Сучасна урбаністична проза. Творчість С. Жадана.

Манера письма Жадана добре пристосована для опису невизначених явищ. Текст дбайливо передає досвід людей через їх історії. Продуктивність способу доводить те, що толком пояснити сенс твору, перевівши з інтуїції у твердження, досить важко. Відсутність автора з повчальним виразом обличчя однозначно іде на користь твору.

Роман, який, згідно із зачином, мав бути пригодницьким, виявився романом-рефлексією. Але, оскільки рефлексія живиться зрадами, обрбзами та розчаруваннями (а ці неприємності, загалом, оминають Германа), то й порухи його свідомості мляві й непристрасні, есеїстичні по суті.

Прикінцеві епізоди увиразнюють глибоко людський есенціалізм цього роману, те, що сам Жадан сформулював так: «потрібно захищати себе, своїх близьких, свої принципи, свою територію, своє минуле, своє майбутнє». Це в українській сучасній літературі можна проінтерпретувати як доповнення галицького культурного есенціялізму Андруховича. Ця геопоетика східноукраїнського постіндустріального хронотопу поетична передовсім через людяність його постатей. Якщо Германові на початках важливо було врятувати справу свого «ближнього» - свого брата, то наприкінці вони немовби врятували самого Германа. Герой відчуває сенс життя - це важлива відмінність від індиферентности й бездомности оповідача та персонажів «Депеш Мод».

У захопливий і ненав'язливий спосіб у романі розвинуто постіндустріальний міт про гуманність, носіями якої є люди, потерпілі від змін 1990-х. Вони черпають сили та єдність із такого собі після-модерного відчуття батьківщини, яке виходить за межі лише локального патріотизму та охоплює особливе відчуття часопростору.

«Ворошиловград» - своєрідне повернення боргу Донбасу, що його зростив. У цій книзі він повертається до витоків, до рідного Старобільська, прообразом якого стає безіменне місто, на околиці якого стоїть заправка - основне місце дії роману. Реалії донбаського життя - з нічними караванами контрабандних бензовозів і містечками,які приходять в запустіння переплітається з химерними видіннями - футбольним матчем, у якому беруть участь загиблі друзі дитинства, караваном монголів під прапором ЄС і провідницею, чорношкірою лесбіянкою.

Сергій Жадан за своїми переконаннями націонал-анархіст, в його творах завжди прозирає своєрідна симпатія до різного роду маргіналів, нелегалів і контрабандистів, які облаштовують своє життя без участі держави. У романі «Ворошиловград» Сергій Жадан заявляє, що останнім притулком таких вільних людей стає Донбас, прикордонний край суворих людей, що виживають за рахунок взаємодопомоги та протистояння зовнішнім ворожим силам.

Маленьке провінційне містечко постає без будь-яких прикрас, з усіма проблемами минулого і майбутнього, яке подається крізь призму життя і власного досвіду Германа.

Роман Сергія Жадана спонукає до роздумів про своєрідність, чистоту, наївність,справжність провінційних стосунків. Літературознавець Б. Єгоров слушно зауважує: «Узагальнено і схематично я приписую столичному мешканцю більшу енергійність, відкритість, контактність характеру,честолюбність (іноді з марнославством), а провінціалу навпаки - меншу інтенсивність і «настирність» натури, більшу інтровертність і «домашність», послаблену увагу до слави» [23, 27]. Швидше за все, йдеться про інтелектуальний та ціннісний потенціал провінції, який здатен наситити суспільство новими ідеями, надихнути гуманістичними ціннісними орієнтаціями, що, можливо, стануть рушійною силою у відновленні та розвитку суспільства і держави.

Здатність людей об'єднатись задля спільної мети притаманна, в більшій мірі, невеличкому місту, аніж мешканцям мегаполіса. «Провінціалізм» - поняття неоднозначне, часто суперечливе і потребує уточнення, а ставлення до цього явища завжди знаходилось у стані протиріччя. Особливо це наочно проявилося на початку третього тисячоліття, коли розвиток науки, техніки (інтернет-мережа), глобалізація різко змінюють та стирають межі. «Провінціалізм» стає швидше визначенням внутрішньої сутності людини, ніж місцем її проживання.

Міста з назвою Ворошиловград давно немає; однак є Ворошиловград як символ, міф, причому не обов’язково політичний; Ворошиловград як певна історія життя чи, скоріше, контекст такої історії. Історія, розказана Сергієм Жаданом у новому романі «Ворошиловград», соціальна і метафізична, лірична і жорстка. Ця історія може трапитися будь з ким — і водночас вона небанальна настільки, наскільки є небанальним життя у небезпечній близькості до кохання і до смерті.

