Основні законодавчі акти з питань охорони праці. Основні положення Закону України «Про охорону праці».

Охорона праці жінок, неповнолітніх та інвалідів.

Особлива увага в законодавстві приділяється охороні праці жінок. Забороняється застосування праці жінок на важких роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт із санітарного та побутового обслуговування).

Не допускається залучати до робіт у нічний час (з 22 до 6 год. ранку), надурочних робіт, робіт у вихідні та направляти у відрядження вагітних жінок і матерів, що годують грудьми, а також жінок, які мають дітей віком до трьох років. Жінки, що мають дітей у віці від 3 до 14 років або дітей-інвалідів, не можуть залучатися до надурочних робіт або направлятися у відрядження без їхньої згоди.

Вагітні жінки, відповідно до медичного висновку, переводяться на період вагітності на іншу, легшу роботу зі збереженням середнього заробітку з попереднього місця. Жінки, котрі мають дітей віком до трьох років, у разі неможливості виконання попередньої роботи переводяться на іншу роботу зі збереженням середнього заробітку за місцем попередньої роботи до досягнення дитиною віку трьох років. Перед відпусткою з вагітності й пологів або безпосередньо після неї жінці, за її заявою, надається щорічна відпустка залежно від стажу роботи на даному підприємстві.

Крім відпустки з вагітності й пологів (70 днів до і 56 після пологів), жінці, за її заявою, надається частково оплачувана відпустка до досягнення дитиною віку трьох років. На час відпустки зберігається місце роботи (посада) і сплачується допомога по держстраху. Жінкам, що мають дітей віком до півтора року, надаються, крім загальної перерви для відпочинку, додаткові перерви для годування дитини не менш аніж через три години тривалістю не менш як 30 хв. кожна. Ці перерви включаються в робочий час і оплачуються за середнім заробітком. Не допускаються звільнення з ініціативи підприємства вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до трьох років, мате-рів-одиначок при наявності дитини до 14 років або дитини-інваліда, крім випадків повної ліквідації підприємства, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.

Законодавством України забороняється застосування праці неповнолітніх, тобто осіб віком до 18 років, на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах. Забороняється залучати осіб, молодших 18 років, до нічних і надурочних робіт і до робіт у вихідні (ст. 192 КЗпП).

Не допускається приймати на роботу осіб, які не мають 16 років. Однак, як виняток, можуть прийматися на роботу особи, котрі досягли п'ятнадцяти років, за згодою одного з батьків або особи, що його замінює. Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, яка не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час, після досягнення ними 14-річного віку, за згодою одного з батьків або особи, що його замінює (ст. 188 КЗпП).

Забороняється залучати неповнолітніх до нічних, надурочних робіт та робіт у вихідні (ст. 192 КЗпП). Усі особи, котрі не досягнули 18 років, приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду і в подальшому, до досягнення 21 року, щороку підлягають обов'язковому медичному огляду (ст. 191 КЗпП).

Для неповнолітніх, у віці від 16 до 18 років, встановлено скорочений 36-годинний робочий тиждень, а для 15-річних — 24-годинний.

Щорічна відпустка підліткам надається тривалістю один календарний місяць у літній час або, на їх бажання, в будь-яку іншу пору року.

Забороняється залучати осіб, молодших 18 років, до перенесення і пересування важких речей, маса яких перевищує встановлені граничні норми.

Забороняється також залучати неповнолітніх до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Граничні норми підіймання і переміщення важких речей неповнолітніми затверджено наказом МОЗ України від 22.08.1996 р. № 59 (табл. 2.1).

Для дорослих чоловіків гранична норма становить 50 кг.

Для інвалідів створюються умови праці згідно з рекомендаціями МСЕК.

Граничні норми підіймання та переміщення важких речей неповнолітніми.

Вік 14 короткочасна робота: юнаки 5 кг. дівчата 2,5 кг. тривала робота: заборонена.

Вік 15 років короткочасна робота: юнаки 12 дівчата 6 кг. тривала робота: 8,4кг і 4,2кг.

Вік 16 років короткочасна робота: юнаки 14 дівчата 7 кг. тривала робота 11,2кг і 5,6кг.

Вік 17 років короткочасна робота: юнаки 16 і дівчата 8 кг. тривала робота 12,6кг і 6,3 кг.

