Назвіть основні методи, які використовуються в теорії та соціології масових комунікацій? Дайте їм характеристику.

Термін "метод" походить від грецького слова "methodos", що буквально означає "шлях до чогось". Метод — це спосіб побудови і обгрунтування соціологічних знань, сукупність прийомів, процедур та операцій емпіричного і теоретичного пізнання соціальної реальності. Метод у соціології залежить від проблеми, що досліджується, від побудованої теорії та загальної методологічної орієнтації.

Для дослідження соціокультурних систем, соціальної структури, соціальних інститутів, соціальних відношень широко використовуються порівняно-історичний, генетичний, порівняно-типологічний та типологічний методи. При вивченні громадської свідомості, громадської думки використовуються методи аналізу документів, опитування, в тому числі анкетування та інтерв'ювання, спостереження (включеного і невключеного). При дослідженні міжособистісних стосунків всередині малих груп, ставлення особистості до тих чи інших суспільних явищ, життєвих та ціннісних орієнтацій і настанов особистості використовуються методи соціометрії, соціальної психології, анкетування та інтерв'ювання, біографічний метод. Іншими словами, соціологія пов'язує використання методу з специфікою предмета дослідження і з його завданням. Існує визначена різниця між методами вивчення соціокультурних систем в їх функціонуванні, статистиці, синхронії (типологічний, порівняний, структурно-функціональний методи) і методами дослідження динаміки, генезису та розвитку соціокультурних систем (історичний, генетичний методи, лонгітюдні дослідження).

Наряду з теоретичними методами соціологія розробила систему методів емпіричних соціологічних досліджень — анкетного опитування, інтерв'ю, аналізу документів, спостереження, процедур узагальнення та інтерпретації емпіричних даних.

Велика роль серед соціологічних методів відводиться кількісним і математичним методам, зокрема методам статистики, факторного, латентно-структурного, кореляційного аналізу, процедурам побудови і аналізу шкал різного роду. Для наукового розуміння соціальних явищ і процесів велике значення мають математичні моделі проблем, що досліджуються, розробка різних сценаріїв, які дозволяють виявити різноманітність соціального розвитку, врахувати як об'єктивні, так і суб'єктивні показники і передбачити можливі шляхи розвитку суспільства, соціальних інститутів і структур.

Соціологічні методи характеризуються визначеними властивостями. Це ясність, тобто зрозумілість, можливість впізнати метод серед інших; детермінованість — послідовність у застосуванні обов'язкових правил, принципів здійснення методу; спрямованість — здатність виконувати визначені завдання, підлягати визначеним цілям; результативність — здатність забезпечувати досягнення необхідного результату; плідність — здатність приносити окрім намічених інші, побічні, але іноді не менш важливі результати; економність — здатність давати результат з найменшими витратами сил і часу; надійність — здатність з найбільшою вірогідністю забезпечувати отримання результату.

2. Опитування

Опитування — це метод збору первинної соціологічної інформації шляхом звернення з питаннями до визначених груп людей. За допомогою опитування отримують як інформацію про події, факти, так і відомості про думки, оцінки опитаних. На різницю від листів, які надходять до органів масової комунікації, опитування забезпечує більшу систематичність і точність інформації, що отримується. Крім того, воно розширює кількість джерел інформації, бо прилучає до процесу дослідження тих людей, які за власною ініціативою висловлюватися не будуть.

Розрізняють опитування письмові (анкета) та усні (інтерв'ю), очні та заочні (поштові, телефонні, пресові), експертні та масові, вибіркові та суцільні (зокрема, референдуми), опитування за місцем роботи, проживання, у транспорті, магазині тощо. Для сучасного суспільства характерні регулярні масові опитування населення. Вони часто провадяться з метою повторного дослідження однієї і тієї ж сукупності людей, а також з метою панельного чи порівняльного дослідження. Ефективність цих опитувань різко підвищується за рахунок створення постійно діючих мереж інтерв’юерів та анкетерів, а також постійних вибірок та вибіркових квот, репрезентативних по відношенню до населення міста, регіону, країни. Ефективним є також створення спеціалізованих фірм, які приймають замовлення на проведення опитування за будь-якою тематикою.