Луганська-Ворошиловграда в романі насправді немає, це такий оптичний обман — назва не зовсім відповідає змісту книжки. Ворошиловград тут присутній як певне-місце-поза-текстом, власне, як контекст, котрий є важливим для розуміння природи вчинків персонажів. Це такі поштові листівки з минулого, з адресами, на які вже не можна відписати, оскільки таких адрес давно не існує. Така собі метафора минулого, що поєднує й пов’язує всіх спільністю вчинків та відповідальності. Ясна річ, до реального радянського обласного центру це все не має стосунку.

Безперечно, прикордонність цієї території є важливою її характеристикою. Хоча я б не говорив, що мова йде про межування з диким степом. Скоріше мені хотілося відтворити за допомогою слів такий транзитний протяг між різними частинами реального. Фактично територія, котра починається за кордоном, у цьому випадку виступає певним потойбіччям, такою собі територією мертвих, з якими в місцевого населення налагоджені добрі стосунки й тривалі фінансові зв’язки. Ясна річ, тут не йдеться про реальну геополітику, скоріше — про геопоетику, про яку так любить говорити мій приятель Ігор Сід. Мені здається, це один із ключових образів книжки: кордон як межа між країнами, як межа між живими й мертвими. Як межа між теперішнім та минулим. Відповідно, перевізники в цьому випадку виступають не просто контрабандистами з певною, яскраво вираженою соціальною функцію, а скоріше сталкерами, вісниками смерті, медіаторами, котрі спілкуються з мертвими, забезпечуючи безперервність їхнього контакту з живими.

Роман С. Жадана «Ворошиловград», що вийшов 2010 року – твір, зовсім не схожий на попередні книжки письменника. Попри те, що фірмовий стиль Жадана пізнається на кожній сторінці, автор цього разу пише значно серйозніше і реалістичніше.

«Ворошиловград» - роман про простір, про безкрайні кукурудзяні поля, про покинуті аеродроми, про залізничних гілки, які нікуди не ведуть, про річки і дороги. Вони важливіше навіть за людей, тому що саме вони, простори, організовують, створюють живуть на них.

Жадан говорить у своєму романі про те, що ми всі живемо у світі вигаданих реальностей та кліше, між тим,- коли справжнім є лише те, що обираєш для себе ти і що є твоєю реальністю. Революційність Жадана насамперед у тому, що він не закликає відмовитися від свого минулого, забути і викреслити його з пам’яті, навіть якщо воно було вигадане й нереальне.

Адже і те минуле життя, і ті туристичні картинки з різних міст, якими люди обмінювалися між собою у радянські часи і які створювали певні стереотипні уявлення про чужі міста і чужі країни, були частиною персонального світу, досвідом, який лишається назавжди у пам’яті.

 

8. Зв‘язок масової літератури з урбаністичною проблематикою.

Здатність міст породжувати пов’язаний з ними літературний текст визначається специфікою менталітету нації або особи-реципієнта. В українській літературі сформувалося декілька міських текстів. Вже досить досліджені, хоча і не закриті в своїх наукових кордонах, київський і львівський тексти.

Місто – одне з сильних і найповніших втілень культури, місто доступне нам не лише в частинах, у фрагментах, як кожен історичний пам’ятник, але у всій своїй цілісності; нарешті, місто не лише минуле, воно живе своїм сучасним життям, житиме і після нас.

Поняття „масова література” серед науковців викликає неоднозначні судження. Побутує думка, що масова література – це сукупність популярних творів, розрахованих на читача, який не долучений чи мало долучений до художньої культури, не може достатньо поцінувати естетичні засади твору.

XXI століття позначається стрімким розвитком урбанізаційних процесів. Це явище має всеохоплюючий характер і впливає на суспільно-економічного розвиток багатьох країн. Саме тому надзвичайно актуалізується потреба висвітлення неоднозначно складних процесів урбанізації в літературі, на що вказують і стереотипи "масової свідомості", в яких переважає попит на сурогатне чтиво й видовища суто розважального кшталту.

