ТОП 10:

Моїй коханій дружині Любові Сергіївні присвячую.



Автор

ПЕРЕДМОВА

Шановні читачі!

Перед вами книга, яка, можливо, суперечить вашому світогляду. Неодмінне право людини мати особисті пере- к о н а н н я . Погодьтеся, однак, що й автор має право на влас- ну думку. Тим паче, така тема в історичній літературі до- сліджується нечасто, хоча після розвалу радянської імпе- рії н а с т а в в е л и к и й час Істини.

Припускаючи, що чимало читачів виховані на ідеології більшовицької історіографії, я визнав за потрібне сперти- ся на фактологічні оповіді тих істориків, зусиллями яких створено міфологію "держави Російської", щоб читачі, зіставляючи оголені факти історії, самі змогли зробити правильні висновки. Ніколи ні російська д е р ж а в н а влада, ні царська, ні більшовицька не дозволяла звичайній лю- дині мати власну думку, сформовану в результаті ознайом- лення з першоджерелами. Влада завжди змушувала віри- ти їй на слово. Якщо ж громадянин опирався одурманю- в а н н ю й усе ж н а м а г а в с я сформувати власну Позицію, він, як правило, завершував свої пізнання в тюремній камері.

Російська імперія свято оберігала свою історичну міфо- логію, а відтак істина в чистому, неспотвореному вигляді рідко оприлюднювалася в оповідях державних істориків. Вона завжди була завуальована, докорінно перекручена й загорнута в словесну патріотичну упаковку.

Авторові довелося очищати історичні факти від вели- чезної маси супутнього словесного сміття, а нерідко й від звичайної відвертої облуди. В основу дослідження свідомо покладено першу об'ємну "Історію держави Російської",

З

яку на світанку XIX століття написав нащадок татаро- монгольської знаті, що масово заселила в XIII—XVI сто- літтях Московію, незабутній Микола Михайлович Ка- рамзін. Адже всі наступні російські історики, серед яких С. М. Соловйов і В. О. Ключевський, професори, завідувачі кафедри російської історії Московського університету, ли- ше повторили історичну канву, викладену М. М. Ка- рамзіним, змінюючи або підсилюючи деякі акценти, од- нак зберігаючи саму серцевину міфології.

М. М. Карамзін на початку XIX століття був відвертим, коли писав у передмові до своєї "Історії...":

"... Історія, кажуть, сповнена брехні: скажімо краще, що в ній, як у справі рук людських, буває доважок брехні, од- нак характер істини завжди більш-менш зберігається, і цього досить для нас, щоб скласти собі загальне уявлення про людей і діяння..." [1.том 1, с 18].

Але я к щ о М. М. К а р а м з і н у було досить "більш-менш" збе- регти істину, маючи в оповіді "доважок брехні", то автор дослідження вважав своїм завданням очистити матеріал від цього "доважку", який, на моє тверде переко- нання, був свідомо і з певною метою впроваджений в істо- рію Російської імперії.

Як же сталося, що я, людина практичної справи, яка побудувала сотні мостів у Казахстані, на території, що дорівнює площі Західної Європи, раптом зацікавився "історією держави Російської"?

Спонукало до цього те, що авторові довелося добряче поїздити й чимало побачити на просторах від Львова до Тинди й від північного Уренгоя до спекотного Термеза; зустрічатися з тисячами людей — від принижених і знедо- лених до гордовитих партійних владик найвищого рангу які щиро вірили у свою непогрішність і незамінність. Хоч би де випадало мені бувати, завжди стикався із затаєною, глибоко прихованою брехнею офіційної державної влади. На побутовому людському рівні ця брехня відверто випи- рала назовні.

На початку сімдесятих років я випадково довідався в Москві, що 1959 року, коли майже весь наш факультетсь- кий випуск мостобудівників і тунельників відправили з У к - раїни в Росію, Казахстан і ще далі, з Росії в Україну спря- мували аж ніяк не менше таких самих молодих фахівців. Для мене це стало в е л и к и м в і д к р и т т я м . Звісно, я — молоде- зелене — обурився: навіщо витрачати гроші на зустрічне переміщення молодих фахівців, відправляючи одних із Дніпропетровська в Новосибірськ, Хабаровськ, Казахстан і на Далекий Схід, а інших — з Новосибірська, Москви й Ленінграда в Україну? Безглуздя в державному масштабі!

Аж ні! Виявилося — у Москві все було продумане до дрібниць. Про це мені повідомили у союзному держплані в часи перебудови. Той керівник був відвертий до цинізму. Можливо, д а л а с я в з н а к и й мода часу, коли вважалося при- родним уразити "глобальними думками" будь-кого, хто приїжджав у Москву.

