Послідовність дій під час виконання процедури

Методика введення газовідвідної трубки

1. Надягніть гумові рукавички.

2. Підстеліть клейонку під таз хворого.

3. Покладіть хворого на лівий бік. Ноги його повинні бути підведені до живота.

Якщо хворого не можна повертати на бік, процедуру проведіть у положенні хворого лежачи на спині із зігнутими у колінах і дещо розведеними ногами.

4. Заокруглений кінець трубки змажте вазеліном.

5. Розведіть сідниці і, не поспішаючи, обертальними рухами введіть трубку в товсту кишку на глибину 20—30 см.

6. Залиште трубку в кишках не більше ніж на 2 год, щоб уникнути пролежнів. Протягом доби процедуру можна повторити кілька разів.

7. Витягніть трубку, шкіру навколо відхідника протріть серветкою, у разі потреби промийте теплою водою, висушіть і змажте вазеліном або припудріть присипкою.

8. Продезінфікуйте гумові рукавички, вимийте і висушіть руки.

Дезінфекція газовідвідної трубки

1. Після використання газовідвідну трубку замочіть у 3% розчині хлораміну на 1 год.

2. Промийте трубку мийним розчином, канал трубки промийте під тиском.

3. Промийте проточною водою.

4. Прокип'ятіть у дистильованій воді протягом 30 хв.

КОМАТОЗНІ СТАНИ ПРИ ЦУКРОВОМУ ДІАБЕТІ

Діабетична кома — це одне з найважчих ускладнень цукрового діабету, яке зумовлене недостатністю гормона підшлункової залози — інсуліну. Дефіцит інсуліну призводить до порушення засвоєння глюкози і перетворення її, глікоген. Внаслідок цього в крові підвищується вміст цукру і розвивається гіперглікемія. Наслідком підвищення вмісту цукру в крові є виділення його з сечею (глюкозурія). Одночасно з порушенням обміну вуглеводів порушується обмін жирів — посилюється утворення кетонових тіл та ацетону. У важких випадках крім розпаду жирів відбувається розпад білків, які в процесі обміну також утворюють кетонові тіла.

Часто причиною діабетичної коми є раптове припинення введення інсуліну при важкій формі цукрового діабету. Розвитку коми можуть також сприяти інтеркурентні інфекції, гострі судинні кризи, оперативні втручання, травми, вагітність та інші чинники, які знижують опірність організму. В ряді випадків діабетична кома виникає раптово і є першим проявом нерозпізнаного цукрового діабету. Центральною ланкою патогенезу діабетичної коми є ацидоз та інтоксикація організму кетоновими тілами. Причиною декомпенсації може бути немотивоване зниження дози інсуліну або його відміна, грубі порушення дієти. Іноді інсулярна недостатність посилюється після таких захворювань органів черевної порожнини, як гострий холецистит, панкреатит, апендицит, особливо після оперативних втручань з приводу цих захворювань.

Початкові прояви інсулярної недостатності можуть бути не поміченими або оцінюватися неправильно. Слід пам'ятати, що у хворих за кілька тижнів чи днів до розвитку коми посилюється спрага, сухість у роті, одночасно збільшується кількість сечі. Нерідко з'являється свербіння шкіри. Разом з тим знижується апетит, наростає загальна слабкість, млявість, адинамія, головний біль, біль у кінцівках. Ранніми провісниками діабетичної коми є шлунково-кишкові симптоми. Зокрема, зі втратою апетиту виникає нудота, блювання, біль у животі, іноді такий інтенсивний, що хворих направляють у хірургічне відділення з підозрою на гостре захворювання, що потребує хірургічного втручання. Нерідко виникають закрепи чи проноси. Посилене сечовипускання і повторне багаторазове блювання призводять до зневоднення, втрати електролітів та посилення інтоксикації організму. В прекоматозний період хворі загальмовані при ясній свідомості, на запитання відповідають мляво, з запізненням. Шкіра та слизові оболонки сухі, дихання глибоке, хворі відчувають спрагу. Якщо в цей період не розпочати інтенсивного лікування, хворі впадають у стан глибокої коми, причому перехід у цей стан відбувається поступово — протягом кількох днів, рідше годин. Посилюються млявість, сонливість, хворі перестають пити, що при блюванні й поліурії ще більше посилює зневоднення та інтоксикацію організму. Далі сонливість переходить у сопорозний, напівсвідомий стан, а потім свідомість повністю втрачається. Обличчя у хворого бліде, іноді з легким рум'янцем, без ціанозу, дихання шумне, його чути на відстані, причому глибокі вдихи чергуються з короткими видихами («велике дихання» Кусмауля). Риси обличчя загострюються внаслідок зневоднення. Шкірні покриви сухі, м'язи втрачають тонус, очні яблука тістуватої консистенції через втрату рідини скловидним тілом. У повітрі, яке видихає хворий, відчутний запах ацетону. Цей симптом легше визначити таким чином: перекинуту порожню склянку на кілька секунд слід піднести до губ та носа хворого, а потім понюхати, чи є у склянці запах ацетону. Іноді цей запах відчувається вже при вході у кімнату, де перебуває хворий. Пульс частий, артеріальний тиск знижений, іноді розвивається колапс. Хворі у прекоматозному або коматозному стані мають бути терміново госпіталізовані. Для підтвердження діагнозу необхідно провести лабораторні дослідження — визначити вміст цукру в сечі та якісну реакцію на ацетон. Такі дослідження (бажано із застосуванням експрес-методів) виконують медичні сестри.

