Дезінформація й підкуп виборців як прийоми чорного піару у виборчих кампаніях

Класичними прийомами дезінформації є такі:

Висування двійників. Для цього знаходять в окрузі людину з таким самим прізвищем, ім’ям та по батькові, як і в кандидата-“ворога” і вмовити цю людину висунути свою кандидатуру. Розрахунок будується на тім, що частина прихильників небажаного кандидата помилиться і проголосує за підставну особу. З аналогічною метою іноді створюють суспільно-політичні організації з назвами, дуже схожими на назви конкуруючих організацій (відомий, наприклад, випадок, коли напередодні виборів в одному з великих регіонів було зареєстровано «Рух “Яблуко”») і висувають підставних осіб від їхнього імені.

Імітація підтримки від статусних людей. Прийом дезінформації полягає в тому, що агітаційний матеріал кандидата (щити, листівки тощо) демонструє удавані дружні або товариські стосунки з відомими особами, що мають високий статус і бездоганну репутацію.

Імітація дій від імені конкурента. Характерними прикладами таких дій є: дзвінки виборцям від імені конкурента вночі; приклеювання листівок на підтримку конкурента на стекла приватних автомобілів (взагалі – будь-яке псування власності); “антиадресна” агітація (наприклад, “ультраліберальна” пропаганда від імені конкурента у кварталах з малозабезпеченим населенням або ура-патріотична серед інтелігенції); дії, які повинні налякати виборців.

Імітація небажаної підтримки конкурентів. Організовується серія масових заходів, на якій про свою підтримку конкурента заявляють бомжі, фашисти, сексуальні меншини тощо (пор. збори геїв і лесбіянок на підтримку П. Явлінського у 2000 р.).

Підкуп виборців також відноситься до сфери чорного піару. Він далеко не такий небезпечний, як дезінформація, оскільки не позбавляє виборців волі свідомого вибору. Водночас підкуп не такий ефективний: немає жодних гарантій, що виборець, одержавши що-небудь від кандидата, відразу ж стане його прихильником. Якщо уважно розглянути кампанії, виграні нібито тільки за допомогою підкупу, в більшості випадків виявляється, що перемога “покупця голосів” стала наслідком стратегічно правильної постановки кампанії, а не голої гри на матеріальному інтересі. Оскільки закон забороняє прямий підкуп виборців під час виборів, його звичайно здійснюють у формі різних гуманітарних програм, реалізованих від імені кандидата до початку кампанії, або ж від імені “друзів” кандидата під час проведення кампанії.

Перед “покупцем голосів” традиційно постають дві проблеми: як обійти закон і як гарантувати, що виборець, якому заплатили, дійсно проголосує за потрібного кандидата. Досить популярні дві схеми підкупу виборців:

Підкуп через найм на роботу. Штаб кандидата укладає з виборцем трудову угоду: наймає його як агітатора. Відразу ж після укладення угоди виборцеві виплачується невеликий аванс. Решту грошей йому обіцяють заплатити як преміальні за “гарну роботу”, під якою розуміється перемога кандидата-наймача на виборах. Насправді реальної роботи від такого “агітатора” ніхто не вимагає. Ціль схеми – створити у виборця матеріальну зацікавленість у перемозі кандидата.

“ Лохотрон ”. Вважається дорогою і рідко застосовуваною технологією. Для організації “лохотрона” необхідно попередньо зареєструвати якусь громадську організацію. Коли починається виборча кампанія, зазначена організація заявляє, що вона не буде підтримувати жодного з кандидатів, але буде боротися за підвищення активності виборців на виборах. В ім’я цієї “високої” мети вона повідомляє про проведення безпрограшної лотереї в день голосування прямо на виборчих дільницях, головним призом якої є автомобіль. Однак у його розігріші зможуть брати участь тільки ті виборці, які вгадають переможця на виборах. Після того як про організацію лотереї довідаються всі жителі округу, починається другий етап операції. Через інформаційні канали виборцям починають повідомляти, що за даними аналітиків і соціологів на виборах лідирує такий-то кандидат (хто при цьому лідирує насправді, не має значення). Кульмінація настає в день голосування. Поруч із кожною ділянкою ставиться автомобіль, що може дістатися будь-якому виборцеві, – варто лише вгадати переможця виборів. А оскільки ім’я майбутнього переможця вже передвіщене “всіма аналітиками і соціологами”, то бажаючий зіграти в “лохотрон” виборець зробить, швидше за все, ставку саме на нього. І щоб ставка не пропала, виборець і проголосує саме за того кандидата, на якого він поставив.