Він сказав приблизно таке:

— Партія поставила завдання створити єдиний радянський народ, і держплан зобов'язаний був викону- вати це завдання. Що в цьому незрозумілого? Народи по- винні асимілюватися в єдиний радянський народ, для чого слід освічених людей вилучати з однієї республіки й спрямовувати в іншу, де їх бракує — доповнювати з Росії.

— Виходить, що радянський народ сформується шля- хом зросійщення інородців. Але ж це позначиться і на російському народові, — заперечив я.

— Дурниці! — відрізав держпланівець. — Нації як такі — відімруть. І дуже швидко. Погляньте на Сполучені Штати, і ви все зрозумієте.

Він був переконаний у правильності політики зросій- щення. Сумніви його не мучили.

У мені давно нагромаджувався протест проти такої політики. Та розмова с т а л а краплею, к о т р а переповнила ч а - шу т е р п і н н я . Я п о ч а в докопуватися до к о р е н я цього я в и щ а .

І що далі заглиблювався у вивчення питання, то виразніше розумів: політика комуністів — продовження давньої імперської.

1989 року в Москві, на Арбаті, вперше побачив людей, які просили дозволу в московської влади на відновлення греко-католицької церкви. Був свідком, як радянська вла- да грубо й ц и н і ч н о , за допомогою ОМОНу і к и й к і в розганя- ла жінок, дітей та літніх людей лише за спробу висловити своє прохання. Бачив священика московської православ- ної церкви, який задоволено спостерігав за побиттям не- щасних людей. Він був у захваті від погрому. Хоча всі до- вкола обурювалися діями "чорносорочечників".

Тієї московської осені я чітко усвідомив підлість не л и ш е радянської влади, а й московських церковних владик, які без докорів сумління присвоїли майно іншої церкви, зне- важивши таким чином саму суть релігії — не зазіхати на чуже.

Незабаром знайшов підтримку свого обурення в щоденниках професора Російської духовної академії В. О. Ключевського: "На З а х о д і ц е р к в а б е з Бога, у Росії Бог без церкви".

Ці слова сказала людина, яка читала лекції в духовній академії.

Однак гоніння на все незалежне, на все ще не зро- сійщене, почалося не сьогодні й не вчора, а стало держав- ною політичною суттю Московії багато сотень років тому. Воно всоталося в кров великороса-державника і завжди було особливо помітне на побутовому рівні.

Можна навести сотні прикладів шовіністичної по- ведінки росіян, які навіть не звертали уваги на свої слова та дії. Вони вважали їх правомірними й незаперечними.

У 1954 році викладач математики в Дніпропетровсько- му транспортному інституті заявив мені:

— У нас лекції читають російською мовою. Тому й відповідайте нею. Ваша українська мова, можливо, була гарна в селі, але тут, у вузі, недоречна.

І я, молодий хлопець, який побажав здобути освіту в себе на Батьківщині, почав перекручувати відповідь російською мовою. А доволі освіченій російській людині навіть на думку не спало, що в Україні студент-українець має право послу- говуватися рідною мовою. Викладач не вважав за потрібне вивчити українську, хоча все життя прожив на українській землі.

Значно пізніше, в Караганді, куди мене направили після закінчення інституту і де мені довелося працювати багато років, трапився не менш пам'ятний випадок. На початку шістдесятих років у палаці гірників Караганди діяв самодіяльний український драматичний театр, яким керував викладач гірничого технікуму Ярослав Петрович. Довкола цієї людини групувалося чимало молодих хлопців і дівчат — вихідців з України. В самодіяльності у ті роки брав участь і я, навіть виконував роль Миколи Задорожно- го у п'єсі Івана Франка "Украдене щастя".

Якось під час репетиції до мене підійшов незнайомець років тридцяти і ввічливо поцікавився:

— Тут збирається багато українців, серед них можуть вестися непотрібні розмови. Що ви про це думаєте?

Я й раніше звертав увагу на елегантного чоловіка, я к и й часто з'являвся на репетиціях, не беручи в н и х участі. Х о - ча репетиції зазвичай ішли двома-трьома складами, і ро- лей для учасників вистачало.

У житті я дуже болісно сприймав зазіхання на свою національну гідність. І того разу змовчати не зміг.

— А ви й за росіянами стежите, коли вони збираються групою? Адже й вони можуть вести неналежні розмови. Чи наглядаєте тільки за українцями?

Чоловік трохи сторопів, пограв жовнами, однак стри- мався і мовчки відійшов.

Пізніше Ярослав Петрович сказав, що той елегантний молодик був співробітником "органів", і попросив наступ- ного разу промовчати. Бо розженуть і скаржитися буде нікому. Для цієї державної структури одночасний збір

півсотні українців здавався підозрілим. Особливо, якщо вони спілкувалися рідною мовою. До речі, після постанов- ки "Украденого щастя" українську трупу розігнали без по- яснення причин. Така була суть створення "радянського народу".

