Епілог. Сучасні спадкоємці золотої орди

Шановні читачі!

Автор не міг завершити свій роман-дослідження кончи- ною династії Рюриковичів. Ми мали б незакінчений твір. Він не відображав би зв'язку часів — XIII століття з почат- ком XXI століття. Недоруйнована або напівзруйнована імперія завжди має в собі потенційну можливість відрод- ження. І автор вважав своїм обов'язком показати велику спадковість не тільки у справах, а й у цілях нинішньої елі- ти й правителів Московії та давньої Орди. Вони ж бо й н и н і м и с л я т ь по-золотоординськи.

Доки московська влада, московська еліта й російська д е р ж а в а не покаються за сотні років цілеспрямованого ви- нищування народів: латишів, литовців, українців, татар, казахів, узбеків, калмиків, чеченців та всіх інших, — відродження самого російського народу не відбудеться. Московську державу і її владу й надалі вабитиме раніше вторована дорога. Лише Покаяння за вчинене дасть ро- сійському народові порятунок.

Однак чимало умів Московії відкидають думку про По- каяння в принципі. Вони з неабиякою ретельністю, з від- вертим цинізмом та нахабством і нині проповідують не- обхідність "повернення втрачених земель".

Згадайте: велика татаро-монгольська імперія прости- ралася від стародавнього Китаю й Тихого океану до зеле- них Карпат і Дунаю. Війська хана Батия пройшлися по всій Східній Європі й Балканах. А з півночі на південь ім- перія тяглася від Льодовитого океану до Індійського. Вій- ська Чингісидів підкорили не лише Китай, а й Сирію, Персію, Туреччину, Кавказ.

Після загибелі Великої Орди в 1502 році головним зав- данням спадкоємців імперії було повторне "збирання

втрачених земель". Саме Московський улус Золотої Орди зумів за ч о т и р и с т а років частково відновити стародавню і м - перію. І не важливо, що династія Чингісидів змінилася ди- настією ординського боярина Кобили. Мета, дух і "закони державності" Золотої Орди збереглися і в ч а с и династії Ро- манових-Кобиліних. І ця династія ставила перед собою мету "розколюючими ударами захопити К а в к а з і Б а л к а н и, увійти в Константинополь, вийти на Середземне море та Індійський океан". У четвертому розділі автор подасть дум- ки Катерини II щодо підкорення Персії, Туреччини й Бал- кан.

На превеликий жаль великоросів, імперія династії роду Кобили розвалилася 1917 року.

Уже більшовицькі потуги зі "збирання російських зе- мель" ми спостерігали в XX столітті. Ось що заявив сто- совно цього В. М. Молотов: "Своє завдання як Міністр за- кордонних с п р а в я бачив у тому, щоб якнайбільше розши- рити межі нашої Батьківщини. І здається, ми зі Сталіним непогано впоралися з цим завданням". Не інакше! Справді, скільки землі прихопили, скільки народів підко- рили: від Куби, Анголи й Мозамбіку — до Афганістану, Польщі й Монголії. Однак і радянська імперія, а по суті — відновлена імперія Чингісидів — розвалилася в 1991 році!

Нині в московській державі знову бродять хмільні дум- ки про "втрачені землі", про "велике призначення Моск- ви", про "геостратегічні інтереси" тощо.

Пропоную читачам простежити спадковість думок і діянь нинішньої московської еліти стосовно думок і діянь їхніх предків із Московського улусу Орди.

Ще раз послухаємо старі пісні московитів в оновленому, сучасному виконанні.

Отже!

Жириновський

Усі ми знаємо байку про триголового Змія ГЬринича. Скільки люди не відтинали страшних "голів", виростали

нові, і Змій далі чинив свої чорні діла. Все тривало доти, доки людина не знайшла засіб боротьби зі Змієм. Цим за- собом став чарівний меч. Лише чарівним мечем людина зуміла відітнути вогнедишні голови великого чудовиська.

Щось подібне відбувалося і з Російською імперією. Скільки разів її не руйнували, а вона завжди відроджува- лася в іще більш жорстокому єстві. Люди не здогадували- ся застосувати проти імперського чудовиська чарівний "меч", яким в історії завжди була правда. Лише великою, всеосяжною правдою можна навіки з н и щ и т и це імперське чудовисько.

Разом і спробуймо встановити цю історичну Правду.

"У Генеральній прокуратурі вивчають можливість при- тягнення Жириновського до кримінальної відповідаль- ності" [39, с 1—3].

Так і не притягнули.

А причиною була його книга "Останній похід на пів- день", видана накладом 75 тисяч примірників московсь- кою друкарнею № 13.

Пропоную читачам разом погортати цю книгу, аби пі- знати "великі" думки Володимира Вольфовича, які так сподобалися російським реваншистам:

"У мене вже почалася вироблятися власна геополітична концепція. Я не хочу їй давати своє ім'я, припустімо, форму- ла Жириновського, але останній "похід" на південь, вихід Росії до берегів Індійського океану і Середземного м о р я — це справді з а в д а н н я порятунку російської нації" (с. 63).