Результати масових опитувань встановляться, як правило, відомими не тільки вченим, а і представникам різних урядових і громадянських організацій, широкій громадськості. Тим самим масові опитування стають одним з рупорів громадської думки, виконуючи важливу функцію у вирішенні завдань демократизації нашого суспільства.

Опитування дозволяють отримувати інформацію порівняно швидко і дешево, що сприяє популярності цього методу і навіть ототожненню з ним соціологічних досліджень взагалі. При цьому часто забувають про необхідність кваліфікованого планування опитувань і кваліфікованої інтерпретації відомостей, як отримані від опитаних, не приймають до уваги недоліки цього методу збору даних. Ці недоліки пов'язані з тим, що частина відомостей в анкетах та інтерв'ю, спеціально чи ні перекручуються опитуваними, причому перекручення нерідко носять систематичний характер. Крім того, багато необхідних соціологу відомостей, опитані можуть просто не знати. Тому результати різних опитувань повинні перевірятися і доповнюватися контент-аналізом документів, соціологічним спостереженням, вивченням результатів діяльності.

Серед ряду нормативів, враховуючи специфіку складання соціологічної анкети, можна виділити такі.

1. Релевантність. Визначається тим, наскільки доцільно обрана дана форма інструмента для виміряння даної характеристики. Поняття релевантності пов'язане з питанням про те, чи можна на підставі результатів виміряння судити про наявність у респондентів визначених знань, особистісних характеристик, думок і настанов. Релевантність може бути доведена тільки логічним шляхом.

2. Об'єктивність (чи нейтральність). Міра нейтральності інструмента визначається відповіддю на питання про те, чи залежить оцінка даної характеристики, яка отримана з допомогою даного інструмента, тільки від ступені її вираженості, чи на її значення впливають якісь додаткові фактори.

3. Доступність. Смисл цього нормативу полягає у тому, щоб усі респонденти змогли зрозуміти зміст завдань чи питань.

4. Розрізнювальна здатність. Інструмент має бути сконструйований таким чином, щоб він був здатний фіксувати оптимально тонкі різниці серед респондентів відносно характеристик, що вимірюються.

До другої групи відносяться докази обгрунтованості, які пов'язані з вирішенням питання про те, наскільки результати, які отримані з застосуванням даного інструменту, відповідають інформації про вимірювальні характеристики, які отримані іншими способами.

Серед доказів цього типу виділяються.

1. Тест за відомою групою. У цьому випадку конструйований інструмент перевіряється на групі людей, відносно яких точно відомий розподіл вимірювальних характеристик.

2. Обгрунтованість за збігом. Досить часто доказом обгрунтованості розробленого інструмента виміряння може служити високий коефіцієнт кореляції результатів, отриманих із застосуванням даного інструмента та іншого (готового) інструмента, вже відомого своєю обгрунтованістю.

3. Спостереження

Спостереження — це метод збору первинної соціологічної інформації шляхом прямої та безпосередньої реєстрації дослідником подій та умов, у яких вони мають місце. Спостереження спрямоване і, як правило, структуроване жорсткою програмою (формалізоване спостереження) чи планом (неформалізоване спостереження).

Включене спостереження передбачає інтеграцію дослідника у події та процеси, що спостерігаються, невключене спостереження здійснюється при невтручанні дослідника у події. Воно проводиться приховано чи при такій наявності спостерігача, коли цілі дослідження замасковані.