У лікуванні хворого у стані діабетичної прекоми і коми основне місце посідає інсулінотерапія і введення достатньої кількості рідини для боротьби з наслідками зневоднення організму. При визначенні діагнозу діабетичної коми хворому вводять 60—80 ОД простого інсуліну, з них 40 ОД — внутрішньовенно. Введення інсуліну по 40—60 ОД підшкірно повторюють кожні 2—3 год під контролем рівня цукру в сечі, а по можливості і в крові.

Для запобігання розвитку гіпоглікемії ін'єкції інсуліну супроводжують внутрішньовенним введенням 40 % розчину глюкози з розрахунку 1 мл глюкози на 1 ОД інсуліну. Одночасно внутрішньовенно вводять велику кількість рідини у вигляді ізотонічного розчину хлориду натрію — до 1,5—2 л на добу, дають пити багато рідини — 3—4 л на добу, проводять корекцію електролітів (натрію, калію, кальцію). Для зменшення ацидозу вводять 200—400 мл 5 % розчину гідрокарбонату натрію внутрішньовенно крапельно. Для боротьби з серцево-судинною недостатністю внутрішньовенно вводять 0,5—1 мл 0,05 % розчину строфантину або 1 мл 0,06 % розчину корглікону.

Після виведення хворого з коматозного стану йому призначають постільний режим. Декілька днів він повинен бути на дієті, багатій на легкозасвоювані вуглеводи та калій (солодкий чай, кисіль, фруктові соки, слизисті супи, картопляне пюре, каші та ін.). Необхідно різко обмежити жири, включати в дієту сир та відварене м'ясо. Крім того, вводять інсулін під контролем рівня цукру в крові.

Виведення хворого зі стану діабетичної коми — це справжній екзамен для лікаря і медичної сестри.

Гіпоглікемічна кома — це коматозний стан, який розвивається внаслідок різкого зниження вмісту цукру в крові. Найчастіше причиною гіпоглікемічної коми є різке зниження вмісту цукру в крові внаслідок передозування інсуліну чи вживання недостатньої кількості їжі після його введення. Рідше до гіпоглікемічної коми спричиняються пухлини острівкового апарату підшлункової залози (інсуломи), які виробляють надлишок інсуліну. При передозуванні інсуліну гіпоглікемія розвивається через 1—2 год після ін'єкції, іноді пізніше. Після введення препаратів інсуліну пролонгованої дії гіпоглікемічний стан і кома можуть розвинутися через 4—5 год. Небезпека розвитку гіпоглікемічної коми збільшується при спробі покрити введену дозу інсуліну виключно за рахунок вуглеводів. У таких випадках відразу після їди рівень цукру в крові різко підвищується, а потім знижується, причому максимум дії введеного інсуліну нерідко співпадає з моментом зниження рівня цукру, що призводить до різкого його падіння — гіпоглікемії та розвитку коми. Слід пам'ятати, що у хворих на цукровий діабет гіпоглікемічні реакції часто виникають при вмісті цукру в крові, який є підвищеним порівняно з нормальним, але різко зниженим порівняно зі звичною для них гіперглікемією. Гіпоглікемія у хворих на цукровий діабет може розвинутися також після значних фізичних навантажень.

Легкі прояви гіпоглікемії у хворих на цукровий діабет нерідко зустрічаються навіть при ретельному проведенні інсулінотерапії. Це відчуття голоду, ознобу, загальної слабкості та пітливості. Щоб ліквідувати ці явища, достатньо з'їсти 2—3 шматочки цукру чи шматочок білого хліба.

