Типологізація сучасних правових систем світу.

У юридичній літературі, зокрема, порівняльно-правовій, формується не тільки цілісне бачення правової системи, але і диференційований підхід стосовно правових систем світу. Беручи до уваги, що "правова карта світу" не є одноманітною, а складається з окремих національних та міжнародних правових систем, між якими відбуваються складні інтеграційні, багатофункційні процеси, вчені намагаються їх класифікувати за різноманітними критеріями. Важливість цих класифікацій зумовлюється як пізнавальними причинами, так і практичною необхідністю, значимістю (гармонізацією законодавства, рецепції права тощо). Проблема класифікації правових систем є однією з важливих проблем як теорії права, так і порівняльного правознавства. Для класифікації використовуються різні критерії (фактори): етнічні, історичні, расові, географічні, юридичні тощо, яких на сьогодні нараховується кілька десятків. Зокрема до таких критеріїв у порівняльно-правовій літературі у свій час відносили: особливості історичного формування правових систем (Е. Глассон); загальну структуру та відмінні ознаки (А. Есмен); ступінь подібності до іншого права або походження від нього (А. Арміжон, Б. Нольде, М. Вольф); великі культурні сфери (А. Шнітцер); відношення до права римського, до jus gentiuym і до права канонічного (Е. Мартінез Паз); расову ознаку (Г. Созер-Холл); роль різноманітних джерел права (А. Леві-Ульман); внутрішньосистемні ознаки (П. Родьєр); ідеологію та юридичну техніку (р. Давід); "правовий стиль" (К. Цвайгерт) та ін.[133]

Американський вчений Дж. Вігмор у роботі "Панорама правових систем світу" всі існуючі в минулому та сучасні правові системи об’єднав у 16 основних: єгипетську, месопотамську, іудейську, китайську, індуську, грецьку, римську, японську, мусульманську, кельтську, слов’янську, германську, морську, церковну, романістську, англіканську.[134] І хоча вказана робота містить великий історико-правовий інформаційний матеріал, в ній не розмежовується синхронний та діахронний аспекти класифікації правових систем.[135]

Серед інших класифікаційних груп[136] найбільш поширеними є класифікації французького компаративістар. Давіда та німецького – К. Цвайгерта.р. Давід виділив такі правові сім’ї, як: англосаксонську, романо-германську, соціалістичну, релігійну, традиційну.[137]

Німецький компаративіст К. Цвайгерт запропонував таку класифікацію правових сімей: 1) романська; 2) германська; 3) скандинавська; 4) загального права; 5) соціалістичного права; 6) права країн Далекого Сходу; 7) ісламського права; 8) індуського права. Ця класифікація базується на понятті "правового стилю", а до факторів, що його визначають, К. Цвайгерт відносить: 1) історичне походження та розвиток правової системи; 2) панівну юридичну доктрину; 3) своєрідні правові інститути; 4) правові джерела та методи їх тлумачення; 5) ідеологічні фактори.[138]

Швейцарський юрист К.-Г. Еберт використовував класифікацію К. Цвайгерта як одну з можливих робочих схем розмежування та впорядкування правових систем. Він вказував, що згідно з етноісторичною теорією для кожної групи правових систем (правового кола) характерним є панування тієї чи іншої правової ідеї або правопорядку: у романській – Французького цивільного кодексу, у германській – німецького цивільного уложения 1897р., у англо-американській – загального права (Common Law), у далекосхідній – конфуціанської теорії права.[139]

У радянській юридичній літературі досить широко висвітлювалася глобальна типологія права[140], у межах якої проводилася внутрішньотипова класифікація[141]. Ця класифікація (яка здійснювалася за формаційними ознаками) означала поділ на соціалістичний та буржуазний (капіталістичний) тип[142] і давала відповідь тільки на запитання, волю якої соціальної групи може виражати право. Правда, цей поділ не міг дати відповідь на запитання, чому у межах буржуазного типу можуть існувати правові системи загального та континентального права, демократичні і тоталітарні[143]; що може бути спільного між американською, французькою, ісламською та японською правовими системами (у межах буржуазного типу права), згідно з формаційною типологією[144]. Водночас, як відзначала Крашеніннікова Н.А. "із способу виробництва (суспільно-економічної формації) не можливо виявити особливості правових систем різних суспільств, наддержавних правових спільностей..."[145].

В той же час у західній юридичній літературі серед інших критеріїв використовується також і поділ ідеологічний на західне та соціалістичне право.

