Той час ласкавий, що так щедро нас

Чеснотами одвічними вінчає...

На згарищах,, що їх укриє порох

Не залишиться статуй кам’яних

Лише леґенд бессмертних кілька... Й їх

Втілятимуть у безкінечних творах

ОЛЬЖИЧ

 

Частина перша.

РАДГЕЯ.

 

Карна, великий герой... був найкращою часткою Бога Сонця...

Ще звали його Радгея, бо Радга було ім'я тієї, котра виховала воїна...

Магабґарата.. Адипарва..

Чандра, Місяць, тієї ночі, як і завше, освітлював своїм холодним сяйвом всю Бгаратаваршу[1]. І лише він, світлоликий, бачив як скрадалися берегом Ґанґи дві тіні.

Жінка, струнка й висока, затулялася покривалом, здригаючись від кожного шереху. За нею дріботіла згорблена служниця, що несла на руці важкенького кошика.

- Спинися! - півшепотом наказала висока. Стара, важко хекаючи, поставила кошика на землю і ледь відсунула накривку.

- Моя пані, - мовила служниця жалібно, - погляньте-но... Як воно усміхається в -ві сні. Пожалійте! Одне ваше слово - і я віднесу дитя до знайомого вайшьї[2]! Він багатий і бездітний. Кошик набере води і потоне! В річці - крокодили! Моя пані, чим же винна дитина?

-У мене немає вибору, Уті! - мовила молодиця ледь чутно, - якщо княжич з Гастінапуру дізнається, що я заручилася з ним вже втративши цноту, він одвернеться від мене з огидою, і я ніколи не вийду заміж! А тим більше за таку людину, як княжич Панду!

- Але ж хлопчика можна віддати на виховання, - знову почала стара, - не сказавши нічого про його походження...

- Все одно хтось дізнається, і підуть чутки, - мовила молода пані і дістала з-під покривала якийсь згорток, - Ось! Нехай відомо буде, що це - дитя кшатрійки. Тут - дарунок його батька...

- Чи не краще віддати дитину батькові? - несміливо запропонувала стара, - чому ви не хочете сказати хто це хоч би мені? Я ж виняньчила вас, моя маленька Прітго, я пам'ятаю ще ті часи, коли ви жили в країні Яду, у рідного батечка, аж поки милостивий Кунтібгоджа не вдочерив вас з батькової згоди! Скажіть мені, хто цей кшатрій, або брагман[3] - і я віднесу йому сина!

- Його батьком був сонячний промінь! - різко мовила Прітга, - забудь про це, поклади згорток до кошика і постав кошика на воду!

Стара, схлипуючи, виконала наказ і одіпхнула кошика палицею. Прітга судомно стисла руки під покривалом, тоді різко повернулась і пішла геть од берега. За нею почалапкала служниця.

Чандра, Місяць, дивився байдуже на чорну крапку, що погойдувалась на хвилях Ганґи. З кошика не долинало ні звуку - води Священної Ріки гойдали його як мамині долоні. Маленький Вріша Каунтея Партга солодко спав.

Радга, дружина Адгіратти, княжого візничого, дріботіла запилюженою вуличкою гастінапурського передмістя, притримуючи однією рукою на голові вузол брудної білизни.

Думки жінки були не дуже веселими і кружляли довкола непутящого чоловіка, який збавляв час із іншими сутами[4]-візничими за грою в кості та чаркою хмільного.

Гра в кості з'їдала трохи не всю платню колісничого князя Дгрітараштри, тому Радга давно вже відпустила наймичку і прала сама білизну та готувала їжу для коханого чоловіченька. А той на всі докори відповідав лишень: «Кому що залишати... Ми все одно не маємо синів»

Троє синочків Радги померли від пошесті в найніжнішому віці, а четверте народилося мертвим, трохи не вбивши матір. З того часу Радга більше не вагітніла, хоч до яких лише Святинь не ходила на прощу. Для молодиці, яка дуже любила дітей, порожній будиночок Адгіратги був нині оселею суму, а сусідські дитинчата, котрі вовтузилися в пилюці, завше отримували від Радги медові коржики та інші ласощі. Сам княжий колісничий теж сумував за померлими синочками, від чого і намагався розважитись грою в кості.

Та Радга, завзята й весела від природи, довго не могла віддаватися сумним думкам. Доки вона дійшла до берега, то почула від стрічних сусідок кілька нових пліток і тепер вже усміхалась, згадуючи те, що їй оповідали подруги.

На березі Радга вигідно розташувалась на бамбуковому плотику і почала рвійно вибивати шмаття дерев'яним праником. І раптом десь поблизу пролунав дитячий плач.

Радга підвела голову від прання і почала роздивлятися довкола. На березі вона була сама - самісінька. А плач не вгавав.

Оподалік на воді погойдувалась якась плетінка. Жінка прислухалась. Писк лунав звідтіля.

Радга ввійшла у воду, підібравши сарі, і зачепила кошика праником. З нього знову почувся хрипкий писк дитинчати, що, видно, кричало не перестаючи не одну годину.

