Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Правова характеристика системи господарського права

Поиск

Наукові суперечки довкола госпо­дарського права продовжуються і в умовах переходу до ринкової еко­номіки, і в цьому немає нічого дивного. Навпаки, в суперечці, як ка­жуть, народжується істина Але суперечки не повинні переростати в за­клики до заборон у науці. Так, Г. К. Матвєєв у згаданій вище статті пропонував заборонити науку господарського права, вимагав, щоб цю наукову спеціальність було відмінено. Він запропонував відмінити та­кож викладання цієї дисципліни в інститутах та університетах з поси­ланням нате, що всі питання господарського права всебічно вивчаються в курсі цивільного права. Та справа в тому, що в цьому курсі вони роз­глядаються лише з позицій регулювання відносин рівноправних сторін, в курсі ж господарського права ці питання пов’язуються з господарсько-управлінськими відносинами, тобто охоплюється весь комплекс право­вого регулювання господарської та підприємницької діяльності. Такий курс необхідний майбутнім юристам, які працюватимуть в умовах рин­кової економіки.

Це визнають і цивілісти як українські, так і «близького зарубіж­жя». Є. А. Суханов, наприклад, вважає, що не слід змішувати систе­матизацію правових галузей, результати законотворчості і навчаль­ний план юридичного вищого навчального закладу. В останньому, як відомо, завжди викладалися дисципліни, які не тільки не є галузями права, але й взагалі виходять за межі правових явищ (судова медици­на, судова психологія тощо).

Як і інші галузі права та навчальні дисципліни, господарське право являє собою певну систему. В науковій та навчальній літературі під си­стемою розуміють комплекс чи сукупність компонентів, що так чи інак­ше взаємодіють і тому створюють певну цілісність. Зв’язок між компо­нентами (елементами) системи теж повинен бути вельми певним. Це обумовлено тим, що для об’єднання компонентів у єдине ціле (систе­му) береться єдина класифікаційна ознака.

Як правило, галузь права, а також навчальний курс поділяють на загальну та особливу частини, хоча це певною мірою є умовним поділом.

До загальної частини віднесено: поняття господарського права, його форми, суб’єкти, їх майнові права, правове регулювання господарських вщносин, народногосподарські програми, індикативне планування, їх правова регламентація, планування господарської діяльності підприєм­ствами, правовий режим підприємницької діяльності, законодавство про оподаткування, стимулювання державою розвитку виробництва та господарського обігу, правові засоби розвитку конкуренції суб’єктів господарської діяльності, правова регламентація господарських ризиків, банкрутства, інформації та звітності в господарській діяльності, правові основи господарських зобов’язань, господарських договорів, відпові­дальності за їх порушення, зовнішньоекономічної діяльності, захисту прав суб’єктів господарювання [8, c.54].

До особливої частини входить правове регулювання відносин, які складаються при здійсненні окремих видів господарської діяльності. Зокрема, це правова регламентація реалізації продукції, купівлі-прода-жу засобів виробництва, поставок товарів, постачання енергетичних та інших ресурсів через приєднану мережу, інвестиційної діяльності та капітального будівництва, виконання проектних та розвідувальних робіт, інноваційної діяльності та діяльності з виконання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, діяльності, пов’язаної з наданням послуг (перевезенням вантажів та інше).

Форми господарського права

У системі науки права взагалі, її окремих галузей і навчальних курсів зокрема за традицією розглядається поняття джерел права. В науковій літературі йдеться про багатозначність і нечіткість цього поняття, що здавна викликало критику видатних правників. Однак в умовах радян­ської правової системи, по суті, єдиним джерелом права визнавалися нормативні акти, законодавство. До останнього часу і в підручниках та посібниках з господарського права основними його джерелами визна­валися саме закони та інші нормативні акти [17, c.320].

Здебільшого спрацьовує традиція, збережена в радянські часи і в підручниках з теорії права, за якою «офіційний акт – документ компе­тентних органів, що містить форми права, забезпечувані державою (кон­ституції, закони, укази президента, постанови та ін.) – є основним юридичним джерелом права» [9, c.25].

Але в деяких аналогічних російських виданнях поняття «джерела пра­ва» і «форми права» не ототожнюються. Поняття «форми права» і «дже­рела права», стверджується в одному з них, тісно взаємопов’язані, але не збігаються. Якщо «форми права» показують, як зміст права організова­но і виражено зовні, то «джерела права» – це витоки формування права, система факторів, що визначають його зміст і форми вираження [13, c.335] .