Але подібне відбувалося не лише з українцями, хоча їм діставалося найбільше. Політика зросійщення тією чи іншою мірою торкнулася всіх народів. З д а є т ь с я , 1974 року довелося почути в інтелігентній казахській родині, як де- сятилітній син сказав своєму батькові, директорові вели- кого підприємства:

— Навіщо мені вивчати казахську мову? Вона в житті не знадобиться.

Приголомшений батько сидів мовчки, не знаючи, що відповісти. Син, власне кажучи, мав рацію. Ми пожинали плоди "великого радянського інтернаціоналізму". До речі, російська людина заради того ж інтернаціоналізму ніколи не вважала за потрібне вивчити мову корінного народу ре- спубліки, в якій проживала.

А за кілька років у потязі Київ—Хмельницький вчитель- ка-українка, яка їхала з чоловіком і дочкою додому у Вінницю, розповіла мені, що в цьому стародавньому ук- раїнському місті є лише одна українська школа. І, хоч як це сумно, вона дочку в українську школу не віддасть.

— Усе в Україні заведено так, що, не знаючи російської мови, людина стає неповноцінною. Дочка не зможе стати навіть учителем української.

Я довго стояв біля вікна вагона, осмислюючи страшну правду, що в і д к р и л а с я мені. Чітко усвідомив, я к и й жорсто- кий механізм зросійщення запустила Московська імперія.

А дорогою назад у Київ їхав зі мною в одному купе хло- пець-латиш, який гостював у Кам'янці-Подільському в друга, моряка-підводника. Обидва дивом залишилися живі, врятувавшись із затонулого підводного човна. Хло- пець із сивим волоссям і зелено-попелястими очима, як про щось цілком природне, але дуже образливе, розповів,

що ось уже п'ять років він, хоч і пільговик-інвалід, живе з родиною в хліві, чекаючи квартири. А російські офіцери- відставники одержують квартири поза всякою чергою.

— їх уже в нашому місті більше, ніж нас, латишів, — зіт- хнув він і відвернувся, ховаючи скупу чоловічу сльозу.

Таких прикладів можна наводити сотні. Та наразі спинімося. Бо автор має підставу для розмови. Цілеспря- мовані дії Російської імперії щодо зросійщення народів і наштовхнули мене на вивчення самої суті імперії, її внутрішньої ідеології й коріння.

ПРОЛОГ

"У кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської епохи стоїть колиска Росії. Змінивши імена і дати, побачимо, що політика Івана III і політика сучасної московської імперії є не просто схожи- ми, а й тотожними...

Росія породжена й вихована у потворній і приниженій школі монгольського рабства. Сильною вона стала тільки тому, що в майстерності рабства виявилася не- перевершеною. Навіть і тоді, коли Росія стала незалеж- ною, вона й далі залишалася країною рабів. Петро І поєднав політичну хитрість монгольського раба з велич- чю монгольського володаря, якому Чингісхан заповів підкорити світ...

Політика Росіїнезмінна. Російські методи і тактика змінювалися і змінюватимуться, але провідна зірка російської політики підкорити світ і правити в ньому — є й буде незмінною. Московський панславізм — це лише од- на з форм московського загарбництва".

Карл МАРКС

Частина перша \\\"ВЕЛИКОРОСИ\\\"

Якось, перебуваючи в Сибіру, купив кілька журналів "Родина" за 1993 і 1994 роки. Полюбляю читати це ви- дання відтоді, як воно надрукувало солоухінські розмисли про великороса-Леніна, відкривши для простого люду гли- боко приховані більшовицькою цензурою цинічні думки, цитати, телеграми цього воістину Мефістофеля XX сто- ліття.

Досить уважно прочитав статтю "Про "москальські вотчини" в Росії" у номері 7 за 1994 рік. Автор "мос- кальських вотчин" намагається посперечатися з велико- росами за "древнє право на землі Київської Русі". Однак у статті Мурада Аджієва, представника одного з тюрксь- ких народів, є слушна думка: історія великоросів гранич- но перекручена й багаторазово переписувалася, себто "покращувалася".

Стаття спричинила буквально ошаленілу відповідь російського автора Аполлона Кузьміна, який опублікував матеріал "Мародери на дорогах Історії". Ото пафос, ото стиль! Але головне — Кузьмін, власне кажучи, не спере- чається. Він лише вкотре викладає надумані міфи Росій- ської імперії.