Жінка вибралась на берег і відкинула накривку. В кошику лежало немовля, сповите мокрими шовковими пелюшками. Воно вже не мало сили й кричати і лише жалісно попискувало.

Радга обережно розгорнула мокрий шовк. Маля, геть обкаляне, виявилося хлопчиком місяців трьох - чотирьох від народження. Саме в такому віці помер третій синок Радги.

Дружина колісничого похапцем обмила свою знахідку і обтерла краєчком сарі. Тоді загорнула дитя в край головного покривала, підхопила порожнього кошика і щодуху побігла додому, покинувши на березі білизну.

Сута Адгіратга, прийшовши увечері, вельми був здивований, побачивши у дворику цілий гурт сусідок, чиюсь козу та великий кошик, повний якогось шмаття. Радга сиділа на ґанку в оточенні жіноцтва і годувала чиюсь дитину з глиняної пляшечки, заткнутої вовною.

- Що сталося? - спитав колісничий.

- Ваша дружина, шановний Адгіратго, - пояснила одна з жінок, - знайшла у річці дитинку! Хлопчика!

- Боги... Боги послали, - зашепотілись жінки, - Боги послали Радзі сина замість її померлих діточок!

Радга, сяючи щасливим усміхом, відгорнула краєчок пелюшки. Сута обережно погладив дитячу голівку і спитав півшепотом:

- А чим годувати малого?

- Мадга позичила нам козу, - відповіла Радга незворушно, - а ви, мій пане і повелителю, щоб і близько не сміли підходити до грального столу, бо руки праником повідбиваю. Нам треба купити корову і віддати пожертви на храм Лакшмі.[5] Чи чули, чоловіченьку?

- Авжеж, - розгублено мовив сута, - А що там у кошику?

- Сусідки принесли для нашого знайди пелюшок... Чоловіченьку, любий, вся вулиця певна, що дитинка послана нам Богами!

Сута поскріб потилицю.

- Мабуть кину я грати в кості, - сказав, - та будемо збирати гроші. Аби наш син учився своїй справі у найкращого сути Гастінапуру. Він ще возитиме колись дітей князя Дгрітараштри.

- А може, майбутніх синів князя Панду! - мовила мрійно Радга, - говорять, що він одружується...

- Так, - солідно кивнув головою княжий колісничний, - і, кажуть, бере за себе князівну Бгоджі, Прітгу Кунтідеві. Так що без діла наш хлопчик не залишиться.

Коли сусіди розійшлися по домівках, сута змусив Радгу ще раз оповісти про її знахідку.

- У кошику? - перепитав, - в якому?

- Ось він, чоловіченьку... Обмазаний глиною, аби вода не пройшла!

- Цікаво, - буркнув Адгіратга, - яка ракшасі могла вкинути до річки власного сина?

Він викинув з кошика закаляні пелюшки і видобув зі дна щось загорнене в білу шмату.

- Дивись - но, Радго!

У згортку були чоловічі сережки у вигляді сонячних дисків та оберіг, що нагадував невеличкий панцир черепахи. Всі три речі виблискували щирим золотом.

- О-ох! - вирвалося в жінки.

- Наш хлопчик - син кшатрійки, - мовив сута, роздивляючись прикраси, - може вона зогрішила з кимось з нижчої варни?

- Може він - син брагмана! - палко заперечила Радга.

- Такі прикраси носять вояки, а не знавці Вед.

- Ну, певне, мати з брагманів, а батько - кшатрій!

- Чи не все одно тобі, жінко? - припинив суперечку Адгіратга, - нині він син сути. Та й по всьому.

Через кілька днів мандрівний брагман нарік хлопчика Васушеною - «народженим з дорогоцінностями». Радга роздала належну кількість пожертв, а її чоловік проказав молитву великій Ґанзі, що принесла до них у дім щастя. Подружжя променіло тим щастям, а платня княжого колісничного ниньки майже вся витрачалася на потреби дорогоцінного немовляти. Лише іноді Радга задумувалась над тим, хто справжні батьки їхнього Васушени, і промовляла становчо:

- В цієї жінки немає серця. Ракшасі[6], як є ракшасі...

Потім брала дитинча на руки і шепотіла:

- Моє ти сонечко...

Адгіратга погідно кивав, насолоджуючись щастям дружини.

- Сонечко моє, не крутись, посидь спокійно! - вмовляла Радга. Малюк радісно забубонів у відповідь щось незрозуміле і простягнув до матері пухкі рученята, внизані разками дешевенького намиста. Радга, сміючись, намагалася пригладити гребінцем хлопцеві біляві кучері. За ті кілька місяців, що пройшли від дня, коли Радга почула у воді дитячий плач, хлоп'я виросло і вигарніло. Тепер це був товстенький опецьок, білошкірий та світловолосий, наче справжнє сонечко. Жінка обожнювала виціловувати всі ямочки та «поворозочки» на тільці свого маляти і геть обвішала дитину намистечками - оберегами та амулетами «від лихого ока».