Розрізняють польові спостереження (у природних умовах) і лабораторні, які використовують найчастіше у психологічних і соціально-психологічних дослідженнях, а також систематичні — за заздалегідь розробленим планом вивчення об'єкта протягом визначеного часу і несистематичні, короткочасні. Останні провадяться на стадії розвідки для формулювання гіпотез соціологічного дослідження чи для контролю і поповнення даних, які отримані іншими способами (з документів, за допомогою опитування). Систематичне спостереження може бути основним методом збору даних, як правило, у монографічному вивченні одного локалізованого об'єкта.

У жорстко формалізованому спостереженні розробляється деталізований інструментарій (картки і протоколи спостереження), події, що спостерігаються, розчленовуються на елементи, які диктуються цілями і програмою дослідження, фіксуються окремі події, їх частота, напруженість тощо, у тому числі поведінкові дії людей, їх висловлювання, загальні та особливі умови діяльності.

Головна перевага спостереження — безпосередність уявлень дослідника, активне продиціювання гіпотез у ході спостереження. Недоліки його полягають у неможливості гарантувати репрезентативність даних через труднощі практичного охоплення великої кількості явищ і у високій вірогідності помилок в інтерпретації подій з точки зору мотивів і спонукань діючих осіб. Для подолання цих обмежень методу спостереження його, як правило, застосовують з іншими способами збору інформації (наприклад, шляхом опитування).

Які ж є особливості спостереження в соціології? Перша особливість спостереження у соціології — це зв'язок спостерігача з об'єктом спостереження. Ні в якій іншій науці, крім соціології, досліднику не доводиться займатися вивченням сукупності, до якої він сам належить, часткою якої він є, від якої безпосередньо залежить. Соціолог спостерігає суспільство, соціальні процеси і ситуації, і одночасно він є часткою цього суспільства нерозривно з ним пов'язаною, яка підлягає всім впливам і змінам, котрим підлягає суспільство у цілому.

Друга особливість спостереження у соціології пов'язана з першою і випливає з неї. Вона полягає у тому, що спостерігач не може бути позбавлений чисто людської риси — емоційності сприйняття. І якщо явища неживої природи можуть не викликати емоцій у спостерігача, то соціальні явища, їх сприйняття та інтерпретація завжди носять емоційний характер. І ця емоційність результатів спостереження тим вище, чим тісніше пов'язаний спостерігач з об'єктом спостереження.

Третя особливість спостереження — складність повторного обстеження. Повторне спостереження навіть повсякденного соціального факту провести дуже важко, бо соціальні процеси підлягають впливу великої кількості різних факторів і тому рідко бувають ідентичними. Тому тільки ретельне і багаторазове спостереження якогось соціального явища може дозволити вважати інформацію про нього достовірною і перейти до інтерпретації даних.

Якщо говорити про труднощі спостереження треба сказати, що вони є наслідком особливостей спостереження як методу збору первинної інформації. Труднощі поділяються на суб'єктивні (пов'язані з особистістю спостерігача) і об'єктивні (ті, що не залежать від спостерігача).

До суб'єктивних труднощів спостереження відносяться можливість розуміння і тлумачення дослідником поведінки і дій інших людей через призму власного "я", через власну систему ціннісних орієнтацій, а емоційність людського сприйняття і неминучість впливу на результати спостереження досвіду, який вже є у спостерігача.

До об'єктивних труднощів спостереження перш за все слід віднести обмеженість часу спостереження часом здійснення події. Крім того, далеко не всі соціальні факти підлягають безпосередньому спостереженню.

Виділяються такі етапи проведення спостереження.

1. Встановлення об'єкта і предмету спостереження, визначення мети, постановка завдань.

2. Забезпечення доступу до середовища, встановлення контактів з людьми.

3. Вибір способу (виду) спостереження і розробка процедури на основі заздалегідь зібраних матеріалів.

4. Підготовка технічних документів і обладнання (тиражування карток, протоколів, інструкцій тощо).

5. Проведення спостереження, збір даних, накопичення інформації.

