона виявляється у конкретних комунікативних ситуаціях й обумовлюється психологічними та соціальними особливостями індивіда. Комунікативні навички школярів розглядаємо як загальне комплексне поняття, що свідчить про рівень навчальних досягнень з мови та мовлення, можливість реалізувати їх у процесі спілкування (http://library.udpu.org.ua/library_files/zbirnuk_nayk_praz/2014/2/30.pdf).

Саме цю проблему досліджували педагоги й лінгвісти М. Бунаков, Ф. Буслаєв, В. Водовозов, Я. Грот, Н. Марецька, О. Потебня, В. Сухомлинський, К. Ушинський, Ф. Фортунатов та ін., які вбачали мету навчання рідної мови у формуванні мовленнєвих умінь.

Німецькі дослідники В. Зігерт і Л. Ланг розвивали ідеї сприйняття тотальної інформації, що "звалюється" на кожну людину, викликаючи емоційну реакцію завдяки почутим і прочитаним фразам, тону, інтонації, настрою, кольору, пахощам, рисам обличчя, обстановці, спогадам, асоціаціям. (*Зигерт В., Ланг Л. Руководить без конфликтов. — М.: Экономика, 1990. С. 171.).

Багато робіт охоплюють весь спектр педагогічної діяльності: від дошкільної до вищої та післядипломної освіти. Серед тих, хто досліджував аспекти комунікативної культури чи мовленнєвої комунікації, такі науковці: Дж. Аллєн, А. Балаян, К. Беркіта, Г. Богін, А. Вербицький, М. Вітт, Л. Виготський, Н. Володін, Л. Гегечкорі, М. Гез, Я. Гольдштейн, П. Гурвіч, Д. Ельконін, М. Жинкін, Є. Залюбовська, І. Зимня, В. Кан-Калик, Л. Кисельова, Г. Китайгородська, С. Козак, Г. Колшанський, О. Крашенінніков, О. Леонтьєв, Є. Маслико, Є. Пассов, О. Петровський, В. Скалкін, В. Філатов, Д. Хаймз, та багато інших (http://ua-referat.com/%D0%A4%D0%BE%D1%80%D0%BC%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D1%83%D0%BD%D1%96%D0%BA%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D0%BE-%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%94%D0%B2%D0%B8%D1%85_%D1%83%D0%BC%D1%96%D0%BD%D1%8C_%D0%BF%D1%96%D0%B4_%D1%87%D0%B0%D1%-81_%D0%B2%D0%B8%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B8%D0%BA%D0%B8).

Людина є соціальною істотою, тобто вона не може обходитися без взаємодії з іншими людьми. Одним зі способів взаємодії є усне чи писемне мовлення, а вже основною соціальною функцією мовлення є комунікація. Організація та вибір мовленнєвих засобів визначається перед усім комунікативними задачами, цілеспрямованістю мовлення, особливостями мислення та психіки людини, його загальноосвітнім та культурно-естетичним рівнем, соціальним середовищем. У контексті проявлення названих вище факторів формуються конкретні вимоги до мовлення (точність, логічна стрункість, виразність тощо). Ця думка підтверджуєься в роботі С. Рубінштейна, який також визначав, що комунікативна функція мовлення поєднує в собі експресивну і спонукальну функції [20] (Рубинштейн С.Л. Принципы и пути развития психологии. - М.: ВО Высшая школа, 1959. - 346 с.).

У науковій літературі розглянуто різні аспекти формування емоційно-комунікативних якостей. Наприклад, С. Дорошенко, В. Чихаєв та інші досліджували процес засвоєння людиною основ мовленнєвої культури (Дорошенко С. І. Основи культури і техніки усного мовлення: навч. посіб. / С. І. Дорошенко. – 2- е вид., перероб. і доп. – Харків: "ОВС", 2002. – 144 с.; Учителю о педагогической технике / Под ред. Л. И. Рувинского. – М.: Педагогика, 1987. – 160 с.). Ці науковці однією з необхідних передумов ефективності цього процесу визначили забезпечення правильності мовлення. Зокрема, С. Дорошенко зазначав, що кожний учитель повинен володіти навичками прийнятої в літературній мові вимови звуків, звукосполучень, навчитися дотримуватися нормативних вимог уживання слів, правильно конструювати речення, вміло застосовувати інтонаційні прийоми усного мовлення [4, с. 3-4], однак В. Чихаєв звертав увагу на те, що культуру мовлення не можна ототожнювати тільки з його "правильністю", дотриманням мовної нормативності (Учителю о педагогической технике / Под ред. Л. И. Рувинского. – М.: Педагогика, 1987. – 160 с.).