Сусідка Мадга, котра заскочила до Радги позичити кухля, дивилася на подругу з легкою заздрістю. Сьогодні бо в Гастінапурі мало відбутись велике свято. Князівна Бгоджі, котра півроку тому заручилась з гастінапурським княжичем Панду, нині прибувала до міста, аби поєднатися з обранцем. Адгіратга ж, як візничий старшого брата Панду, князя Дгрітараштри, знав багатьох вояків з палацової охорони, і вони пообіцяли пропустити Радгу вперед, на місця знаті. Вона мала побачити зблизька красуню Кунті та інших шляхетно уроджених жінок.

- Не забудь же розповісти, які на них будуть прикраси, - наставляла Мадга сусідку. Та радісно закивала, ухопила малюка з циновки і посадовила собі на згин ліктя.

- Поглянь - но, Мадго, чи хороше мені?

Мадга кивнула. її подруга і справді зодяглась як шляхетна пані: вбрала шовкове сарі, та сандалії з візерунками, підвела очі, навела рум'янок. Прикраси, щоправда мала не золоті, але то вже неважливо. Найголовнішою прикрасою Радги була чудова дитина. Кучеряве синьооке хлоп'я в шовковій блакитній сорочечці розчулило б і найтвердіше серце.

- Радго! - вигукнула сусідка, - а воно навіть на тебе схоже!

Замолоду Радгу називали «Сітою»[7] за русяве волосся і світлі очі, тож вона сприйняла комплімент як належне.

- Звісно ж! Адже я його мати!

- Ти наче й справді віриш, подруженько, що сама його народила...

- Іноді я дійсно так думаю, - серйозно сказала дружина колісничого, - ну, я побігла, а то за людом не протовпишся до княжого оршаку.

- Бережися вроків, - мовила Мадга півжартобливо, - твій син занадто гарний!

Радга тричі обійшла довкола домашнього вогнища, аби одігнати злих духів, І

вибігла з дому, побрязкуючи браслетами.

Воїна, знайомця Адгіратги, жінка віднайшла швиденько, і той пропустив її через ланцюг охоронців. І саме вчасно - паланкін Кунті в оточенні пишного почту вже рухався вулицями міста.

Радга показувала сину то на слонів в золотих налобниках, то на смаглявих воїнів -врішнійців в позолочених шоломах та сяючих, наче сонце, кольчугах. Малюк сміявся і тягнувся рученятами до блискучих мечів в руках княжих вартівників. Врешті, паланкін, виблискуючи дорогоцінностями, з'явився на палацовому майдані. Носії закріпили його в дерев'яних стояках і відступились набік. Ось-ось з брами палацу мали з'явитись пишно вбрані колісниці з молодим князем та його родичами.

Радга опинилась біля самого паланкіну. Хлопчик на її руках раптом заплакав. Охоронець-врішнієць, позирнувши на дешевенькі прикраси дружини колісничого, варкнув:

- Забирайся геть!

Жінка і рада була б забратись, але ззаду натискав натовп, ледве стримуваний ланцюгом княжих воїнів.

- Геть, я сказав! - знову крикнув врішнієць. Радга перелякано намагалась заспокоїти сина. У віконці паланкіну відхилилася завіса.

- Облиш її! - мовив владний жіночий голос, - підійди-но сюди, мила! Хто ти є?

- Радга, ясна пані, - мовила жінка, прибадьорившись, - дружина княжого сути Адгіратги. Він є колісничним самого князя Дгрітараштри...

- Це дитя - твій син?

-Так, ясна пані, мій синочок, Васушена... Він, певне, перегрівся на сонці. Так-то він спокійний.

Завіска розсунулась ширше. Радга побачила неймовірно вродливе лице, обрамлене підвісками з перлин. Красуня позирнула на Радгу привітно, та у видовжених карих очах не було тепла.

- Гарний хлопчик, - мовила Кунтідеві (Радга бо не сумнівалась, що це і є молода дружина Панду), - візьми, мила, для дитини...

З паланкіну визирнула ще одна жінка, стара, вбрана в біле. Вона ткнула Радзі до рук золотий браслет, на якому було зображено двох тигрів, що сплелись в смертельнім поєдинку.

Радга похапцем забурмотіла слова вдячности і почала проштовхуватись межи людом назад, задихаючись, трохи не мліючи. Дитя її кричало не перестаючи. З натовпу жінку вивели двоє плечистих селян - вайшьїв, котрі приблукали з ярмарку на площу, приваблені святом. Вони дали їй ковтнути з торсика кислого молока і пораяли йти додому.

Кунтідеві, коли дитячий плач затих, рвучко засунула запону і відкинулась на подушки паланкіну.

- Моя маленька Прітго, - озвалась стара нянька, - ну для чого ви віддали дружині сути таку дорогу річ? З неї було б досить і золотої монети...

- Сама не знаю, - стомлено мовила Прітга, - на хвилину мені здалося...

В карих очах блиснула волога. На якусь мить. Потім гарне обличчя, яке поети порівнювали з зернятком дині, знову стало замкненим і гордовитим.

- Я зробила те, що сама захотіла. До того ж я не люблю цю прикрасу. Той, хто подарував мені її, говорив, що це - попередження. Я бачила видіння, і воно віщувало лихе.