Обидва автори затято, не вважаючи за потрібне підкріп- лювати свої тези незалежними історичними аргументами, претендують на землю й Історію України. Багатостраж- дальна українська земле, в чому ж ти завинила перед Бо- гом, що тебе знову й знову намагаються розпинати на хресті Історії — як не великороси, то решта? Невже твоїм сусідам, направду великим народам, бракує власної старо- вини, щоб, злодійкувато озираючись, не зазіхати на чужу?!

У ті хвилини великої прикрості народилася в автора думка спробувати, в міру своїх знань і можливостей, зі- скребти вигадану великоросами брехню з історичного ми- нулого України — спадкоємиці Русі. Єдиної спадкоємиці!

Пропоную послухати, що ж писав Аджієв у "Москаль- с к и х в о т ч и н а х " , і ц е а ж т а к н е сподобалося Аполлону Кузь- міну:

"І знову гуляє Росія! Б'ється, кричить, стогне. Укотре вже вона все починає спочатку, спалюючи мости, що зв'язу- ють два береги пам'яті — сьогоднішній і вчорашній. Нове життя, пульсуюче, конвульсивне й незрозуміле, заповнює пори Вітчизни..." [З, № 7, с 24].

І далі:

"У 1917 році, коли Росію завоювали прибульці в шкіря- них тужурках, усе було дуже схоже. Якщо відкинути за- старілі деталі декорації, то дія на сцені тривала за ниніш- нім сценарієм — забувати, руйнувати "дощенту, а далі..." Що вийшло "далі" — відомо.

Але не менш цікаве інше. Виявляється, вся історія Росії й Русі є забуванням! Суцільним забуванням.

Радянський період — ще свіжий — весь на очах, зліпле- ний із тіста, замішаного на міфах. Упродовж сімдесяти років історію країни писали й переписували разів шість або сім" [3, № 7, с 24].

Як точно помічено — кожен генсек підганяв історію під себе, як мундир! Згадаймо, що ж вивчали в пшолі наші діди, батьки, ми самі? І, чесно поміркувавши, зізнаймося: історію Росії, хоча держава звалася — СРСР, була бага- тонаціональною, складалася з п'ятнадцяти республік, об'єднувала сотню народів. Але в комуністичній імперії, як і раніше в російській, не існувало історії українського на- роду, як не існувало історії народу узбецького, казахського та інших. Тільки там, де історія невідомого народу стика- лася з історією великоросів, з'являвся новий народ, який невідь-звідки взявся і "добровільно приєднався" до російського. А якщо "не добровільно", то це неодмінно бу- 12

ли "дикі й ворожі" до всього світу п л е м е н а , і їх, м о в л я в , с а м Бог велів славним предкам великоросів прибрати до рук. Великороси принесли їм культуру, прогрес, облагоро- дили їх.

Згадаймо, як багато років "облагороджують" багато- страждальний чеченський народ. Звичне діяння мос- ковської влади. Пізніше нащадки великоросів відхрес- тяться від гріхів своїх предків, знову перепишуть історію й забудуть про варварський розбій. Але ж мучать і знищу- ють гордий чеченський народ сто п'ятдесят років поспіль. Де вже тут вести мову про якусь мораль, про заповідане — "не убий!" Глибокодумно мовчить світове співтовариство.

Як жорстоко і страшно замішана історія Московії на крові!

Повернімося до статті "Про "москальські вотчини" в Росії". "Але ж обманюємося ми і з більш раннім минулим. Забуваємо, що М. М. Карамзін, С. М. Соловйов і всі інші російські історіографи були державними мужами, такими ж залежними, як радянські академіки-найманці. Вони всі однаково писали історію держави російської — під невси- пущим оком цензури. Це не були вільні зодчі часу, їх змушували. "Переписування історії — норма в Росії", — ко- тре вже століття засвідчують іноземці...

Свого часу чудовий знавець російського літописання О. О. Шахматов довів, що "Повість минулих літ", н а п и с а н а легендарним Нестором, протягом століть переписувалася принаймні двічі. Пізніші дослідження встановили п'яти- кратне переписування окремих її фрагментів" [3, № 7, с 24].

Ось тут Аполлон Кузьмін, затятий опонент "мародерів на дорогах історії", не сперечається. Немає чим крити, а жаль. Як видно, він вважає цей факт очевидним. Але якщо це встановлений факт, тоді зрозуміло, для чого відбувалося переписування. Виправлення вносила жива й грішна лю- дина — "покращувала минуле великоросів". Не будемо на- разі вдаватися в деталі цього "покращення". Далі ми не раз

торкнемося цих фактів і зрозуміємо двоїсту мірку велико- росів. Усе попереду.

