Тема: Методологічні проблеми конкретних наук.

«Дуалізм кантівського світогляду втілився в науці ХІХ століття своєрідною наругою відносин між природознавством та наукою про дух. Ніколи ще не проявлялася з такою чіткістю, як в наш час, протилежність між ними як за змістом, так і за методом. Якщо з сфери науки про дух забрати психологію, тоді природознавству буде протиставлятись суспільне життя в його історичному розвитку в усьому його обсязі. Сильне об’єднуюче прагнення природничо-наукового мислення легко знайшло собі як в соціальних, так і в психологічних явищах такі пункти, де воно могло розраховувати на використання в якості своєрідного засобу розгляду, тому в цій галузі з’явилася така ж боротьба, яка стосувалась душі. Таким чином виникає протилежність між природознавством та історичною наукою» [1, с. 457-458].

«Досвідні науки шукають в пізнанні дійсності або загальне у формі природного закону, або одиничне у вигляді історично визначеного образу; вони розглядають в одному випадку завжди рівну собі форму, а в іншому – одномоментне, визначене в собі за змістом дійсне, що відбувається. Одні з них є науки закону, а інші – науки події. Перші вчать про те, що завжди є, а другі – про те, що було один раз. Наукове мислення в першому випадку номотетичне, а в другому – ідеографічне» [2, с. 12]. «Психологічні закони є закони природи, тобто загальні судження про послідовність духовних явищ, за допомогою яких ми пізнаємо сутність духовної діяльності та з яких ми виводимо окремі факти психічного життя. Таким чином встановлення цих законів засновано виключно на теоретичному інтересі та має теоретичну правомірність. Так як закон причинності є асерторичний вираз теоретичного постулату, дещо як аксіома пізнавальності природи, тоді і його спеціальне застосування в науці, практичній діяльності є лише наше бажання виводити особливе з загального та бачити в загальному визначальну силу щодо особливого. Не існує іншого доказу закону причинності, ніж ті приклади, за допомогою яких цей закон підтверджується усіх сферах нашого емпіричного життя. Тому при науковому дослідженні не потрібно спеціально обґрунтовувати значення закону причинності для пізнання духовного життя. Психологічні закони – це принципи пояснюючої наук, з яких можна вивести походження окремих фактів духовного життя; вони встановлюють згідно до основного переконання, без якого взагалі не існує наука, загальні визначення, у відповідності з якими кожен окремий факт духовного життя має набути той чи інший образ, який він і приймає. Психологія пояснює своїми законами, як ми дійсно мислимо, дійсно відчуваємо, дійсно бажаємо та діємо. Навпаки, закони, які діють в нашій логічній, етичній та естетичній совісті, зовсім не пов’язані з теоретичним пояснення тих фактів, до яких вони відносяться. Вони лише кажуть, якими мають бути ці факти, щоб отримати наше схвалення як добрі, істинні та прекрасні. Тому вони є не закони, а ідеальні норми, у відповідності з якими ми висловлюємо судження щодо цінності того, що відбувається в силу природної необхідності. Ці норми слугують правилами оцінки. При такому розумінні між нормами та законами природи стає зрозумілим, що дві системи законів, яким підпорядковане наше психічне життя, розглядають один предмет з двох різних точок зору і тому не зіштовхуються. Для психологічних законів духовне життя – об’єкт пояснюючої науки, для нормативних законів логічної та естетичної свідомості цей духовне життя – об’єкт ідеальної оцінки. Виходячи з законів природи, ми розуміємо факти, а, виходячи з норм, ми маємо їх схвалювати чи не схвалювати. Закони природи відносяться до теоретичного розуму, норми – до оцінюючого. Норма ніколи не буває принципом пояснення, як закон не буває принципом оцінки» [2, с. 188-190]. «Норми не є протиставленням законам, навпаки кожна норма є засобом єднання психічних елементів. Норма – це певна форма психічного руху, який мають здійснити природні закони духовного життя. Будь-який моральний закон є певна форма мотивації, яка в залежності від сукупності потягів особистості в даному її стані реалізується природним плином вольової діяльності або порушується ним. Тому всі норми є особливі форми здійснення законів природи. Система норм є відбір з неосяжного різномаїття комбінацій, в яких можуть проявити себе відповідні індивідуальним умовам природні закони психічного життя. Закони логіки – відбір можливих форм асоціацій уявлень, закони етики – відбір можливих мотивацій, а закони естетики – відбір можливих форм відчуття» [2, с. 193-194]. «Методичне дослідження в науці – це регульоване певною метою, свідоме створення понять, суджень та висновків, послідовність та зв'язок яких визначаються сприйняттям логічних норм» [2, с. 201-202]. (1. Виндельбанд В. История новой философии в ее связи с общей культурой и отдельными науками. Т. 2: От Канта до Ницше. – М., 2000.; 2. Виндельбанд В. Избранное. Дух и история. – М., 1995.)