- Ви завжди все робите по своїй волі, - покірно сказала стара і зітхнула. Вона – то зрозуміла, про що подумала її пані, почувши дитячий крик. Вріша, якого вони довірили Ґанзі, був би нині схожим на цього сина сути. В старечій голові снувались невиразні думки про дгарму-справедливість і кару за злочини. Вголос засуджувати «свою дівчинку» нянька ніколи б не наважилась.

Адгіратга, прийшовши додому зі свята, почув ще знадвору голосіння дружини. В спочивальні пахло курильними паличками, дим яких відлякував злих духів.

- Ой, лихо! - зойкнула Радга, побачивши чоловіка, - захворів наш синочок! Горить наче у вогні! Мадга побігла за жерцем-цілителем! Я пам'ятаю, так само було з нашим третім...

- Може він просто перегрівся на сонці? - мовив сута тремтячим голосом.

- Чоловіченьку, його зурочила княгиня!

- Яка княгиня, любко?

- Кунтідеві! Ми стояли біля самих її нош! Вона подарувала мені браслета! Золотого браслета! І поглянула на мого Васушену своїми карими очиськами! Наче обпалила! Бідолашне дитя і так плакало, а тоді зовсім зайшлося!

На ґанку почувся тупіт босих ніг.

- Радго! - вигукнула Мадга крізь завіску, - цілитель-брагман теж у палаці! Що маємо робити?

- Є ще заклинач хвороб з Гончарського Кута! Мадго!

- Вже біжу!

- Дружина Ґавальґани - хороша жінка, - пробурмотів колісничний, - будемо сподіватись, що вона знайде цілителя. А щодо княгині - ти даремне...

Він позирнув на хлопчика, що тихо постогнував у гарячці, і взяв до рук браслета, який валявся поруч, на циновці.

- «Сунда й Упасунда», - поволі прочитав він напис під тиграми, що сплелися в двобої, - брати - вороги... Це ж оті асури[8], що вбили одне одного через красуню Тілоттаму. Дивний якийсь дарунок... І ще дивніша прикраса для вельможної пані... Не знаю, що і думати.

- Радго! - сусідка повернулась несподівано швидко, - Я не бігала на Гончарський
Кут, бо зустріла по дорозі двічінародженого, який може зціляти! Він милостиво
погодився подивитись малого Васушену!

За Мадгою до спочиваленьки поволі увійшов чоловік, закутаний в біле. Виднівся лише плетений брагманський шнур через плече. Лице брагмана затуляло покривало. Подружжя одночасно відчуло не страх навіть, а якусь дивну тривогу.

- Що сталося, добрі люди?

Голос був м'який і лагідний. Радга трохи прибадьорилась.

- Захворів наш синочок, - мовила вона, - його, напевно, зурочено...

- Справді? - неуважно спитав брагман, пильно придивляючись до малого.

Він підійшов до дитини, сів на циновку і взяв малюка на руки, затуливши його рукавом білої шати.

Радга молитовно склала долоні. Від нічного гостя струменіли тепло і спокій. Як від Сонця, коли воно не пече, не палить, а ласкаво зігріває вологу долину Ґанги.

- Все буде гаразд, - зрештою мовив гість. Він поклав малюка на низьке дерев'яне
ложе і почав водити над його тільцем рукою. Радга з Мадгою потім присягались, що
бачили сяйво, яке випромінювали пальці цілителя. Скінчивши, брагман прикрив
хлоп'я полотнинкою і сказав:

- До ранку одужає. Не хвилюйтесь.

-Чим ми можемо вам віддячити? - розчулено спитав Адгіратга.
Гість не відповів, бо якраз узяв до рук дарунок Кунтідеві.

- Він золотий, - похапцем мовив сута, - візьміть... За здоров'я мого сина...

- Для чого? - почувся з-під покривала глибокий голос, - але це - недобра річ... Де ви її знайшли? Адже це не ваше?

- Подарувала княгиня Прітга Кунтідеві, - втрутилася Радга, - сказала – для Васушени... А він одразу ж захворів...

- Княгиня...,- мовив брагман задумливо, - Прітга хоче позбутись попередження. Перекласти його на чиїсь плечі. Вона думає, що, коли не бачитиме цієї прикраси, то її душу огорне спокій. Але спокою не буде!

- Попередження? - цікаво перепитав Адгіратга. Мадга присунулась поближче, а Радга боязко торкнулась до браслета, який гість поклав поруч із хлопчиком, і обережно приміряла його на свій зап'ясток.

Наче спалах яскравого світла осліпив Радгу, і вона раптом побачила замість знайомої спочиваленьки поле кривавої битви.

Сонце вже хилилось на захід, але бій ставав усе запеклішим. Десь поруч кричав, трубив поранений слон... Мертві, їх було так багато... Воїни з усіх кінців Бгаратаварші: світлошкірі арії, смагляві метиси, темнолиці млеччхи[9] бо-зна якого племені...