Хоч яким би дивним здалося це читачам, та немає історії великоросів на землі Київській! Історія великоросів починається із "Залешанської землі", з Московії, які ніко- ли не були Руссю. Навіть професори Московського універ- ситету С. М. Соловйов і В. О. Ключевський крізь зуби виз- навали: так, Русь за старих часів була, але великороси як народ з'явилися аж у XVI—XVII століттях. Отож і посягати на Русь не було підстав. Розвалювався міф про "третій Рим", про право великоросів "збирати землі російські". Але як хотілося!

Звернімося все ж до "опонента мародерів". Тут дістало- ся не лише Аджієву, а й українському авторові В. Ковален- ку. Аполлон Кузьмін "шляхетний" у своєму гніві: і українців, бач, ніколи не існувало, і великороси — ті ж київські русини, тому, мовляв, не пхайтеся до нас, я к щ о ми вже застовпили свою історію. Геть!

Що ж до Московії — т у т йому все цілком зрозуміло. І не- має сумніву, що Московію заселили слов'яни "трьома пото- к а м и з IX с т о л і т т я : Волго-Балтійським, із верхів'їв Дніпра, із Середнього Подніпров'я".

Мушу, однак, не погодитися з автором. І ось чому.

К. В а л и ш е в с ь к и й у к н и з і "Іван Грозний", в и д а н і й у Росії в 1912 році, за суворої царської цензури, писав:

"... Погляньте на м о с к в и ч а X V I с т о л і т т я : він бо з ніг до г о - лови вдягнутий по-самаркандськи. Башмакъ, азямъ, ар- мякъ, зипунъ, чебыш, кафтанъ, очкуръ, шлыкъ, башлыкъ, колпакъ, клобукъ, тафъя, темлякъ — такі татарські назви різних предметів його одежі. Якщо, посварившись із това- ришем, він почне лаятися, в його репертуарі неодмінно фігуруватиме дуракь, а якщо доведеться битися, в діло піде кулакь. Будучи правителем, він надягне на підсудно- го кандалы та покличе ката дати засудженому кнута. Бу- дучи правителем, він збирає податки в казну, яку охоро- няє караулъ, і влаштовуватиме при дорогах станції, які

назве ямами, і обслуговуватимуть їх ямщики. Нарешті, вставши з поштових саней, він заходить у кабакъ, який замінив древню російську корчму.

І всі ці слова азійського походження. Це, без сумніву, зна- менно, х о ч а й стосується л и ш е зовнішньої ф о р м и . Але знач- но важливіше те, що певний домішок монгольської крові с п р и я в т а к і й швидкій і покірній асиміляції" [4, с 109].

Дорогі великороси, ось де ваше коріння! Однак усі ці зовнішні ознаки споріднення свідомо й цілеспрямовано викорінювалися не тільки витісненням слів із побуту, а й забороною на глибокий аналіз таких питань.

З г а д а й т е г о н і н н я ЦК КПРС і московською псевдонауко- вою елітою Олжаса Сулейменова, казахського поета, який посмів зазіхнути на святая святих — російську історичну міфологію, довівши запозичення російською мовою безлічі слів із тюркської групи мов. Але ж мислячій людині відомо: слово може прижитися в чужій мові тільки в тому випадку, я к щ о є його носії впродовж тривалого історично- го періоду. При цьому слова з ворожого лексикону простий народ у побут аж т а к щедро не бере. Отже, ці слова ж и л и в гущі народу. Вони живуть і донині, нагадуючи про минуле, хоче того чи ні московський істеблішмент.

І той самий К. Валишевський, я к и й жив і працював на 100 років р а н і ш е від Аполлона Кузьміна, п и с а в — я к ц в я х и забивав:

"Із етнографічного погляду дев'ять десятих країни (Мос- ковії. — В. Б.) мали тільки те російське населення, яке за- л и ш и л а тут хвиля недавнього колонізаційного руху. Не б у - ло необхідності у той час "скребти" росіянина, аби з н а й т и татарина і особливо фіна. Основою населення (Моско- вії. — В. Б.) скрізь було фінське плем'я" [4, с 16].

Слід відзначити ще одну очевидну істину: доріг, що з'єднували у XII столітті суздальську землю Моксель із з е м л я м и Києва, практично не існувало. Усі землі між н и м и були вкриті дрімучими лісами й непрохідними болотами. Не було потреби наддніпрянським слов'янам втікати "за

тридев'ять земель", щоб заховатися від печенігів, половців або монголо-татар, — навколо простиралися свої рідні ліси. І кочівники пересувалися по відкритій місцевості, за- безпечуючи коней пашею. Ще М. М. Карамзін писав: "Та- т а р и не полюбляли воювати в зимовий час, без паші..." Р у - халися вони зазвичай із півдня або сходу.

Лише вигнані з наділів князі та їхні дружини прямува- ли на північний схід, прихоплюючи собі нові володіння, р а з о м із ф і н с ь к и м и племенами, що ж и л и на т и х землях. А з князьками йшли отці-місіонери, допомагаючи "зро- сійщувати" землю.