Опанування мовою передбачає й виявлення вміння точно добирати та використовувати мовленнєві засоби, які дають змогу оптимально досягати конкретної мети в кожній ситуації спілкування. В. Чихаєв посилався на думку відомого лінгвіста С. Ожегова, що висока культура мовлення виявляється не тільки в дотриманні норм літературної мови, але й в умінні знайти найбільш точний, найбільш дохідливий (найбільш виразний) та найбільш доречний (найбільш відповідний конкретному випадку) засіб для вираження власної думки [8, с. 64]. (http://www.lnu.edu.ua/Pedagogika/periodic/visnyk/22/12_mishchuk.pdf)

Інші науковці (І. Зязюн, Л. Крамущенко, І. Кривонос, Н. Тарасович [5], В. Чихаєв [8] та ін.) більше уваги звертають на необхідність формування мовленнєвої техніки. На їхню думку, вона містить сукупність прийомів фонаційного дихання, мовленнєвого голосу та дикції, доведених до навичок. Фонаційне дихання передбачає три моменти: активність та непомітність вдиху через ніс; правильно організований видих (фокусування струменя повітря в одній точці); розподіл видиху (вміння видихати повітря окремими порціями). У наукових працях вищенаведених авторів також визначено такі характерні ознаки добре відпрацьованого мовленнєвого голосу:

· достатня сила голосу (чути в будь-якій аудиторії);

· достатнє посилення звуку (здатність досягати кожного слухача);

· широкий звуковисотний діапазон (рухливість, гнучкість голосу, що дає змогу змінювати інтонаційно-мелодичний малюнок мовлення);

· приємний тембр голосу (від нього залежить легкість сприйняття);

· польотність (здатність виділятися на тлі інших звуків);

· витривалість (низька стомлюваність голосу, що дає змогу витримувати значне голосове навантаження [8, с. 79–80].

На думку інших науковців [Г. Гороздіна, І. Зязюн, Л. Крамущенко, В. Семіченко та Н. Тарасович], одним з головних показників засвоєння комунікативної культури є наявність певних ознак мовлення: правильності, чистоти, зрозумілості, логічності, точності, доречності, багатства словникового складу, виразності, естетичності. Отже, можна припустити, що тільки гармонійне поєднання цих комунікативних характеристик може сприяти перетворенню мовлення на інструмент ефективного спілкування та взаємодії з людьми, організації спільної діяльності для досягнення професійних цілей. Влучно зазначено, що спілкування є складним багатоаспектним процесом, під час якого налагоджуються та розвиваються контакти між людьми, наприклад, Г. Бороздіна пропонує класифікацію, яка охоплює такі функції спілкування:

· комунікативну, яка забезпечує обмін інформацією між людьми;

· інтерактивну, яка виявляється через організацію взаємодії між індивідами;

· перцептивну, що зумовлює сприйняття співрозмовниками один одного, реалізація якої спрямована на налагодження їх взаєморозуміння [2, с. 8].

Беручи до уваги специфічні особливості педагогічного спілкування, І. Зязюн, Л. Крамущенко, В. Семіченко та Н. Тарасович пояснюють, що завдяки комунікативній функції спілкування відбувається обмін між педагогом та підлітками матеріальними й духовними цінностями, інтелектуально-емоційною інформацією (Педагогічна майстерність / І. А. Зязюн, Л. В. Крамущенко, І. Ф. Кривонос та ін.; За ред. І. А. Зязюна. К., 1997). Реалізація інтерактивної функції спілкування забезпечує пізнання особистості іншою людиною (насамперед педагогом), її самоствердження, виявлення співпереживання до іншої особи, обмін ролями (прагнення увійти у роль іншої людини, зрозуміти її стан та думки)(Гойхман О. Я., Надеина Т. М. Основы речевой коммуникации / Под ред. проф. О. Я. Гойхмана. М., 1997.). Інтерактивна функція спрямована на організацію педагогічної взаємодії між вчителем та учнями [Гойхман О. Я., Надеина Т. М. Основы речевой коммуникации / Под ред. проф. О. Я. Гойхмана. М., 1997. ]