Зверніть увагу: слово "похід" взято в лапки, тобто автор розуміє — йдеться не про похід-прогулянку, а про похід- війну.

Ми ще переконаємося в тому, що свою "формулу" Жи- риновський поцупив у династії Романових. Але Бог із ним, підемо далі.

"Виникла ідея останнього "походу" — останнього тому, що це, напевно, буде останній переділ світу, і його по- трібно вчинити в стані шокової терапії, раптово, швидко, ефективно" (с. 64).

І після ц и х слів кажуть: ні, Ж и р и н о в с ь к и й не фашист. А такий собі пустун!

Раніше цитувалися слова Молотова, так, саме того Вя- чеслава Михайловича, і ви переконалися, наскільки вони ідентичні в своїх помислах — царі, молотови й жири- новські.

Але повернімося до Володимира Вольфовича:

"Останній похід" на південь. Як я мрію, щоб російські солдати омили свої чоботи теплою водою Індійського океа- ну і н а з а в ж д и п е р е й ш л и на літню форму одягу. Легкі череви- ки, легкі штани, гімнастерки з короткими рукавами, без краватки, з відкритим коміром, легкі пілотки. І маленький сучасний російський автомат, який випускає Іжевський за- вод. Ці автомати значно кращі, ніж УЗІ. Щоб будь-який взвод російських солдатів міг навести порядок на будь-яко- му просторі" (с. 66).

"... ми зробимо цей останній "похід" на південь. Він дуже потрібний нам, це саме ті ліки, я к і необхідно прийня- т и. Ліки не з а в ж д и бувають с о л о д к и м и. Може, це не сподо- бається комусь у Кабулі, в Тегерані, в Анкарі. Але мільйо- н а м людей від цього с т а н е краще" (с. 67).

Зрозуміло, кого має на увазі Вольфович під "мільйона- ми людей". Але ні казахам, ні українцям, ні білорусам, ні литовцям, ні і н ш и м народам від цього завоювання не "ста- не краще". Та й росіянам — ще подумати! Адже скільки не росла вшир Російська імперія, людині в ній краще не жи- лося. Навпаки, ще дужче посилювалися репресії й синд- ром уседозволеності. Цілі народи Російської імперії підля- гали негласній асиміляції й знищенню. Згадайте кал- миків, інгушів, чеченців, турків-месхетинців, українців, литовців, латишів.

Згадайте примусово хрещених у православну віру по- волзьких татар і чувашів.

"Наша армія виконає це з а в д а н н я. Це буде спосіб вижи- вання нації загалом, це буде основою для відродження ро- сійської армії. Нові збройні сили можуть відродитися ли- ше в результаті бойової операції. Армія не може міцніти у 316

військкоматах і к а з а р м а х. Їй потрібна м е т а, з а в д а н н я " (с. 70).

"Плюси п р и здійсненні цієї операції з н а ч н о переважують мінуси, які можна, звичайно, побачити. І російській армії це теж потрібно, щоб пограли мускулами наші хлопці, які втомилися від "дідовщини", просиджуючи строки своєї служби в к а з а р м а х, у глибинках Росії, не з н а ю ч и — де ворог, хто супротивник, до чого себе готувати морально й фізично. Це було б о ч и щ е н н я м д л я всіх н а с " (с. 75).

"Нехай Росія благополучно зробить свій останній "похід" на південь. Я бачу російських солдатів, які збираються в цей останній південний похід. Я бачу російських коман- дирів у штабах російських дивізій і армій, які прокреслю- ють маршрути руху військових з'єднань і кінцеві точки маршрутів. Я бачу літаки на авіабазах у Південних окру- гах Росії. Я бачу підводні човни, які спливають біля берегів Індійського океану, і десантні кораблі, що підходять до бе- регів, по яких уже марширують солдати російської армії, рухаються бойові машини піхоти, пересуваються вели- чезні маси танків. Нарешті Росія завершує свій останній військовий похід" (с. 142—143).

Ви гадаєте, це марення? Анітрохи!

Приховуваний правителями Росії від чужих очей "план виходу на теплі моря" нарешті висловлений на повен го- лос. Мрії династії Романових потрапили до голови люди- ни, яка бажає їх здійснити.

Сотні років, то процвітаючи, то відповзаючи назад, вер- шить свої "планові" справи Російська імперія. На очах у всього світу. Століттями не відмовлялася від цих "цілей" ні за Романових, ні за комуністів. І повірте — не відмов- ляються від "завдань", від "походів на південь" і зараз. Ця чорна примара висить, як дамоклів меч, над імперією, і вона все тягнеться й тягнеться до меча.

Ось про що писав О. В. Храповицький, статс-секретар імператриці Катерини II:

"1792 рік, 26 січня. Ще з а п и т а л и про пакети, і з н а й ш л и проект Потьомкінський про завоювання Персії, якого шу- кали, — п а п е р и ці в з я л и і в себе залишили" [23, с 259].