Така правда. Про неї писав В. О. Ключевський:

"...Великоруське плем'я ... було наслідком нових різно- м а н і т н и х впливів ... причому у краї, що лежав поза старою корінною Руссю і в XII ст. був більше інородницьким, ніж руським краєм... Фінські племена розташовувалися серед лісів і боліт центральної й північної Росії ще в той час, ко- ли тут не було помітно жодних слідів присутності слов'ян" [5, с 41].

Ще р а н і ш е цю думку висловив М. М. Карамзін:

"... Жили тоді ... Меря навколо Ростова й на озері Кле- щині, або Переславському; Мурома на Оці, де ця ріка впа- дає у Волгу; ... Чудь в Естонії й на Схід до Ладозького озе- ра; Нарова там, де Нарва; ... Весь на Білоозері; Перм у на- званій так губернії; ... Печора на річці Печорі. Деякі із цих народів уже зникли в новітні часи або змішалися з Росіянами..." [1, том 1, с 45].

І підсумував у своїй книзі професор В. О. Ключевський на с 44:

"... Наша великоросійська фізіономія не зовсім точно відтворює спільнослов'янські риси.., (що) з великою ймо- вірністю ставлять на карб фінського впливу".

Аналізуючи, навіть ці державні мужі — М. М. Карам- зін і В. О. Ключевський — змушені були зронити безцін- ні слова правди, бо оминути її не могли. Їхнім завданням 16

було саме так подати історичну правду, щоб наступні по- коління повірили в правдивість їхніх висновків.

Ми мусимо усвідомити: перекручування фактів і подій, їхнє замовчування або звеличування, "змішування" наро- ді!» і подальше їх зросійщення провадилося на "велико- руській" землі споконвіку, було усвідомленою політикою.

Скільки мільйонів українців, білорусів, євреїв, молда- ван, татар, чувашів, мордвинів, латишів, казахів, вірменів та інших стали за останні сотні років "великоросами" — з н а є тільки Бог. Ворушити це п и т а н н я не варто. Нехай ко- жен живе тим, ким побажав сам чи його предки. Але ми говоримо про історію великоросів, їхні витоки, про те, "де взялася і звідки походить великоросійська земля", її на- род. І в цьому питанні, до якого так довго не допускалася еліта народів неросійської національності, настав час разом "відокремити зерно від полови", розвіяти міфи й брехню Російської імперії, які насаджувалися сотні років.

Отже, простежимо умови появи власне російського народу, спираючись на російські джерела, довідники, до- кументальну літературу, видану для читання звичайної людини. Не заглядатимемо в суворо секретні архіви, які, мов зіницю ока, береже російський істеблішмент понад триста років.

Створюючи Російську імперію, еліта чітко розуміла, що без великого минулого не можна утворити великої нації. Треба було прикрасити минуле, можливо, навіть підтасу- вати й привласнити чуже. Тож династія Романових із привілейованою елітою, зацікавленою в цих діяннях, ре- тельно взялася за справу. Щоб привласнити історію Київ- ської землі, — а це було першочерговим завданням, — ве- ликоросам знадобилося придушити український народ, за- гнати його в рабство-кріпосництво, позбавити власного імені. Так з'явилася версія про "великоросів" і "малоросів".

Українців, які проявилися як нація в XI—XII століттях, а можливо, й раніше, оголосили "малоросами" й узялися втовкмачувати цю версію всьому світові. За найменший відступ від офіціозу людей страчували, знищували, "поз- бавляли живота", засилали. Згадаймо: навіть у XX столітті прем'єр-міністр Росії Петро Столипін вважав боротьбу з українським народним рухом найголовнішим завданням держави Російської.

Українську інтелігенцію зманювали на службу до "вели- коросів" — я назву лише геніального Миколу Васильовича Гоголя; або висилали для знищення, як не менш геніаль- ного Тараса Григоровича Шевченка. І так тривало впро- довж 300 років поневолення.

Радянський період був не менш жорстоким. За той час У к - раїна втратила понад 25 мільйонів своїх синів і дочок, які загинули у війнах за інтереси Росії, у ГУЛАГах, під час колек- тивізації, просто — на висилках і в катівнях.

Так " с т а р ш и й брат" змушував ж и т и "молодшого брата" — у жорстоких "обіймах любові". Хто ж він в історичному ас- пекті, той "старший брат"?