Контрольні питання:

1. В чому полягає різниця між природознавством та гуманітарними науками?

2. Що таке норма та яку роль вона грає в науці?

«Найважливішою відмінністю між сучасним природознавством та античною натурфілософією є методи, які вони використовують. Якщо для античності було достатньо буденного знання природних явищ, що робити висновки з основного принципу, то характерна особливість сучасної науки полягає в проведенні експериментів, тобто конкретних питань до природи, відповіді на які мають дати інформацію про закономірності. Наслідком такої різниці в методах стає різниця в поглядах на природу. Увага концентрується передусім не на основних законах, а на окремих закономірностях. Природознавство починається з розгляду окремих груп явищ, в яких природа вже відповіла на експериментально поставлені питання. З часів Галілея, який, щоб вивчити закон падіння, кидав каміння з башти у Пізі, наука займалася аналізом конкретних явищ – падінням каміння, рухом Місяця навколо Землі, хвилі на воді, злам сонячного проміння в призмі та ін. Навіть після того як Ньютон в своїй праці пояснив на основі єдиного закону різні процеси механічного руху, увага залишилася на тих окремих наслідках, які треба було отримати з загального математичного принципу. Правильність виведення таким шляхом окремого результату, тобто його узгодження з досвідом, вважалось вирішальним критерієм правильності теорії. Чітке знання деталей може бути корисним для практики. Людина отримує можливість керувати явищами за власним бажанням. Технічне використання сучасного природознавства починається зі знання конкретних деталей. В результаті і поняття закон природи змінює своє значення. Центр ваги тепер знаходиться не у все загальності, а в можливості робити окремі висновки. Закон перетворюється на програму технічного виконання. Найважливішою рисою закону природи тепер вважається можливість робити на його основі передбачення, що можна отримати в результаті того чи іншого експерименту.

Легко помітити, що поняття час має грати в сучасному природознавстві іншу роль, ніж в період античності. В законі природи втілюється не вічна та незмінна структура, тепер мова йде про закономірності змін у часі. Коли подібного роду закономірність формулюється математичною мовою, фізик зразу уявляє собі безмежну множинність експериментів, які він би міг зробити, щоб перевірити правильність закону, що висувається. Одна єдина невідповідність теорії та експериментів може зруйнувати теорію. В таких умовах математичному формулювання закону природи надається колосальне значення. Якщо всі відомі експериментальні факти узгоджуються з тими твердженнями, які можуть бути математично виведені з даного закону, сумніватися в загальності даного закону буде важко. Саме тому ідеї Ньютона домінували в фізиці більше двох століть. Простеживши історію фізики від Ньютона до сучасності, ми помітимо, що кілька разів, не дивлячись на інтерес до деталей, формувались загальні закони природи. В ХІХ столітті детально розроблена статистична теорія тепла. До групи законів загального плану можна віднести теорію електромагнітного поля та спеціальну теорію відносності, які включали уявлення про час і простір. Математичне формулювання квантової теорії привело в наш час до розуміння будови зовнішніх електронних оболонок хімічних атомів, а тим самим до розуміння хімічних властивостей матерії» [С. 111-115].