6. Запис результатів спостереження, який виконується у вигляді: а) короткий запис "по гарячому сліду", б) картки для реєстрації інформації, в) протокол спостереження, г) щоденник спостереження, д) фото-, кіно і звукозапис.

7. Контроль спостереження, який можна здійснювати різними способами: а) проведення розмов з учасниками подій, б) звернення до документів, в) верифікація результатів власного спостереження спостереженням, яке зробив інший спостерігач.

8. Звіт про спостереження, який має містити: а) ретельну документацію про час, місце і обставини спостереження, б) інформацію про спосіб спостереження, в) характеристику осіб, що підлягають спостереженню, г) детальний опис фактів, що спостерігалися, д) власні замітки та інтерпретації спостерігача.

Складання програми спостереження ставить дослідника перед необхідністю розв'язати ряд досить складних проблем. Спостереження — це перш за все вивчення об'єкта в ситуаціях діяльності. Інакше кажучи, мова йде про дослідження процесів, що здійснюються. При розробці програми спостереження слід дотримуватися таких умов.

1. Розчленування об'єкта спостереження на складові елементи має бути логічним, відповідати органічній природі об'єкта і дозволяти відтворення (реконструкцію) цілого з частин.

2. Це розчленування має вестися у термінах, адекватних тим, якими дослідник хоче оперувати при аналізі отриманої інформації.

3. Виділені елементи об'єкта спостереження (одиниці спостереження) повинні однозначно інтерпретуватись, не допускати двозначного тлумачення.

Експеримент

Термін "експеримент" латинського походження від experіmentum — спроба, дослід. Це загальнонауковий метод отримання в умовах, які контролюються і управляються, нових знань, перш за все про причинно-наслідкові відношення між явищами і процесами, який застосовується соціологією з урахуванням специфіки її об'єктів і методів.

Як науковий метод експеримент має свою логіку, котра була розроблена у XІX ст. Дж.С.Міллем і приписує подвійне правило різниці у згоді: якщо в експерименті за групою подій А, В, С слідує подія а, але за В і С не слідує а, то А є причиною а.

Перша з двох груп подій розглядається як експериментальна, а друга — як контрольна; подія, яка їх відрізняє, називається незалежною перемінною, яка у ході експерименту може підлягати різним змінам. Цей класичний план проведення експерименту з часом був доповнений факторним планом експерименту, який передбачає декілька незалежних перемінних.

Якщо у ході експерименту розв'язується питання про істинність однієї з двох чи більше гіпотез, то говорять про вирішальний експеримент.

Розрізняють натурний (польовий, лабораторний) і уявний (модельний) експеримент. Дослідження натурних експериментів у соціології обмежене соціальною природою об'єктів дослідження, які складаються з людей і вимагають від дослідників дотримання моральної норми "не зашкодь" об'єкту. Тому більшість натурних соціологічних експериментів проводяться на малих групах і, як правило, мають багато спільного з соціально-психологічним експериментом.

Уявні соціологічні експерименти розповсюджені набагато ширше, вони присутні у кожному великому соціологічному дослідженні, де використовуються методи статистичного аналізу, і є основними при моделюванні соціальних процесів на ЕОМ. Модельні експерименти дозволяють більш точно визначити стратегію натурного соціологічного експерименту, але не можуть замінити його.

Таким чином, експеримент в соціології — це спосіб отримання інформації про кількісні та якісні зміни показників діяльності та поведінки соціального об'єкта в результаті впливу на нього деяких керуючих і контролюючих факторів (перемінних).

Методологічним грунтом експерименту в соціологічному дослідженні є концепція соціального детермінізму. Тому основна теоретична проблема експериментального методу полягає у виділенні значимих перемінних, які детермінують дане соціальне явище. Впливаючи на ці перемінні та досліджуючи причинно-наслідкові залежності, дослідник може з'ясувати структуру детермінації даного явища і роль окремих перемінних.