Щоб відповісти, дослідімо праці офщійних російських істориків і встановімо джерела справжньої історії великоро- сів, як вони самі себе прозвали. Звернімося до російських класиків М. М. Карамзіна, С. М. Соловйова і В. О. Ключевсь- кого; два останні — професори Московського університету, які завідували кафедрою російської історії. Саме ця трійця з 1803 до 1910 року створила остаточну міфологію "велико- російської держави", написавши:

М. М. Карамзін — "Історію держави Російської" (1803— 1826 роки);

С. М. Соловйов — "Історію Росії з найдавніших часів" (1851—1879 роки);

В. О. Ключевський — "Курс російської історії" (1904— 1910 роки).

Ось що писав В. О. Ключевський у своїй "Історії":

"Із половини XV до другого десятиліття XVII століття го- ловна маса російського населення з області верхньої Волги 18

(ось де жили "великороси" у XVI столітті! — В. Б.) розтіка- ється на південь і схід по донському й середньоволзькому чорнозему, формуючи особливу гілку народу — Велико- росію, я к а разом із населенням розширюється за межі верх- нього Поволжя..." [6, с 15].

Зверніть увагу, як чемно пише історик: народ роз- тікається по території й утворює "Великоросію". Ось так в и н и к а є один із перших с т р а ш н и х міфів імперії. Народ не "розтікався", він у найжорстокішому розбої приєднував до себе землі, підкорював народи, я к і ж и л и на них; з н и щ у в а в ці народи, виганяв їх із рідної землі, нав'язував їм свою віру і релігію, зросійщував їх. Ми ще не раз повернемося до праць російських професорів і переконаємося, що це відбувалося саме так. У цій цитаті історик чітко зафіксу- вав час появи великоросів як таких. Ось цей історичний проміжок: кінець XV — п е р ш а половина XVII століття. Са- ме тоді з'явився народ великоросів, зароджується його історія.

Але повернімося до "Курсу російської історії". Поцікав- мося, хто ж ті люди, що "розтеклися з верхньої Волги", як і коли вони т а м з'явилися.

Автор пише:

"В області Оки й верхньої Волги в XI—XII століттях жили три фінські племена: мурома (з його імені місто Муром. — В. Б.), меря і весь. Початковий київський літо- пис доволі точно позначає місця проживання цих пле- мен: він знає мурому на нижній Оці, мерю поблизу озер Переяславського і Ростовського, весь в області Білоозе- ра. Нині в центральній Великоросії немає вже ж и в и х за- лишків цих племен, але вони лишили по собі п а м ' я т ь у її географічній номенклатурі. На великому просторі від Оки до Білого моря ми зустрічаємо тисячі неруських н а з в міст, сіл, рік і у р о ч и щ . Прислухаючись до ц и х н а з в , легко помітити, ... що колись на всьому цьому просторі звучала одна мова, якій належали ці назви, і вона спо- ріднена з тими наріччями, якими спілкується тубільне

населення нинішньої Фінляндії і фінських інородців се- реднього Поволжя, мордва, черемиси" [5, с 41—42].

Прочитавши ті слова, поставимо просте з а п и т а н н я : хто ж заснував і побудував ці т и с я ч і фінських міст і сіл від Оки до Білого моря? Сподіваюся, жоден розсудливий велико- рос не заперечуватиме, що засновниками й жителями тих міст до XV—XVII століть були фінські племена, а зовсім не слов'яни.

Професор С. М. Соловйов, коли йому доводилося за- суджувати спротив фінських племен князеві, мимоволі, як М. М. Карамзін і В. О. Ключевський, в и к а з у в а в у своїх кни- гах слова істини. Подібними словами, як цвяхами, він за- бивав труну облудної ідеї про слов'янське походження на- селення суздальської, а згодом московської землі.

Послухайте ці одкровення:

"Лише коли по смерті Боголюбського ростовці вислови- ли свої вимоги, почалася відкрита боротьба між ними і братами Андрія, яка закінчилася поразкою ростовців. Не дивно, що боротьба була нетривала; звернувши увагу на розташування Ростова, важко припустити, щоб це місто було сильне, мало численне народонаселення внаслідок великої торговельної діяльності; важко припустити, щоб це місто, заховане своїми засновниками, фінською мерєю від живого шляху, від Волги, до сумного мертвотного озе- ра, щоб це місто (Ростов Великий. — В. Б.) процвітало, як Новгород, Смоленськ, Полоцьк" [7, с 224].

Ось вона — ключова істина!

Ростовсько-суздальська земля до приходу Рюриковичів зі своїми ватагами давно була заселена фінськими племе- нами. І сторонній князь тут, точнісінько як і серед слов'янських племен у Русі, кочував від одного селища до іншого, де приймуть.

Але С. М. Соловйов не обмежився ц и м и словами істини. Він подав інші доволі прикметні описи суздальської землі. Усі "великоросійські історики" — ті, які писали за династії Романових, і радянські, з "піною на губах" насаджували

думку, що з утворенням ростовсько-суздальських кня- зівств старі київські князівства і сам Київ одразу ж за- хиріли, а центр розвитку перемістився у Володимир, Рос- тов, Суздаль та ін. Мовляв, відбулося закономірне спад- коємне переміщення. Але це твердження — брехня Ро- сійської імперії!