Співає пісню Жириновський не свою — імперську, ста- ру, та й комуніст-диктатор Сталін охоче підспівував цій нахабній пісні своїм голосом. Вольфович л и ш е б а ч и т ь "по- хід" у сучасному оформленні: танки, підводні човни, літа- ки, дивізії, армії.

Не буду цитувати іншу статтю Володимира Вольфови- ча, цього "сина юриста", — "Про збирацьку роль Росії та молодих вовків" із газети "Известия", № 77 від 23 квітня 1994 року.

Скажу лише — там він узявся за країни СНД і власне Росію. Бути "Великій Росії" в губерніях, і горе тому, хто про- тивитиметься, йому взагалі нічого не світить — навіть гу- берній. З н и к н е, припустімо, Татарстан, або Соха-Якутія — і нехай. Так повелів Жириновський. І — не переч!

А план виходу до Індійського океану, як бачимо, поцу- пив Вольфович у "розпусниці-імператриці". Оце мастак! Навіть не подумав, адже Катерина II сховала "ці папери", щоб передати Платонові Зубову, останньому своєму фаво- ритові.

Давно "відійшла в інший світ матінка".

А нічого ж бо не змінилося!

1994 рік

Солженіцин

Давно всі чекали слів Солженіцина про сьогоднішню Росію. І ось нарешті цей "великий демократ", цей "право- захисник" висловився. І так, що багато хто здивувався! Хто чекав від Олександра Ісайовича зважених слів — роз- чаровані. Але багатьом ці думки сподобалися. Особливо тим, хто прийняв його рецепт, "як нам облаштувати Ро- сію". Яким би демократом не був росіянин, великодержав- ний шовінізм завжди якоюсь мірою йому властивий. Найбільше він властивий людям, народженим на стику на- цій, так званим "напівкровним". Думка ця висловлена не для образи когось, а як констатація фактів, поданих нижче.

Найбільше змішаних шлюбів між українцями і росіяна- ми. Здавалося б, живи, радій. Не виходить. Люди від змі- 318

шаних шлюбів, як правило, клянуться в щирій любові до України, до українців, але самі бажають бути росіянами. І неважливо, хто росіянин, батько чи мати. Бути росіяни- ном — вигідно.

Ми не забули, як свого часу нам клялися в братстві й любові і Михайло Горбачов, і Олександр Руцькой. Тепер зізнався в братанні Олександр Ісайович.

Лихо н а ш е ось у чому: я к щ о р а н і ш е н а м к л я л и с я в "лю- бові" люди, які й ш л и з політичної арени, то сьогодні з'яви- лася людина, я к а повернулася з еміграції, є в зеніті слави і раптом "запалала любов'ю" до своєї "наполовину" Батьківщини.

Солженіцин привселюдно заявив, до якого табору він примкнув у Росії. У своїй статті "Вибратися з-під уламків комунізму" (газета "Известия", № 83 від 4 т р а в н я 1994 ро- ку) Солженіцин по-панськи сварить Жириновського: "Жириновський — це зла карикатура на російського па- тріота: мовби хтось його фігурою хотів подати світу росій- ський патріотизм — огидним чудовиськом". І далі в цьому ж абзаці: "Навіжені, крикливі й божевільні заяви Жири- новського не мають ґрунту в психології нашого втомлено- го народу, змученого сімдесятип'ятилітнім комунізмом".

Ото вже, Олександре Ісайовичу, не лукавте! Я вам на- гадаю ваші слова:

"Туреччина — вмирає, і треба брати спадщину... Дуже було заманливо! — почати нове царювання зі славного взяття Царграда, недоступної мрії всіх предків Миколи І. Справді, колись же й комусь треба виконати це історичне завдання Росії, повернення (начебто Росія там уже бувала! — В. Б.) до візантійського попелища, — і раз назавжди захи- стити всіх слов'ян. Якийсь внутрішній голос підказував Миколі, що цей час настав і завдання — на його плечах. Константинопольський посол уже склав для себе письмові інструкції від імені Государя — право в обраний ним мо- мент викликати в Константинополь наш (російський. — В. Б.) флот із 30-тисячним десантом — і Микола підписав.

Прийдуть у Дарданелли чужинецькі флоти? То що ж, приймемо війну і з усією Європою!" [15, № 3, с 7].

Так Росія мислила в и й т и до Середземного моря. А те, що саме вона, Росія, занапастила Туреччину, Солженіцина, як і царя Миколу І, не турбує. Подумаєш, Туреччина вми- рає, гине великий народ. За Солженіциним — туди йому і дорога! Аби тільки швидше прихопити шматок чужої землі.

Навіть попіл Царграда згадав. Ось лише навіщо — не зрозуміти. Адже ні росіян, ні слов'ян т а м р а н і ш е не б у - ло. Не жили — хоч умри! А як хочеться російському дер- жавникові бодай чимось, та поріднитися зі старовиною Царграда.

Якби захопили росіяни Константинополь, довелося б востаннє переписати історію Росії, щоб довести походжен- н я великоросів н е від я к о ї с ь т а м Русі, а від в е л и к и х предків Візантійської імперії. Яку можливість втрачено!