Так підійшли до цієї проблеми і автори українського підручника «Загальна теорія держави і права». Під формою права, зазначається там, розуміють способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм. А джерела права – це фактори, які обумовлюють виникнення, розвиток юридичних ідей, поглядів, теорій щодо утворення, змісту і функціонування права (передусім система соціально-економічних відносин). Формами права в більшості правових систем є нормативно-правові акти, правові звичаї, правові прецеденти, нормативні правові договори [8, c.293].

Першість серед форм господарського права належить нормативним правовим актам – офіційним документам, які приймаються компетент­ними органами правотворчості і містять норми господарського права.

Нормативні господарсько-правові акти класифікуються за різними ознаками. За юридичною силою і формою вираження – на закони, тоб­то акти вищої юридичної сили, і на підзаконні акти – акти, що засно­вані на законах. Такі акти не повинні суперечити законам. Найвищу юридичну силу має основний закон – Конституція України, яка вста­новлює загальні та галузеві принципи регулювання господарських відносин, гарантії здійснення господарської (підприємницької) діяль­ності (наприклад, забезпечення захисту прав усіх суб’єктів власності і господарювання, конкуренції, недопущення зловживання монополь­ним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції). Підзаконні акти – це Укази Президен­та, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів, рішення органів самоврядування, накази міністрів та інших посадових осіб різного рівня.

Відповідно до ієрархії нормативно-правових актів за юридичною силою, вони приймаються народом або за його дорученням – органом законодавчої влади – Верховною Радою – Основний закон (Консти­туція) [17], закони; Президентом – Укази і розпорядження; органом вико­навчої влади (Кабінетом Міністрів) – постанови; органами місцевого самоврядування – рішення. Закони підрозділяються на конституційні – закони, які органічно поєднані з основним законом, ними вносяться зміни чи доповнення до Конституції; звичайні – закони, які приймаються на основі і на вико­нання Конституції і визначають основи правового регулювання у сфері господарських відносин (наприклад, закони «Про державне прогнозу­вання та розроблення програм економічного і соціального розвитку Ук­раїни», «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» тощо); надзвичайні – закони тимчасового характеру, що приймаються за надзвичайних обставин і можуть призупиняти дію чинних законів; тимчасові – закони, прийняті на визначений у часі термін дії (напри­клад, закон про державний бюджет, закон про затвердження Державної програми економічного і соціального розвитку України на певний рік); допоміжні – закони, які затверджують, змінюють, зупиняють, скасову­ють, денонсують інші нормативні акти або мають допоміжне значення для їх застосування (наприклад, закон України «Про ратифікацію До­говору між Україною та Туркменістаном про довгострокове торговель­но-економічне співробітництво на 2001-2010 роки»); кодифіковані – нормативні акти, в яких узагальнені і систематизовані норми права, що регулюють певну групу суспільних відносин. Вони приймаються у формі кодексів. Зі створенням України як самостійної держави постало питан­ня про кодифікацію і господарського законодавства. Підготовка Госпо­дарського кодексу завершилася його прийняттям 16 січня 2003 року.

Деякими правниками демократизм правової та економічної систе­ми пов’язується лише з приватним інтересом, приватним правом, з при­ватно-правовим регулюванням. Але ж нормальне функціонування рин­кової економіки неможливе без державного контролю за діяльністю всіх суб’єктів господарської, підприємницької діяльності, без застосування нарівні з приватно-правовим і публічно-правового регулювання.

Неупередженими правниками суперечлива ситуація в нашому су­спільстві пояснюється саме наявним безпідставним перебільшенням ролі ринкового саморегулювання, приватно-правових засад у становленні вітчизняної економічної системи, майже повним усуненням держави від активного формування демократичних засад в економіці, з одного боку, а з другого – невизначеністю щодо суті і змісту ринкової моделі народ­ного господарства України, місця і ролі національного підприємництва в становленні й розвитку нових економічних відносин» [14, c.21] .

Сфера публічно-правового регулювання особливо за умов пе­рехідного періоду охоплює широкий-спектр суспільних відносин і по­требує наукової відповіді на питання, що стосується, скажімо, загаль­них основ державного регулювання господарських відносин, привати­зації майна державних підприємств, індикативного планування тощо.