«В найближчий час ми дізнаємось багато нового про елементарні частки. Мені здається, що Платон був більш правий, ніж Демокрит. Насправді найменші об’єкти матерії не є фізичними об’єктами, вони сутність форми, структури або ідеї в смислі, який надавав Платон, про них можна казати лише мовою математики. Центральна проблема сучасної теоретичної фізики полягає в математичному формулюванні закону природи, який визначає поведінку елементарних часток. Головним завданням є формулювання єдиної теорії матерії, яка б стала загальною основою всієї фізики. Сутність цього закону має полягати в описі невеликої кількості фундаментальних властивостей симетрії природи, а також принцип причинності, інтерпретований в смислі теорії відносності. Найважливішими властивостями симетрії є Лоренцова група спеціальної теорії відносності та ізоспінова група. Неймовірним досягненням античних філософів було те, що вони поставили правильні питання, хоча й не мали емпіричної бази для отримання відповіді…

«В сучасній науці відмінність між вимогою повної чіткості та недостатності існуючих понять є особливо вражаючою. В атомній фізиці ми використовуємо дуже розвинуту математичну мову, яка відповідає всім вимогам чіткості та ясності. Проте ми знаємо, що в жодній мові не можливо адекватно описати атомні явища, наприклад: ми не можемо адекватно казати про поведінку електрону в атомі. Але й вимога обмежуватись лише математичною мовою є досить категоричною. Наука теж змушена кінець кінцем покладатись на природну мову, спроможний дати впевненість в тому, що ми осягаємо явища. Застосування математичної мови до дійсності є досить обмеженим. Тому для поширення знань треба переходити на природну мову, яка є зрозумілою для кожного, але надійні знання можна отримувати за допомогою чітких визначень, які формує математична мова. Ця потреба переходу з мови на мову є постійним джерелом непорозумінь. Цієї проблеми уникнути неможливо. Головне пам’ятати, що сучасна наука повинна використовувати обидві мови» [С. 118-122]. (Гейзенберг В. Шаги за горизонт. – М., 1987.)

Контрольні питання:

1. Які особливості має проблема мови в сучасній науці?

2. Які завдання постають перед сучасним природознавством?

 

«Що таке історія, що, яким чином вона вивчає та яке її призначення — це такі запитання, на які різні люди відповідають по-різному. Історія, подібно до теології та природничої науки, є особливим різновидом думки. Якщо це так, то на запитання щодо природи, предмета, методу й значення цієї форми думки мають давати відповіді спеціалісти з двома якостями.

По-перше, вони повинні мати досвід у цій формі думки. Вони мусять бути істориками. До певної міри всі ми нині історики. Усі освічені люди пройшли курс навчання, який включає певну кількість історичного знання. Але це ще не дає їм права висловлювати свою думку стосовно природи, предмета, методу й цінності історії. Адже, по-перше, той досвід історичного мислення, який вони здобули, є досить поверховим, тож засновані на ньому судження будуть не краще обґрунтовані, ніж враження про французів людини, котра побувала на вихідних у Парижі. По-друге, будь-який досвід, надбаний звичайними освітніми шляхами, буде не тільки поверховим, а й неодмінно застарілим. Отриманий таким чином досвід засновується на підручниках, які завжди відображають не те, що думають реальні живі історики нині, а те, що вони гадали десь у минулому, коли використали для створення своїх підручників іще сирий матеріал. І не лише висновки історичної думки робляться застарілими на той час, коли вони потрапляють до підручника. Те саме відбувається і з основними засадами історичного мислення — такими, як ідеї щодо природи, предмета, методу й цінності цього мислення. І третій, пов’язаний із попереднім, момент: своєрідна ілюзія, притаманна будь-якому знанню, здобутому під час навчання, — ілюзія остаточності…

