Агропромислова інтеграція й агропромисловий комплекс

Процес агропромислової інтеграції — це встановлення ста­лих прямих зв'язків селянських господарств із підприємствами й організаціями суміжних галузей (промисловості, транспорту, сфери заготівлі, зберігання, переробки й реалізації продукції, а також обслуговування сільського господарства).

Форми агропромислової інтеграції залежать від того, на яко­му рівні здійснюється цей процес. У масштабі всієї країни й у великих регіонах інтеграція виявляється через посилення між­галузевих зв'язків сільського господарства, формування і роз­виток галузевих та регіональних агропромислових комплексів. На рівні підприємств і районів агропромислова інтеграція вияв­ляється в утворенні різних агропромислових формувань — агропро­мислових підприємств, об'єднань і комбінатів, агрофірм, район­них агропромислових об'єднань, виробничих і науково-вироб­ничих систем.

Завдяки взаємозв'язку і взаємодії сільського господарства з іншими галузями народного господарства формується цілісна багатогалузева організаційно-економічна система, орієнтована на виробництво продукції із сільськогосподарської сировини та її реалізацію споживачам.

У результаті поглиблення агропромислової інтеграції фор­мується агропромисловий комплекс (АПК).

Агропромисловий комплекс — це організаційно-еконо­мічна форма інтеграції сільськогосподарських і промисло­вих видів діяльності; сукупність галузей народного госпо­дарства, зайнятих виробництвом сільськогосподарської

продукції, її зберіганням, переробкою і доведенням до спо­живача, а також виробництвом відповідних засобів вироб­ництва.

Структура АПК визначається особливостями сільськогос­подарського виробництва як результату взаємодії різних груп факторів і законів — природно-біологічних і соціально-економіч­них. Відповідно до стадії відтворювального циклу в складі АПК виділяють такі сфери:

I — ресурсна: галузі, які забезпечують АПК засобами вироб­
ництва і виробничими послугами, включаючи будівництво, ре­
монтні й меліоративні роботи;

II — аграрно-сировинна: власне сільське та лісове господар­
ство;

III — переробна: галузі, що займаються заготівлею, зберіган­
ням, переробкою, транспортуванням та реалізацією сільськогос­
подарської продукції;

IV — виробнича і соціальна інфраструктура: галузі, які за­
безпечують загальні умови соціально-економічного розвитку, —
шляхово-транспортне господарство, зв'язок, складське і тар­
не господарство, підготовка кадрів, житлові й культурно-побу­
тові об'єкти, в т.ч. заклади охорони здоров'я та ін. (рис. 9.14).

 

Вироб­ництво за-	Матеріаль­но-технічне	Фермер-	Промис-	Реалізація в оптовій
собів ви­робництва	постачання й обслуго-	ський продукт	лова переробка	і роздрібній торгівлі
	вування
Т Т
Транспортні фірми, банки, страхові компанії тощо

Рис. 9. 14. Взаємозв'язок галузей АПК

В Україні склалася структура АПК, характерна для країн з відносно низьким рівнем господарського розвитку. Основна частина капіталу і робочої сили зайняті в галузях І і II сфери, тобто в самому сільському господарстві й виробництві засобів

виробництва; у переробній (III) сфері задіяно непропорційно мало ресурсів (включаючи оптову і роздрібну торгівлю). Недо­статньо також розвинута виробнича і соціальна інфраструкту­ра (IV сфера). Усе це зумовлює і недостатню загальну ефек­тивність АПК, значні втрати продукції на шляху до спожива­ча. Підраховано, що якби всю продукцію, вироблену в сільсько­му господарстві України, було збережено і своєчасно перероб­лено, то приріст обсягу виробництва і продовольства становив би не менше як 25 %, а за деякими видами — 35—40 %. У краї­нах з розвинутою ринковою економікою структура АПК знач­но відрізняється за рахунок більшої питомої ваги III сфери (на­самперед харчової промисловості, системи торгівлі, громадсь­кого харчування).