Віддалік од місця, де стялися в смертельному герці піші воїни, зближувались дві колісниці. Сута Адгіратга, аби міг це бачити, сказав би, що обидва бійці-ратгіни[10] є великими вельможами. Принаймні, в одного з них за колісничного був кшатрій, багато вбраний та з золотими сережками у вухах, що вказувало на князівське походження.

- Карно, - сказав вельможа-візничий, - онде той, кого ти шукаєш!

Ратгін видобув з сагайдака чорну лаковану стрілу з візерунком у вигляді змії.

- Тебе я зберігав до останку! - мовив майже весело, - не підведи ж, люба!

- Може б ти замінив стрілу? - крикнув, напівобернувшись, вельможа-візничий, - ця закоротка!

- Я ніколи не примірююсь двічі, - сказав синьоокий Карна, натягуючи лука, - і хитрощі мені не до лиця! Помовчи хоч зараз, Шальє! Я й так знаю, що ти мене ненавидиш... друже. Знаєш добру пораду: «вислухай друга і зроби навпаки»

Колісниця супротивника наближалася. Вже можна було розгледіти жовті шати візничого, який, мов на глум, не вдягнув навіть шкіряного нагрудника. Над вухом у Карни свиснула стріла: ворог не гаяв часу.

- Не підведи, «Віджая», - прошепотів воїн ще раз, вже до свого лука, і спустив тятиву.

- Це тобі, Пхальгуно! - вигукнув Карна. Візничий у жовтому на колісниці суперника, почувши смертоносний свист, зробив неймовірне, спинивши повіз з усього розгону. Коні впали на коліна. Чорна стріла Карни, замість того, щоб вп'ястися у горло ворога, рознесла на друзки його шолом з закріпленою на ньому дорогоцінною діядемою з перлин.

Від удару воїн повалився на дно колісниці. Візничий у жовтому кинув швидкий погляд на повіз Карни, що з розгону пронісся поруч, а тоді крикнув до свого ратгіна:

- Арджуно, ти живий?

- Він мені за це заплатить! - видушив ратгін, обмацуючи ґулю на лобі. На вродливому лиці воїна, що рисами нагадувало обличчя того, хто трохи його не вбив, похмурим запалом бою горіли видовжені карі очі. Очі княгині Кунтідеві...

- Підглядати чужу карму небезпечно, - почула Радга чийсь голос. Видиво почало розпливатися. Жінка зрозуміла, що вона лежить на підлозі, а перелякана Мадга кропить їй лице водою.

- Що це було? - прошепотіла Радга, звертаючись до людини в білому, - що це було, о поштивий брагмане? Якісь чари? Хто ці воїни?

- Це було попередження, - сказав брагман, - і призначалося воно певній людині. Вельможна Кунтідеві теж побачила це, але не зробила нічого, аби відвернути лихо. Колись брати таки зітнуться в двобої, і в цій битві не буде переможців.

Двічінароджений зняв браслет з руки Радги і провів над ним долонею.

- Він не є небезпечним, - сказав, - заховайте його, але самі не вдягайте. Через кілька років це буде просто прикраса.

Брагман віддав браслета Адгіратзі і підвівся. Сута, ввесь час кланяючись, провів його до дверей.

- Як вас звати? - запитав, - за кого нам молитись і якому храму найперше приносити жертви?

- Я - Вікартана,[11] - відповів брагман після недовгої паузи.

- Служитель Сур'ї? - здивувався Адгіратга, - але в околиці немає храму Сонця...

Адгіратга затнувся. Таємничій цілитель зник. Сута навіть не почув, як той зійшов з ґанку.

- Дивина, - пробурмотів Адгіратга, повертаючись до спочиваленьки, - Радго, як там малюк?

- Гарячка минула, - озвалась Радга тихо, - чоловіченьку, а що робити з браслетом?

- Покладемо до сховку, до отого, що було в кошику, - мовив візничий, - але що ти бачила, люба?

- Криваву битву, - прошепотіла Радга, - воїни билися і кінно, і пішими, і на слонах, і на колісницях... Один з них, з тих воїнів, був схожим на княгиню Кунті...

- Якщо це й попередження, то не нам, - мовив сута полегшено, - що нам до княжих чвар? Ми - люди маленькі...

Зранку Радга таки збігала до заклинача хвороб. Той сказав, що хлопчика було зурочено і пораяв:

- Це від того, що ти назвала чужій людині його справжнє ім'я. Забудь те ім'я і зви його по-батькові. Або твоїм ім'ям. Тоді лихі духи відступляться.

Дружина колісничного послухала поради. З того дня малого Васушену ніхто не називав інакше як Радгеєю[12], сином Радги. І літа побігли знову, в звичних клопотах та тривогах.

- Це не діло, сусіде, - вже вкотре повторював візничий Ґавальгана, - ви маєте якось вплинути на свого сина.

- Я сьогодні ж займуся ним, сусіде, - примирливо мовив Адгіратга. Випровадивши Ґавальгану, він піднявся на ґанок і гукнув:

- Радгеє! Радгеє!

З-за рогу хатини неквапом вийшов підліток років дванадцяти. Біляві його кучері були зв'язані високо на тімені на зразок зачіски кшатріїв. Сині очі, затінені довгими віями, ховали лукавий блиск.

- Я ось, татку...

- Йди-но сюди, хлопче, - сута намагався придати голосу належну суворість, - ти що ж оце накоїв сьогодні вранці?

- А хіба що?

- Як це що? Навіщо ти наставив синців сусідському Санджаї?

- Але ж, татку, я зовсім не бився з Санджаєю! - вигукнув хлопець, - навпаки, він був моїм колісничним, а ратгін і сута під час бою - одне!

- Твоїм колісничним? - перепитав Адгіратга.

- Ну, звичайно, татку! Ми гралися у битву. Бгаратою, великим воїном, був я, а Санджая - моїм сутою. Бути конями погодились близнюки старої Ґіти, а колісницю ми зробили з візка одного шудри[13], що живе у хижі біля річки.

- Ото лихо! - вигукнув Адгіратга, - то ви ще й вкрали візка!

- Не вкрали, а позичили, - заперечив Радгея, - той дядько навіть нічого й не помітив. А потім я викликав на двобій одного хлопця з Гончарського Кута.

- В нього теж була колісниця? - спитав Адгіратга, ледь стримуючи сміх.

- Авжеж! Та що розуміють у битвах ті шудри-гончарі! Вони поцупили возика чандали[14], і тепер їм доведеться очищуватись від скверни.

- Ну, і хто переміг? - Адгіратга вже сміявся не криючись.
- Звісно, що я! Коли я влучно метнув списа...

- Ти хоч очей нікому не повиштрикував? - затривожився сута.

- Ні, звичайно. Спис потрапив ворогу просто в груди, і той упав замертво. Перемога була чудовою, але все зіпсував отой дурник Санджая. Він не втримав повіддя, возик налетів на Ґітиних онуків, ті впали, на них упав Санджая, потім я, а зверху - возик.

- А що сталося з переможеним? - спитав Адгіратга серйозно, - коли до мене заявляться ще й його батьки?

- Та нічого з ним не сталося. Обтрусився, та й годі. Він-то упав у возик.

- Ну, ось що, сину, - мовив Адгіратга суворо, - досить з мене отих скарг. То ти б'єшся, як Бгарата, то викликаєш на двобій сусідських хлопців, то вчиш Санджаю воювати, а воно ж таке хляле - од вітру хилиться. Тобі вже треба вчитись батьковій справі. Адже сута - це не тільки візничий! Він має знати сотні пісень про подвиги великих воїнів і сам вміти складати хвалу вельможам і оповіді про подвиги кшатріїв.

Радгея непокірно труснув головою:

- Я не хочу складати пісні про чужі подвиги! Я хочу, аби про мене співали колісничні! Я воїн, батьку! Я мушу бути воїном!

- Сину мій! - мовив Адгіратга повчально, - не намагайся порушити встановлений лад! Брагмани бо мають приносити жертви Богам і навчати люд, кшатрії - захищати, вайшьї - глядіти землі та худоби, а шудри - усім прислужувати. Ми ж, сути, маємо призначення служити брагманам і кшатріям, але не шудрам та вайшьям. Кожен має жити за своїм призначенням, синку.

- Моє призначення не в тому, аби керувати чужими колісницями, - сказав хлопець тихо, але так само незгідно, - ви ж знаєте, татку, мене змалечку тягне до зброї, і самі майстрували мені лук та стріли. Присягаюсь тризубом Шіви[15], що Санджая ще співатиме колись про мої геройські вчинки! Не ламайте мене! Будь ласка! Я ж бо знаю, що ви мене любите!

- Він бо знає, - буркнув Адгіратга, - дитино моя, я ж відповідаю за твоє майбутнє. Якщо ти намагатимешся змінити варну, то ніколи не знатимеш щастя. Тебе не приймуть вищі як рівного, а хилитись ти не здатен, синку, я бо вже те бачу. Забудь краще дитячі мрії, на які ти, зрештою, не маєш права.

- Я виборю те право збройно, батьку! - вигукнув хлопець. На лиці Адгіратги з'явився розгублений вираз.

- Чоловіче, чого ти причепився до хлопця? - втрутилася Радга, що якраз вийшла на ґанок, - не слухай ти того кислія Ґавальґану. Хлоп'ячі бійки - то таке: побились, помирились... Радгея ніколи не вдарить слабшого і не розпочне сварку першим. І що поганого в тому, що хлопчики гралися у війну? Ну, перекинувся возик, але ж нікого не понівечив. Ходи-но сюди, синку!

Радгея підійшов до ґанку, і жінка дала йому вузлика.

- Оце тобі, воїне, і твойому колісничному. Біжи до Санджаї, він тебе виглядає вже з годину.

- Ненько, - мовив хлопець і припав вустами до її руки. Радгу завжди зворушували отакі прояви ніжності у войовничого з натури сина. Очі її зволожились, і вона прошепотіла:

- Моє ти сонечко... Ну, біжи!

- Радго, ти його розбещуєш, - несхвально мовив сута, провівши поглядом струнку постать сина, - ні, щоб добре вилаяти! Хлопчина нашкодив, а ти годуєш його медовими коржиками. Не диво, що він геть од рук одбився!

- Це чого він одбився? - войовниче спитала Радга, - прання на річку за мною носить, воду возить, корови пасе! Чоловіченьку, скільки я тобі говорила: візьми наймичку! Може, у нас росте князівський син, і йому не личить бігати за худобою.

- Ось хто вбиває йому до голови різні дурниці, - розлютився сута, - навіщо ти товчеш йому про князівське походження? Хлопець не хоче вчитися бути сутою! Він рветься у кшатрії, а ти йому в тому сприяєш! Навіщо ти оповіла йому, що він не рідний нам?

- Я нічого йому не розповідала! - вигукнула Радга, - але вся вулиця знає, що він - знайда! Дитя спитало мене, чи це правда. Що я мала казати? Що його вкинули до річки батьки-чандали? Звісна річ, я оповіла йому про прикраси у кошику. Чоловіченьку, все життя ти товчеш про те, що син сути має бути сутою! Але ж наш хлопчик син якогось вельможі! Чого ж ти дивуєшся, коли він влаштовує на вулиці колісничні бої? Син кшатрія має бути кшатрієм! Де тут порушення варни? Порушення буде тоді, коли ти змушуватимеш його робити те, що не призначено йому долею!

- Радго, Радго, - мовив чоловік благально, - не говори так, не роби непоправної помилки! Я і сам бачу, що в його жилах бурхає шляхетна кров! Але, згадай, жінко притчу про двох антилоп, котрі виховали тигра. І про те, що з ними потім трапилося. Дивись, аби ми не були такими антилопами. Що станеться з нами, коли тигреня виросте на тигра?

- Мій син - чемна і слухняна дитина, - вперто сказала Радга, - і коли він віднайде свої права, то не забуде про дружину колісничного, котра виховала його. Та не слухай ти сусіда, всі хлопці з нашого кутка просто таки закохані в Радгею. Він у них отаман, і вони його шанують.

Адгіратга, не маючи сили протистояти цьому потоку слів, слабко махнув рукою і замовк. Подібна розмова була не першою, і Радга завжди захищала сина як тигриця, потакаючи його войовничим нахилам. Сута передчував великий клопіт, а тому вирішив усе-таки попитати для хлопця якогось наставника серед відставних колісничних.

Радгея зупинився біля городу Ґавальгани і пронизливо свиснув. У дірку огорожі одразу ж висунулась хлоп'яча голова і нашорошено блиснула чорними оченятами:

- Все гаразд, Радгеє? Я батькові нічого не казав, йому розпатякала стара Ґіта, а їй нажалілись близнюки...

- Більше не візьмемо їх до війська, - сказав Радгея заспокійливо, - навіть конями... Вилазь, Санджає! Хочеш коржика?

- Батько заборонив, - Санджая потер розпухлу вилицю, - мені з тобою гратись...

- Мій татусь збирається на службу, отже і твій піде до палацу. Санджає, не будь боягузом, а то не візьму тебе сутою, коли стану великим воїном!

Санджая вибрався назовні і простягнув руку до коржика.

- Куди підемо? - спитав з набитим ротом.

- Гайда до річки, пограємося в Раму та Ханумана[16].

Хлопці спустилися до Ґанґи. Санджая доїдав вже третього коржика і геть перемазався медом. Радгея відщипнув шматочка, поклав його до рота і про щось задумався.

- Дивись! - раптом штовхнув його Санджая.

На березі, що обривався у річку досить височеньким урвищем, билися на палицях двоє хлопців у багатому вбранні. Одного погляду на їхні викривлені злобою обличчя було досить, аби зрозуміти, що це зовсім не дружні змагання.

- Вони так один одному голови потрощать, - сказав Радгея зацікавлено, - оце бійка!

- Я знаю, знаю, хто це! - зацокотів Санджая, - батько брав мене з собою до палацу, і там я їх бачив! Отой високий здоровань в білому - то Бгімасена, другий син князя Панду, того, що помер торік від гарячки. А отой, в розцяцькованому тюрбані й в зелених шатах - то Дурьйодгана, старший син князя Дгрітараштри. Батько говорив, що сини Дгрітараштри ненавидять синів Панду.

- Мабуть, це почуття у них взаємне! - засміявся Радгея, - татко теж багато чого розповідав про молодих княжичів. Але де ж їхні слуги і повози?

- Напевне, вони чкурнули від усіх, аби спокійно розквасити один одному носи! - сказав Санджая, і обидва хлопці засміялися.

- Дивись, Санджає, - мовив Радгея, - а здоровань перемагає!

- Ще б пак, він же сильніший за всіх княжичів! І над усіма знущається, окрім, звісно, рідних братчиків. Батько казав, що не далі, як учора, Бгімасена вибив Дурьйодгані зуба! А цей теж злющий як змій і свого не подарує! Ой-йой, дивись-но, Радгеє!

Здоровань Бгімасена вибив палицю з рук супротивника і штовхнув його в груди кінцем своєї. Хлопець не втримався на крутосхилі і бебехнувся у воду. Бгімасена зареготав.

- Геть подуріли! - мовив Радгея стривожено, - цієї пори крокодили підходять зовсім близько до берега. Піду, витягну одного дурника і наб'ю другого, аби не знущався над слабшими.

- Не лізь до них, - мовив Санджая благально, - ми - люди маленькі...

В останніх словах хлопця Радгея розчув інтонації дорослих: Ґавальґани та власного батька і розізлився.

- Маленький - то рости! - кинув і побіг до берега.

- Гей, здоровий дурню! - крикнув до Бгімасени, - ти що, не знаєш, що в річці повно крокодилів? Для чого штовхнув туди хлопця?

- А тобі яке діло? - визвірився княжич, підіймаючи загрозливо палицю, - забирайся геть!

Радгея глянув вниз і охнув:

- Боги, та він ще й плавати не вміє!

Бгімасена рушив на Радгею з палицею. Той, не маючи часу на бійку, склався удвоє і врізався здоровилу головою у живіт. А тоді, не очікуючи, доки хлопець отямиться, стрибнув у воду по Дурьйодгану.

Син Дгрітараштри дійсно не вмів плавати, але на допомогу не кликав. Він борсався мовчки і вже встиг наковтатись води. Радгея швидко доплив до нього, ухопив впоперек грудей і мовив:

- Не борсайтесь! Тихо! Я вас витягну!

- Крокодили... - видушив Дурьйодгана крізь стиснені зуби.

- Тихо, не бійтесь! Я плаваю краще за крокодила. Не борсайтесь, бо ще накличете їх! Просто тримайтесь на воді - і все.

Княжич опанував себе і затих. Радгея швидко виволік його на мілке, де вже пританцьовував переляканий Санджая.

- Радгеє! - заволав син Ґавальґани, - Бгімасена лютий, наче тигр, і погрожує тебе убити!

- Шакал він, а не тигр, - буркнув хлопець, - як ви, княжичу?

Дурьйодгана, вродливий зеленоокий підліток, трохи схожий на дівча, перечекав напад блювоти і сказав злісно:

- Це ще не все! Я таки прикінчу його! Навіть якщо доведеться йти за це у вигнання! Незабаром матуся Кунті голоситиме над синочком! Іншим разом я вже діятиму напевне!

Потім подивився на Радгею, і зненависть змінилась виразом приязні.

- Хто ти такий? - спитав владно.

- Син сути, - відповів хлопець обережно, - здається, я одбив вашому ворогу бебехи... Я-то його не боюсь, але у батька можуть бути неприємності.

- Хто твій батько? Не бійся, я - старший син і спадкоємець князя Дгрітараштри. Хоч ти, здається, про це й знаєш... То чий ти син?

- Адгіратти... - врешті мовив Радгея.

- Колісничного мого батька? Він отримає подвійну платню, бо ти врятував мені життя. А що ти зробив Бгімасені?

- Вдарив головою у живіт...

- Так, що він виблював увесь свій сніданок! - захихотів Санджая. Дурьйодгана підвівся на ноги, і лице його знову спотворила злобна гримаса.

- Я нагородив би тебе за це, - мовив, - але матуся Кунті знову підніме плач, і всі почнуть жаліти бідолашну вдовицю... Як ти звешся?

- Радгея.

- А справжнє ім'я?

- Васушена.

- Ти хочеш стати моїм сутою?

- Це велика честь, княжичу, - відповів Радгея поволі, - але я хочу бути воїном. Таким, як ваш предок Бгарата...

Дурьйодгана звів брови, і раптом його лице освітив усміх, повний недоброго лукавства:

- Хочеш стати кшатрієм? Тримайся мене, сину Адгіратги, і ти ним станеш!

Радгея дивився Дурьйодгані просто в очі, і погляд той був сповнений такою шаленою жагою і надією, що княжич притлумив усміх і зобразив на лиці щиру приязнь. Він був однолітком сина Адгіратги, але в тілі підлітка чаїлася порочна душа, зіпсована змалечку непомірною любов'ю сліпого князя Дгрітараштри та довго бездітної княгині Ґандгарі до омріяного первістка. Схильність до інтриг була чи не найпершою у списку вад спадкоємця князівства Куру. Не по літам розвинений хлопчина уже зрозумів, як можна використати отой вогонь в очах сина сути.

- Ти знаєш, хто такий Дроначар'я? - спитав Дурьйодгана у Радгеї.

- Хто ж не знає брагмана-воїна, навчителя княжих синів! - відповів ледь здивовано Радгея.

- Приходь завтра на подвір'я храму Індри. Там Дроначар'я вчить мене і моїх братів битись. Я сам проситиму його, аби він прийняв тебе учнем.

Радгея хотів був вимовити слова подяки, але горло йому перехопила судома, і він мовчки вклонився, стуливши перед грудьми долоні. Княжич підморгнув:

- Там будуть і Пандави. Усі п'ятеро. Не боїшся?

- Якщо вони усі такі герої, як Бгімасена, - спромігся хлопець на слово, - то можна не боятись. Щось ваш родич задовго збирається до нової бійки...