При гіпоглікемічних станах середньої важкості бувають відчуття голоду, неспокою, загальна слабкість, запаморочення, озноб, сповільнення пульсу, ЧСС, зниження артеріального тиску, пітливість, двоїння в очах і розширення зіниць. Часом виникає збудження, посіпування м'язів обличчя, тремор, гіперкінези. З розвитком гіпоглікемічної коми з'являється виражена вологість шкірних покривів, гіперемія або блідість, дихання стає прискореним і поверхневим. Пульс прискорений, іноді сповільнений. Артеріальний тиск знижений, але може залишатися нормальним. Зіниці, як правило, розширені, рефлекси на світло мляві. Тонус очних яблук збережений, м'язи ригідні. Сухожильні рефлекси нерідко знижені, але згодом відбувається їх дисоціація з підвищенням на верхніх кінцівках і зниженням на нижніх. Може визначатися менінгеальний симптом Керніга. Гіпоглікемічна кома розвивається досить бурхливо: від перших симптомів гіпоглікемічного стану (слабкість, озноб, відчуття голоду) до втрати свідомості проходить інколи всього кілька хвилин. У хворих, які багато років страждають на цукровий діабет, період провісників гіпоглікемічної коми скорочується настільки, що, буває, легка гіпоглікемія вже супроводжується втратою свідомості і розвитком коми.

Розпізнавання характеру коми і визначення її причин при цукровому діабеті є надзвичайно важливим, оскільки заходи невідкладної допомоги при гіпоглікемічній і діабетичній комі діаметрально протилежні. Так, якщо при діабетичній комі необхідно вводити великі дози інсуліну, то при гіпоглікемічній ін'єкції інсуліну погіршують стан хворого і поглиблюють кому. Найбільше значення для диференціальної діагностики мають дані обстеження. Для гіпоглікемічної коми характерна вологість шкірних покривів, іноді настільки виражена, що білизна стає мокрою. Язик і слизові оболонки вологі. При діабетичній комі шкіра суха, лущиться, нерідко трапляються розчухи. Тургор шкіри внаслідок зневоднення організму різко знижений, тому очні яблука при пальпації виявляються м'якими. При гіпоглікемічній комі визначається підвищений м'язовий тонус, іноді виникають корчі, тоді як діабетична кома супроводжується гіпотонією м'язів. У хворих при гіпоглікемічній комі може розвинутися психоз з руховим збудженням, чого ніколи не буває при діабетичній. Психічні розлади при гіпоглікемії іноді є причиною госпіталізації хворих у психіатричні лікарні, оскільки у клінічній картині переважають психоз та рухове збудження з агресивною поведінкою. Ритм дихання при гіпоглікемічній комі не порушується і немає запаху ацетону. Для уточнення діагнозу проводять лабораторні визначення цукру та ацетону в сечі.

Терапія гіпоглікемічного стану залежить від вираженості симптомів. При збереженій свідомості у хворого легкі симптоми гіпоглікемії можна погасити введенням легкозасвоюваних вуглеводів (2—3 шматочки цукру, солодкий чай, 100. г білого хліба). При важчих формах терміново вводять внутрішньовенно 40—60 мл 40 % розчину глюкози. Коли до хворого повертається свідомість, інфузії глюкози можна припинити і замінити їх солодким чаєм. При відсутності ефекту через 10—15 хв інфузію глюкози можна повторити. Якщо свідомість до хворого не повертається, крапельно вводять 5 % розчин глюкози. (500—600 мл). Сечу одержують за допомогою катетера. Введення глюкози продовжують до появи глюкозурії. Якщо і після цього не повертається свідомість, з метою запобігання кетозу можна відновити введення інсуліну в половинній дозі. У важких випадках додатково вводять 10 мл 10 % розчину хлориду кальцію, 0,5—1 мл 0,1 % розчину адреналіну та 50 мг гідрокортизону внутрішньовенно. Після надання невідкладної допомоги хворого з гіпоглікемією необхідно госпіталізувати, оскільки часто після коми треба змінювати дозу інсуліну. Медична сестра має ознайомити хворого на цукровий діабет із симптомами гіпоглікемії, навчити його заходів долікарської допомоги. Такі хворі повинні завжди мати при собі 1—2 шматочки цукру. Хворим, які отримують інсулін, для запобігання гіпоглікемії слід дотримуватися дієти та приймати їжу у строго визначений час. Крім цього, такий хворий повинен мати при собі записку, в якій зазначено, що він страждає на цукровий діабет і отримує інсулін (вказати дозу). Це допоможе медпрацівникам своєчасно і правильно надати необхідну екстрену допомогу. Важливим є створення для хворого на цукровий діабет психічного спокою. Психічні перенапруження можуть призвести до зриву компенсації діабету і погіршення його перебігу. Слід відгородити хворого від негативних емоцій і підтримувати його хороший душевний стан. При значній декомпенсації цукрового діабету розвивається сонливість. У деяких хворих через декомпенсацію і поліурію, яка порушує нічний сон, розвивається безсоння. Таким хворим треба створити спокійну обстановку, забезпечити теплу, зручну постіль, провітрювання приміщення перед сном. Призначати снотворні може тільки лікар. При важкій формі цукрового діабету протипоказане фізичне перенапруження, працездатність хворих значно знижується. Оскільки можливі важкі ускладнення, деяким пацієнтам показаний постільний режим.