Агропромисловий комплекс є одним з найважливіших сек­торів народного господарства України. Тут зосереджено близь­ко ЗО % основних виробничих фондів; працює майже третина загальної чисельності працівників, зайнятих у народному гос­подарстві; виробляється третина національного доходу, фор­мується 70 % роздрібного товарообігу. Продукція АПК є од­нією з основних статей експорту. Порівняльні переваги україн­ської економіки зосереджуються головним чином у сільсько­му господарстві. За оцінками експертів, Україна належить до числа країн із найвищим рейтингом щодо потенційних мож­ливостей АПК. Основними складовими цього потенціалу є кон­центрація найродючишіх у світі чорноземів (понад 65 % ґрун­тового покриву країни), достатньо висока кваліфікація і відо­ма у всьому світі працелюбність українських селян. За умов інтенсивного розвитку Україна має цілком реальні можливості приєднатися до групи країн — основних виробників сільсько­господарської продукції та продовольства для населення. Дослідження підтверджують, що використання значних наяв­них можливостей України для виробництва продовольства може забезпечити найближчими роками не тільки розв'язання продовольчої проблеми в країні, а й створити значний експорт­ний потенціал.

§ 5. Державна політика регулювання і підтримки сільськогосподарського виробництва

Досвід розвинутих країн, система агробізнесу яких тривалий час формувалася під впливом держави, переконливо засвідчує, що в умовах ринкової економіки життєдіяльність сільськогосподарських підприємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери в сільській місцевості значно зумов­лені державним регулюванням.

Головними завданнями державного регулювання в країнах з розвинутою ринковою економікою в аграрній сфері є:

— підвищення прибутковості сільського господарства і роз­
ширення експорту основних видів продовольчих товарів;

- попередження перевиробництва окремих видів сільське господарської продукції;

— обмеження монополізму в суміжних із сільським госпс
дарством галузях промисловості.

Потребу й особливості державного регулювання агрощ мислового комплексу визначають низка об'єктивних чинникії (рис. 9.15).

Політика держави відносно аграрного сектору не може буті раз і назавжди даною. Для кожної конкретної країни у певниі період її історичного розвитку складається одна з трьох типо­вих ситуацій:

— коли існує дефіцит сільськогосподарської продукції;

— коли попит на сільськогосподарську продукцію та її пре
позиція відносно збалансовані;

— коли пропозиція сільськогосподарської продукції переві
щує попит на неї.

Зрозуміло, що в усіх цих випадках політика держави щодс аграрного сектору і його агентів не може залишатися однакс вою. Вона залежатиме від рівня економічного й соціального роз­витку держави, збалансованості попиту і пропозиції на аграї них ринках (рис.9.16).

Розвинуті країни світу щорічно надають дотації виробника? сільськогосподарської продукції на суму понад 300 млрд дол., них тільки США — більше 100 млрд дол. Дотації сільськогос-

 

Нестабільність цін і доходів

в агропромисловому виробництві

Конкурентне середовище в сільському господарстві і високий ступінь монополі­зації в ресурсних і переробних сферах

Необхідність держав­ного регулю­вання АПК і його особли­вості

Низька привабливість інвестування

аграрного виробництва

Різноманітність природно-кліматичних

умов

Потреба екологізації сільського господар­ства, проведення наукових досліджень

Страхування сільськогосподарської діяльності

Особливості формування соціальної інфраструктури села тощо

Рис. 9. 15. Необхідність державного регулювання АПК і його особливості

 

 

 

 

 

	Головні важелі державного регулювання АПК
Законо-				^ ---------------		Цінове
Пряма		Кре-		Оподат-
	давча		державна		дитна		кування		регулю-
	ДІЯЛЬНІСТЬ і механізм		підтримка (субсидії,		система		І митне регулю-		вання
	санкцій		дотації тощо)				вання

Рас.9.16. Головні важелі державного регулювання АПК

 

 

подарським виробникам у країнах ЄС становлять до 40 % вар­тості валової продукції сільського господарства.

В Україні рівень відповідної державної фінансової підтрим­ки сільського господарства зростає, але залишається ще недо­статнім, що ускладнює конкурентоспроможність вітчизняних товаровиробників на внутрішньому і зовнішньому ринках із зарубіжними.

В умовах подальшого ринкового реформування економіки України державне регулювання і підтримка аграрної сфери ма­ють бути ширшими і різноманітнішими.

Державна підтримка селянських господарств має стати не­від'ємною складовою загальнодержавної програми соціально-економічних перетворень і розвитку країни.