Тема 2. Теорія поведінки споживача

Корисність – це здатність товару задовільняти потреби споживача. За допомогою поняття корисності можна оцінити ступінь рівня задоволення, яке отримує споживач від споживання товару. Розрізняють загальну та граничну корисність.

Загальна корисність (TU) – це рівень задоволення, який отримує споживач від всієї кількості спожитих одиниць товару. Гранична корисність (MU) – це рівень задоволення, яке отримує споживач від кожної наступної спожитої одиниці товару. Вона показує приріст загальної корисності товару при збільшенні обсягу його споживання на одну одиницю.

У міру збільшення споживання деякого товару загальна корисність зростає, але задоволення, отримане від додаткової одиниці товару, стає щораз меншим. В цьому суть першого закону Госсена. Ця залежність відображає спадну граничну корисність, тому її ще називають законом спадної граничної корисності, що лежить воснові закону попиту. Тобто в міру споживання кожної наступної одиниці товару додаткова (гранична) корисність зменшується.

Вимірюють корисність за двома підходами – кардиналістським та ординалістським. Ординалістський підхід передбачає, що не можна виміряти конкретний рівень задоволення, який отримує споживач від певного блага, а лише корисність від споживання набору (кошика) благ, тобто споживач визначає для себе порядковість надання переваги тому чи іншому кошику, залежно від ступеня задоволеності потреби.

Кардиналістська теорія передбачає, що корисність можна виміряти в абсолютних величинах (ютилях). Споживач намагається так розподілити свій обмежений дохід, щоб отримати максимальну загальну корисність від придбаних благ. У цьому полягає другий закон Госсена – щоб максимізувати загальну корисність споживач повинен так витрачати свій дохід, щоб остання грошова одиниця, витрачена на придбання одиниці кожного товару, приносила йому однаковий рівень задоволення. Другий закон Госсена ще називають правилом максимізації корисності. Математично другий закон Госсена можна записати так:

MU_A/P_A=MU_B/P_B

Корисність є поняттям дуже суб’єктивним. Споживач розташовує свої потреби відповідно до власних переваг і прагне придбати на обмежений дохід такий набір товарів, що дозволив би йому максимально задовольнити потреби.

Рівновага споживача визначається, виходячи з кривих байдужості та бюджетної прямої. Крива байдужості показує всі комбінації двох товарів, які приносять споживачеві однаковий рівень задоволення. Сукупність кривих байдужості називається картою кривих байдужості. Чим вище розташована крива від початку координат, тим вищий рівень корисності вона відображає.

Нахил кривої байдужості визначається граничною нормою заміщення (МRS_AB). Як правило, криві байдужості демонструють граничні норми заміщення, що зменшуються в міру переміщення по кривій байдужості вниз, відповідно до яких одне благо може бути заміщено іншим без зміни загальної величини корисності для споживача. Зменшення МRSAB пояснюється тим, що споживач готовий відмовитися від певної кількості одного товару заради придбання одиниці іншого товару.

Якща криві байдужості характеризують споживчу перевагу споживача, то бюджетна лінія визначає його можливості, обмежені розмірами споживчого бюджету. Бюджетна пряма – це лінія, яка показує всі комбінації двох товарів, які можна придбати за однакового рівня доходу. Рівняння бюджетної прямої можна записати так:

P_AQ_A+P_BQ_B= I

Бюджетна пряма є спадною, тобто для збільшення купівлі одного блага треба відмовитися від купівлі іншого. Бюджетні лінія характеризує реальну купівельну спроможність споживача і співвідношення цін товарів, що купуються. Нахил бюджетної лінії визначається співвідношенням цін (P_B/P_A). При зростанні рівня реального доходу бюджетна лінія переміщується вгору і займає положення, паралельне початковому і навпаки. Зміна співвідношення цін на товари призводить до зміни куга нахилу бюджетної лінії.