Деякою мірою інший підхід до визначення головних функцій спілкування визначають О. Гойхман та Т. Надєїна [Гойхман О. Я., Надеина Т. М. Основы речевой коммуникации / Под ред. проф. О. Я. Гойхмана. М., 1997.]. Першою функцією вони визначають інформаційну; другою – емотивну функцію спілкування (безпосереднє вираження почуттів, емоцій), що наближається до перцептивної функції; третьою називають агітаційну функцію спілкування (спонукання, прикликання, прохання) ( Гойхман О. Я., Надеина Т. М. Основы речевой коммуникации / Под ред. проф. О. Я. Гойхмана. М., 1997).

Мета реалізації перцептивної функції збігається з метою реалізації інтерактивної функції. Зауважимо, що між описаними класифікаціями функцій спілкування суттєвих відмінностей немає. Саме тому важливими функціями спілкування можна вважати комунікативну, формувальну та навчальну (освітню). Такий підхід відображає головну триєдину мету педагогічної діяльності (навчання, виховання та розвиток особистості), але не дає змоги чітко усвідомити механізм впливу педагога на особистість школяра засобами спілкування. В. Семіченко виділяє інші функції спілкування, які дають більш детальне та влучне трактування функціональності спілкування:

· контактна – досягнення співрозмовниками стану готовності до підтримки взаємозв’язку;

· інформаційна – узгодження дій для організації спільної діяльності;

· спонукальна – стимулювання активності партнера, спрямування її на виконання певних дій;

· координаційна – узгодження дій для організації спільної діяльності;

· розуміння – правильне сприйняття змісту повідомлення та стану співрозмовника;

· емотивна – цілеспрямоване стимулювання у партнера необхідних емоційних переживань чи їх зміни за допомогою власного емоційного стану;

· налагодження взаємин – усвідомлення власного місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших зв'язків у соціумі;

· організація впливу – зміна стану, поведінки співрозмовника, його ціннісно-мотиваційної сфери [6, с. 4].

На думку вчених (Л. Аверченко, Г. Бороздіна), ефективність реалізації усіх функцій спілкування значною мірою залежить від доречного використання головних засобів комунікації, які вони поділяють на декілька груп. Наприклад, Л. Аверченко виділяв такі групи засобів комунікації: вербальні, невербальні (жести, міміка, пантоміміка), паралінгвістичні (якість голосу, його тональність, діапазон) та екстралінгвістичні (паузи, сміх, плач, темп мовлення) [1, с. 8]. Г. Бороздіна визначає інші групи: вербальні, кінесичні (жести, пози, міміка), проксемічні (просторові та часові характеристики), паралінгвістичні [2].

Найбільш детальну класифікацію засобів комунікації запропонувала група полтавських науковців [Педагогічна майстерність /І.А.Зязюн,Л.В.Крамущенко,І.Ф.Кривонос Та ін.; За ред.І. А. Зязюна. К., 1997. ], на чию думку невербальні засоби доцільно поділити на такі групи: фізіономіка (експресія обличчя і фігури, зумовлені будовою тіла); артефакти (прикраси зовнішності); просодика (характеристика голосу); система запахів (природні та штучні); текесика (система дотиків, дотики руки, поплескування); екстралінгвістика (введення в мову пауз, сміх, плач тощо); кінесика (комунікативно значущі рухи); проксеміка (дистанція, взаємне розміщення у спілкуванні); часові характеристики (час, запізнення) [5, с. 59].

Але усі функції та засоби їх реалізації неможливі без використання комунікативних навичок. Шукаючи дефініцію даного терміну, можна зустріти розмаїття думок та поглядів, бо кожен вважає за потребу внести щось своє. Наприклад, у педагогіці під комунікативними навичками розуміють здатність людини взаємодіяти з іншими людьми, адекватно інтерпретуючи інформацію, що отримується, а також правильно її передавати. (http://fb.ru/article/37946/kommunikativnyie-navyiki-chto-eto-takoe-i-zachem-oni-nujnyi)

Психологи, в свою чергу, трактують комунікативні навички як навички ефективного спілкування, зараховуючи до них легкість встановлення контакту, здатність підтримувати розмову, вміння домовлятися та наполягати на своїх законних правах. (http://www.psychologos.ru/articles/view/kommunikativnye_navyki)