Іншою особливістю експерименту в соціології є якісно більш високий рівень складності причинної залежності соціальних явищ, що перш за все проявляється в суттєво більш високій, ніж у природно-науковому експерименті, кількості перемінних. Іншими словами, простір детермінації у соціологічному експерименті є багатомірним, що заважає виділенню причинних залежностей "у чистому вигляді", а, як наслідок, постановку завдань експерименту.

Побудова гіпотези і планування її перевірки у ході експерименту вимагають перш за все опису системи перемінних, які детермінують поведінку соціального об'єкта. Якщо знання про соціальний об'єкт обмежене, якщо не можна виділити структуру перемінних — проведення експерименту недоцільно.

Перемінна, напрямок чи інтенсивність дії якої визначається соціологом у відповідності із заздалегідь розробленою програмою, називається керуючою. Ця перемінна буде контрольованою, якщо її якісні чи кількісні зміни, також напрямок її впливу, здійснюється у заданих соціологом межах. Перемінна, яка керується і контролюється дослідником називається незалежною.

Незалежна перемінна позначається як експериментальний фактор (експериментальна перемінна). Це може бути новий для даного соціального об'єкта фактор, який вводиться соціологом, чи один з факторів об'єкта, який керується і контролюється соціологом.

Фактор, зміна якого визначається незалежною перемінною, називається залежною перемінною.

Вибір того чи іншого фактора у якості залежної чи незалежної перемінної визначається гіпотезою дослідження (що передбачається виявити) та природою об'єкта (що вимірюється).

22) Як ставилися до поняття "громадська думка" античні філософи?

Громадська думка — це стан масової свідомості, який включає в себе приховане чи явне ставлення різних соціальних спільностей до проблем, подій і фактів дійсності.

Сутність думок людей вивчалась ще в античні часи. Для філософських поглядів Парменіда, Емпедокла, Демокрита характерно протиставлення категорій "думки" і "знання". Думка розглядалась цими вченими як помилкове знання, щось неясне, нестійке, яке йде всупереч раціональній істині. Але вже після Платона і Аристотеля все більше визнання отримує інша точка зору: думка є щось середнє між знанням і вірою. Вона являє ніби поєднуючу ланку між чистою чуттєвістю і раціональною істиною.

Боротьба цих двох тенденцій продовжувалась і тоді, коли у сфері наукового, філософського дослідження опинилось явище, яке позначалося терміном "громадська думка". Ця боротьба наочно просліджується у поглядах представників німецької класичної філософії. Так, Гегель у своїй роботі "Філософія права" дав досить розгорнуту концепцію громадської думки, яка включала її визначення, характеристику різних сторін тощо.

Гегель розглядав громадську думку у зв'язку з аналізом державного устрою, де він виділяв законотворчу і урядову владу, а також елемент верств населення. У чому основна роль цього елемента? У тому, відповідає німецький філософ, щоб у ньому отримала існування публічна свідомість, як емпірична спільність багатьох поглядів і думок. Ця спільність має форму людського здорового глузду, в якому знаходить відбиття загальний стан справ. Гегель чітко виділяв те об'єднуюче, що є в сукупності індивідуальних думок, спільних справ, проблем, що викликають загальний інтерес. Ця ідея найбільш повно розглядається у визначенні: "Формальна, суб'єктивна свобода, яка полягає у тому, що окремі особистості як такі, мають і висловлюють свою власну думку, судження про спільні справи і подають пораду відносно них, проявляється у тієї сумісності, яка називається громадською думкою" (Гегель. Философия права. — М.-Л., 1934. — Т. 7. — С. 336).

Гегель визначає основний механізм формування громадської думки — дискусію. Саме момент дискусії, обговорення дозволяє, по-перше, відокремити те спільне, що є в індивідуальних думках, а, по-друге, збільшити раціональний потенціал виробляємої думки. Тільки через публічну дискусію, вважав Гегель, громадська думка наближується до істини, стає більш розумною.