Прагнучи до максимального задоволення своїх потреб, споживач досягає стану споживчої рівноваги. Точка рівноваги (оптимальний кошик) – це точка дотику бюджетної лінії з кривою байдужості, у якій МRS_ABдвох товарів дорівнює зворотному співвідношенню цін на них. У точці оптимуму кути нахилу бюджетної прямої та кривої байдужості є однаковими. Математично це можна записати так:

MU_A/MU_B=P_A/P_B та МRS_AB= P_A/P_B

Враховуючи те, що дохід і ціни на товари можуть змінитися, точка оптимуму споживача також змінить своє положення. Крива "ціна-споживання" проходить через усі точки споживчої рівноваги, пов'язані зі зміною ціни одного з товарів. На її основі будується крива попиту. У кожній точці кривої попиту споживач максимізує корисність, оскільки кожна точка кривої попиту є точкою оптимуму споживача на певному рівні корисності; у міру зниження ціни товару гранична норма заміни благ зменшується. Зменшення граничної норми заміщення відповідає інтуїтивному відчуттю споживача, що відносна цінність блага зменшується в міру нарощування його споживання, тобто тут справджується закон спадної граничної корисності.

Якщо відносні ціни залишаються незмінними, то зміна доходу споживача стимулює його змінитинабір товарів, які приносять найбільший рівень корисності. Крива "дохід-споживання" проходить через усі точки споживчої рівноваги, пов'язані з різними рівнями доходу і показує співвідношення між доходом споживача і кількістю товарів, що купуються. Якщо крива має позитивний нахил, - із збільшенням доходу попит на блага зростає, то такі блага називають нормальними або вищої споживчої цінності. Є випадки, коли крива "дохід-споживання" має від’ємний нахил, - із збільшенням доходу споживача його попит знижується. Такі блага називаються нижчими (нижчої споживчої цінності). Належність товару до групи нормальних чи нижчих залежить не стільки від його специфічних властивостей, скільки від сприйняття його споживачем. Те, що для одного споживача буде нормальним товаром, інший оцінюватиме як нижчий.

Криві співвідношення "дохід-споживання" можна застосувати для побудови кривих Енджела, які співвідносять кількість спожитого товару і рівня доходу. Для більшості нормальних товарів крива Енджела має зростаючий характер, тобто певний приріст доходу спричиняє менший приріст споживання товару А. Для нижчого товару крива Енджела має від’ємний нахил.

Криві Енджела можуть бути побудовані також не для окремих благ, а до певних груп благ, обсяг споживання яких виміряний у грошах, у вигляді витрат споживача. Такі криві називаються кривими витрат Енджела. Вони показують залежність витрат споживача на ту чи іншу групу благ від рівня його доходу.

Зміна ціни чинить подвійний вплив на споживчий кошик, викликаючи два ефекти - ефект заміщення та ефект доходу.

Ефект заміщення полягає у зміні обсягу споживання внаслідок зміни відносних цін товарів за незмінного реального доходу споживача. Зі зниженням ціни ефект заміщення обов'язково зумовлює збільшення споживання блага, тобто має додатне значення.

Ефект доходу полягає у зміні обсягу споживання внаслідок зміни реального доходу за незмінності відносних цін товарів.

Отже, ці ефекти виявляють такі тенденції: зі зниженням ціни товару ефект заміщення обов'язково зумовлює збільшення його споживання, тобто має додатне значення. На відміну від ефекту заміщення, ефект доходу діє в різних напрямках, - залежно від того, до якого типу належить товар.

Для нормальних товарів ефект доходу діє в тому ж напрямку, що і ефект заміщення і є величиною додатною. Для нижчих благ ефект доходу діє в протилежному напрямку і має від'ємне значення, проте ефект заміщення для нижчих товарів значно більший, ніж ефект доходу, тому загальний ефект дає збільшення споживання нижчого блага за умови зниження його ціни.