То чим же ви відрізняєтеся від Жириновського? Лише одним: ви шкодуєте, що не дійшли до Босфору й Дарда- нелл, а Жириновський — до Індійського океану. А в прин- ципі, і вам, і йому хочеться в ч и н и т и "похід" на південь.

Ясна річ, проживши 20 років у достатку за кордоном, ви стали російським паном, вельможею, ви вмієте прихову- вати, а якщо подавати — то з толком, свої думки. Жири- новський наразі "пре" напролом. Гадаю, і його згодом "при- чешуть". Дивлячись збоку, переконуєшся: між націонал- патріотизмом вашим і Жириновського — розбіжностей немає.

З п р и в о д у ж: "не м а є ґрунту в психології н а ш о г о втомле- ного народу" — вибачайте. За Жириновського голосувало майже 23% росіян, які взяли участь у виборах. Я дуже сумніваюся, та й Володимир Вольфович теж, у достовір- ності цієї цифри. Знаю солідний військовий гарнізон, де за Жириновського проголосували 92% солдатів, офіцерів і членів їхніх родин.

Повернімося до вашого "родичання" з Україною, до ваших слів: 320

"Придушуючи в 1919-му Україну, Ленін, утішаючи її само- любство, прирізав до неї кілька російських областей, які ніколи в історії не входили в Україну: східні й південні те- риторії нинішньої України. У 1954-му Хрущов дозвільною примхою с а т р а п а "подарував" Україні ще й К р и м. Але н а в і т ь і він не здогадався "подарувати" Україні Севастополь—окре- ме в СРСР місто центрального підпорядкування".

А ви засуджуєте Володимира Вольфовича. Навіщо? "Об- нюхайтеся", як кажуть в Росії, щоб визнати один одного. І логіка у вас, як у кожної російської людини, — що моє, те моє, і щ о не моє — т е ж моє.

І Севастополь, бач, не в Кримській області, і винен сам лише Хрущов, а три Верховні Ради ні при чому.

Почитайте Аджубея, шановний Солженіцин, і знатиме- те, як гнали росіян уже в 50-ті роки в Крим, і як ті люди тікали з Криму, де "картоха нє растьот".

І спасибі вам! Ви ж одним із перших серед нинішньої націоналістичної еліти визнали: Ленін у 1919 році приду- шив і закабалив Україну. Проговорилися.

Чи відомо вам, Олександре Ісайовичу, що в 1944 році росіяни на півострові становили переважну меншість, порівняно з татарами і українцями. А ще раніше, 1666 ро- ку, за переписом (зверніть увагу, Олександре Ісайовичу, за переписом!) у Кримському ханстві проживало 1 120 тисяч осіб. Із них: татар — 180 тисяч; греків, караїмів, вірменів і євреїв — 20 тисяч; українців — 920 тисяч, "які займалися переважно землеробством, серед них — 120 тисяч жінок і 200 тисяч дітей".

Ще в 20-ті роки минулого століття (це коли Росія, за ва- шими-таки словами, придушувала Україну) українці ста- новили третину н а с е л е н н я Кримського півострова. І не за- будьте, пане Солженіцин, — ще третину (навіть більше!) становили кримські татари, корінний народ півострова, про який ви таємниче замовчуєте.

Отже, зросійщення Криму відбулося в часи українські. І, як усім відомо, переважно відставними російськими офіцерами та їхньою челяддю, тобто людьми-зайдами.

Ви віруючий, п а н е Солженіцин. Настав ч а с висповідатися. І Російська церква простить, як відпускала гріхи всім, хто "збирав" імперію. До речі, Російська держава (і за кому- ністів) завжди вихваляла людей, які проливали безневинну кров сусідів, та й російську теж, і що більше її лилося, то дужче вихваляла деспота. Згадайте: Івана Грозного (повніс- тю вирізав татар у Казані, залив кров'ю Новгород), Петра І (вирізав невинних жінок і дітей у Батурині), Катерину II (у XVIII столітті ввела рабство в Україні та Білорусії, четверту- вала і колесувала пугачовців). Можу вам багато про що на- гадати, та, думаю, достатньо. І це найбільш розхвалені, найбільш улюблені ваші государі!

Викладаючи ці думки, я користуюся тільки даними, опублікованими в Росії, у старій чи в новій.

Зокрема, дані щодо Криму — із газети "Известия", № 50 від 29 лютого 1992 року. С т а т т я: "По ч и й ч е р е п прий- ш л а м а в п а? " Подумайте, Олександре Ісайовичу, можливо, вона вже й по ваш прийшла...

Цитую в а ш і думки далі: "... А Росія саме т а к, за 24 годи- ни позбулася 8—10 власне російських областей, 25 міль- йонів етнічних росіян, я к і т а к и м чином опинилися в ситу- ації "небажаних іноземців" —у місцях, де їхні батьки, діди, прадіди жили здавна, навіть із XVII століття".