Проте чорний піар і “брудні” технології далеко не так страшні, як про них прийнято говорити. За оцінками різних експертів, використання супротивником найнебезпечнішого сполучення “брудних” методів (дезінформація у поєднанні з інформаційною блокадою, підкріплені адміністративним ресурсом) рівносильні його перевазі (у середньому) приблизно в 10% голосів. “Брудні” технології рідко забезпечують перемогу самі по собі, якщо вони не підкріплені правильною стратегією й тактикою кампанії їхнього кандидата. Так, на виборах у Верховну Раду України (вересень 2007 року) зустрічалося немало випадків чорного піару. Наприклад, обвинувачення в ізраїльському громадянстві на адресу екс-глави МВС, першого номера блоку «Наша Україна – Народна самооборона» Юрія Луценка. Друкувалися листівки з його фотографією на тлі зірки Давида. Або ж поява наклейок, стилізованих під логотип програми Блоку Юлії Тимошенко «Український прорив». На цих наклейках було написано «Український нарив», ними заклеювали оригінальні плакати БЮТ. Проте на хід виборів подібні акції вплинули мало.

Нинішнє зусилля “брудних” методів у російських і українських кампаніях – тимчасове явище, що неминуче буде виходити в прийнятні рамки в міру того, як виборці отримають досвід. Цей процес можна прискорити, якщо регулярно й докладно доводити до широкої громадськості всі “брудні” прийоми, які були використані в кожній великій кампанії.

Отже, у наукових працях, присвячених маніпулюванню масовою свідомістю, немає загальноприйнятої позиції щодо однозначного розуміння методів і прийомів білого та чорного піару та “брудних” технологій, що застосовуються у ЗМІ. Система забезпечення інформаційної безпеки України потребує вдосконалення, шляхи до якого убачаємо у аналізі матеріалів ЗМІ, пов’язаних з передвиборними кампаніями на різних рівнях “вертикалі влади” України, політичної реклами і т. ін., за результатами якого можна оптимізувати форми та засоби інформаційного протиборства.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бредмайер К. Черная риторика: Власть и магия слова. – М.: Альпина Бизнес Букс, 2006. – 248с.

2. Викентьев И.Л. Приемы рекламы и Public Relations. – Ч.1. – СПб., 1995.

3. Войтасик Л. Психология политической пропаганды. – М., 1981.

4. Грачев Г., Мельник И. Манипулирование личностью: Организация, способы и технологии информационно-психологического воздействия. – М.: Изд-во РАГС, 1998. <http: // www. ritorika.hobi. ru>.

5. Гринберг Т.Э. Политические технологии: ПР и реклама: Учебное пособие для студентов вузов. – М.: Аспект Пресс, 2005. – 317с.

6. Доценко Е.Л. Психология манипуляции: феномены, механизмы и защита. – М.: ЧеРо, Издательство МГУ, 1997.

7. Интервью А. Вуймы «Черный пиар – это идеальный способ конкурентной борьбы». – Деловой квартал. – 2007. – 17 вер. - №34 (606). Эл. Адрес: http: /www.dkvartal.ru /magazines /dk.

8. Інформаційна безпека (соціально-правові аспекти): Підручник / Остроухов В.В., Петрик В.М., Присяжнюк М.М. та ін.; заг. ред. Є.Д. Скулиша. – К.: КНТ, 2010. – 776с.

9. Каландаров К.Х. Управление общественным сознанием. Роль коммуникативных процессов. – М.: Гуманитарный центр «Моно-лит», 1998.

10. Кара-Мурза С.Г. Манипуляция сознанием. – М.: Алгоритм, 2000.

11. Костюк К.Н. Политическая мораль и политическая этика в России // Вопр. философии. – 2000. - №2. – С.32-47.

12. Лисовский С.Ф., Евстафьев В.А. Избирательные технологи: История, теория, практика. – М.: Рус. Панорама, 2001. – 454с.

13. Малкин Е., Сучков Е. Основы избирательных технологий и партийного строительства. – М.: Рус. панорама, 2003. – 480с.

14. Связи с общественностью в политике в государственном управлении / Под общ. ред. В.С. Комаровского. – М.: Изд-во РАГС, 2001. – 520с.

15. Синельникова Л.Н. Современный «черный пиар» как манипулятивный дискурс // Жизнь такста или Текст жизни. – Луганск: Знание, 2005. – Т.3. – С.182-188.

16. Таранов П.С. Приемы влияния на людей. – М.: Дело, 1997. – 296с.

17. Харрис Р. Психология массовых коммуникаций. – СПб.: Прайм-Еврознак, 2002.

18. Цуладзе А.М. Политические манипуляции, или Покорение толпы. – М.: Книжный дом «Университет», 1999. – 144с.

19. Чумиков А.Н. Связи с общественностью: Учебное пособие. – М., 2001. – 306с.

20. Шерковин Ю.А. Психологические проблемы массовых информационных процессов. – М.: Наука, 1973. – 215с.

21. Шиллер Г. Манипуляторы сознанием / Пер. с англ. / Науч. ред. Я.Н. Засурский. – М.: Мысль, 1980.

22. Энциклопедия методов пропаганды. (Как нас обрабатывают СМИ, политики и реклама) // <http: glebov.ru/content/view/31/51>