Кожному хворому на цукровий діабет слід забезпечити ретельну профілактику гнійничкових захворювань шкіри. Він повинен митися у ванні теплою водою з милом, систематично змінювати натільну білизну, особливо влітку. Слід остерігатися дрібних травм, потертостей, садин, оскільки при цукровому діабеті будь-яке ушкодження шкіри може призвести до утворення тривало інфікованих ран, що тривалий час не гояться. Дуже важливо стежити за станом порожнини рота, не рідше 2 разів на рік обстежуватись у стоматолога.

Після виписки зі стаціонара хворий на цукровий діабет має продовжувати робити підшкірні ін'єкції інсуліну. Його слід навчити правильно проводити цю маніпуляцію, визначити місця ін'єкцій і час від часу змінювати їх, щоб запобігти ускладненням (ліподистрофії).

Дільнична медсестра стежить за тим, щоб хворий дотримувався дієти (№ 9), регулював час прийому їжі залежно від ін'єкцій інсуліну і характеру харчових продуктів.

СИНДРОМ ДИСКІНЕЗІЇ

Дискінезії — це розлади рухової і тонічної функції різних відділів травного каналу і сечівника.

При різних захворюваннях органів черевної порожнини (гастритах, виразковій хворобі, дуоденітах, ентеритах, колітах, хронічному запаленні внутрішніх статевих органів у жінок та ін.) рефлекторно можуть виникати функціональні порушення моторної діяльності жовчного міхура і позапечінкових жовчних протоків. Причиною дискінезій жовчних шляхів найчастіше є функціональні розлади ЦНС — вони є місцевим клінічним проявом загального неврозу. Велике значення в розвитку дискінезій мають вісцеро-вісцеральні рефлекси, алергічні реакції організму, перенесені інфекції. Нерідко розлади моторики жовчних шляхів є вторинними при хронічних холециститах і жовчно-кам'яній хворобі. З іншого боку, тривалі дискінезії жовчного міхура, протоків та сфінктера Одді призводять до застою та інфікування жовчі, що є причиною розвитку вторинних запальних процесів у жовчних шляхах. Розрізняють гіпертонічну (гіперкінетичну) і гіпотонічну (гіпокінетичну) форми дискінезій жовчних шляхів. Диференціація названих форм можлива на основі клінічної картини захворювання, даних дуоденального зондування, холецистографії та ультразвукового дослідження. Захворювання спостерігається переважно у жінок молодого віку астенічної конституції. Основним симптомом захворювання є біль у правому підребер'ї. При дискінезії гіпертонічної форми біль буває гострим, переймоподібним, але короткочасним, при дискінезії гіпотонічної форми — тупим, ниючим і тривалим. Причиною болю найчастіше є нервово-психічне перевантаження, рідше — порушення дієти і фізичне напруження. Тривалість болю у більшості хворих не перевищує 30—60 хв, але іноді він може продовжуватися протягом кількох годин і навіть днів.

Типову клінічну картину печінкової коліки дає жовчно-кам'яна хвороба, що є одним із найпоширеніших захворювань жовчних шляхів. Механізм розвитку печінкової коліки зумовлений спастичним скороченням непосмугованих м'язів стінки жовчного міхура внаслідок перешкоди, що з'явилася на шляху його спорожнення. Переважно це буває при защемленні каменя в міхуровому протоці. Коліка найчастіше виникає через 2—3 год після прийому жирної або смаженої їжі, яєць, голубців, оселедців, шоколаду тощо, а також після фізичного та нервового перенапруження. Захворювання характеризується появою інтенсивного болю в животі з переважною локалізацією в правому підребер'ї. Під час приступу хворі неспокійні, стогнуть, кричать, кидаються в ліжку. Біль, як правило, іррадіює в праве плече, шию і під праву лопатку. Приступ печінкової коліки, як правило, супроводжується нудотою та частим блюванням. Приступ коліки продовжується від 20—30 хв до кількох годин і може раптово припинитися. Якщо він продовжується довше, то це свідчить, що у хворого виникло одне з ускладнень жовчнокам'яної хвороби, а саме — гострий холецистит. Крім тривалості приступу гострий холецистит відрізняється від печінкової коліки обмеженим напруженням м'язів і болючістю у правому підребер'ї. Іноді вдається промацати напружений, болючий жовчний міхур і визначити симптом Щоткіна—Блюмберга як ознаку подразнення очеревини. Згодом підвищується температура тіла, з'являються тахікардія, помірне здуття живота, що вимагає термінової госпіталізації хворих у хірургічне відділення.