Оскільки поняття масової культури – це політичне поняття, пов’язане з опануванням і маніпуляцією свідомістю мас, у структурах влади, які прагнуть проникнути в народні бажання і спрямувати їх. У зв’язку з цим масова література у ХХ ст. – це передусім урбаністична література, “яка виникла після індустріалізації та урбанізації”. Оскільки досвід індустріалізації та урбанізації в Україні був переважно імперський за відсутності українського міста, то масову літературу активно творила передусім російська імперська культура. Нині виникла опозиція української народної літератури, за своїм характером переважно селянської, масовій урбаністичній. “чоловіче письмо” бубабістів та івано-франківської “школи” й “жіноче письмо” О.Забужко стали головними предтечами та активними творцями української масової літератури.

Масова література в лоні масової культури зароджується як типово імперський продукт. Причиною виникнення масової культури стала втрата єдності національного суспільства та загибель національної культури. За дослідженнями деяких західних учених, “масова культура найбільшого поширення набула саме в Радянському Союзі”. Тобто власне проект соціалістичного реалізму – це проект масової літератури, імперський продукт, що його пропонують несвідомим національним культурам у нових для них умовах зростаючої індустріалізації та урбанізації. Радянська масова культура експлуатує культурні потреби мас передусім з політичних позицій, що призводить до її виродження. Небезпеку від імперського проекту масової літератури не можна недооцінювати, адже він розрахований на потенційно величезну аудиторію.

Маскультура як імперський проект має намір деконструювати високу культуру й літературу в національному проекті. Показовим стало ХІХ століття, в якому імперія задіювала механізми насильства з тим, щоб не допустити розвитку високого проекту в історії української літератури, прагнучи зробити її літературою маргінальною, комічною, розважальною. українська народна й висока культури несподівано поглиналися урбаністичною, блазнюючою. Це поглинання першими продемонстрували українські бубабісти, коли О.Ірванець спародіював В.Сосюру в поезії “Любіть Оклахому”, а В.Неборак – Т.Шевченка в поезії “Мені тридцятий рік минав...” та ін. Бузина використовує блазнюючі форми збудження в напрямку розвінчання високої української культури в цілому, прагнучи не просто зробити з неї розважальний кіч, а покінчити з нею як із вартісним проектом, знецінити та явити національний простір культури як простір внутрішньої порожнечі, що й має бути заповнений потенційно сильною імперською культурою.

У романі „Мати все” Люко Дашвар основні події відбуваються у Києві – Поділ, Троєщина, Оболонь, Куренівка, Нивки, Печерськ. Автор визначає образи-персонажі через призму їх проживання. Район проживання у Києві, таким чином, формує соціальний статус людини, що в свою чергу породжує злість і ненависть. Водночас, коли людина не знаходить злагоди з собою, вона шукає підтримки іноді не тільки серед „своїх”, а й тих, хто набагато нижчий за соціальним статусом, але може вислухати, зрозуміти і підтримати. Вустами своїх персонажів автор наголошує, що справжньою людина може бути тільки на землі, адже в місті вона задихається.

У 2011 році видано роман „Биті є. Макар. Книга 1” Люко Дашвар, який став продовженням „Рай.центру”. Район проживання формує певні стосунки, поведінку, соціальну приналежність тощо. У романі розповідь про життя колишнього студента „Політехніки” Сані Макарова, якому вдалося в матеріальному і соціальному плані піднятися вище, але, як він зазначає, життя перетворилося на нічір, тобто на глуху ніч і безнадійний вечір.

У творі проведено чітку паралель між „господарями життя” і тими „тисячами, мільйонами громадян, які щодня добровільно погоджуються на всілякі паскудства – несправедливу зарплатню, побиті шляхи, начальників ідіотів, зіпсовані продукти, отруєні воду і повітря, гнилі перспективи і ще більш гниле існування… І відчайдушно ненавидять собі подібних за ту згоду жити в багні”.

Дисгармонійність існування підкреслена зображенням образу Києва, який персоніфікується. У романі пейзажні замальовки столиці подаються через призму розуміння психологічного стану персонажів, і по суті, є тлом на якому відбуваються події.

Отже, у сучасних романах окреслено два домінантних міста – Київ і Львів, які зображуються через призму соціальних аспектів, просторових означень, географічних узагальнень, чуттєвих настроїв. Особлива харизма цих міст подається у рецепції персонажів від формату реальних картин до містифікаційних урбаністичних візій. Можна констатувати факт появи у сучасній прозі особливого київського простору у творах Люко Дашвар („Рай.центр”, „Мати все”, „Биті є. Макар. Книга 1”).