Технологія заготівлі, кормова характеристика кормів для тільних кормів.

Тваринам потрібно згодовувати тільки якісні корми.

Методи оцінки якості кормів умовно поділяють на органолептичні, фізико – хімічні та ветеринарно – біологічні. Якість кормів контролюється з часу їх заготівлі до поїдання тваринами. Грубі, концентровані, соковиті та інші корми оцінюють за середньою пробою, яку беруть від кожної партії.

Але в широкій виробничій практиці про якість кормів в основному судять по (кольору, запаху, консистенції, наявності признакам порчі і т.д.), - між тим, ці показники характеризують тільки доброякісність корму, придатність його до поїдання.

При зоотехнічній оцінці поряд з доброякісністю необхідно враховувати наявність в кормі наявних йому властивостей поживності (енергії, протеїну, вуглеводів, мінеральних речовин і вітамінів), необхідних для тварини, і відсутність антипоживних речовин, знижуючих корисну дію поживних речовин в процесі їх обміну.

За останні 15-20 років зоотехнічна наука збагатилась новими даними про потребу тварин в поживних речовинах, участі їх в обміні речовин і ефективності використання для утворення продукції. На основі цього розроблені і застосовані в практиці деталізовані норми харчування тварин, враховуючих 25-30 показників поживності.

З сучасної точки зору для описання властивостей кормів, їх хімічної характеристики і поживності необхідно знати зміст в кормах сухих речовин, енергії, золи (в її складі макро- і мікроелементів), протеїну, жирів і жирних кислот, вуглеводів (клітчатки, цукру, крохмалю), вітамінів і амінокислот. На основі цих показників визначені і норми потреб тварин в поживних речовинах.

З підвищенням інтенсивності тваринництва і рівня продуктивності число контрольованих показників поживності буде розширюватись, а вимоги до кормів підвищуватись.

В числі основних факторів, визначаючих поживну цінність кормів, на перше місце повинно бути поставлено вміст в них доступної енергії (кормові одиниці чи енергетичні кормові одиниці). При цьому чим вище продуктивність тварин, тим повинна бути вища концентрація доступної енергії в сухій речовині корму.

Сіно отримують висушуванням трави до вологості 14-17%. При цьому висушування повинно бути проведено так, щоб сіно вийшло зеленого кольору, з гарним ароматом, без пилу і цвілі, з мінімальними втратами листя і суцвіть. Якщо вологість сіна підвищена, то в ньому розвивається цвіль, що призводить до псування корму. У період висушування трави відбуваються неминучі втрати поживних речовин, які можна звести до мінімуму.

Висушування трави в природних умовах є складним біохімічним процесом, у якому виділяють два періоди:

1) період так званого голодного обміну, коли клітини скошених рослин ще живуть, і 2) період після відмирання рослинних клітин.

Сінаж за фізичними властивостями займає проміжне місце між грубими і соковитими кормами. Зелена маса під час приготування сінажу консервується завдяки її фізіологічної сухості. В результаті утворюється прісний корм (рН = 5), який за кольором, запахом і смаком нагадує свіжо приготовлене вологе сіно доброї якості.

Найбільш раціональним і технічно легко здійснюваним способом підготовки сінажу до згодовування є його змішування з гранульованими комбікормами і роздача такої суміші худобі транспортерами.