Під час приступу печінкової коліки, незалежно від того, спричинена вона дискінезією жовчних шляхів чи переміщенням каменя в жовчному міхурі, необхідно зменшити біль. З цією метою вводять спазмолітичні препарати: підшкірно 1 мл 0,1 % розчину атропіну сульфату, 1 мл 0,2 % розчину платифіліну, 2 мл 2 % розчину но-шпи, 2 мл 2 % розчину папаверину внутрішньом'язово або внутрішньовенно; знеболюючі: 10 мл 0,5 % розчину новокаїну внутрішньовенно, 2 мл 50 % розчину анальгіну, для підсилення його дії в тому ж шприці внутрішньом'язово вводять 1 мл 1 % розчину димедролу. Бажано застосовувати препарати комбінованої дії (спазмолітичної та аналгезуючої), наприклад, баралгін (5 мл вводять внутрішньом'язово або внутрішньовенно повільно). При неефективності лікування і відсутності перитонеальних явищ, як крайній захід, за призначенням лікаря вводять підшкірно 1 мл 2 % розчину промедолу. Застосування морфію не рекомендується, оскільки він спричиняє спазм сфінктера Одді, а тим самим утруднює відток жовчі, що призводить до посилення больового синдрому. Застосовувати грілку можна тільки при відсутності ознак запалення за призначенням лікаря.

Після зняття або зменшення печінкової коліки хворі підлягають госпіталізації в хірургічне відділення для визначення подальшої тактики лікування.

Ниркова коліка — один із найчастіших проявів дискінезій сечовивідних шляхів. Вона виникає внаслідок раптової перешкоди для відтоку сечі і найчастіше спостерігається при сечокам'яній хворобі. Провокуючими факторами приступу є тряска їзда, фізичне або нервове перенапруження.

Основним симптомом коліки є раптовий гострий або (рідко) тупий біль у попереку і відповідному підребер'ї, який іррадіює в яєчко, статеві губи, ділянку сечового міхура, в головку статевого члена, внутрішню поверхню стегна, промежину. Біль супроводжується нудотою, блюванням, здуттям живота; частим (іноді болючим) сечовиділенням, підвищенням температури тіла. Для ниркової коліки характерний інтенсивний біль у поперековій ділянці з одного боку, різко позитивний симптом Пастернацького. Під час приступу хворі поводяться неспокійно, кидаються в ліжку, намагаються прийняти зручне положення. При локалізації болю з правого боку, якщо у хворого не видалений червоподібний паросток, необхідно бути особливо уважним, щоб не пропустити гострого апендициту. В аналізі сечі, особливо наприкінці приступу, виявляють свіжі еритроцити.

Хворому з приступом ниркової коліки потрібно надати першу долікарську допомогу. Основним і найбільш поширеним засобом є застосування теплих грілок або загальної гарячої ванни. Якщо протягом 20—30 хв після прикладання грілки біль не стихає, рекомендують загальну гарячу ванну. У ванні хворий має перебувати не більше ніж 15—20 хв. У більшості випадків теплові процедури, особливо гаряча ванна, зменшують або навіть знімають приступ ниркової коліки. При неефективності теплових процедур вводять спазмолітичні і анальгетичні препарати: підшкірно 1 мл 0,1 % розчину атропіну сульфату, 1 мл 0,2 % розчину платифіліну, 2 мл 2 % розчину но-шпи, 2 мл 50 % розчину анальгіну, 2 мл 2 % розчину папаверину, 2 мл 1 % розчину димедролу, внутрішньом'язово або внутрішньовенно повільно 5 мл баралгіну, всередину 20 крапель цистеналу.

Якщо приступ ниркової коліки не припиняється, хворого госпіталізують в урологічне або хірургічне відділення.

До дискінезії сечовивідних шляхів можна віднести також розлад сечовипускання — дизурію, яка може бути двох видів: часте (полакіурія) й утруднене (странгурія) сечовипускання. При вираженій затримці сечовипускання може настати ішурія — накопичення сечі в сечовому міхурі.

Слід пам'ятати, що у здорової людини протягом дня сечовипускання відбувається 4—7 разів, а вночі необхідність у ньому виникає не більше 1 разу. Часте сечовипускання може бути фізіологічним явищем (при посиленому прийомі рідини, охолодженні, емоційному напруженні) або наслідком патологічних станів (цукровий чи нецукровий діабет).

Затруднения сечовипускання спостерігається переважно у чоловіків з аденомою чи раком передміхурової залози, а також у післяопераційний період і може мати як хронічний, так і гострий перебіг.

При хронічній затримці сечі для здійснення акту сечовипускання хворі вимушені протягом кількох хвилин натужуватись. Сеча виділяється тонкою в'ялою цівкою, іноді по краплях. Хворий відчуває часті й нерідко безплідні позиви на сечовипускання. В таких випадках випорожнення сечового міхура неможливе, хоча він переповнений (парадоксальна ішурія). У пацієнта з'являються тенезми і сильний біль у ділянці сечового міхура.

Гостра затримка сечі — симптом захворювань сечового міхура, сечовивідного каналу, передміхурової залози, а також порушень ЦНС. Найчастішими причинами її є звуження шийки сечового міхура і сечовивідного каналу, обтурація сечівника каменем, аденома передміхурової залози, пухлини сечового міхура і сечівника.

У всіх випадках гострої затримки сечі, яка продовжується понад 6—12 год, показана катетеризація сечівника.

Затримка сечі іноді спостерігається після операцій на органах черевної порожнини, не пов'язаних з органами сечостатевої системи (апендектомія, операції з приводу гриж, холецистектомія та ін.). У цих випадках нерідко вдається обійтися без катетеризації сечового міхура. Хворого необхідно залишити одного в палаті, пустити воду з крана, дати в ліжко теплу утку, покласти грілку на ділянку сечового міхура. При неефективності даних заходів вводять підшкірно 1 мл 0,05 % розчину прозеріну, 1 мл 0,2 % розчину платифіліну, 1 мл 1 % розчину пілокарпіну та ін.

При затримці сечі після порожнинних операцій у людей похилого віку з аденомою передміхурової залози або у хворих після операцій на органах малого тазу може виникати потреба у повторних катетеризаціях або введення постійного катетера в сечовий міхур. З цією метою при суворому дотриманні правил асептики і антисептики використовують спеціальні катетери, у жінок — катетери Петцера або Малеко. Їх вводять у сечовий міхур через сечівник, попередньо натягнувши розширену головку катетера на металевий провідник. У чоловіків використовують катетери з надувними балончиками — катетери Помиранцева або Фолі. Дистальний кінець катетера з'єднують зі стерильним резервуаром, у який збирають сечу, вимірюючи її кількість кожні 1—2 год. З метою запобігання висхідної інфекції сечовий міхур двічі на день промивають теплим 2 % розчином борної кислоти або фурациліну 1:5000.

Мимовільне виділення сечі характерне для нетримання сечі (мимовільне виділення без позиву на сечовипускання) і неутримання її (мимовільне виділення при невтримному позиві на сечовипускання). Причинами дискінезій можуть бути захворювання сечовивідних шляхів, розслаблення сфінктера сечового міхура, вроджені вади хребта і спинного мозку, психічні травми тощо. Сеча виділяється з сечового міхура постійно краплями або епізодично порцією мимовільно — без позиву на сечовипускання.

Якщо хворий з нетриманням сечі перебуває на постільному режимі, йому в постіль треба поставити скляний сечоприймач (жінці — гумове судно). Сечу з наповненого сечоприймача потрібно своєчасно виливати й ополіскувати його теплою водою. Не рідше 1 разу на добу сечоприймач слід обробляти слабким розчином перманганату калію чи слабким розчином хлористоводневої кислоти, щоб ліквідувати запах сечі.

У хворих, які страждають на нетримання сечі, часто створюються пролежні, оскільки сеча призводить до мацерації шкіри. Тому їм необхідно проводити профілактику пролежнів у повному об'ємі, часто змінювати натільну і постільну білизну.

Хворі, які страждають на нетримання сечі і не перебувають на постільному режимі, користуються сечоприймачами, які укріплюють на тілі спеціальними ременями так, щоб вони не заважали при ходьбі.

Для дезинфекції сечоприймачі занурюють у 2 % розчин хлораміну або 0,5 % розчин хлорного вапна на 2 год, а потім промивають їх під проточною водою.

СИНДРОМ ГОСТРОГО ЖИВОТА

Гострий живіт — один із найбільш узагальнених клінічних синдромів, які зумовлені гострими хірургічними захворюваннями або травмою органів черевної порожнини. Гострі хірургічні захворювання залежно від причин їх виникнення поділяють на такі підгрупи: 1) гострі захворювання запального походження (гострий апендицит, гострий холецистит, гострий перитоніт та ін.); 2) гострі захворювання, які спричинені деструкцією органу (проривна виразка шлунку або дванадцятипалої кишки, прободіння раку шлунку або кишок); 3) гостра непрохідність кишок, тромбози та емболії судин брижі; 4) гострі захворювання змішаного характеру (наприклад, гострий панкреатит), які розвиваються внаслідок дії ферментів та бактерій; 5) закриті ушкодження органів черевної порожнини.