«Друга якість, необхідна для того, щоб відповісти на ці запитання, полягає в тому, що людина повинна не лише мати досвід історичного мислення, а й розмірковувати про цей досвід. Така людина мусить бути не тільки істориком, а ще й філософом, і, зокрема, її філософська думка має бути спеціально зорієнтована на історичні проблеми. Нині цілком можливо бути досить добрим істориком і при цьому не розмірковувати про своє історичне мислення. Бути хорошим учителем історії навіть легше без подібної рефлексії. В той же час важливо пам’ятати, що спочатку приходить досвід, а осмислюється він уже потім. Навіть історик, котрий найменше вдається до рефлексії, володіє першою потрібною якістю. Він-бо отримав досвід, який треба осмислити, і коли його просять це зробити, його розмірковування дістають добру нагоду проявити свою корисність. Історик, котрий ніколи особливо не займався філософією, напевне дасть розумніші й корисніші відповіді на наші запитання, аніж філософ, якому ніколи не доводилося вивчати історію.

Тому я запропоную такі відповіді на мої чотири запитання, які, на мою думку, виявляться прийнятними для будь-якого сучасного історика. Ці готові відповіді є приблизними й служать для попереднього визначення предмета нашого дослідження, протягом якого я буду їх обстоювати й розвивати.

1) Визначення історії. Гадаю, кожен історик погодиться зі мною в тому, що історія — це різновид дослідження або розвідки. Мене поки що не цікавить, якого воно типу, це розвідування. Важить те, що історія належить до розряду того, що ми називаємо науками, себто до форм думки, з допомогою яких ми ставимо запитання й намагаємося дати на них відповіді. Загалом наука — і це важливо усвідомити — полягає не в тому, щоб збирати все, що ми вже знаємо, й класифікувати зібране тим чи тим способом. Її завдання — зосередитися на чомусь, що нам невідоме, й намагатися його розкрити. Розкладати пасьянс із речей, які ми вже знаємо, може бути корисним засобом для цієї мети, але аж ніяк не самою метою. Це — щонайбільше тільки засіб. Наукову цінність він має лише в тому випадку, коли нова класифікація дає нам відповідь на вже поставлені запитання. Ось чому справжня наука починається з усвідомлення нашого невігластва — невігластва не в усьому, а лише в певному питанні: зародження парламенту, причин раку, хімічного складу сонця, способу примусити працювати помпу без застосування м’язових зусиль людини, коня чи якої іншої тяглової тварини. Наука розкриває суть явищ, і в цьому розумінні історія є наукою.

2) Предмет історії. Науки відрізняються одна від одної тим, що розкривають явища різного роду. Що ж розкриває історія? Я відповідаю: res gestae — дії людей, які відбулися в минулому. Хоча ця відповідь зачіпає безліч інших запитань, чимало яких досить суперечливі, все ж, хоч би як на них відповідати, ці відповіді не спростовують твердження, що історія є наукою res gestae, спробою відповісти на запитання про дії людини, які мали місце в минулому.

3) Як діє історія? Діє історія шляхом інтерпретації свідчень, і свідчення тут — це збірна назва для речей, які поодинці називаються документами. А документ є річчю, що існує тут і нині, даючи змогу історикам, що його осмислюють, отримувати відповіді на запитання, які він, документ, ставить стосовно минулих подій. І тут знову виникає маса складних запитань, що вимагають відповіді, приміром: які мають бути характерні риси свідчення та як його інтерпретувати? Але на цьому етапі їх не слід порушувати. Але відповіді на ці запитання існують, і історики погодяться зі мною в тому, що історична процедура, або ж метод, зводиться по суті до інтерпретації свідчень.

4) І нарешті: яке ж призначення історій? Це, певне, найтяжче з усіх запитання. Людина, що відповідає на нього, має мислити ширше, ніж та, котра береться відповідати на три попередні. Вона повинна розмірковувати не лише про історичне мислення, а й про інші речі, адже сказати, що щось існує «для» чогось, це означає припустити якесь розрізнення між А та Б, де А годиться для чогось, а Б є тим, для чого щось годиться. Але я хочу запропонувати відповідь і висловити міркування, якого не заперечить жоден історик, хоча подальші запитання, для яких воно послужить поштовхом, будуть численні й складні.