Силосуванням називають процес консервування зелених рослин, основою якого є молочнокисле бродіння. Заготівля силосу залежить від цілої низки чинників, правильне керування якими є гарантом його якості. Біологічні основи силосування полягають у спрямуванні процесів консервування в бік розвитку корисної мікрофлори та запобіганні діям шкідливих мікроорганізмів, які погіршують якість силосу. Свіжоскошена рослинна сировина має велику кількість різноманітних мікроорганізмів, які готові вступити в дію. Основним завданням силосування є забезпечення розвитку найбільш бажаних молочнокислих бактерій, які перетворюють цукор на молочну кислоту та підкислюють силосовану масу, тим самим консервуючи її. Проте, лише стримуючи діяльність шкідливих мікроорганізмів, можна водночас стимулювати розвиток корисних. Цей процес регульований, якщо знати особливості розвитку мікроорганізмів. Він залежить передусім від наявності кисню. Щодо кисневого середовища мікроорганізми поділяють на три групи. Розглянувши класифікацію мікроорганізмів, розуміємо необхідність якісного трамбування зеленої маси в силосні траншеї з першого дня заготівлі силосу. Гнильні бактерії та плісняві гриби — це ті мікроорганізми, що гальмують, а подеколи й зовсім припиняють утворення молочної кислоти через здатність розщеплювати вуглеводи. Одночасно вони призводять до розщеплення білків у силосованій масі. Отже, якісним трамбуванням зеленої маси в траншеях та ізоляцією її від зовнішнього середовища можна виключити дію цих двох шкідливих мікроорганізмів. За Державним стандартом, вміст масляної кислоти у силосі І—ІІІ класів не повинен перевищувати 0,1—0,3%. Шкодочинність маслянокислих бактерій полягає в розщепленні вуглеводів і навіть уже утвореної молочної кислоти та білків, що супроводжується зниженням кислотності. Слід зазначити, що основою для запобігання розвитку маслянокислих бактерій є швидке підкислення силосованої маси до рН 4,0—4,2, яке виключає дію маслянокислих бактерій. У силосованій масі міститься також значна кількість дріжджових грибів, які зброджують вуглеводи до спиртів та вуглекислоти. Через те, що дріжджі розвиваються, так само як і молочнокислі бактерії, у кисневому та безкисневому середовищі, призупинити їхню дію можна якісним ущільненням та герметизацією маси і, головне, — не допустити вивільнення і потрапляння клітинного соку на дно траншеї. Першим чинником, що впливає на якість силосу, є правильний добір вихідної сировини для силосування. Критеріями тут слугують хімічний склад і насамперед вміст цукрів у рослині. Наукові основи силосування, розроблені А.Зубриліним, грунтуються на теорії цукрового мінімуму. Цукровий мінімум — це мінімальна кількість цукрів, потрібна для утворення такої кількості молочної кислоти, яка забезпечує зміщення показника рН (кислотності) до межі 4,0-4,2, за якої зелена маса добре консервується, а шкідлива мікрофлора практично не діє. Залежно від співвідношення фактичного вмісту цукру та його необхідного мінімуму всі рослини (за А.Зубриліним) згруповано в три основні групи: легкосилосовані, важкосилосовані та несилосовані. До легкосилосованих належать рослини з вмістом цукрів в 1,7 раза більшим за ту мінімальну кількість, яка потрібна для забезпечення оптимальної кислотності. До групи важкосилосованих — рослини, величина цукрового мінімуму яких перевищує фактичний вміст цукру, але наближена до мінімальної його кількості. До несилосованих належать рослини, вміст цукрів у яких є недостатнім для створення оптимального кислотного середовища.

Коренебульбоплоди відрізняються високою вологістю (від 70 до 90%). Органічна частина їх складається переважно з без азотистих екстрактивних речовин – легко перетравних цукрів, крохмалю; клітковини і протеїну в них дуже мало. Кальцію і фосфору в них мало.

Їх оцінюють органолептичними та хімічними методами. Важливо контролювати в коренеплодах вміст нітратів, а в картоплі – відсутність соланіну.

Зернові корми багаті легко перетравними поживними речовинами і характеризуються високою енергетичною цінністю, тому їх називають концентрованими. За хімічним складом зернові корми підрозділяють на багаті вуглеводами: зерна злакових (кукурудза, ячмінь, овес, жито, просо та ін.). Зернові корми служать незамінним джерелом вітамінного комплексу В, містять вітаміни Е і К, але бідні каротином.

Свіже зерно має гладеньку поверхню, певний блиск, колір. Доброякісне зерно добре виповнене, достигле, ціле, з допустимими домішками сміття. В тому числі шкідливими не більше 1%, незаражене комірними шкідниками, без гнилих, пліснявих і порослих зерен, з вологістю не вище 14%.

Зерно сумнівної якості може бути невеликою мірою уражене грибами і бактеріальними захворюваннями, з домішками сміття, містити гнилі і порослі зерна, вологістю понад 16%. Перед згодовуванням його провітрюють, а в разі потреби промивають, сушать і пропарюють.

Не придатне для згодовування зерно дуже уражене пліснявою і грибними захворюваннями, гниле – чорного кольору, заражене комірними шкідниками, в ньому більше за допустимі норми мінеральних і шкідливих домішок.

За кислотністю зерна визначають його свіжість. Граничними її величинами є такі: 3,5 – 4,5 – початок псування; 5,5 – зерно не підлягає тривалому зберіганню; 7,5 – не витримує зберігання; 9,5 – зерно зіпсоване.[10]