Нормальні блага, а також нижчі блага, для яких ефект заміщення перевищує ефект доходу, так що споживання їх збільшується, називаються нормальними благами. Для нормальних благ справджується закон попиту: зі зростанням ціни попит на звичайні блага скорочується, а зі зниженням ціни попит на них зростає, крива попиту має від'ємний нахил.

Товар нижчої споживчої цінності, для якого ефект доходу переважає над ефектом заміщення, називається товаром Джіффена, а зростання споживання цього товару із підвищенням ціни на нього — парадоксом Джіффена.

ТЕМА 3. ТЕОРІЯ ВИРОБНИЦТВА

 

Відповідно до Закону України “Про підприємства” підприємство – це самостійно господарюючий, уставний суб’єкт, який володіє правами юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність з метою одержання прибутку.

Поняттю “підприємство” притаманні економічні, юридичні та організаційні ознаки: здійснення підприємницької діяльності; самостійність у прийнятті господарських рішень; володіння правами юридичної особи; порівняння доходів і витрат, ведення автономного бухгалтерського обліку та складання балансу; єдність і цілісність майнового комплексу, як правило, із замкненою технологічною структурою.

Для забезпечення ефективного господарювання, кваліфікованого управління підприємствами винятково важливою є їх чітка й повна класифікація.

Класифікацію підприємств можна провести за наступними ознаками:

- метою й характером діяльності (комерційні, некомерційні);

- формою власності майна (приватні, державні, колективні, комунальні);

- національною належністю капіталу (національні, закордонні, змішані (спільні));

- правовим статусом і формою господарювання (одноосібні, кооперативні, орендні, господарські товариства);

- галузево-функціональним видом діяльності (промислові, сільськогосподарські, будівельні, транспортні, торгові, виробничо-торгові, торгово-посередницькі, інноваційно-впроваджувальні, лізингові, банківські, страхові, туристичні тощо);

- технологічною (територіальною) цілісністю і ступенем підпорядкування (головні (материнські), дочірні, асоційовані, філії);

- розміром та кількістю працівників (великі (надвеликі), середні, малі (дрібні), мікропідприємства).

Підприємництво (підприємницька діяльність) – це самостійна, ініціативна діяльність, спрямована на виробництво товарів і надання послуг з метою отримання прибутку і передбачає здійснення нововведень, використання власних коштів, а також готовність ризикувати.

Типи підприємницької діяльності: виробнича (виробництво товарів і послуг);фінансова; торговельна; інноваційна, посередницька, страхова.

Модель поведінки фірми будується за загальними правилами мікроекономічного моделювання. Мета фірми– одержання максимальної величини прибутку за даний період. Обмеженнями виступають продуктивність факторів ви­робництва, витрати виробництва, ціна продукції та попит на неї. Вибір рішення щодо обсягу випуску продукції залежить від ринкової структури, в якій господарює фірма.

Виробництво розглядається як процес перетворення вхідного потоку затрат ресурсів, або факторів виробництва, у вихідний потік випуску готової продукції.

Узагальнену інформацію про взаємозв’язок між витратами виробничих факторів і обсягами випуску продукції у фізичному виразі надає функція виробництва. За допомогою цієї функції можна визначити технологічно ефективний спосіб виробництва.

Виробнича функція задає максимальний обсяг випуску Q, який може виробити фірма для кожної специфічної комбінації вхідних ресурсів. В моделі поведінки фірми для спрощення аналізу розглядаються лише два ресурси для довгострокового періоду – праця (L) і капітал (K), і тільки один змінний фактор – праця – для короткострокового періоду. Загальний аналітичний вираз виробничої функції можна записати:

Q = f (F₁, F₂, …F_n) або Q = f (K, L) або Q = f (L).

Першим, найбільш відомим варіантом виробничої функції була в иробнича функція Кобба-Дугласа (1923 р.), яка описує залежність обсягів виробництва від двох факторів – капіталу і праці:

Q = A * K^α*L^β,

де А – коефіцієнт пропорційності або масштабності; α, β– коефіцієнти еластичності виробництва, які характеризують приріст обсягів виробництва при прирості відповідних факторів на 1%.

Як правило, α i β за величиною менші від одиниці і це узгоджується з тим, що гранична продуктивність кожного ресурсу при зростанні обсягу цього ресурсу зменшується.

Сума констант α i β має особливе економічне значення:

- якщо α + β = 1, то функція виробництва демонструє постійну віддачу від масштабів;

- якщо α + β > 1, то функція виробництва демонструє зростаючу віддачу від масштабів;

- якщо α + β < 1, то функція виробництва демонструє спадну віддачу від масштабів.

Короткостроковий період (з точки зору фірми)– це період часу, в якому виробничі потужності фірми фіксовані, але обсяг виробництва можна розширити чи зменшити за рахунок більшої або меншої кількості живої праці, сировини тощо. Короткостроковий період (з точки зору галузі)– це період, протягом якого число діючих фірм в галузі не змінюється.

Довгостроковий період (з точки зору фірми) – це тривалий період часу, достатній для зміни кількості всіх ресурсів, в тому числі і виробничих потужностей. Довгостроковий період (з точки зору галузі)– це період, протягом якого число фірм в галузі є змінним.

Короткострокова виробнича функція має вигляд: Q = f (F).

Вона надає інформацію про внесок кожної одиниці змінного фактора у зростання загального обсягу випуску, який обчислюють у показниках сукупного, середнього та граничного продукту в фізичних одиницях.

Сукупний продукт або сумарна продуктивність змінного фактора (TP) – це загальна кількість продукції, виробленої всіма одиницями змінного фактора в умовах незмінності інших факторів.

Граничний продукт або гранична продуктивність змінного фактора (MP) – це приріст сукупного продукту, або додатковий продукт, одержаний від застосування додаткової одиниці змінного фактора: .

Середній продукт або середня продуктивність змінного фактора (AP) – це кількість продукції, виробленої на одиницю затрат змінного фактора: .

Закон зростаючої граничної продуктивності – при додаванні додаткових одиниць змінного ресурсу до незмінної кількості інших ресурсів загальний продукт зростає щораз повільнішими темпами.

Закон спадної граничної продуктивності (спадної віддачі) – починаючи з певного обсягу збільшення одного з ресурсів, при незмінних інших, відбувається зменшення граничного продукту цього ресурсу.

У довгостроковому періоді фірма може змінити як технологію виробництв, так і його масштаб. Функція виробництва має вигляд: Q = f (K, L).

Двофакторна виробнича функція може бути представлена у графічній формі - ізоквантою.

Ізокванта – це крива однакової кількості продукту, яка відображає множину комбінацій вхідних ресурсів, що забезпечують певний фіксований рівень випуску.

Карта ізоквант – це набір ізоквант, який характеризує максимальний рівень виробництва, якого можна досягти за кожного набору вхідних ресурсів.

Гранична норма технологічної заміни показує, від якої кількості одного фактора треба відмовитись, щоб залучити у виробництво додаткову одиницю іншого фактора.

Звідси гранична норма технологічної заміни праці капіталом:

MRTS_L,K = ∆K / ∆L = - MP_L / MP_K,

або гранична норма технологічної заміни капіталу працею:

MRTS_K,L = ∆L / ∆K = - MP_K / MP_L, тобто MRTS_K,L = 1 / MRTS_K,L.

Випуск одного і того ж обсягу продукції технологічно ефективно можна забезпечити різними сполученнями факторів виробництва, при цьому витрати виробництва можна описати таким рівнянням:

TC = f (L,K) = P_L*L+P_K*K,

де P_L – ціна одиниці праці, P_K –ціна одиниці капіталу.

Ізокоста – це лінія незмінних витрат, що показує всі можливі комбінації праці і капіталу, які фірма може придбати за даного рівня витрат.

Карта ізокост – це множина ізокост, які ілюструють різні рівні довгострокових сукупних витрат.

Нахил ізокости до відповідної осі визначається співвідношенням цін ресурсів: P_L/P_K або P_K/P_L.

Перед фірмою стоїть завдання знайти таку комбінацію праці і капіталу, яка за існуючих цін ресурсів забезпечила б мінімальні сукупні витрати на заданий фіксований обсяг виробництва. Сумістивши карту ізокост з фіксованою ізоквантою, побачимо, що ізокоста з мінімальними витратами буде дотичною до ізокванти. У цій точці кут нахилу ізокванти збігається з кутом нахилу ізокости. Ця точка є точкою рівноваги фірми. Алгебраїчно точка мінімальних витрат знаходиться шляхом розв’язку системи рівнянь:

f (K, L) = const

MP_K / MP_L = P_K/P_L

Переписавши рівняння рівноваги як МР_K/Р_K=МР_L/Р_L, одержимо умову рівноваги, відому під назвою принципу рівності граничних величин.

Мінімум витрат для заданого рівня виробництва досягається, якщо фірма використовує таку комбінацію ресурсів, для якої граничні продуктивності ресурсів пропорційні їхнім цінам, або відношення граничного продукту фактора до його ціни однакове для всіх вхідних ресурсів.

Довгострокова виробнича функція показує ефект масштабу, тобто співвідношення між зростанням затрат ресур­сів і зростанням обсягів виробництва. Тут можливі три випадки:

- якщо темпи зростання обсягів виробництва перевищують темпи зростання обсягів ресурсів, має місце зростаючий ефект масштабу;

- якщо обсяги виробництва зростають тими ж темпами, що і обсяги використовуваних ре­сурсів, має місце постійний ефект масштабу;

- якщо зростання обсягів виробництва відбувається в меншій мірі, ніж зростають обсяги залучених ресурсів, має місце спадний ефект масштабу .

ТЕМА 4. ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА

 

Для прийняття фірмою оптимальних рішень необхідновраховувати інформацію про рівень витрат. Джерелом формування виробничих витрат є виробничі ресурси: земля, праця, капітал, підприємницька діяльність. Згідно з певними принципами функціонування цих ресурсів формуються й відповідні виробничі витрати.

Є два підходи до визначення витрат. Перший називають бухгалтерським. За ним витрати трактуються як вартість витрачених ресурсів за фактичними цінами їх придбання.

Другий підхід називають економічним. При цьому витрати розуміють як вартість інших благ, які можна було б отримати при найвигіднішому з усіх можливих альтернативних напрямків використання тих самих ресурсів. Отже, йдеться про вартість втрачених можливостей, або альтернативні витрати.

На практиці згідно з бухгалтерським підходом витрати визначаються собівартістю фактично виробленої продукції Тоді як за | економічним підходом вони враховують крім собівартості й ті витрати, які пов'язані із залученням обмежених ресурсів з інших ділянок виробництва.

Бухгалтерські витрати тотожні явним (зовнішнім), які визначаються сумою витрат на оплату виробничих ресурсів (сировина, матеріали, пальне, робоча сила тощо), що купуються фірмою. Якщо фірма купує всі ресурси за вільними ринковими, цінами, то бухгалтерські (явні, зовнішні) витрати будуть менші, ніж альтернативні витрати на величину неявних втрат.

Неявні витрати (внутрішні) визначаються вартістю ресурсів, які є власністю даної фірми. До неявних витрат належить і нормальний прибуток. Його розмір визначається рівнем доходіюсті, що є нормальним або середнім для певної галузі. Нормальний прибуток - це плата підприємцеві за його діяльність, спрямовану на виявлення ініціативи в сфері виробництва певного виду товару й послуг, прийняття управлінських рішень, впровадження інновацій, а також за ризик щодо кінцевих результатів. Нормальний прибуток необхідний для утримання підприємця в певній сфері діяльності й виступає частиною виробничих витрат, яка повинна компенсуватися ціною за вироблену продукцію чи надані послуги.