У сучасній юридичній літературі класифікація правових систем світу також здійснюється за різними критеріями: видами джерел права[146], моделлю законодавчої процедури[147], елементами загальної та правової культури[148], правовими традиціями[149], спільністю принципів правового регулювання суспільних відносин, єдністю термінології, юридичних категорій та понять[150]; та складним (сукупним) критерієм, до якого входять: а) історичний генезис, система джерел права та структура правової системи[151]; б) особливості способу правотворення, зорієнтованого на той чи інший елемент правової системи та правова ідеологія[152]; в) методологія права, інфраструктура права та структура процесуального права[153]; г) правова ідеологія та юридична техніка; д) правовий стиль[154]; е) історичний досвід та розвиток права, методика правового мислення, правові інститути, види джерел права і структурно та аксіологічно зумовлений зв’язок між ними[155].

Відповідні точки зору з цього питання висловлювались і в українській юридичній науці.[156]

Перелік різноманітних класифікацій можна було б продовжувати, беручи за основу ті чи інші підходи до вибору критеріїв та виділення основних видів правових систем тощо.[157] Але, як відзначав французький компаративістр. Родьєр, в юриспруденції існує класифікацій правових систем майже стільки ж, скільки існує компаративістів.[158]

Отже, як теоретично, так і практично важливим для класифікації правових систем є вибір критерію, але при цьому, насамперед, необхідно з’ясувати зміст поняття "класифікація".

Відповідно до уявлень, що склалися в науковій літературі, поняття "класифікація" (лат. classic – клас, розряд і facere – робити) розглядається як "система розподілу предметів, явищ або понять на класи, групи тощо за спільними ознаками, властивостями"[159].

З позицій логіки вона є різновидом логічної операції поділу понять, і розглядається як систематичний розподіл предмета за класами на підставі будь-якої загальної ознаки, в результаті якого кожний клас займає по відношенню до інших класів точно фіксоване місце. Науковою класифікацією визначається розподіл предметів за класами на підставі їх найбільш суттєвих ознак[160], найкращою є та, в якій предмети подібні один до одного за найбільшою кількістю ознак[161].

У філософії класифікація трактується як особливий випадок застосування логічної операції об’єму поняття і "систематичний поділ та впорядкування понять та предметів", і вона має місце тоді, коли в її основі є всі можливі найбільш важливі ознаки.[162]

Подібні уявлення щодо класифікації існують в зарубіжній літературі. Правда, значна увага приділяється не тільки загальним ознакам об’єктів, але й їх особливостям.[163]

Класифікуючи такі правові об’єкти, як національні правові системи, вчені звернули увагу, що всі вони в тій чи іншій мірі взаємопов’язані. Разом з тим, одні з них мають більше спільних ознак, ніж інші, і відрізняються домінуючими особливостями. Подібні ознаки зумовлюються близькими типами суспільств, загальними чи спільними умовами і релігією чи іншими аналогічними обставинами.[164]

Наявність загальних, спільних ознак дала підставу для їх класифікації та поділу за певними критеріями (загальними ознаками) на групи. Водночас складність та багатогранність проблем, які виникають у зв’язку з класифікацією правових систем не дають чітких, однозначних результатів. Дискусійними є питання не тільки стосовно самих критеріїв класифікації, але і використання простих, однозначних чи складних критеріїв.

У західній компаративістиці особливо інтенсивні дискусії ведуться з приводу факторів, що мають прямий вплив на формування загальних ознак правових систем, а отже – і на вибір критеріїв їх класифікації.[165] Серед таких факторів називають економічні, політичні, ідеологічні, релігійні, історичні, географічні, демографічні[166], військово-політичні (стосовно сучасної Європи)[167]. М.М.Марченко висуває ряд вимог щодо факторів впливу на формування загальних ознак правових систем, а також критеріїв їх класифікації, зокрема: 1) постійність, фундаментальність (а не випадковість) факторів; 2) чітка визначеність ознак – критеріїв; 3) об’єктивність; 4) домінування однієї з ознак у складних критеріях; 5) врахування поряд з об’єктивними і суб’єктивних факторів, що мають прямий вплив на процес формування загальних ознак правових систем.[168]

Для позначення групи правових систем, об’єднаних у процесі класифікації, що мають подібні юридичні ознаки, використовуються різні терміни: "сім’я правових систем" (р. Давід), "правові кола" (К.Х. Еберт, М. Рейстайн), "форма правових систем" (І. Сабо), "структурна спільність" (С.С. Алєксєєв), "правовий стиль" (К. Цвайгерт). Використовуються також і такі терміни, як "правопорядок", "правова культура" тощо. Найчастіше використовується термін "правова сім’я".[169] Протер. Давід відзначає, що поняттю "правова сім’я" не відповідає будь-яка біологічна реальність, воно використовується лише в дидактичних цілях, з метою виявлення подібностей і відмінностей у системі діючого права.[170]

Деякі автори вважають, що правова сім’я є категорією яка служить для визначення відносної єдності правових систем, що мають подібні юридичні ознаки, а також відображають ті особливості цих правових систем, які зумовлені подібністю їх конкретно-історичного розвитку.[171]

Не відкидаючи те позитивне, що напрацьоване юридичною наукою в плані класифікації правових систем і їх згрупування в "правові сім’ї" (форми, кола тощо), необхідно вказати і на деякі негативні моменти. По-перше, вищезгадані класифікаційні групи правових систем не дають повного уявлення про "юридичну карту світу" в цілому; по-друге, до сьогодні не визначенні чіткі критерії класифікації; то-третє, категорія "правова сім’я" не відображає об’єктивних юридичних ознак групи правових систем, які повинна об’єднати. Видається, що розв’язанню цих та інших пізнавальних завдань сприятиме саме типологізація сучасних правових систем світу.

Саме поняття "тип правової системи" (яке відрізняється від традиційного для радянської юридичної науки поняття "типу права") дозволятиме виявити стійкі найбільш суттєві юридичні ознаки, що притаманні тій чи іншій правовій системі, розкрити закономірні зв’язки між такими ознаками окремих правових систем, що підлягатимуть угрупуванню.

Поняття "типу" є основним поняттям типології, яку трактують по різному: 1) як метод наукового пізнання, в основі якого знаходиться поділ сукупності об’єктів на певні групи; 2) як вид наукової систематизації, класифікації предметів або явищ за спільністю суттєвих ознак; 3) як у групування явищ за допомогою узагальненої моделі, типу, результат типологічного опису та зіставлення.[172]

Типологію трактують і як процес поділу пізнавальної сукупності об’єктів на групи, і як результат такого поділу. Деякі автори використовують для позначення процесу поділу термін "типологізація", а для позначення результатів цього поділу – термін "типологія". На думку, М.С. Кагана, типологізація є прямим продовженням класифікації, згідно з якою поділяються групи різнорідних об’єктів до того часу, доки не доходить до рівня якісної однорідності, на якому розташовані модифікаційні ряди (сукупність однотипних об’єктів). У процесі типологізації створюється теоретична модель (архітип), праобраз якої дає нам уява, і ця модель "реалізується в різноманітті модифікаційних варіацій".[173]

Сучасна соціологічна література визначає типологічний аналіз як більш високий, порівняно з угрупуванням і класифікацією, рівень узагальнення, розрізняючи при цьому емпіричну та теоретичну типологізацію. Зокрема, теоретична типологізація полягає в узагальненні ознак соціальних явищ на основі ідеальної теоретичної моделі і за теоретично обгрунтованими критеріями. А метод теоретичної типологізації веде до пояснення того, що сформульовано в гіпотезах відповідної теорії.[174]

У літературі по різному підходять і до розмежування понять типології та класифікації. Так, поділ, при якому опис класів здійснено через ознаки, що використані при їх побудові, називається типологією або типологічним групуванням, але якщо при цьому встановлюються відповідні форми, теоретичні зв’язки між різними сторонами системи, що вивчається, її називають класифікацією.[175]

Дехто з авторів для типологічного угрупування використовує термін "класифікація"[176]. Інші – вважають доцільним поряд з терміном "типологія" використовувати термін "класифікація"[177], хоча в соціології типологія тісно пов’язана із змістовним характером відповідного поділу сукупності на групи, а термін "класифікація" подібних властивостей не має.[178]

В юридичній літературі поняття типології та класифікації нерідко застосовуються як синоніми.[179] Іноді типологія трактується як вид класифікації[180]. Однак, хоча це є два споріднені прийоми пізнання, вони є відносно самостійними. Так, Л.П. Рожкова вважає, що типологія відрізняється від класифікації за двома суттєвими ознаками: 1) предметом типологічної класифікації є об’єкти певної сфери дійсності як цілісні системи; 2) класифікаційні розряди (типи) є вищими класифікаційними розрядами[181].

Наявність другої із зазначених ознак заперечується В.М. Сільченком, який вважає, що вищі розряди класифікації називаються класами, а в типології -типами. Однак головне полягає навіть не в рівні цих розрядів, а в способах їх отримання та їх цільовому призначенні. Крім того, класифікація не в стані дати цілісні знання про об’єкт та розкрити системоутворюючі зв’язки. Призначення і сутність типології полягає у виробленні уявлень про органічну єдність системи загальних суттєвих ознак (властивостей) як елементів однакового типу.[182]

Найбільш близьким до процесу типологізації за своїм гносеологічним статусом є метод моделювання. Подібність між ними полягає в тому, що як модель, так і тип відтворюють об’єкт вивчення. Однак вони не є тотожними і часто не співпадають з об’єктом дослідження. Різними є і мета моделювання та типології. Цільове призначення останньої полягає в дослідженні різних аспектів об’єкта шляхом виділення окремих ознак та властивостей із всієї системи зв’язків (у такому розумінні можна вести мову про ідеальний тип як про модель реальної дійсності). При цьому дослідник абстрагується від ряду реальних властивостей задля визначення ознак та властивостей, взятих для формування ідеального типу.

Таким чином, якщо схематизм та абстрагування типологічного методу складають одну із суттєвих передумов його застосування, то в методі моделювання його сутність.

На підставі вищенаведеного можна відзначити, що в науковій літературі має місце некоректне уподібнення понять "типологія", "типологізація", "класифікація". Видається, що типологізація і класифікація є самостійними методами наукового пізнання, але якщо класифікацію ми визначаємо як поділ обсягу поняття на види, групи чи інші класифікаційні множини на підставі певної ознаки, властивості, то типологізацію – як процес групування певних системних явищ реальної дійсності на основі теоретичної моделі (типу).

Типологією ж слід вважати сукупність узагальнених знань про типологізацію, створення відповідних типів та приведення їх у певну систему.

Тип (від грецького) – відображення, зразок, форма, модель. Новий тлумачний словник української мови трактує значення слова "тип" як "зразок, модель, форму, яким відповідає певна група предметів, понять, явищ".[183] Існують й інші подібні точки зору стосовно поняття "типу".[184] У юридичній літературі під поняттям типу розуміють найбільш стійкі поєднання властивостей і ознак об’єктів, явищ державно-правової дійсності з метою створення їх зразка або моделі[185]. Конструювання ідеального типу засноване на уявленні про тісний зв’язок і взаємодію ознак, властивостей, покладених в її основу, і тільки їх системна єдність дає розуміння типу. Тобто, ці ознаки не є простою сукупністю, а органічним цілим, системою, де кожна ознака є своєрідним елементом системи ознак, а їх стійкий зв’язок утворює структуру ідеального типу.

Важливим у процесі формування типу, як підкреслюється в соціологічних роботах, є розуміння поняття "однорідності" як зумовленості тих чи інших явищ дією одних і тих же причин.

Крім цього, важливим для визначення типу є існування деяких закономірностей. Всі ознаки повинні мати викінчене число значень. До одного типу належать об’єкти (явища), що мають один і той же набір (сукупність наборів) ознак, визначений для кожного типу. Вихідний набір ознак повинен бути не тільки достатнім, а й необхідним, тобто не повинен включати "зайві ознаки", що не несуть інформації про характер типу класифікованих об’єктів.[186] Ідеальний тип є одним із видів моделі мислення. Він базується на виділенні певних ознак та властивостей дійсності, необхідних для формування типу. Від інших моделей він відрізняється особливою формою абстракції – абстракції ідеалізації, сутність якої полягає у виділенні основних елементів та відносин, типових для даного явища або процесу, і в абстрагуванні від несуттєвого, випадкового, другорядного[187].

Таким чином, тип – це модель (зразок) певних явищ (процесів), що містять необхідний набір суттєвих ознак для їх групування.

На підставі вищевикладеного необхідно відзначити, що основні параметри ознак типу правової системи визначаються місцем та роллю правової системи у соціальній системі, а також її цільовою спрямованістю.

Правова система є підсистемою соціальної системи і тільки в ній вона може функціонувати у відповідності з цілями і завданнями, які покликана вирішувати.

Загальний розвиток правової системи є частиною розвитку суспільства, як органічної системи (становлення її як цілісності), який відбувається у межах певних загальних закономірностей.