Я не буду, п а н е Солженіцин, з в а м и с п е р е ч а т и с я стосов- но належності північних і східних областей Казахстану. Кожній чесній людині відомо, чиї ті землі, политі кров'ю казахських племен. Росіяни прийшли в ті землі з мечем, а не навпаки. Згадайте розбійника Єрмака. Йому випадко- во вдалося втекти від московської шибениці, а ви, обра- зивши національні почуття казахів, установили йому пам'ятник в однойменному місті Єрмаку. Адже це предки казахів протистояли ватазі Єрмака. І немає нічого герой- ського в його жорстокості й віроломстві.

Уявіть собі в Саратові або Волгограді пам'ятник Батию або Мамаю, а в Москві — пам'ятник Чингісхану! Чи — що дозволено росіянам, іншим не дозволено?

О д н а к повернімося до у к р а ї н с ь к и х земель, на я к і у в а с ве- ликий апетит. Головним мотивом ваших міркувань про на- лежність їх Росії є "їхнє переважне заселення російськими людьми". Ви лукавите, Олександре Ісайовичу, як завжди.

Ось для вас і для всіх зацікавлених дані з останньої, виданої в Москві, у Росії, третьої Радянської Енцикло- педії про національний склад областей сходу та півдня України.

Видання 1969—1978 років:

№ Область України Всього Українці Росіяни

з/п населення

1. Чернігівська область. 1508 тис. осіб 93,8% 4,7%

ВРЕ,том 29,с.86

2. Харківська область. 2 9 9 6 тис. осіб 6 7 % 2 9 %

ВРЕ, том 28, с 207

3. Ворошиловградська обл. 2749 тис. осіб 55% 41,8% ВРЕ, том 5, с 372, 373

4. Донецька область. 4 9 3 4 тис. осіб 5 3, 1 % 4 0, 6 % ВРЕ, том 8, с 441

5. Херсонська область. 1125 тис. осіб 7 8, 3 % 1 8, 1 % ВРЕ, том 28, с 242

6. Миколаївська область. 1181 тис. осіб 78,9% 16,1% ВРЕ, том 18, с 9

7. Одеська область. 2941 тис. осіб 5 5 % 24,2% ВРЕ, том 18, с 303

8. Сумська область. 1452 тис. осіб 87,2% 11,7% ВРЕ, том 25, с 73

Де ж, п а н е Солженіцин, переважно росіяни? Не встигли зросійщити ці землі!

Ви лаєте комуністів. А дарма. Вони зробили значно більше в питанні зросійщення народів, ніж династія Романових. Воно й зрозуміло: Романови "збивали" імпе- рію, а комуністи проводили другий етап — зросійщення.

Навіть на себе погляньте. Маючи, як ви пишете, ук- раїнську кров, ви не стали українцем. Ви вважаєте себе споконвіку росіянином. Саме комуністи поставили справу

так, що в СРСР було вигідніше стати росіянином, ніж ук- раїнцем. Я знаю сотні людей, які писалися росіянами, хоча їхні батьки були: євреями, українцями, білорусами, німцями, татарами та ін.

Ось вам ще приклад: Горбачов Михайло Сергійович. У нього т е ж серед предків 5 0 % українців, 5 0 % росіян, але він — росіянин.

Хочете ще одного росіянина? Будь ласка: Ленін Володимир Ілліч. У всіх анкетах про належність до нації писав — великорос! А по матері він — німець і єврей, по батькові — ч у в а ш і калмик. А ви його лаєте. За я к і гріхи? Р о - сію ж бо р о з в а л и л и росіяни: Романови, Керенський, Гучков, Мілюков та іже з ними. Ленін вам, великоросам, у 1920-ті заарканив, за допомогою комуністів, Україну і повернув її в "спільне російське стійло".

Нате — беріть! І не додав він Україні ні п'яді російської землі. Не з тих!

В умовах двадцятих років не можна було відновити гу- бернії. Україна в 1918 році проголосила незалежність. Стала — державою, як би вам це не подобалося. І зробила це після захоплення влади більшовиками. А саме кому- ністи Росії, за допомогою ось таких "напівкровних", які клянуться Україні в любові, п'ять років заливали україн- ську землю кров'ю, щоб не випустити з "обіймів" імперії.

Нагадаю вам, пане Солженіцин, що 1918 року Брестсь- кий мир із Німеччиною, Болгарією і Туреччиною підписа- ли дві незалежні держави: Україна й Росія. Прогалини в знанні історії вам, Олександре Ісайовичу, не завадило б заповнити. Адже слова з пісні не викинеш.

А щодо прирізання землі скажу, опираючись на істо- ричні факти, — до складу України в 1918 році входило т а к о ж Українське Вільне Козацтво Кубані. В ті роки на К у - бані, як кажете ви, переважно розмовляли українською мовою. В роки, коли Росія категорично забороняла укра- їнську мову.

Ваші предки, пане Солженіцин, забороняли українцям їхню рідну мову. Заборону накладали всі гілки влади: цар, 324

сенат, дума і навіть с в я щ е н н и й синод. А пізніше комуністи лютували анітрохи не менше.

