Кримінальне переслідування неповнолітніх, чий вік не передбачає кримінальної відповідальності – Статті 511 – 515

a) Згідно зі Статтями 495 (2) та 511 (2), “неповнолітні, чий вік не передбачає кримінальної відповідальності”, це підлітки віком від 11 до 14 років. Виглядає сумнівним, що звичайне кримінальне переслідування з досудовим слідством (Стаття 512) та судовим розслідуванням (Стаття 513) можкть вважатися адекватними методами в роботі з неповнолітніми особами віком від 11 до 14 років, що підозрюються у скоєнні кримінального злочину. Є серйозні сумніви щодо того, що одинадцятирічна дитина може зрозуміти технічні процедури судового слідства, що передбачають участь двох протилежних сторін, різницю між допитом свідків та перехресним допитом та неприйнятність доказів, що базуються на чутках. Також, здається, що принцип обов’язкового переслідування буде досить складно застосовувати до справ, у яких задіяні неповнолітні особи.

 

Переслідування молодих людей віком від 11 до 14 років повинно, перш за все, базуватися на виховних міркуваннях. Таким чином, пріоритетом повинно бути не піддавання таких людей кримінальній відповідальності, а виховування їх у сприятливих соціальних умовах. Щодо цього є пропозиції розглядати їх справи у сімейному суді або в іншому некримінальному суді. Слухання у цих судах повинні відбуватися у менш формалізованій манері, таким чином, вони будуть більш спрямовані на виховні цілі.

 

b) Стаття 511 (1) говорить, що обов’язкові заходи виховного характеру повинні застосовуватися до неповнолітньої особи, яка за віком не підлягає кримінальній відповідальності, яка вчинила соціально небезпечну дію, що містить ознаки злочину (важливо!), який карається у відповідності до кримінального законодавства”. Не зрозуміло, що конкретно мається на увазі під “соціально небезпечною дією” у цьому визначенні. У будь-якому випадку, складається враження, що визначення включає в себе більше ніж скоєння злочину. З іншого боку, обов’язкові заходи впливу виховного характеру вважаються кримінальною санкцією, оскільки вони накладаються кримінальним судом.

 

Якщо, згідно зі Статтею 511 (1), кримінальна санкція може бути застосована за вчинення “соціально небезпечної дії”, існує небезпека, що це не відповідатиме Європейській конвенції. Стаття 7 Європейської конвенції забороняє покарання без посилання на закон. “Посилання на закон” у цьому контексті означає чітко визначений кримінальний злочин. Досвід справи у Європейському суді у справі Streletz, Kessler та Krenz проти Німеччини (рішення від 22 березня 2001 року) показує, що у тексті положення повинно бути чітко визначено, яка поведінка називається кримінальною. Є підстава сумніватися, що “соціально небезпечна дія” задовольняє цій вимозі.

 

Кримінальне переслідування душевнохворих осіб – Статті 516 – 529

Стаття 516 (1) пункт1 передбачає застосування обов’язкових заходів медичного характеру до душевнохворої особи, яка вчинила соціально небезпечну дію, що містить ознаки злочину, який карається у відповідності до кримінального законодавства”. У відношенні “соціально небезпечної дії” існують ті ж самі проблеми, що визначені у пункті 14.

 

Статті, що повторюються

 

Існує кілька Статей, що повторюються у Проекті Закону. Тут наведено кілька прикладів.

- Стаття 33 визначає детальний перелік прав та обов’язків підозрюваного. У Статті 34 наведений майже ідентичний перелік прав та обов’язків підсудного.

- Статті 36 (2) та 69 (4), в яких йдеться про конфлікт інтересів, що може бути у захисника відповідача, майже повністю перекриваються.

- Статті 294 (2) та 302 (5), в яких визначається обов’язок судді підтримувати порядок у судовій кімнаті, майже ідентичні.

- Стаття 347 (2) стосовно обов’язку судді виходити у дорадчу кімнату повторює те, що вже було сказано у Статті 340 (1).

- Стаття 391 (3) про обов’язки присяжного повторює те, що вже було сказано у Статті 398 (2) пункт 1.

- Статті 392 та 403 (1), щодо суду присяжних є ідентичними.

- Стаття 398 (1) пункт 2, стосовно прав присяжних ставити запитання містить положення, що знаходяться у Статті 403 (7).

 

Повторення того, що вже було сказано раніше, справляє враження, що проект має на меті створення педантичного „бухгалтерського” підходу. Це не відповідає типовим підходам, що використовуються у європейському законодавстві. Європейські кодекси короткі і лаконічни, в них звертається увага лише на те, що є необхідним.

 

Статті, в яких йдеться про очевидне

Значна частина статей Проекту містить інформацію, яка є очевидною. Знову ж таки, лише декілька прикладів:

- У Статті 16 (5) вважається за необхідне забезпечити “щоб підсудний міг вільно розпоряджатися своїми процесуальними правами, як визначено у даному Кодексі”. Не зрозуміло, навіщо підсудному потрібна ця інформація.

- Стаття 81 пояснює у дрібних деталях, що повинно міститися у записах. Більшість з того, що тут сказано, є таким, що розуміється само собою. Необхідно врегулювати ці деталі, це може бути зроблено у зводі правил, що додаються до Кодексу.

- Стаття 94 визначає часовий ліміт як “кінцевий термін для проведення процесуальних дій”. Чи є підстави передбачати, що особи, які працюють в царині адміністрування кримінального права, не знають цього?

- Стаття 191 (1) говорить, що “допит – це процесуальна дія, спрямована на отримання інформації”. Хочеться запитати, а на що ще може бути спрямований допит?

 

Такі положення перевантажують Проект зайвою інформацією. Як вже говорилося вище, Кодекс повинен містити лише необхідну інформацію.

 

III. Коментарі до окремих положень Проекту

 

Народні засідателі – Стаття 22 (4)

Згідно зі Статтею 22 (4), народні засідателі мають усі права судді. Як вже було зазначено, згідно з II, 10, c), це загальне твердження залишає без відповіді питання, яке повинно бути висвітленим у Проекті Кодексу. Більш того, слід дати відповіді на наступні запитання:

- Чи повинні народні засідателі мати право читати обвинувальний акт?

- Чи повинні вони мати право перевіряти усю або частину матеріалів досудового слідства?

- Стаття 320 (10) передбачає, що підчас судового слухання головуючий суддя може ставити додаткові запитання свідкам. Звідси випливає припущення, що народні засідателі не можуть ставити запитання свідку. Проблема полягає в тому, що не зрозуміло, що повинні робити народні засідателі якщо щось залишається незрозумілим для них. Чи можуть вони вимагати у головуючого судді права на те, щоб поставити додаткові запитання?

Незалежність прокурора – Стаття 28 (2)

 

Стаття 28 (2) передбачає, що “прокурор реалізує свої повноваження... незалежно від інших державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб та працівників, керуючись виключно Конституцією та законами України та міжнародними угодами...”

 

Текст Статті є досить загальним. Він може тлумачитися як такий, що визначає загальну незалежність прокурора у контексті судової незалежності. Однак Статті 121 та 122 Конституції України говорять про те, що українські прокурори, як і прокурори в інших країнах, працюють згідно ієрархії. У цьому сенсі, Стаття 28 (2) проекту Кодексу не відповідає положенням Конституції, і повинна бути змінена відповідним чином.

Відмова відповідача від права на адвоката – Стаття 44

 

Стаття 44 (2) говорить про те, що відмова від права на приватного найнятого адвоката повинна бути занесена у “записи процесуальних дій” та “повинна відбуватися лише у присутності адвоката відповідача”. Виходить, що Стаття 44 вимагає, щоб відмова від права на адвоката була задекларована у присутності судді або прокурора. Не зрозуміло, навіщо робити ці кроки, якщо підозрюваний або підсудний (відповідач) вирішив відмовитися від адвоката.

 

Адвокат відповідача повинен діяти на основі контракту, укладеного ним з підозрюваним або підсудним. Якщо підозрюваний або підсудний вирішив відмовитися від послуг адвоката, цей контракт повинен бути розірваний. Суддя або прокурор не мають жодного відношення до розірвання приватного контракту. Їх просто інформують про відмову від послуг адвоката. З огляду на це, Стаття 44 (2) забезпечує неналежне втручання офіційних осіб у право громадянина на укладання та розірвання контрактів.