Моя відповідь буде така: історія призначена «для» самопізнання людства. Існує загальна думка, що людині важливо пізнати саму себе, і це означає пізнати не лише свої особливості, те, чим відрізняєшся від інших людей, а й свою природу як людини. Пізнати себе — це, по-перше, пізнати, що таке бути людиною; по-друге, — пізнати, як це бути людиною ось такого типу, як ти, і, по-третє, — пізнати, що значить бути людиною, якою є тільки ти й ніхто більше, крім тебе. Пізнати себе — це довідатися, на що ти здатен, а оскільки ніхто не знає своїх спроможностей, поки не спробує щось зробити, то єдиний спосіб про це довідатися — поглянути, що людина вже зробила. Отже, цінність історії полягає в тому, що вона показує нам, що людина зробила, а отже, й вчить нас, що таке людина» (Колінгвуд Робін Дж. Ідея історії. – К., 1996.)

«Існує різновид історії, який залежить від свідчень авторитетів. Метод, за допомогою якого вона створюється такий: спочатку вирішують, що ми хочемо знати, потім шукаємо свідчення про це. Знайшовши відповідні свідчення, які мають відношення до того періоду чи подій, що нас цікавлять, ми починаємо їх витягувати та включати за певним стилем у свою власну історію. Якщо свідчення співпадають історик їх включає в свою історію, проте якщо ці свідчення суперечать одне одному постає проблема. Шляхами вирішення даної проблеми можуть бути або відкидання одного зі свідчень, або критичний аналіз обох свідчень. Історія, яка створюється шляхом відбору та компонування свідчень, я називаю історією клею та ножиць. Більшість історії є саме такою, проте вона не відповідає критеріям науковості. До XVІІ ст.. цей метод був визначальним. Потім почались пошуки в галузі історичного методу. Перший шлях був пов'язаний з методикою перевірки істинності відомостей писемних джерел. Цей шлях не виходив за межі методу ножиць та клею. Другий шлях запропонував розширити джерельну базу за рахунок неписемних джерел. Я б не ризикнув назвати жодного історика в працях, якого б не було методу ножиць та клею. Другий шлях зосередив увагу на аналізі монет, написів та ін. джерел, проте вивчення виключно цих джерел мало що дає для розуміння історії тому проблема методу лишається актуальною» [С. 245-248]. «Для історика, який використовує метод клею та ножиць постає проблема того, що він вже має готові твердження інших людей. Тому він змушений або погодитись з ними або заперечити. Це не дозволяє вважати такого історика автономним, а це суттєва ознака наукової думки. Під автономією я розумію такий вид наукового мислення, коли дослідник спирається на власний авторитет, висловлює певні положення або робить певні дії за власною ініціативою, а не тому що ці дії прописані кимось. Тому наукова історія не повинна містити жодних готових тверджень. Науковий історик сприймає твердження джерел не як констатацію історичних фактів, а як підставу для власних суджень. Історик ножиць та клею зацікавлений в тому, що повідомляють факти, а науковий історик в тому, що вони загалом трапилися» [С. 261-262]. «Джерело – це текст, який містить висловлювання або висловлювання про предмет. Останім часом з’явились скарги, що накопичено безліч необробленого історичного матеріалу. Ці скарги пов’язані з тим, що історику клею та ножиць стало важко охопити всі свідчення та обробити їх. Це породило в деяких істориків скептичне ставлення до можливості історичного пізнання. Об’єктами історичного дослідження мають бути такі предмети, про які каже доступна кількість історичних свідчень, не дуже мале, але й невелике»[С. 264-266]. «Історики ножиць та клею вивчали періоди. Вони збирали всі існуючи свідчення про обмежену групу фактів, сподіваючись знайти в них щось цінне. Наукові історики вивчають проблеми, тобто вони ставлять питання, і якщо вони хороші історики, тоді вони ставлять питання на які можна отримати відповідь» [С. 267-268]. (Коллингвуд Р.Дж. Идея истории. Автобиография. – М., 1980.)