Із 1700 до 1908 року видано 12 ц а р с ь к и х указів і урядо- вих постанов, які обмежували й забороняли українську культуру, мову. А радянська імперія за 70 років видала з цими ж заборонами 8 постанов політбюро й указів. Отаке братство у нас, Олександре Ісайовичу. І щоб в и з н а ч и т и с я з п и т а н н я м, чиї п р е д к и ж и л и в Східній Україні в XVII столітті, подам вам ще одну цитату з Великої Радянської Енцикло- педії (том 23, с 563):

"Слобідська Україна, іст(орична) область у Росії XVII— XVIII ст. на території) суч(асної) Харківської та частин До- нецької, Ворошиловградської, Сумської, Воронезької, Білгородської й Курської областей. Із 2-ї пол(овини) XVI ст. заселялася укр(аїнськими) козаками і селянами, які тікали від гніту польських магнатів із тер(иторії) України, що пере- бувала в складі Речі Посполитої".

Зверніть увагу, пане Солженіцин, відбувалося заселен- ня земель українцями ще до династії Романових, тобто до 1613 року, отже, ще за Рюриковичів. А росіян там близько не було.

Послухайте, з яких земель складалася Московія на початку XVI століття:

"Із 1478 року перебував під їхньою владою Новгород, а невдовзі т а к о ж Твер, Ростов, Ярославль. Іван III, справед- ливо п р о з в а н и й Великим, приєднав нові області, я к і лежа- ли за межами древньої Русі, й відвів кордони своєї держа- ви на північ до Фінляндії, Білого моря й Льодовитого океа- н у, на схід до Уралу (по Камі. — В. Б.). Його с и н В а с и л ь д о д а в до цього на півдні Р я з а н ь і Новгород- Сіверський" [4, с 11].

А інший автор, М. М. Карамзін, т а к описав період захис- ту "російської землі":

"Незабаром прийшла в Москву звістка про новий грізний для нас задум Хана: він велів оголосити на трьох торгах, у Перекопі, в Криму, в Кафі і в інших місцях, щоб його Улани, Мурзи, воїни не складали зброї, не розсідлува- ли коней і готувалися вдруге йти на Росію. Татари не по- 325

любляли воювати в зимовий час, без паші; весною полки наші зайняли береги Оки, куди прибув і сам Великий Князь (Василь III. — В. Б.). Ніколи Росія не мала кращої кінноти і настільки численної піхоти. Головний стан, біля Коломни, був подібний до великої фортеці, під захистом вогнепального снаряда, якого ми раніше не вживали в полі" [1, том VII, с 63].

На цих рубежах, пане Солженіцин, Московія в XVI сто- літті захищала свої кордони. Фантазії залишіть собі. Не ганьбіться на людях.

І послухайте, що розповів М. М. Карамзін у тому ж томі на с 65:

"... нарешті уклали його (перемир'я з Литовським кня- зівством. — В. Б.) на п'ять років від 25 Грудня 1522 року. Смоленськ залишився нашим; границею слугували Дні- про, Івака та Меря. Встановили свободу торгівлі; доручили Намісникам Українським вирішити позови між ж и т е л я м и обох Держав..." То чиї прадіди де жили, і хто кому прирізав землі? Невже вам це невідомо? Дозвольте засумніватися.

Не вистачає в Росії землі?

Погляньте, як вона використовується: запаскуджена, захаращена, покинута селянином. Тисячі покинутих сіл у стародавній російській обителі: в Ярославській, Іванів- ській. Вологодській, Архангельській, Костромській, Воло- димирській областях. Перераховувати ще?

Російська земля спорожніла — усе вшир росте імперія. Бундючиться й бундючиться. Погляньте на Японію! За територією — одна російська губернія; за кількістю наро- ду — майже дорівнює Росії. А може сьогодні, та й завтра, Російська держава суперничати рівнем життя й статком із Японією? Гадаю, відповідь очевидна.

То в чому ж п р и ч и н а? Не в поганих ж бо ц а р я х і не в ко- муністах. Причини необхідно шукати не на стороні, не в сусідніх народів, а в себе вдома, на тій землі, яка не догля- нута й закинута. Настав час повернутися московитам із сусідніх підкорених земель на свою споконвічну землю. Вона давно стомилася, довго очікуючи людських рук. 326

"Сам я майже наполовину українець, виріс у звуках ук- раїнської мови, люблю її культуру, сердечно бажаю всіля- ких успіхів Україні — але в її реальних етнічних кордонах, без захоплення російських областей".

Повірте, Олександре Ісайовичу, не вибереться Росія "з-під уламків комунізму" із проповідниками вашого штибу. Ви штовхаєте Росію під "уламки шовінізму". Тут ви нічим не відрізняєтеся від Жириновського: два чобо- ти — пара. До речі, і комуністи з вами в одному строю.

"Вона (Україна. — В. Б.) не впорається навіть із культур- ним завданням: у нинішніх її кордонах 63% населення вважають своєю основною мовою російську (в 3 рази біль- ше, ніж там етнічних росіян) — і треба всіх їх переучувати на українську".