Існує й думка, що комунікативні навички – це навички спілкування, вміння слухати, відстоювати свою точку зору, знаходити компроміси, аргументувати та відстоювати свою позицію. (http://www.scienceforum.ru/2013/304/5572)

За даними досліджень, усі комунікативні навички можна умовно поділити на ряд умінь:

· уміння надавати та отримувати знаки уваги (компліменти);

· уміння реагувати на справедливу та несправедливу критику;

· уміння реагувати на провокуючу поведінку і сторони опонента;

· уміння звертатися з проханням;

· уміння відповідати відмовою на чуже прохання, казати "ні";

· уміння співчувати, підтримувати людину;

· уміння приймати підтримку та співчуття зі сторони інших людей;

· уміння вступати в контакт з іншими людьми, контактність;

· уміння реагувати на спробу вступити в контакт

(http://www.scienceforum.ru/2013/304/5572).

Проаналізувавши надані терміни, треба зазначити, що під комунікативними навичками слід розуміти здатність людини до спілкування, продуктивної взаємодії з людьми, змогу правильно отримувати та передавати інформацію, вміння контролювати себе.

Спираючись на трактування поняття "навички", сформульовані різними авторами, визначимо навичку як головну характеристику навчальної діяльності школяра, що включає разом з ним знання, як освоєний суб’єктом спосіб виконання дії (54. Тищенко В. А. Формирование коммуникативных умений учащихся средствами информатики // Информатика и образование / В. А. Тищенко. – 2006. – № 5. – С. 114-119).

При визначенні комунікативних навичок в учнів ми спиралися на такі базові положення:

• комунікативні навички – це інтегральні властивості особистості, які ґрунтуються на певних знаннях і проявляються у здатності виконувати ефективну комунікативну діяльність; вони є не сталим утворенням, а динамічною системою, яка, за наявності сприятливих індивідуально-особистісних та соціальних передумов, піддається розвитку й моделюванню [33, с 71].
• проблему комунікативних навичок слід розглядати у зв’язку з розумінням спілкування як змісту специфічно людської потреби у контакті з іншою людиною [33, с 71].

Треба зазначити, що до комунікативних навичок школярів відносяться такі:

- читати й розуміти неважкі, аутентичні тексти (з розумінням основного змісту і з повним розумінням);

- усно спілкуватися в стандартних ситуаціях учбово-трудової, культурної, побутової сфер;

- в усній формі коротко розказати про себе, оточення, переказати текст, відстояти свою думку, дати оцінку;

- вміння письмово оформити і передати елементарну інформацію (письмо) (Державний стандарт з іноземних мов) [7, с. 18].

Отже, під комунікативними навичками школярів слід розуміти здатність учнів читати й розуміти неважкі, аутентичні тексти, усно спілкуватися в стандартних ситуаціях навчально-трудової, культурної, побутової сфер, в усній формі коротко розказати про себе, оточення, переказати текст, відстояти свою думку, дати оцінку, можливість письмово оформити і передати елементарну інформацію. Саме так й визначається мінімальний рівень комунікативних навичок в державному освітньому стандарті з іноземних мов. (Державний стандарт з іноземних мов.18 с.) [7, с. 18]

Водночас існують поняття "комунікативні вміння" – уміння створювати текст (М. Баранов, Т. Ладиженська, М. Успенський та ін.) і "мовленнєві навички" – вимовні навички, навички слововживання, узгодження та керування слів (Т.О. Ладиженська), а за М. Р. Львовим, мовленнєві навички – це навички аудіювання, говоріння, письма, читання. (Ільїна З.І. Вивчення розділу "Частини мови" у 2 класі / Вивчення української мови у 2–3 класі. – К., 1984. – С. 72–83.)

Для класифікації комунікативних навичок у старшокласників було проаналізовано відомі роботи Г. Селевка, Д. Татьянченка, С. Воровщикова, О. Мудрика, Л. Петрівської, Р. Немова, Г. Андрєєвої, А. Солдатченко. Класифікація комунікативних навичок у різних авторів відрізняється критерієм, за яким вона проведена, найчастіше використовуються такі: психологічні особливості, інформаційні процеси, види інформації, джерела інформації [54].

Розглянемо класифікацію, що найповніше розкриває процес формування комунікативних навичок в учнів старших класів.

Таблиця 1