Клінічну картину гострого живота нерідко дають захворювання органів черевної порожнини, які не потребують хірургічного втручання (гострий гепатит, неспецифічний або туберкульозний мезаденіт, гострий аднексит та ін.).

Гострі хірургічні захворювання органів черевної порожнини, за рідким винятком, розпочинаються раптово на фоні загального благополуччя. Клінічна картина гострого живота досить різноманітна і залежить від характеру захворювання або травми, загального стану та віку хворого, реактивності організму, перенесених та супутніх захворювань. Однак є групи симптомів, які зустрічаються практично при всіх гострих хірургічних захворюваннях і травмах органів черевної порожнини.

Біль відмічається при всіх гострих хірургічних захворюваннях органів черевної порожнини. Він може виникнути з самого початку захворювання або наростати поступово. Нерідко біль виникає блискавично. Саме таким больовим синдромом проявляється проривна виразка шлунку та дванадцятипалої кишки, деякі види гострої кишкової непрохідності, гострий панкреатит, тромбоз судин брижі тощо.

Для перфорації порожнистого органу типовою є раптова поява дуже сильного болю, який з часом набуває постійного характеру, посилюється при рухах хворого та фізичному напруженні. Гостре запалення внутрішніх органів черевної порожнини супроводжується сильним постійним, частіше — локалізованим болем. Інтенсивний, переймоподібний біль виникає внаслідок різких м'язових скорочень порожнистих органів при наявності перешкоди на шляху їхнього спорожнення. При цьому приступи болю можуть чергуватися зі «світлими проміжками». Надзвичайно важливо уточнити характер і первинну локалізацію болю. Наприклад, біль почався у надчеревній ділянці, а потім змістився у праву здухвинну; спочатку поширювався по всьому животі, а потім локалізувався в якійсь певній ділянці.

Наступний по частоті симптом — блювання. Воно, як правило, з'являється після виникнення болю. Необхідно звертати увагу на характер блювотних мас (напередодні з'їдена їжа, жовч, кров, кишковий вміст). Блювання може бути одно- або багаторазове, у великій або малій кількості, приносити полегшення або посилювати біль у животі, відновлюватися самостійно чи після вживання їжі. Важливе діагностичне значення мають наявність у хворого нудоти, відрижки, гикавки.

Відсутність випорожнення та затримка газів — наступні важливі симптоми гострого живота. Вони свідчать про механічну або функціональну непрохідність кишок. Якщо випорожнення є, особливу увагу треба звертати на його характер. Так, при непрохідності тонкої кишки, особливо на початку захворювання, випорожнення може бути нормальним, а при перитоніті — частим. Слід визначити характер калу, його консистенцію, кількість, колір, наявність крові або інших домішок. Крім того, необхідно мати дані про періодичність відходження газів, їх затримку, тривалість, бурчання в животі.

Найбільш інформативними щодо наявності гострих хірургічних захворювань органів черевної порожнини є об'єктивні методи обстеження. Так, при перфорації порожнистих органів, емболії брижових артерій, странгуляційній непрохідності кишок і гострому перитоніті хворі на самому початку захворювання перебувають у стані больового щоку. При огляді живота черевне дихання може бути відсутнім через ригідність м'язів передньої черевної стінки або здуття живота. Ригідність м'язів передньої черевної стінки часто відповідає положенню ушкодженого органу, при розлитому запаленні очеревини виявляється напруження усієї передньої черевної стінки. Особливо різко воно виражене при перфорації порожнистих органів. Крім ригідності м'язів передньої черевної стінки важливою ознакою гострого живота є обмежена або розлита болючість при пальпації живота. Найчастіше локалізація максимальної болючості відповідає місцю розташування ушкодженого органу.