Розвиток суспільства від простих форм (стабільність і порядок яких забезпечувався звичаями, традиціями тощо) до складних (де виділяється специфічна регулятивна система у вигляді права) призводить до розвитку системних якостей, а пізніше – і до набуття правовою системою цілісності, накопичення юридичних властивостей, утворення підсистем (системи права, системи зовнішніх форм (джерел) права, системи суб’єктів права, системи юридичної діяльності тощо), послабленням ролі інших соціальних регуляторів та підвищенням ролі правових.

Правова система породжена багатоманітністю потреб та інтересів учасників суспільних відносин, необхідністю їх узгодження, врегулювання. Соціальна функція правової системи визначає її мету, структуру та порядок функціонування.

Історія розвитку людської цивілізації свідчить про нерівномірність її соціального розвитку. Національні соціальні системи і сьогодні мають різний рівень розвитку, що впливає і на досконалість, ефективність їхніх правових систем. Аналіз генезису національних правових систем свідчить про різний рівень їх нормативності у той чи інший період розвитку, проте він (генезис) є складним і довготривалим процесом, який залежить від різних факторів: економічних, політичних, духовних тощо. Генезис правової системи відбувається одночасно з генезисом інших підсистем суспільства, хоча в той чи інший період розвитку суспільства може відбуватися зниження ролі правової системи. У такий період знижується і соціальна цінність (значення) права як ефективного засобу управління суспільством, правові засоби підміняються іншими засобами регулювання: звичаєвими, моральними, релігійними тощо.

У тому суспільстві, в якому існує оптимальне співвідношення між підсистемами соціальної системи, жодна з яких не поглинає іншу, у яких не відбувається підміни одних функцій іншими, виникає потреба у правовій системі високого рівня нормативності. Цей рівень забезпечується ефективним механізмом правового впливу, який є залежним від потреб суспільства і окремих його суб’єктів і є частиною механізму соціального впливу. Формується він під впливом світоглядного визнання суспільством права як соціальної цінності. Механізм правового впливу може мати ряд рівнів – низький, середній, високий – кожний з яких залежить від питомої ваги правових регуляторів у системі соціального регулювання.

Поняття механізму правового впливу дозволяє проаналізувати правову систему у системно-дієвому стані, висвітлити специфічні функції, які виконують ті чи інші юридичні явища у правовій системі, показати їх зв’язки та взаємодію.

Як вже відзначалося, механізм правового впливу є частиною системи соціального управління, яка складається з керуючої (управляючої) та керованої (такої, що піддається управлінню) підсистем, основним елементом яких є люди, а управління зводиться до впливу одних з них на свідомість та поведінку інших. У системі управління суспільством механізм правового впливу є одним із важливих нормативно-організаційних факторів, що забезпечують ефективність практичної діяльності людей.

До механізму правового впливу входить і механізм правового регулювання, так як поняття правового впливу охоплює як регулювання за допомогою юридичної норми та інших юридичних засобів, так і інші правові форми впливу на поведінку людини.

Правовий вплив у юридичній літературі визначають як результативну, нормативно-організаційну дію стосовно суспільних відносин, спеціальної системи власне правових засобів (норми права, правовідносин, актів реалізації та застосування) та інших правових явищ (правосвідомості, правової культури, принципів права, правотворчого процесу).[188]

У літературі називають і різноманітні форми та засоби такого впливу.[189]

Сукупність же таких засобів і процедур складає механізм правового впливу, який є системою загальних та спеціальних правових засобів, за допомогою яких правові вимоги переводяться у соціальну поведінку суб’єктів, здійснюється нормативно-правова організація суспільних відносин.

Правові засоби, як визначає Алексеев С.С., це об’єктивовані субстанціональні правові явища, що володіють фіксованими властивостями, які дозволяють реалізувати потенціал права, його силу.[190] Тобто, це ті явища правової дійсності, які розглядаються в якості елементів правової системи з точки зору їх функцій та ролі як засобів правового впливу на суспільні відносини, поведінку суб’єктів. Вираз через правові засоби соціальної сили права – це є вираз його цінності. А тому правові засоби є не тільки соціальною необхідністю та об’єктивною закономірністю, але й оптимальним способом організації суспільних відносин, який відповідає умовам, рівню розвитку суспільства і відображає процес визнання чи невизнання цінності права як регулятора суспільних відносин.

Правовими засобами, які утворюють механізм правового впливу, є, насамперед, ті з них, що входять до складу механізму правового регулювання; тобто: 1) юридичні норми, нормативно-правові приписи; 2) правові відносини; 3) акти реалізації прав та обов’язків; 4) акти застосування права, індивідуальні приписи; 5) акти офіційного тлумачення. Їх можна назвати спеціальними правовими засобами. Поряд з ними, до механізму правового впливу відносяться і такі правові засоби, як: правосвідомість, правова культура, принципи права, правопорядок. Ці засоби не входять до механізму правового регулювання; вони є загальними правовими засобами, що включаються до механізму правового впливу поряд з механізмом правового регулювання (спеціальними правовими засобами).