Контрольні питання:

1. В чому полягає специфіка історії як науки?

2. В чому полягає завдання історії?

3. Що таке метод ножиць та клею?

4. Яким має бути «науковий історик»?

 

 

Екзаменаційні питання

1. Передумови наукових знань в стародавньому світі.

2. Класична наука.

3. Некласична наука.

4. Постнекласична наука.

5. Багатоманітність форм знання. Наукове і позанаукове знання.

6. Наукове знання як система, його особливості і структура.

7. Диференціація та інтеграція наук, взаємодія наук та їх методів.

8. Наука як соціальний інститут.

9. Етика науки. Професійна і соціальна відповідальність вченого.

10. Співвідношення філософії і науки. Предметна сфера філософії науки.

11. Етапи розвитку філософії науки.

12. Особливості науки кінця ХХ- початку ХХІ століття. Математизація, теоретизація та діалектизація сучасної науки.

13. Прийоми і засоби емпіричного дослідження: опис, порівняння, вимірювання, спостереження, експеримент, аналіз, індукція.

14. Факт як найважливіший елемент емпіричного дослідження.

15. Структурні компоненти теоретичного пізнання: проблема, гіпотеза, теорія, закон.

16. Структура і функції наукової теорії.

17. Рівні мислення (розсудок, розум). Форми мислення (поняття, судження, умовивід).

18. Закон як ключовий елемент наукової теорії. Класифікація законів.

19. Класична (механістична) картина світу та її теоретичні і соціокультурні наслідки.

20. Некласична картина світу (електродинамічна, квантово-релятивістська).

21. Постнекласична картина світу (синергетична).

22. Редукціонізм: його можливості і межі.

23. Синергетика: хаос в якості створюючого начала.

24. Синергетика: шляхи розвитку складноорганізованих систем.

25. Ідеї російського космізму та їх значення для формування сучасної наукової картини світу.

26. Просторово-часове буття та його відображення на основі філософських узагальнень некласичної науки.

27. Раціональність як спосіб відношення людини до світу.

28. Історичні типи наукової раціональності: класичний, некласичний, постнекласичний.

29. Наукова раціональність і техніка.

30. Раціональність в когнітивних і соціальних системах.

31. Метод і методологія. Класифікація методів.

32. Функції філософії в науковому пізнанні.

33. Загальнонаукові методи і прийоми дослідження.

34. Загальнонаукові методологічні принципи як вимоги до наукової теорії.

35. Розуміння і пояснення.

36. Методологія індуктивізму.

37. Методологія фальсифікаціонізму.

38. Методологія конвенціоналізму.

39. Методологія історизму.

40. Методологічні принципи К. Поппера (критичний раціоналізм).

41. Роль методології К.Поппера в дослідженні суспільства.

42. Традиції і новації в науці (Т. Кун).

43. Наукові революції (Т.Кун).

44. Методологічні принципи Ст. Тулміна.

45. Науково-дослідницька програма І. Лакатоса.

46. Епістемологія П.Фейєрабенда.

47. Стилі наукового мислення.

48. Філософсько-методологічні питання фізики.

49. Філософсько-методологічні настанови природничих наук.

50. Філософська методологія та її застосування у сфері соціально-гуманітарного знання.

51. Єдність емпіричного і теоретичного рівнів наукового пізнання.

52. Застосування теорії самоорганізації та її основних ідей в соціально-гуманітарних науках.

53. Вчення про ноосферу та його значення для формування світогляду сучасної людини.

54. Істина і цінності.

55. Методологічні принципи як складова стилю наукового мислення.

56. Подібність і відмінності наук про природу і наук про суспільство.

 

 

Рекомендована література з дисципліни

«Філософія та методологія науки»: