Пошук постколоніальної форми самовираження в українській літературі кінця ХХ ст.

Зміна політичних реалій призвела до суттєвих змін: замість оспівування правлячого режиму сучасні митці отримали змогу вільно втілювати всі свої задуми у творах. Перед письменниками постало нелегке завдання: пристосувати власне, змінене світобачення до посттоталітарної свідомості читача. Особи авторів запропонованих до аналізу творів були визначені не випадково. Деякі з них (Ю. Андрухович, О. Забужко, П. Загребельний) є представниками «перехідного» періоду в українській літературі, формувалися в умовах хоча й зникаючого, але тоталітаризму, і тому специфіка зображення авторитарного режиму в їхніх творах має для нас велику пізнавальну цінність. Інші (Н. Сняданко) належать до більш пізньої генерації митців, а отже, рецепція зазначених подій буде відмінною від попередньої. Ще одна частина текстів і їхніх авторів (зокрема, М. Матіос) становить значний інтерес для дослідження в іншому аспекті, зумовленому територіально, адже описувані події мають місце на територіях Західної України в період, коли радянський режим тільки набирав сили.

розгортання мотиву зради у прозі, що містить зображення подій тоталітарного минулого. Письменники по-різному розвивають його. Так, у текстах митців старшого покоління (П. Загребельний) відчутно знання тоталітарної дійсності «зсередини», адже більша частина творчого життя прозаїка припала саме на цей період. У його повісті «Гола душа» мотив зради виражається в постійному зреченні головною героїнею Клеопатрею Січкар власної гідності. Вона готова на все для того, щоб пробитися номенклатурними сходами до самої гори і втриматися на досягнутій висоті. У збірці М. Матіос «Нація», що об’єднує декілька схожих за психологічною навантаженістю та колоритом оповідань, мотив зради розкривається в кількох аспектах. Увагу авторки привертає зрада в таборі бійців УПА. Письменниця зображує тоталітарний світ потворним, «неправильним», існуючим наче навпаки: там, де зраджують свої, рятують вороги («Просили тато-мама...»). У кожному оповіданні зі збірки «Нація» М. Матіос авторка розгортає окрему особливу психологічно-драматичну картину протистояння корінних мешканців України й «емгебістів» («Апокаліпсис», «Юр’яна і Довгопол», «Дванадцять службів», «Прощай мене»). Зрада національних інтересів, відречення від переконань — це той вид зради, що культивувався владою як своєрідний шлях винищення національної ментальності, руйнації її зсередини. Мотив зради за умов тоталітарного режиму є провідним і в найвідоміших творах М. Матіос ― романі «Солодка Даруся» та сазі «Майже ніколи не навпаки». Спричинена нестерпними умовами тоталітарного режиму, зрада є втіленням ретельно спланованого плану «емгебістів» із руйнування підвалин української традиційної родини взаємним непорозумінням та підозрами; диктатори навмисне робили так, що люди розривалися між своїми патріотичними настроями та страхом за власне майбутнє й майбутнє сім’ї. Мотив зради за умов тоталітарного режиму часто зустрічається у творах О. Забужко («Сестро, сестро...», «Казка про калинову сопілку»). Найяскравіше він представлений у романі «Музей покинутих секретів», у якому письменниця звертається до того ж періоду української історії, що є улюбленим і у М. Матіос — часів боротьби УПА з тоталітарним режимом. О. Забужко глибоко розкрила реалії життя УПА, змалювавши важливість довіри до своїх однодумців та смертельні наслідки зради в такому закритому співтоваристві, яким була УПА. Коли один і той же персонаж є і рятівником, і зрадником, право на врятоване життя нівелюється, воно ніби втрачає свою правомірність.

Мотив зради в умовах тоталітарного режиму є характерним і для творів Ю. Андруховича. У романах «Московіада» та «Рекреації» зрада подається як загальний обман великої держави, яка під маскою доброзичливості та вседозволеності прагне знищити вільну людину. Кожен день персонажі твору зраджують собі, своїм переконанням в угоду Імперії, що поглинає їх і споживає та втішається з цього. Зрада в текстах Ю. Андруховича — це не наслідок емоційного зриву, а шосте відчуття, з яким людина народжується в тоталітарному суспільстві, щоб вижити. Автор не створює образів, він наче відтворює їх, примушуючи жити та функціонувати за правилами того часу, коли тоталітаризм ще був неодмінним елементом людського буття, а зрада — неодмінним елементом тоталітаризму.

«Мотив жертовності/відданості у прозових творах українських письменників 1990–2000-х років» ― досліджено другий центральний мотив творів, що містять зображення тоталітарних подій. Оскільки тоталітарне минуле часів боротьби УПА з МГБ є найпоширенішим тлом для текстів М. Матіос, то очевидно, що мотив жертовності у її творах розкрито саме в цьому контексті. Так чи так, опинившись в умовах тоталітаризму, персонажі змушені жертвувати чи то власними інтересами, честю, чи то навіть життям заради свободи своєї родини, можливості звільнити Батьківщину, врятувати власне життя («Вставайте, мамко...», «Прощай мене», «Просили тато-мама...»). Часто роль владного чинника бере на себе суспільство, тому персонажі, які викликали своїми вчинками його осуд, відчувають себе під тиском тоталітарної машини. Так, «Мама Маріца — дружина Христофора Колумба» — це твір про самопожертву. Ідеться про хворого сина та матір, яка намагалася зробити дитину щасливою, навіть поступившись власною честю, моральними засадами, добрим ставленням суспільства та навіть законами природи. Мотив жертовності в умовах тоталітарного режиму часто превалює у творах О. Забужко. У романі «Музей покинутих секретів» цей мотив тісно пов’язаний із мотивом зради, є його прямим наслідком: зраджені персонажі жертвують собою, щоб врятувати загальну справу. Субмотив вимушеної жертовності збігається із субмотивом жертовності добровільної, адже остання була не просто єдиним можливим варіантом розвитку подій, а й життєвою настановою кожного «лісового хлопця». Коли смерть стає очевидним та незворотним фактом, персонажі не намагаються уникнути її, лише прагнуть, жертвуючи собою, довести справедливість своєї боротьби. Підрозділ 2.3 — «Самотність: наслідок тоталітарного тиску й самозахист особистості (мотив самотності у творах про тоталітарне минуле 1990–2000-х років)» — присвячено аналізу третього основного мотиву прози із зображенням подій тоталітарного минулого. У повісті П. Загребельного «Гола душа» головна героїня — вузьколоба чиновниця Клеопатра Січкар — нібито й прагне до єднання з ідеологізованим «колективом», що в її випадку означає пробиратися на високі сходинки тоталітарного суспільства. Поступово втрачаючи себе заради реалізації власних примх, Клеопатра зрештою лишається сам-на-сам із ганебним минулим, брудним сьогоденням і жалюгідним майбутнім. Не маючи інтелектуального підґрунтя для гармонічного співіснування із власним «я», головна героїня прикривається належністю до «слабкої» статі, наче щитом, прагнучи відокремити, усамітнити свою «голу» душу. Тоталітаризм завжди сприяв подібним метаморфозам психіки людини, адже наскільки самотньою відчуває себе особистість, настільки легко її можна підкорити.

Прагнучи повного контролю над життям людей, тоталітарна машина використовує їхню вразливу психіку. У творах М. Матіос самотність персонажів спричинена передусім їхньою боротьбою із загарбницьким режимом. Протиборство особистості з тоталітарною системою, утрата зв’язку з дійсністю та, як наслідок, повна ізольованість — це основні проблемні вузли прози письменниці. Найбільш яскраво мотив самотності в умовах тоталітарного тиску представлено у творах «Майже ніколи не навпаки», «Солодка Даруся», «Москалиця», «Мама Маріца — дружина Христофора Колумба», а також в оповіданнях зі збірки «Нація». Для цих текстів властиве зображення людини, яка в результаті свого протистояння з тоталітарною владою опиняється у становищі парії, вигнанця із суспільства. У прозі, де розповідається про боротьбу УПА з радянською владою, мотив самотності проявляється також у відокремленості «лісових хлопців» і герметичності простору, у якому вони існують. Так чи так мотив самотності присутній майже у всіх творах О. Забужко. В умовах посттоталітарного світу, що ще не позбувся комплексів і стану меншовартості, герої текстів письменниці постійно відчувають самотність, навіть перебуваючи серед інших людей (головна героїня з «Польових досліджень з українського сексу», Рада Д. із «Інопланетянки», Дарця з «Дівчаток»). Самотність персонажа в цих творах тісно переплітається із самотністю нації. У романі «Музей покинутих секретів» мотив самотності розкривається у двох аспектах. По-перше, це самотність людини в пострадянську епоху, коли персонаж розуміє хибність ставлення народу до власного культурного надбання, але почувається безсилим щось змінити, хоча й намагається зробити це щохвилини. По-друге, у частині твору, що розповідає про часи боротьби УПА із тоталітарним режимом, мотив самотності набуває зовсім інших ознак. Як і у творах М. Матіос, ізольованість для бійців УПА в романі О. Забужко — це єдиний спосіб вижити, шлях, обраний самостійно, але зумовлений тим способом життя, якого вимагала їхня діяльність. У романі Ю. Андруховича «Московіада» самотність головного героя подано як блукання Імперією в пошуках істини, де ніщо і ніхто не може посісти місце в його серці, розрадити, відволікти від пекучої пустоти, що заповнила душу. Зображений письменником світ твору — це світ самотності і втрат. Імперія лише забирає, забирає доти, доки забирати вже нічого, і особистість лишається самотньою. У романі «Рекреації» також наявна ідея пошуку своєї сутності. Тоталітарний режим присутній тут опосередковано, він діє неактивно, як «пил» від зруйнованої держави, що «уївся» в душі людей. Самотність представлена здебільшого нерозумінням себе, відчуттям нереальності всього, що діється, байдужістю до найпрекрасніших моментів життя.