Страшне горе України, що Росії вдалося (саме так!) зро- сійщити частину її народу. Вам — це відомо. Росія три сотні років вела цілеспрямовану політику ліквідації укра- їнців.

Послухайте: князь Шаховськой, направляючись в Ук- раїну 1734 року, мав від цариці такий наказ:

"... Шаховському повелено спритно підводити україн- ську козацьку старшину, щоб ті женилися і своячилися з великоросійською знаттю".

Як вам ця політика? Мало? Слухайте, що повелів стосовно України ваш улюбленець Петро Столипін у двад- цятому столітті:"... об'єднання на національних інтересах веде до національного відмежування", тому "чужорідним народам необхідно це суворо заборонити". І далі: "історич- ним з а в д а н н я м російської державності є боротьба з рухом, іменованим у цей час українським, який містить в собі ідею відродження старої України та облаштування мало- руської України на автономних національно-терито- ріальних підставах".

Відчуваєте, чию пісню співаєте, пане Солженіцин? Піс- ню великоросійської Імперії. І Жириновський співає про те ж.

Московитам дозволено створити свою державу, а тата- рам, чеченцям — ні? Але це — расизм!

Президент Казахстану, на північні землі якого ви накинули око, в своєму виступі нагадав: нині понад 80% казахів розмовляють переважно російською мовою. Що, однак, не заважає казахському народу будувати власну державу. Дай Боже їм її побудувати!

При цьому ні Україна, ні Казахстан нав'язувати росіянам свою мову не будуть. У цьому немає небхідності. Побажає "етнічний росіянин", який живе в Україні, через десяток років зайняти державну посаду, або працювати у держустанові, він сам вивчить українську мову, як нам, "інородцям", довелося в и в ч а т и російську мову в Росії. Все, пане Солженідин, на взаємному паритеті. Іншого серед цивілізованих народів не буває. Про що вам відомо. Почу- ватися ж російським паном із закабаленим під себе "чу- жорідним народом" — на жаль, пане Солженіцин, — час минув.

Минув — назавжди.

1994 рік

Глазунов

"... І хто більше росіянин — Велика Катерина — німкеня з народження, яка керувала Росією з точки зору блага і про- цвітання довіреної їй Богом держави Російської, чи "ро- сіянин" Хрущов, який подарував, немов свою власність, просочену російською кров'ю землю Криму — Україні (хоч я вважаю їх н а ш и м и братами, як білорусів)?" [43, с 1].

Нехай Бог боронить нас, пане Глазунов, від таких бра- тів. Справжній брат не докорятиме братові домом, шмат- ком землі чи окрайцем хліба. Тим паче, що нажиті вони в одній родині.

Чим же заперечити цьому "самозакоханому братанові", цьому представникові московської еліти, охоронцеві цін- ностей нації і віруючій людині?

Зовсім п р о Б о г а ви забули, п а н е Глазунов. Бог усім запо- вів рівність і волю. А що ж ви зробили в Чечні, віруюча лю- 328

дино? Чи сподіваєтеся, що Російська церква вкотре про- стить ваші гріхи "во славу матінки Росії"?

Бачите, цілком розпусною бабою була імператриця Катерина II. Аж до смерті коханців міняла, як рукавички. А подібні діяння суворо засуджуються і Богом, і церквою. Та й правління державою отримала з рук убивці — кохан- ця Орлова, який порішив її законного чоловіка. Чи ваша церква та ваші віруючі прощають деспотам і розпусни- кам, аби тільки їхні д і я н н я були в ім'я "великої Росії"?

Жорстоко, пане Глазунов, поводилася імператриця з на- родом: усіх загнала в кріпацтво, яке однаково що рабство.

Послухайте, що писав ще за життя Катерини II секун- дант-майор Петро Іванович Челіщев у рукопису "Подорож по Півночі Росії":

"Ця дорогоцінна половина землеродних жителів (ідеть- ся про кріпаків. — В. Б.), без я к и х ніщо в людському суспіль- стві не може стати досконалим, обтяжена узами рабства".

Так жила більша частина населення імперії за Кате- рини II, про що свідчить очевидець житія тих часів.

Як би ви себе почували, пане Ілазунов, будучи рабом, спізнавши батіг дворянина? Гадаю, ваша пісенька зовсім іншою стала б.

Вам, пане Глазунов, начхати на народ, чи російський, чи український. Ви ж панської крові. Вам "матінка" дорога тим, що приєднала до Росії "великий простір", підкорила й поглинула зі своїми родичами "споконвічного ворога" — Польщу. А попутно четвертувала й колесувала тисячі се- лян-путачовців, які повстали проти рабства, якого, до ре- чі, не було вже в ті часи у цивілізованій Європі.

Дозвольте вам нагадати, що "матінка" і передову інте- лігенцію тих часів не шанувала, жорстоко переслідувала:

Олександра Миколайовича Радіщева,

Миколу Івановича Новікова,

Івана Герасимовича Рахманінова.

Які прізвища!

Сподіваюся, пане Глазунов, ви читали "Подорож із Пе- тербурга в Москву". Згадайте: "Мати Ваша однакової зі

мною була думки про незначущість посад Ваших, від на- родження даних" [24, с. 110].

Б а ч и т е, якою розумною була людина, як далеко дивила- ся. А яких купців пересаджала "матінка" у в'язниці та казе- мати: Матвія Глазунова, Тимофія Полежаева, Павла Ваві- лова, Василя Глазунова і багатьох інших. Ваших особисто предків, пане Глазунов, знищила Катерина II. Навіщо ж перед нею падати на коліна? Хоч трохи поважайте себе!

Указом від 11 лютого 1793 року імператриця повеліла спалити 18656 примірників книг, які були знайдені в бу- динках і крамницях Миколи Івановича Новікова. Серед них: "Правила християнського життя", "Короткий нарис географії", "Геометрія", енциклопедичні словники, книги з медицини тощо. Ви про це геть забули. Лише про завою- вання пам'ятаєте.

Але ж, як бачите, не все "чортова баба" здійснила. Ось, наприклад: "... грецький прожект... опанувати Кримом, ви- нищити кочові племена на півдні, ліквідувати Запорозьку Січ, п р о н и к н у т и на Б а л к а н и, з н и щ и т и Туреччину і поклас- ти корону нового візантійського імператора на голову одно- го з онуків Катерини" [20, с 25].

А ось ще одну таємну думку виказує українець, канцлер Катерини II г р а ф Безбородько: "Що справи!.. Вони самі по собі йдуть. Пан Платон Зубов (повідомляю по секрету Глазунову — це коханець Катерини II, їй 62 роки, йому — 22. — В. Б.) справи розписав по тисяча сімсот дев'яносто сьомий рік. До цього року для встановлення торгівлі з Індією г р а ф Валер'ян Зубов займе гарнізонами всі важливі місця в Персії й Тибеті. Суворов піде через Адріанополь до турецької столиці, для чого й флот готується. Китай теж збираються приборкати..." [20, с 300].

Бачите: на древній Китай воліли зазіхнути!

Гадаєте, пане Глазунов, це художній вимисел? Анітрохи. Я вже подавав виписки з офіційних щоденників статс-сек- ретаря імператриці Катерини II О. В. Храповицького, ви- даних у Москві 1862 року.

Ось і вам, пане Глазунов, цитата з цієї праці на пам'ять: "1786 рік, 5 л и п н я. На рапорті Павла Сергійовича Потьом- кіна про володіння Татар вимагати пояснення. Кордон не закінчено, потрібен час для виконання великого заходу. Кордоном буде Чорне море і підданство Перських влас- ників, які рівнятимуться Герцогові Курляндському, до того йдеться" [23, с 11].

Оце вони — справжні помисли російської аристократії і їхньої ставлениці Катерини II. Не зуміла "матінка" приєд- нати до імперії Персію та Константинополь. Інакше ваша спадщина, пане Глазунов, далеко б посунулася, аж до ві- зантійських імператорів.

І Ж и р и н о в с ь к и й не знадобився б сьогодні.

Як же ви їй простили т а к і недоробки, п а н е Глазунов? Чи справді сподіваєтеся на Жириновського?!

1995 рік

Лужков

1997 року, ранньої вересневої осені, Москва в екстазі відсвяткувала вигадане 850-річчя. Горілка, вино, пиво й шампанське лилися рікою. Мільярди російських рублів шпурлялися наліво й н а п р а в о. На торжества за великі гро- ші були запрошені поважні артисти з Європи, юрбилися на підмостках артисти самої Москви, марширували орке- стри, гриміли барабани, на Красній площі повалили міфічного Змія.

Веселися і пий скільки завгодно!

У той же час мільйони людей в Росії, за 100—200 кіло- метрів від Москви, сиділи без шматка хліба, діти забули смак молока, учителі й лікарі більше ніж півроку не одержу- вали заробітної плати. Убогість захлеснула велику країну.

Але московського градоначальника Юрія М и х а й л о в и ч а Лужкова, під чиїм керівництвом гриміли литаври і верши- лося дійство, знедолена Росія не цікавила. Він мислив не насущними справами й потребами, він дивився далеко вперед.

Наступні покоління москвичів віддадуть належне Юрію Лужкову, знаючи, з я к и м д е р ж а в н и м розмахом і з якою ве- личезною помпою жили й веселилися москвичі за його керівництва у "850-ту річницю" столичного града. Народ московський удосталь мав хліба, мав і видовища.

Спектакль на Красній площі спочатку хотіли поставити за сценарієм Наталії Кончаловської, написаним до 800-річчя Москви. Здавалося, більшовицька, сталінська Москва 1947 року нічим не відрізнялася від Москви Лужкова 1997 року. Спокійно можна вершити дійство за старим сценарієм. Москва з а в ж д и ж и л а с и т н о, в статку, а оспівувалася за єди- ними міфами і за царя, і за більшовиків-комуністів, і за те- перішніх батьків-демократіБ. Міфи про Москву — єдині й вічні, бездоказові й недоторканні.