 

Обовязки роботодавців та працівників щодо виконання вимог ОП.

Організація охорони праці на підприємстві покладається на роботодавця. Останній зобов'язаний створити на робочому місці в кожному структурному підрозділі умови праці відповідно до нормативно-правових актів, а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці. Роботодавець несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог.

Відповідно до Закону України «Про охорону праці» працівник зобов'язаний:

- дбати про особисту безпеку і здоров'я, а також про безпеку і здоров'я оточуючих людей в процесі виконання будь-яких робіт чи під час перебування на території підприємства;

- знати і виконувати вимоги нормативно-правових актів з охорони праці, правила поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, користуватися засобами колективного та індивідуального захисту;

- проходить у встановленому законодавством порядку попередні та періодичні медичні огляди.

За порушення зазначених вимог працівник несе безпосередню відповідальність.

Навчання та систематичне підвищення рівня знань працівників, населення України з питань охорони праці - один з основних принципів державної політики в галузі охорони праці та забезпечення ефективної профілактичної роботи щодо запобігання аварій і травматизму на виробництві.

Основним нормативним актом, що встановлює порядок та види навчання, а також форми перевірки знань з охорони праці є НП АОП 0.00-4.12-05 «Типове положення про порядок проведення навчання і перевірки знань з питань охорони праці».

Даний нормативний документ спрямований на реалізацію в Україні системи безперервного навчання з питань охорони праці, яка проводиться з працівниками в процесі трудової діяльності, а також з учнями, курсантами, слухачами та студентами навчальних закладів під час трудового та професійного навчання.

Вимоги Типового положення є обов'язковими для виконання усіма центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, бюджетними установами та суб'єктами господарської діяльності незалежно від форми власності та видів діяльності.

Нагляд за дотриманням даного Типового положення здійснюють органи державного нагляду за охороною праці, а контроль - служби охорони праці центральних та місцевих органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та підприємств.

 

Класифікація нещасних випадків.

Вентиляція виробничих приміщень

Вентиляція - організований і регульований повітрообмін, який забезпечує видалення із приміщення забрудненого повітря і приплив на його місце чистого з метою створення сприятливого для здоров'я повітряного середовища.

Класифікація вентиляції

1.За способом переміщення повітря: природна, штучна, комбінована.

2.За напрямком потоку повітря: припливна, витяжна, припливно-витяжна.

3.За місцем дії: загально обмінна, місцева, комбінована.

4.За призначенням: робоча, аварійна.

Природна вентиляція

Природна вентиляція відбувається внаслідок теплового та вітрового напорів. Природна вентиляція:

- неорганізована - об'єми повітря, що надходять і вилучаються із приміщення, невідомі, а сам повітрообмін залежить від випадкових чинників (напрямку і сили вітру).

Приклад: просочування повітря через щільності у вікнах, дверях; провітрювання.

- Організована - це аерація. Для аерації в стінах будівля роблять отвори для надходження зовнішнього повітря, а на даху - спеціальні пристрої (ліхтарі) для видалення відпрацьованого повітря.

Переваги природної вентиляції - дешевизна та простота експлуатації. Недолік - повітря надходить без попереднього очищення; видалене відпрацьоване повітря забруднює довкілля.

Штучна вентиляція

Дає можливість очищувати повітря перед його викидом в атмосферу, вловлювати шкідливі речовини біля місць їх утворення, обробляти припливне повітря (очищувати, підігрівати, зволожувати).

При штучній вентиляції повітрообмін здійснюється внаслідок різниці тисків, що створюються вентилятором.

Штучна вентиляція - робоча (загальнообмінна, місцева, комбінована); аварійна (вмикається автоматично у разі досягнення граничної концентрації шкідливих речовин) - забезпечує 8-12 кратний повітрообмін за 1 годину.

 

ЕП і ЕВ.

Усі електромагнітні поля та випромінювання поділяються на природні та антропогенні.

ЕМП природного походження. Навколо Землі існує електричне поле напруженістю у середньому 130 В/м, яке зменшується від середніх широт до полюсів та до екватора, а також за експоненціальним законом 3 віддаленням від земної поверхні. Спостерігаються річні, добові та інші варіації цього поля, а також випадкові його зміни під впливом грозових розрядів, опадів, завірюх, пилових бур, вітрів.