Практика кодифікації цивільного законодавства в Російській Феде­рації свідчить, що шлях зосередження всіх вищезгаданих правових норм в одному кодифікаційному акті – Цивільному кодексі – не є оптималь­ним і доцільним. Його громіздкість і перевантаженість, по-перше, ускладнює користування ним, а по-друге, і це теж негативно позна­чається на користуванні, багато законодавчих актів залишається поза межами Кодексу. По-третє, при такій кодифікації виникають неузгод­женості в структурі Кодексу. Але найголовніше, мабуть, полягає в тому, що це є кроком назад, стримує розвиток правознавства. Правознавство, як і кожна наука, у своєму розвитку все більше дифе­ренціюється, розгалужується. І це природно. Суспільні відносини, особли­во у сфері економіки, ускладнюються, ускладнюється також і їхнє правове регулювання, розгалужуються і система права та система законодавства. Це особливо яскраво доведено практикою в наш час – час здійснен­ня ринкової трансформації економіки. Така трансформація потребує створення адекватної правової системи, пошуку міри оптимального співвідношення інтересів особи, суспільства і держави, що потребує пе­реосмислення наших уявлень щодо сутності права, його системи, зако­нодавства і його кодифікації.

Підзаконні нормативні акти, як уже зазначено, – це акти, які прий­маються уповноваженими правотворчими суб’єктами на основі і на виконання законів. Відповідно до Конституції розрізняють такі їх види:

а) Укази Президента України. Вони є обов’язковими для виконан­
ня на всій території держави (наприклад, «Про деякі питання інно­
ваційного інвестування підприємств, що мають стратегічне значення
для економіки та безпеки держави», «Про усунення обмежень, що стри­
мують розвиток підприємницької діяльності»). Для вирішення опера­
тивних поточних питань Президент видає розпорядження (наприклад,
«Про розроблення проекту стратегії економічного і соціального розвит­
ку України до 2011 року»);

б) нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України. Ними є
постанови, які є обов’язковими до виконання і містять найважливіші
рішення (наприклад, «Про перетворення деяких державних і казенних
підприємств», «Про встановлення та внесення плати за видачу ліцензії
на проведення конкретного виду страхування»). Рішення з оперативних,
поточних питань видаються Кабінетом Міністрів у формі розпоряджень;

в) нормативні правові акти міністерств та інших центральних ор­
ганів виконавчої влади; видаються у формі наказів, положень;

г) нормативні правові акти місцевих адміністрацій; видаються у
формі розпоряджень, наказів;

ґ) нормативно-правові акти органів та посадових осіб місцевого са­моврядування; видаються у формі рішень, розпоряджень;

д) локальні нормативні правові акти; видаються установами і орга­
нізаціями різних форм власності з метою регламентації внутрішніх пи­
тань. Вони поширюються на членів цих організацій і спрямовані на де­
талізацію вимог загальних норм права щодо умов діяльності даного ко­
лективу. У господарсько-правовій сфері поширеною є практика застосуван­ня таких форм господарського права, як нормативний договір. Він являє собою двосторонню або багатосторонню угоду, яка встановлює права і обов’язки її суб’єктів як правила поведінки на майбутнє. Нормативні Договори поділяються на внутрішньодержавні (типові договори, уста­новчі договори про заснування господарських товариств тощо) та міждержавні договори (угоди, конвенції тощо).

Найстарішою формою права є правові звичаї. Вони являють собою правила поведінки, визнані державою. Ще за часів Римської імперії звичаєве право регулювало більшість торговельних угод, орендних відносин, угод про перевезення товарів тощо. З часом найпоширеніші звичаєві норми періодично об’єднувались у вигляді збірок [25, c.51-53].

У сучасному праві звичай – рідкісне явище. У правовій системі Укра­їни дія правових звичаїв в основному стосується сфери зовнішньотор­говельних угод. Правовою формою є і юридичні прецеденти – принци­пи, які покладаються в основу рішення судових або інших державних органів з конкретної юридичної справи. В майбутньому вони стають загальнообов’язковими правилами при вирішенні аналогічних справ. Таким чином, функція правотворення визнається за судовою практикою.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-06-23; просмотров: 253; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.218.50.170 (0.007 с.)