Розкриття природи громадської думки відкриває шлях для пізнання її змісту, який заключає в собі сукупність різних, часто суперечливих один одному елементів, котрі мають в цілому емоційний, раціональний і вольовий характер. Центром, навколо якого групуються ці елементи, є соціальна оцінка. Остання є відбиттям одного з видів ставлення суб'єкта до об'єкта, ставлення, котре заключається у тому, що суб'єкт визначає відповідність об'єкта чи його окремих сторін і властивостей критеріям, які він висунув. Соціальні оцінки різних явищ мають різну міру раціональності. Ці оцінки за своїм характером (спрямованістю) можуть бути позитивними (схвалюючими), негативними (засуджуючими), нейтральними (останні у ряді випадків можуть виступати як збалансовані оцінки). Як правило, оціночна діяльність супроводжується емоціями (радістю, дружелюбністю, ворожнечею тощо). Однак з часом емоції послаблюються і ставлення до явища, події реалізується переважно при посередництві оцінки, що склалася.

Однією з найважливіших характеристик соціальної оцінки (і громадської думки в цілому) є її інтенсивність, яка дає уяву про силу прояву ставлення людей до події чи явища. Шкала інтенсивності може бути різною (у залежності від мети дослідження), але її крайніми точками завжди є повне схвалення чи повне засудження.

Соціальна оцінка, яка виражає ставлення у формі схвалення чи засудження (різної інтенсивності), дає імпульс до практичних дій. І з цієї точки зору в структурі громадської думки велику роль грає настанова, яка відбиває стан готовності чи схильності діяти певним чином.

З різних видів настанов громадська думка найбільш тісно пов'язана з так званими фіксованими соціальними настановами, котрі людина, як правило, усвідомлює і котрі являють загальні орієнтації особистості у відношенні соціальних об'єктів. Соціальні настанови виникають на грунті впливу на людину соціальної дійсності, інших людей. В них знаходять відбиття ціннісні орієнтації індивідів як членів визначених груп і суспільства в цілому. Розрізняють два ряди цінностей: санкціоновані та культивовані системою засобів, які контролюються органами управління; і функціонуючі на рівні звичайної свідомості. У громадській думці обидва цих ряди взаємодіють один з одним.

Ціннісні орієнтації змінюються під впливом об'єктивних умов і суб'єктивних факторів, що знаходить безпосереднє відбиття у стані громадської думки.

Серед соціально-психологічних компонентів громадської думки важливе місце належить різним формам соціальної настанови, яка розуміється як визначений емоційний чи емоційно-розумовий настрій. Поряд з рухомістю, імпульсивністю, динамічністю він має і визначену стабільність в основних своїх рисах. Оціночна діяльність людей, яка лежить в основі формування і функціонування громадської думки, пов'язана не тільки з соціально-психологічними характеристиками людей, але і з їх пізнавальними здібностями. Оцінка якогось явища передбачає присутність деякого знання.

Тут необхідно враховувати специфіку думки, яка заключається у тому, що вона є необхідною ланкою у взаємовідношеннях суб'єкта і об'єкта діяльності, у ставленні людини, соціальної групи до оточуючого середовища. Людина не тільки пізнає світ, але і змінює його. У процесі цього змінювання люди використовують оцінки, які включають до себе не тільки почуття, але і знання про об'єкти думки. Тому саме існування громадської думки неможливе без присутності в ньому елементів знання, як життєвого, так і науково-емпіричного та теоретичного.

Думка складається на основі знання про предмет. Формування громадської думки, звичайно, відрізняється від процесу пізнання. Адже метою думки є не всебічне вивчення предмета, отримання об'єктивної істини, а використання наявних знань для формування оцінки, для вироблення схвального чи засуджуючого ставлення до предмета думки. Саме тому знання, які містяться в громадській думці, виділяються визначеною специфікою як за обсягом, так і за рівнем. Включеність у структуру громадської думки знань пов'язана з такою важливою її характеристикою, як компетентність.