Механізм правового регулювання виражає дієву сторону процесу переводу нормативності права в упорядкованість суспільних відносин, а тому основною функцією спеціальних правових засобів є забезпечення регулювання суспільних відносин. При цьому, як правило, використовуються такі способи впливу на суспільні відносини, як дозвіл, зобов’язання, заборона.

Загальні правові засоби здійснюють психологічний, моральний, виховний, інформаційний, науково-ідеологічний вплив, і це є їх основною функцією. Спеціальні правові засоби можуть також здійснювати ці форми впливу, але це не буде їх основною функцією.

Водночас правовий вплив на суспільні відносини не є безмежним, так як правова система є підсистемою соціальної системи, і її основним завданням є врегулювання суспільних відносин шляхом створення юридичних засобів (юридичних норм – насамперед), яке спрямоване на досягнення такої мети як правопорядок. Ці засоби повинні функціонувати у будь-якій підсистемі (економічній, політичній тощо), також забезпечувати функціонування і самої правової системи.

В той же час вплив права можливий лише у межах свідомого діяння людини, тобто коли вони підвладні свідомості людини.

Категорія механізму правового впливу є важливою для типологізації правових систем світу, який здійснюється за таким критерієм, як "тип правової системи", оскільки дає можливість встановити рівень нормативності будь-якої правової системи чи певного типу.

Розкриваючи структурні особливості правової системи у динаміці, саме механізм правового впливу дає можливість встановити характерні ознаки того чи іншого типу правової системи (групи правових систем) у певному часі та просторі. На підставі викладеного, можна зробити висновок, що тип правової системи – це сукупність найбільш суттєвих юридичних ознак, притаманних групі правових систем, що знаходяться у межах певного простору та часу.

А основними юридичними ознаками (критеріями) для визначення типу правової системи можуть бути: 1) наявність відповідного механізму правового впливу; 2) характер правової норми та відповідні способи її об’єктивації, які визначають рівень нормативності механізму правового впливу; 3) забезпеченість реалізації правових норм шляхом здійснення юридичної діяльності (зокрема, судової).

А здійснюючи типологізацію сучасних правових систем світу, можна виділити такі їх основні типи: 1) романо-германський; 2) англо-американський; 3) релігійно-звичаєвий (традиційний) з підтипами: релігійно-общинний, філософсько-традиційний, звичаєво-общинний; 4) змішаний з підтипами: латиноамериканським та скандинавським; 5) міждержавно-правовий.

Аналіз романо-германського типу правової системи свідчить про високий рівень нормативності, злагодженості, що забезпечує досягнення належного правопорядку. В англо-американському типу механізм правового впливу має середній рівень нормативності, який визначається поєднанням нормативних приписів як статутного, так і прецедентного права. А у релігійно-звичаєвому (традиційному) типі низький рівень нормативності пояснюється тим, що правові засоби регулювання часто заміняються неправовими, а у ряді правових систем цього типу загальні правові засоби виконують функції спеціальних. Що ж стосується змішаного типу (група скандинавських та латиноамериканських правових систем), то тут механізм правового впливу має високий рівень нормативності, але поряд з цим є розформалізованим та більш дієвим завдяки існуванню різних форм об’єктивації норм права. Особливо ефективним він є у скандинавських правових системах, так як у них досягнуто оптимальне поєднання ознак континентального та загального права, що, у свою чергу, забезпечує оптимальне співвідношення у механізмі правового впливу як загальних, так і спеціальних правових засобів. Цим системам притаманна уніфікація законодавства, що зближує правові системи і сприяє ефективності механізму правового регулювання та досконалості самих систем.

Хід розвитку людства, необхідність вирішення загальнолюдських (загальносвітових) проблем спричинили інтеграційні світові процеси, результатом яких стало формування якісно нової інфраструктури світопорядку, поява міждержавних (міжнародних) об’єднань як універсального так і регіонального характеру, що здійснюють структуризацію міжнародних суспільних відносин. Все це сприяло появі на сучасному етапі розвитку нового типу правової системи – міждержавно-правової. Його поява об’єктивно визначається рядом таких закономірностей як: розширення кола учасників міжнародних відносин, ускладнення та збільшення кількості міжнародних відносин; визнання багатьох людських проблем всесвітніми, глобальними.