Із появою Ростовсько-суздальського князівства, а піз- ніше Московського, ця забута Богом земля ще цілих п'ять сотень літ була найбільшою глибинкою Європи, диким краєм, який не мав ані найменшої можливості змагатися навіть із тодішнім розореним Києвом. І це не мої особисті твердження. Послухаймо ще раз завідувача кафедри російської історії Московського університету професора С. М. Соловйова:

"Занепало стародавнє вічове місто (мова про Ростов кінця XII століття. — В. Б.), і на півночі встановилося одноманіття: всі міста нові, незначні; Ростов з а н е д б а н и й , Володимир не встиг іще піднятись як столиця велико- князівська, коли був розорений татарами і також занедба- ний; великі князі живуть у своїх опричинах, у своїх спад- коємних містах... Міста є тут (на півночі, у країні Мок- сель. — В. Б.) переважно великими обгородженими села- ми..." [7, с 224—225].

Саме такими були міста-села ростовсько-суздальської землі, цієї майбутньої Московії, а пізніше Великороси, у другій половині XIII століття. І заселені ті землі були фінсь- к и м и п л е м е н а м и м у р о м а , весь, мери, мещера, мокша, печо- ра, мордва, марі та інші. Як бачимо, були це зовсім не ру- сичі (слов'яни), а стародавня Фінська Вітчизна, яка спору- дила на своїй споконвічній землі села-міста: Ростов, Суз- даль, Муром та інші.

Дуже цікаве друге питання: хто ж заснував Москву і жив у Московії в XIII столітті?

Сподіваюся, читачі пам'ятають: Москва, згідно з вели- коросійською міфологією, як місцевість уперше згаду- ється 1147 року. Великоросів ще немає й близько, навколо

І.

на тисячі кілометрів живуть мокша, мурома, меря і весь, а нас привчили до думки — Москву заснував руський князь Юрій Довгорукий, і жили в ній великороси. Така брехня "Історії держави Російської".

В. О. Ключевський продовжує цю думку:

"Так на ц ь о м у п р о с т о р і і в східній смузі Європейської Росії зустрічаємо безліч рік, н а з в и я к и х закінчуються на ва: Про- тва, Москва, Силва, Косва тощо. Лише в Ками можна налічити до 20 приток, н а з в и яких мають таке закінчення. Va фінською о з н а ч а є вода. Н а з в а самої Оки фінського похо- дження: це — зросійщена форма фінського joki, що означає ріка взагалі. Навіть племінні назви мері й весі не зникли безвісти в центральній Великоросії: тут зустрічається чи- мало сіл і річок, я к і м а ю т ь їхні н а з в и . Повітове місто Тверсь- кої губернії Весьєгонськ отримало свою назву від весі Єгонської, що ж и л а тут... Визначаючи за цими слідами у г е - ографічній номенклатурі межі розселення мері й весі, вия- вимо, що ці п л е м е н а ж и л и колись від з л и т т я Сухони та Юга, від Онезького озера й ріки Ояті до середньої Оки, захоплю- ючи північні частини губерній Калузької, Тульської і Ря- занської. Отже, руські переселенці, які приходили в Рос- товський край, зустрічалися з фінськими тубільцями в са- мому центрі нинішньої Великоросії" [5, с 42].

Не дорікатимемо професорові, який "узяв зі стелі" "російських переселенців", котрі "зустрічалися з фінськими тубільцями". Далі наведемо витяги з В. О. Ключевського, де він сам себе спростовує. Зараз — про великоросів. Ось які безперечні істини встановив професор:

а) весь великий край від Тули й Рязані на північ і схід у IX—XIII століттях належав фінським племенам: мурома, меря, весь, мокша, мещера та інші;

б) плем'я великоросів, або російський народ, як він сьо- годні зветься, з'явилося близько XV—XVII століть серед муроми, мері, весі, мокші, мещери, звідки, згідно з авто- ром, почало "розтікатися".

З історії, яку ніхто не збирається заперечувати, ми знаємо: в X—XIII століттях існувало Велике князівство

Київське зі своїми удільними к н я з і в с т в а м и . І ж и л и у Ве- ликому Київському князівстві зовсім не великороси і навіть не "простий російський народ", не "малороси", а слов'янські племена, і мали вони свої красиві назви: по- ляни, деревляни, сіверяни, дреговичі, дуліби, тиверці та інші.

Підтверджуючи цю думку, звернімося до В. О. Клю- чевського:







Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.228.24.192 (0.029 с.)