Розглянуті ЕМП впливали на біологічні об’єкти та, зокрема, на людину під час усього її існування. Це дало змогу у процесі еволюції пристосуватися до впливу таких полів та виробити захисні механізми, які захищають людину від можливих ушкоджень за рахунок природних факторів.

Однак усе ж спостерігається кореляція між змінами сонячної активності (викликаними ними змінами електромагнітного випромінювання) і нервовими, психічними, серцево-судинними захворюваннями людей, а також порушенням умовно-рефлекторної діяльності тварин.

Антропогенні випромінювання фактично охоплюють усі діапазони. Розглянемо вплив радіохвильового випромінювання, зокрема випромінювання ВЧ та УВЧ діапазонів, (діапазони ЗО кГц—500 МГц). Можливості прямого опромінення радіохвилями визначаються умовами їх розповсюдження, які залежать від довжини хвилі.

Випромінювання НВЧ діапазону. Активність впливу ЕМП різних діапазонів частот різна: вона значно зростає з ростом частоти та дуже серйозно впливає у НВЧ діапазоні. У даний діапазон входять дециметрові (100-10 см), сантиметрові (10-1 см) та міліметрові (10-1 мм) хвилі. Ці діапазони об’єднуються терміном «мікрохвильові».

Як і УВЧ НВЧ випромінювання сильно поглинається фунтом та не віддзеркалюється іоносферою. Тому розповсюдження НВЧ відбувається в межах прямої видимості.

На дециметрових хвилях працюють радіомовні та телевізійні станції, які забезпечують у зв’язку зі зниженням рівня перешкод вищу якість передачі інформації ніж в УВЧ діапазоні.

Під впливом ЕМП та випромінювань спостерігаються загальна слабкість, підвищена сонливість, а також розлад сну, головний біль, біль у ділянці серця. З’являється роздратування, втрата уваги, 3poqac тривалість мовнорухової та зоровомо-торної реакцій, підвищується межа нюхової чутливості. Виникає ряд симптомів, які є свідченням порушення роботи окремих органів— шлунку, пепінки, селезінки, підшлункової Та інших залоз. Пригнічуються харчовий та статевий рефлекси.

Джерелами електромагнітних випромінювань у радіотехнічних пристроях є генератор, тракти передачі енергії від генератора до антени, антенні пристрої, електромагніти в установках для термічної обробки матеріалів, конденсатори, високочастотні трансформатори, фідерні лінії.

встановлені правилами гранично допустимі рівні (ГДР) ЕМП поширюються на діапазон частот 30 кГц-300 Гц.

Електромагнітне поле ВЧ і НВЧ, що несе з собою енергію, може самостійно поширюватися у просторі без провідника електроструму зі швидкістю, близькою до швидкості світла.

Воно змінюється з цією ж частотою, що і струм, який його створив. Електромагнітне поле в 5-8 діапазонах частот оцінюється напруженістю поля. Одиницею виміру напруженості поля для електричної складової є вольт на метр В/м).

Поле у 9-11 діапазонах частот оцінюється поверхневою густиною потоку енергій (ГПЕ). Одиницею виміру ГПЕ є Ват на квадратний метр — (1Вт/м2 -0,1 мвт/см2 * 100 мкВт/см2).

 

Показники.

З метою одержання початкових даних для розробки заходів щодо забезпечення пожежної та вибухової безпеки, при визначенні категорії та класу приміщень і будівель відповідно до вимог норм технологічного.проектування, стандартів ССБП, будівельних норм і правил, правил будови електроустановок встановлена номенклатура показників пожежо-вибухонебезпечності речовин і матеріалів.

У ГОСТІ 12.1.044-89 "Пожаро-взрывоопасность веществ и материалов. Номенклатура показателей и методы их определения" наведено 20 показників, перелік яких при необхідності може бути розширений. Вибір показників для характеристики пожежо-вибухонебезпечності тих чи інших речовин і матеріалів залежить від агрегатного стану речовини (матеріалу) та умов її застосування. Деякі найважливіші з них та їх застосування для характеристики речовин у різних агрегатних станах наведені в табл. 5.1.

Таблиця 5.1. Показники пожежо-вибухонебезпечності речовин і матеріалів

Горючість є кваліфікаційною характеристикою здатності речовин і матеріалів до горіння і застосовується для таких потреб: кваліфікації речовин і матеріалів за горючістю; визначення категорії і класу приміщень за вибухо-пожежною та пожежною небезпечністю; при розробці заходів щодо забезпечення пожежної безпеки.

За горючістю речовини і матеріали поділяють на негорючі, важкогорючі та горючі.

Негорючі - це речовини і матеріали, які не здатні горіти у повітрі. Проте серед них можуть бути пожежонебезпечні, наприклад, окислювачі і речовини, що виділяють горючі продукти при взаємодії з водою, киснем або з іншими речовинами. До негорючих речовин належать усі мінеральні та більшість штучних неорганічних матеріалів.

Важкогорючі - речовини і матеріали, що здатні горіти в повітрі при дії джерела запалювання, але не здатні самостійно горіти після його вилучення. Це можуть бути композиції, що складаються з органічного матеріалу і мінерального наповнювача.

Горючі - речовини і матеріали, що здатні займатися при дії джерела запалювання і самостійно горіти після його вилучення.

Температура спалаху - це найменша температура конденсованої речовини, при якій в умовах спеціальних випробувань над її поверхнею утворюються пари, що здатні спалахувати від джерела запалювання, але швидкість їх утворення при цьому недостатня для стійкого горіння.

Температура спалаху характеризує умови, за яких речовина стає пожежонебезпечною. Цей показник застосовується при класифікації рідин за ступенем пожежної небезпечності, при визначенні категорії та класифікації приміщень і зон за пожежовибуховою небезпечністю, а також при розробці заходів пожежо-вибухобезпеки.

Температура спалахування - це найменша температура речовини, при якій в умовах спеціальних випробувань речовина виділяє горючі пари і гази з такою швидкістю, що при дії на них джерела запалювання спостерігається займання (тобто виникає стійке полум'яне горіння).

Температура спалахування характеризує здатність речовин до самостійного горіння і завжди буває вищою за температуру спалаху. Чим меншою є різниця між температурами спалаху і спалахування речовини, тим більше пожежонебезпечною є ця речовина.

Температура спалахування застосовується при встановленні групи горючості речовин, при оцінці пожежної небезпечності обладнання і технологічних процесів, при розробці заходів щодо забезпечення пожежо-вибухобезпеки.

Температура самоспалахування — це найменша температура навколишнього середовища, при якій в умовах спеціальних випробувань спостерігається самозаймання речовини. Температура самоспалахування використовується для оцінки пожежо-вибухонебезпечності речовин; визначення групи вибухонебезпечної суміші для вибору типу вибухобезпечного обладнання; при розробці заходів щодо забезпечення пожежо-вибухобезпеки технологічних процесів.

Концентраційні межі поширення полум'я. Нижня (верхня) концентраційна межа поширення полум'я - це мінімальний (максимальний) вміст горючої речовини в однорідній суміші в окислювальному середовищі, при якому можливе поширення полум'я по суміші на будь-яку відстань від джерела запалювання.

Концентраційні межі поширення полум'я застосовують при визначенні категорії та класу приміщень за пожежо-вибухонебезпечністю; при розрахунках вибухобезпечних концентрацій газів, парів і пилу всередині технологічного обладнання, а також у повітрі робочої зони з потенційними джерелами запалювання; при проектуванні вентиляційних систем; при розробці заходів з забезпечення пожежної безпеки.

Температурні межі поширення полум'я. Відомо, що концентрація насичених парів рідини перебуває у певному взаємозв'язку з її температурою. Використовуючи цю властивість, можна концентраційні межі насичених парів виражати через температуру рідини, при якій утворюються ці пари. Такі температури мають назву температурних меж поширення полум'я.

Температурні межі поширення полум'я - це такі температури речовини, при яких її насичена пара утворює в окислювальному середовищі концентрації, що дорівнюють, відповідно, нижній (нижня температурна межа) і верхній (верхня температурна межа) концентраційним межам поширення полум'я.

Температурні межі спалахування застосовуються при розрахунку пожежо-вибухонебезпечних температурних режимів роботи технологічного обладнання; оцінці аварійних ситуацій, пов'язаних з розлиттям горючих рідин; розрахунку концентраційних меж спалахування; а також для характеристики пожежної небезпечності рідин.

Температурні умови теплового самозаймання це залежність між температурою навколишнього середовища, кількістю речовини (матеріалу) і часом до її самозаймання.

Мінімальну температуру середовища, при якій можливе самозаймання матеріалу, враховують при виборі безпечних умов зберігання та переробки самозаймистих речовин.

Вдатність вибухати та горіти при взаємодії з водою, киснем повітря та іншими речовинами (тобто при взаємному контакті речовин) - якісний показник, що характеризує особливу пожежну небезпечність речовин.

Дані про небезпечність взаємного контакту речовин наводять у стандартах і технічних умовах на речовину; їх використовують при категоріюванні приміщень за пожежо-вибухонебезпечністю; при виборі безпечних умов проведення технологічних процесів та умов спільного зберігання і транспортування речовин і матеріалів.

 

Штучна вентиляція легень.

Показання: абсолютні (апное, патологічні типи дихання, гіповентиляція); відносні (набряк легень, глибока кома, декомпенсована циркуляторна, кардіальна чи дихальна недостатність).

Методи:

• з рота до рота;

• з рота в ніс;

• з рота в рото- або носоглотковий повітровід;

• через маску (з рота в маску) або в інтубаційну трубку (з рота в трубку);

• за допомогою ручних дихальних апаратів, мішка Амбу;

• з використанням автоматичних дихальних апаратів.

В екстрених умовах найчастіше використовують штучне дихання способом з рота до рота або з рота в ніс.

Методика штучного дихання з рота до рота або з рота в ніс передбачає: запрокидування голови (при підозрінні на перелом або вивих у шийному відділі хребта гіперекстензія не дозволяється), висування нижньої щелепи уперед, розтулювання рота - потрійний прийом Сафара відновлення прохідності верхніх дихальних шляхів.

При наявності сторонніх тіл у верхніх дихальних шляхах забезпечення прохідності їх усуненням досягають прямим способом (видалення пальцями стороннього тіла з ротової порожнини); або непрямим (опосередкованим) способом усунення сторонніх тіл з гортані:

а) постукуванням основою долоні по хребту в міжлопатковій зоні;

б) енергійним кількаразовим стисканням реаніматором, що знаходиться позаду потерпілого, руками його грудної клітки в прередньо-задньому напрямку на рівні нижньої третини грудини.

Ефективність опосередкованих способів суперечлива. Рідини, які аспіровані у дихальні шляхи, усувають самопливом, надавши дренажну позицію потерпілому.

Для проведення штучної вентиляції легень (ШВЛ) з рота до рота реані-матор, глибоко вдихнувши повітря і щільно обхопивши губами рот потерпілого (або ніздрі), вдмухує повітря в його легені, візуально контролюючи екскурсію грудної клітки і надчеревної ділянки (при цьому ніс пацієнта затиснений рукою).

При ефективній ШВЛ грудна клітка потерпілого помітно розширюється під час вдування повітря. Видих

проходить масивно, самостійно. ШВЛ з рота до рота значно полегшується, коли у ротову порожнину введено повітровід. При ШВЛ з рота до носа вдування роблять у носові ходи потерпілого, його рот при цьому закривають долонею або притискають нижню губу до верхньої пальцями.

ШВЛ з рота в ніс проводиться:

• при ушкодженні губ, нижньої щелепи, язика;

• коли неможливо досягнути герметизації під час дихання з рота до рота;

• коли неможливо розсунути щелепи.

ШВЛ методом з рота до носа

Застосування ручних дихальних апаратів (РДА), мішка Амбу.

Ефективність штучного дихання при їх застосуванні досягається щільно притиснутою маскою до обличчя потерпілого. При стисканні мішка повітря з нього нагнітається в дихальні шляхи потерпілого. Видих проходить через спеціальний клапан, при цьому балон (мішок) розправляється самостійно.

Частота ШВЛ:

1) для дітей:

• новонароджених - 40-60 разів на 1 хвилину;

• молодшого віку - 30 разів на 1 хвилину;

• старшого віку - 20-24 рази на 1 хвилину;

2) для дорослих: 12-20 разів на 1 хвилину.