Особливо важливим видається науковий аналіз міждержавно-правового типу у світлі таких тенденцій розвитку сучасних правових систем світу, як: 1) визнання пріоритету правового регулювання над іншими способами впливу на поведінку особи; 2) визнання необхідності дотримання міжнародно-правових норм; 3) приведення у відповідність з міжнародно-правовими нормами національного законодавства. Останнє визнається головною умовою забезпечення міжнародного правопорядку.[191]

Аналіз правової історії людства свідчить про появу після II світової війни нового типу – міждержавної правової системи, яка за рядом юридичних ознак суттєво відрізняється від інших сучасних типів правової системи.

У даний час міждержавно-правові системи є зразком майбутнього правового розвитку людства. Саме вони покликані розв’язувати невідомі раніше за обсягом та складністю завдання, які держави не в стані вирішити внутрішніми методами.

Література

1. Ансель М. Новая социальная защита: Гуманистическое движение в уголовной политике. – М., 1970.

2. Введение в теорию государственно-правовой организации социальных систем / Под общей ред. Кубка Е.Б. – К.: Юринком, 1997. – 192с.

3. Гуревич А.Я. Проблемы генезиса феодализма в Западной Европе. – М.: Высшая школа, 1970. – 224с.

4. Давидр. Основные правовые системы современности (сравнительное право). – М., 1967.

5. Давидр. Основные правовые системы современности. – М., 1988.

6. Давидр., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. – М., 1996.

7. Дмитрієв А.І., Шепель А.О. Порівняльне правознавство: Навчальний посібник. – К., 2003.

8. Зивс С.Л. Источники права. – М., 1981.

9. Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС. Порівняльний аналіз. – К., 1996.

10. Колодій A.M., Копейчиков В.В. та ін. Теорія держави і права. – К., 1997.

11. Котюк В.О. Теорія права. – К., 1996.

12. Краснянский В.Э. Классификация правовых систем // Правоведение – 1969. – № 5.

13. Лейст О.Э. Сущность и исторические типы права // Вестник Московского государственного университета. Серия 11: Право. – 1992. – №1. – С.3-12.

14. Луць Л.А. До питання про поняття "правова система суспільства" та його місця серед інших правових понять // Проблеми законності. – Харків, 2002. – В.55. – С. 15-24.

15. Луць Л.А. Загальнотеоретичні аспекти порівняльного правознавства // Вісник ЛДУ. – Серія юридична. – Вип. 33. – Львів, 1996.

16. Луць Л.А. Методологія порівняльного правознавства // Матеріали III регіональної наукової конференції "Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні". – Львів, 1997.

17. Луць Л.А. Місце міждержавних правових систем у типології сучасних правових систем світу // Актуальні проблеми держави іп рава: Збірник наукових праць Одеської національнох юридичної академії. – Вип. 13. – одеса, 2000. – С. 28-34.

18. Луць Л.А. Правова система: загальнотеоретичні аспекти // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали VII регіональної науково-практичної конференції 13-14 лютого 2001 року. – Львів, 2001. – С. 8-10.

19. Луць Л.А. Структура правової системи суспільства: загальнотеоретичні аспекти // Право України. – Київ, 2002. – С. 7-10.

20. Луць Л.А. Типологізація сучасних правових систем світу: загальнотеоретичні та порівняльно-правові аспекти // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. – Львів, 2001. – Вип. 2. – С. 34-42.

21. Марченко М.Н. Курс сравнительного правоведения. – М., 2002.

22. Марченко М.Н. Сравнительное правоведение. Общая часть. – М., 2001.

23. Мироненко А.Н. Сущность, типы и формы права. – Николаев, 1970. – 44 с.

24. Общая теория государства и права. – М., 1998.

25. Оніщенко Н.М. Загальна характеристика правової системи як інтегруючої категорії юридичної науки // Правова держава. – 2000. – Вип.11. – С.62-75.

26. Оніщенко Н.М. Правова система: проблеми теорії. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. – 352с.

27. Оніщенко Н.М. Система права як юридична основа правової системи // Правова держава. – 2002. – С.39-47.

28. Оніщенко Н.М. Співвідношення права, правової системи і держави // Держава і право. – 2002. – Вип. 16. – С.5-11.

29. Осакве К. Типология современного российского права на фоне правовой карты мира // Государство и право. – 2001. – № 4. – С.12-22.