Найчастіше причиною гострого живота є гострий апендицит. Найпостійнішим симптомом його є біль у животі. Переважно біль локалізується у правій здухвинній ділянці, надчеревній ділянці (симптом Кохера) або має розлитий характер. Через 2—3 год від початку захворювання біль посилюється і переміщується у праву здухвинну ділянку (симптом Кохера—Волковича). У перші години захворювання спостерігається також помірне підвищення температури тіла, нудота, іноді одноразове блювання. До другорядних симптомів відносять втрату апетиту та розлади функції кишок. При об'єктивному дослідженні хворого, особливо при глибокій пальпації, відзначається болючість та напруження м'язів у правій здухвинній ділянці. У початкових стадіях захворювання патологічне вогнище в червоподібному відростку обмежується слизовим та підслизовим шарами, тому симптоми подразнення очеревини відсутні. У цей період можуть бути позитивними такі симптоми: симптом Ровзінга — поштовхоподібні рухи руками у лівій здухвинній ділянці посилюють біль у правій здухвинній ділянці; симптом Сітковського — посилення болю у правій здухвинній ділянці в положенні хворого на лівому боці; симптом Роздольського — постукування кінчиками зігнутих пальців по правій здухвинній ділянці посилює біль. Можна також визначити симптом Воскресенського (симптом сорочки) — посилення больової реакції у правій здухвинній ділянці при швидкому проведенні долонею по передній поверхні живота справа через натягнуту сорочку. Зліва цей симптом не визначається. Нерідко виявляють позитивний симптом Образцова, або псоас-симптом. Він характеризується посиленням болю в правій здухвинній ділянці при надавлюванні долонею на здухвинну ділянку у момент піднімання випростаної ноги. При ретроцекальному розташуванні червоподібного відростка або утворенні апендикулярного інфільтрату іноді спостерігається спонтанний розвиток псоас-симптому, при якому хворий приймає вимушене положення (з приведеною до живота ногою). Температура тіла підвищується до 37—37,5 °С. Пульс прискорюється, підвищується рівень лейкоцитів у крові, визначається зсув лейкоцитарної формули вліво.

При наростанні запальних змін у червоподібному відростку біль стає інтенсивнішим. Хворі скаржаться на постійну нудоту, сухість у роті. Права здухвинна ділянка відстає в акті дихання, в цій ділянці виникає напруження м'язів — від легкої резистентності до вираженого м'язового захисту. З'являється симптом подразнення очеревини, який полягає в тому, що при швидкому відніманні руки після натискування на передню черевну стінку в правій здухвинній ділянці біль значно посилюється. Виражена також кашлева проба Черемського (різка болючість у правій здухвинній ділянці під час кашлю).

При деструктивних формах гострого апендициту внаслідок змертвіння нервових закінчень у червоподібному відростку інтенсивність болю може зменшуватися, але наростають ознаки інтоксикації організму. ЧСС значно випереджає температуру тіла. З'являється повторне блювання, язик сухий, обкладений. Різко виражені симптоми Щоткіна — Блюмберга, Ровзінга, Сітковського, Воскресенського, Образцова та ін. Кількість лейкоцитів підвищується до 12 х 10⁹/л — 18 х 10⁹/л. Хворі намагаються лежати на спині або на правому боці.

При проривному гострому апендициті з'являється різкий біль у правій здухвинній ділянці, що особливо помітно на фоні попереднього видимого благополуччя. Біль, що раптово виник повторно, увесь час наростає. Язик сухий, обкладений коричневим нальотом. Передня черевна, стінка напружена, різко болюча. Різко виражені симптоми подразнення очеревини. Температура тіла набуває гектичного характеру. Кількість лейкоцитів збільшується до 18 х 10 ⁹/л — 20 х 10 ⁹/л, відмічається різкий зсув лейкоцитарної формули вліво за рахунок появи юних форм лейкоцитів. Якщо своєчасно не надати допомоги, розвивається розлитий гнійний перитоніт або процес закінчується формуванням абсцесу в черевній порожнині.

Залежно від розміщення червоподібного відростка можуть бути атипові прояви гострого апендициту. Зокрема, при тазовому розміщенні відростка біль з'являється над лобком або в глибині тазу. У таких хворих можуть бути дизуричні розлади або часте випорожнення. Кал рідкий, з домішками слизу. До речі, низька локалізація червоподібного відростка зустрічається у жінок у 2 рази частіше, ніж у чоловіків. При вагінальному і ректальному дослідженнях визначають болючість у прямокишковоматковому просторі або промацують запальний інфільтрат.

При ретроцекальному розміщенні відростка біль локалізується у правому боковому відділі живота, іноді з іррадіацією у праве стегно, яєчко, статеві губи. Симптоми подразнення очеревини при такому розміщенні відростка слабко виражені або зовсім не визначаються. При пальпації поперекової ділянки можна виявити напруження м'язів і локальну болючість у попереку, позитивний симптом Пастернацького. Рідше зустрічається підпечінкове розміщення червоподібного відростка. Ця форма гострого апендициту нагадує гострий холецистит.

Гострий апендицит у дітей має важчий перебіг, ніж у дорослих, а деструктивні зміни у червоподібному відростку у них розвиваються часто в перші 12 год від початку захворювання. Це пояснюється недорозвитком великого чепця, лімфатичного