При проведенні апаратної ШВЛ, попередньо виконується інтубація трахеї (окремий еталон). Вибір параметрів здійснюють за загальноприйнятою методикою. Дихальний об'єм залежить від віку та конституції хворого, його вираховують за формулою: для новонароджених - 10,0-12,0 мл/кг; для дітей старшого віку та дорослих - 8,0-10,0 мл/кг. Критерієм достатності ШВЛ є синхронізація хворого з апаратом без застосування седативних та пригнічуючої дії на ЦНС засобів. Найточнішим показником достатньої вентиляції є реєстрація газів крові.

Догляд за хворим, якому проводиться ШВЛ охоплює наступні основні заходи:

• підтримання синхронізації власного дихання хворого з респіратором;

• періодичний туалет дихальних шляхів і видалення секрету;

• контроль за газами крові;

• постійне спостереження за пацієнтом, якого не можна лишати самого без догляду.

Можливі ускладнення ШВЛ: баротравма та розриви легень, пневмо-торакс, аспіраційний синдром, зниження венозного повернення до серця.

 

[1] Положення про Комітет з нагляду за охороною праці України // Охорона праці в Україні. — К., 2000. — С. 69—75.

 

Основні законодавчі акти з питань охорони праці. Основні положення Закону України «Про охорону праці».

Охорона праці — це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних та лікувально-профілактичних заходів і засобів, спрямованих на збереження здоров'я та працездатності людини в процесі праці.

Законодавство України про охорону праці являє собою систему взаємозв'язаних нормативних актів, що регулюють відносини у галузі реалізації державної політики щодо правових, соціально- економічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров'я і працездатності людини в процесі праці. Воно складається із загальних законів України та спеціальних законодавчих актів. До державних нормативних актів з питань охорони праці (ДНАОП) відносяться «Положення...», «Типові положення...», Правила, міжгалузеві і галузеві правила (нормативно-технічна документація), норми та інструкції.

Загальними законами України, що визначають основні положення з охорони праці, є Конституція України, Кодекс законів про працю України та Закон України «Про охорону праці». Основним законом, що гарантує права громадян на безпечні й нешкідливі умови праці є Конституція України. Реалізація цих прав здійснюється через виконання вимог, викладених у законодавчих актах.

У Конституції України, прийнятій на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р., підкреслюється, що людина, її життя і здоров'я... недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3); кожен має право на належні, безпечні та здорові умови праці (ст. 43); громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника (ст. 46); права і свободи людини захищаються судом (ст. 55).

Кодекс законів про працю (КЗпП) України проголошує правові засади та гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної та творчої праці; регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ незалежно від форм власності, виду діяльності й галузевої належності.

Правове регулювання охорони праці розглядається не лише у главі XI «Охорона праці» Кодексу законів про працю. Норми щодо охорони праці містяться в багатьох статтях інших глав КЗпП України, таких як «Трудовий договір» (глава III), «Робочий час» (глава XIV), «Час відпочинку (глава V), «Праця жінок» (глава VII), «Праця молоді» (глава XIII), «Професійні спілки» (глава XVI), «Нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю» (глава XVIII).

Закон України «Про підприємства в Україні» (ст. 25) визначає, що підприємство зобов'язано забезпечити всім працюючим на ньому безпечні та нешкідливі умови праці й несе відповідальність у встановленому законодавством порядку за шкоду, заподіяну їх здоров'ю і працездатності.

Законом України «Про колективні договори і угоди» (ст. 7) передбачено, що в колективному договорі встановлюються взаємні зобов'язання сторін щодо охорони праці, а ст. 8 визначає, що в угодах на державному, галузевому та регіональному рівнях регулюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічної політики, зокрема щодо умов охорони праці.

14 жовтня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про охорону праці», дія якого розповсюджується на всі підприємства, установи та організації незалежно від форм власності й видів їх діяльності, на всіх громадян, які працюють, а також залучені до праці на цих підприємствах. Цей закон визначає основні положення щодо реалізації конституційного права працівників на охорону їх життя й здоров'я в процесі трудової діяльності; регулює за участю відповідних органів державної влади відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки і гігієни праці та виробничого середовища; встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» регулює взаємовідносини:

- потерпілих на виробництві, роботодавців і страховика з питань відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю працівника під час виконання ним трудових обов'язків;

- роботодавців і страховика з питань усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів. Основними принципами Закон проголошує:

- обов'язковий порядок страхування всіх працівників, учнів та студентів навчальних закладів, коли вони набувають професійних навичок, а також добровільне страхування для осіб, які забезпечують себе роботою самостійно;

- сплату страхових внесків лише роботодавцями;

- формування й витрачання страхових коштів на солідарній основі;

- управління страхуванням представниками працівників, роботодавців та державних органів на основі соціального партнерства і на паритетних засадах під наглядом держави;

Повний перелік чинних нормативних документів з охорони праці в Україні наведено в «Державному реєстрі міжгалузевих та галузевих актів про охорону праці», який діє з 1995 р. Він включає 2000 нормативних актів (правил, норм, положень, інструкцій тощо), а також 350 міждержавних стандартів безпеки праці (ГОСТ ССБТ) і близько 40 Державних стандартів України (ДСТУ).

Положення про порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві (ДНАОП 0.00-4.03-0.1) — встановлює порядок, зміст, оформлення, облік і ліквідації причин виникнення небезпек, що призвели до нещасного випадку, до професійного захворювання і аварії.

Розслідування нещасного випадку (професійних захворювань, аварії) — це з'ясування обставин, за яких мав місце нещасний випадок, і встановлення його причин.

Положення. Структура і зміст Закону України про охорону праці

Взагалі закон (перша редакція) було прийнято вперше на території СНД (11 жовтня 1992 р.), і він є прецедентом виведення охорони праці в законодавчому аспекті на найвищий рівень — рівень закону держави.

Закон (нова редакція затверджена 21 листопада 2002 року № 229-ІУ) містить дев'ять розділів. Кожен розділ має свою відповідну цілеспрямованість.

Перший розділ встановлює поняття та ідеї, пов'язані зі змістом закону, сферою його дії, взаємодії з іншими законами і завданнями охорони праці в загальній політиці держави щодо забезпечення безпеки життєдіяльності, а також пріоритет життя і здоров'я робітників порівняно з іншими проблемами виробничого характеру в межах політики держави.

Другий розділ показує, за якими напрямами держава забезпечує гарантії прав громадян на охорону праці. Подано механізми реалізації прав громадян. Визначено соціальну спрямованість цих гарантій.

За змістом статті 9 Закону встановлюється відшкодування шкоди, заподіяної виробництвом потерпілому робітнику. Слід підкреслити, що в цьому питанні держава ґрунтується на розумінні необхідної жорсткості закону. Це зроблено з метою запобігання виробничому травматизму, щоб забезпечити високу відповідальність з боку керівників (власників) підприємств перед суспільством.

Третій розділ створює організаційні передумови виконання гарантій прав громадян на охорону праці. Найважливіша стаття (ст. 13) — встановлює, який інструмент буде використовуватися для забезпечення прав громадян. Головним інструментом є система управління охороною праці підприємства і заходи, що відтворюють її функціонування. Це встановлено відповідно до обов'язкових дій власника. Закон розглядає і встановлює вимоги до іншого учасника виробничого процесу — робітника. Таким чином визначається роль однієї та іншої сторони в загальному плані забезпечення безпеки. Далі встановлюється, на якій організаційній базі реалізовуватиметься безпека виробництва (медичні огляди, навчання, колективний договір; робота служби охорони праці підприємства, виконання вимог безпеки на будь-яких рівнях виробництва та ін.).

Четвертий розділ складає додаткові заходи у досягненні охорони праці шляхом економічного стимулювання, а також визначає питання відшкодування збитків, заданих порушенням вимог праці.

П'ятий розділ визначає механізм забезпечення безпеки через виконання нормативно-правових актів з охорони праці. Для цього закон встановлює принципи, опрацювання прийняття і скасування нормативно правових актів.

Шостий розділ встановлює спосіб існування охорони праці. Як встановлює закон, буде реалізовано в державі за допомогою системи державного управління охороною праці.

Сьомий розділ відтворює основні контрольні функції, що використовуються під час здійснення управління охороною праці відповідними органами.

Восьмий розділ встановлює відповідальність за порушення законодавства про охорону праці через відповідне посилання на державні законодавчі акти, що регулюють ці питання. Таким чином, ми маємо приклад реалізації зв'язків між актами державного законодавства.

Дев'ятий розділ містить прикінцеві положення.