30. Очерки сравнительного права. – М., 1981.

31. Проблемы сравнительного правоведения. – М., 1981.

32. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К., 1995.

33. Решетников Ф.М. Правовые системы стран мира. – М., 1993.

34. Рожкова Л.П. Принципы и методы типологии государства и права. – Саратов, 1985.

35. Рожкова Л.П. Принципы и методы типологии государства и права. – Саратов, 1985.

36. Саидов А.Х. Сравнительное правоведение и юридическая географи мира. – М., 1993.

37. Саидов А.Х. Сравнительное правоведение (основные правовые системы современности). – М., 2000.

38. Саидов А.Х. Типология и классификация правовых систем современности // Правоведение. 1985. № 2.

39. Скакун О.Ф., Подберезький М.К. Теорія держави і права. – Харків, 1996.

40. Сравнительное конституционное право. – М., 1996.

41. Супатаев М.А. Опыт классификации правовых систем освободившихся стран // Сов. государство и право. 1988. № 12.

42. Тилле А.А., Швеков Г.В. Сравнительный метод в юридических дисциплинах. – М., 1978.

43. Тилле А.А., Швеков Г.В. Сравнительный метод в юридических дисциплинах. – М., 1978.

44. Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. – М., 1996.

45. Туманов В.А. О развитии сравнительного правоведения // Советское государство и право. – 1982. – № 11.

46. Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи: Основи порівняльного правознавства. Європейські традиції. – Х., 2002.

47. Цвайгерт К., Кетц X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права. – М., 1998. – Ч.1.

48. Шніцер М. Порівняння економічних систем. – К., 1997.

49. Юшков С.В. К вопросу о дофеодальном («варварском») государстве // Академічна юридична думка / Укладачі І.Б.Усенко, T.I.Бондарук; За заг. ред. Ю.С.Шемшученка. – К.: ІнЮре, 1998. – С.336-359.

50. Comparative Law. Cases – Text – Materials Mineola, New York, The Foundation Press, Inc., 1988.

51. Constantinesco L.-J. Traite de droit compare. – P., 1983. – Vol.3.

52. David R. Traite elementaire de droit civil compare. – P., 1950.

53. Ebert K.-H. Rechtsvergleichung: Einfuhrung in die Grundlagen. – Bern, 1978.

54. Eorsi G. Comparative Civil (Private) Law. – Budapest, 1979.

55. Fromont М. Grands systemes de droits etrangers. – P., 1994.

56. Glowne kultury prawne wspolczesnego swiata. – Warszawa, 1995.

57. Hartland E.S. Primitive law. – Port Washington, NY: Kennikat press, 1970. – 222p.

58. Hazard J. Socialist Legal Models for Africa. Legal Theory — Comparative Law. – Budapest, 1984.

59. Hoebel E. Adamson. The law of primitive man; A study in comparative legal dynamics. – Cambridge, Mass.: Harvard University press, 1954. – VIII, 357p.

60. Hoebel E.A. The law of Primitive Man. – New-York, 1983.

61. In defence of tribal sovereign immunity // Harvard law review. – 1982. – Vol.95, N.5. – P.1078.

62. International encyclopedia of comparative Law, 1992.

63. International Encyclopedia of Comparative Law. Tubingen, 1970. Vol. II. – Chap.І.

64. Krislov S. The Concept of Families of Law // Legal Systems and Social Systems. L., etc., 1985.

65. L’enseignement du droit compare. P., 1998.

66. Malmstrom A. The System of Legal Systems: Notes on a Problem of Classification in Comparative Law // Scandinavian Studies in Law. 1969. Vol.13.

67. Podgurecki A. Social Systems and Legal Systems: Criteria for Classification // Legal Systems and Social Systems. L., etc., 1985.

68. Rodiere R. Introduction en droit compare. P., 1979.

69. Schnitzer A. Vergleichende Rechtslehre. Basel I, 1981. Bd.I.

70. Van der Helm A.J., Meyer V.M. Comparer en droit. Essai methodologique. Strasbourg, 1991.

71. Wigmore J.H. A Panorama of the World’s Legal Systems. Seint Paul, 1928. Vol.1-3.

72. Zaitay I. Beitrage zur Rechtsvergleichung, Tubingen, 1976.

73. Zweigert K., Kotz H. Einfuhrug in die Rechtsvergleichung auf dem Gebiete des Privatrechts. Tubingen, 1961-1969. Bd.1, 2.

Розділ ІІ.
Романо-германський тип
правової систем