Якщо нормальний прибуток входить до складу альтернативних витрат, то економічний прибуток є додатковим доходом підприємця внаслідок його ефективнішої діяльності у певній галузі і він не належить до витрат. Цей прибуток отримують не всі підприємці. Його розмір обраховується як різниця між виручкою (доходом) від реалізації продукції та економічними витратами. У мікроекономіці йдеться, як правило, про економічний прибуток.

Бухгалтерський прибуток - це різниця між виручкою (доходом) від реалізації продукції та бухгалтерськими витратами. Отже, розмір бухгалтерського прибутку перевищує обсяг економічного прибутку на величину неявних (внутрішніх) витрат.

Постійні витрати (FС) - це витрати, сума яких в певний період часу не залежить безпосередньо від розміру та структури виробництва і існують навіть тоді, коли продукція не виробляється. Постійними витратами можуть бути видатки, пов'язані з виплатою орендної плати за землю та майно, плата за кредит, страхові платежі, частина відрахувань на амортизацію будівель і споруд тощо.

Змінні витрати (VС) - це витрати, що змінюються зі зміною обсягу виробництва (заробітна плата, сировина, пальне, енергія, транспортні послуги).

Загальні витрати виробництва або сукупні витрати (ТС) - це вартість усіх видів ресурсів, що витрачаються для виготовлення певної кількості продукції:

ТС = FС + VС.

Середні постійні витрати (АFС) - це кількість постійних витрат виробництва (FС), що припадає на одиницю виробленої продукції (Q):

АFС = FС / Q.

Середні змінні витрати (АVС) - це кількість змінних витрат виробництва (VС), що припадає на одиницю виробленої продукції (Q):

АVС = VС / Q.

Середні загальні витрати (АТС) - це кількість сукупних витрат виробництва (ТС), що припадає на одиницю виробленої продукції (Q):

АТС = ТС/Q.

Граничні витрати (МС) - це приріст загальних витрат в результаті приросту обсягу випуску на одиницю, або додаткові витрати, пов'язані з виробництвом ще однієї додаткової одиниці продукції. Обраховуються граничні витрати як відношення зміни загальних витрат (ΔТС) до зміни обсягу виробництва (ΔQ):

МС = ΔТС / ΔQ.

У міру зростання обсягів виробництва середні постійні витрати на одну одиницю знижуються, середні змінні та середні загальні витрати - мають вигнуту вгору форму – тобто спочатку зменшуються, а з часом починають зростати. Аналогічну форму має крива граничних витрат, яка перетинає криві середніх змінних та середніх загальних витрат у точці їх мінімуму. Вигнута форма кривих витрат пояснюється законом спадної граничної продуктивності.

У довгостроковому періоді фірма може змінювати обсяги всіх виробничих ресурсів і обрати таке їх співвідношення, яке мінімізує витрати виробництва даного обсягу продукції. Тобто у довгостроковому періоді всі витрати є змінними і при виборі оптимального обсягу виробництва фірма орієнтується на середні загальні витрати. Деяке підприємство розпочинає свою діяльність з певного обсягу виробництва. Коли середні витрати досягають точки мінімуму і в майбутньому починають зростати, то фірмі варто вже виробляти більший обсяг виробництва. Тобто крива довгострокових загальних витрат складається з частин кривих короткострокових середніх загальних витрат для різних обсягів виробництва.

Крива довгострокових середніх загальних витрат також має вигнуту форму, що пояснюється спочатку позитивним, а потім – негативним ефектом масштабу. Ефект масштабу ілюструє зростання обсягів виробництва в міру зростання масштабів підприємства (кількості залучених у виробництво ресурсів). Позитивний ефект масштабу діє на спадному відрізку кривої АТС, негативний – на зростаючому.