Аграрні відносини, їхній зміст і особливості

Аграрні відносини, їхній зміст і особливості

Слово "аграрний" походить від латинського адгагіиз і в пе­рекладі на українську мову дослівно означає "земельний".

Критерієм виділення аграрних відносин в особливу групу не є галузевий підхід сам по собі. Адже економічні відносини в кожній галузі народного господарства також мають свою спе­цифіку. Однак це не дає підстав для виділення в економічній системі особливих галузевих виробничих відносин. У сільсько­му ж господарстві виробничим відносинам властиві особливості якісного, принципового характеру, які дозволяють виділити їх в окрему сферу аграрних відносин.

Аграрні відносини, — це складова економічних відносин, які виникають у сільському господарстві з приводу володі­ння й використання землі як головного засобу сільськогос­подарського виробництва, а також виробництва, розподі­лу, обміну й споживання сільськогосподарської продукції та послуг.

Найважливішою особливістю аграрних відносин є те, що в сільському господарстві основним засобом виробництва є земля.

Земля — перша й основна умова будь-якого виробництва, але в сільському господарстві вона ще й головний засіб виробництва, елемент продуктивних сил. Тому в цій сфері результати вироб­ництва значною мірою визначаються якістю земельних ділянок, їхньою родючістю, місцерозташуванням щодо ринків збуту, баз постачання потрібної техніки, мінеральних добрив тощо.

Особливість аграрних відносин зумовлена й тим, що земля є предметом праці й одночасно засобом виробництва.

 

Технічні засоби виробництва

Люди

Процес виробництва, технологічні операції в аграрній сфері тісно переплітаються з природними процесами, органічно ком­бінуючись у процесі створення споживчої вартості. Основні фак­тори сільського господарства наведені на рис. 9.1.

 

Фактори сільськогосподарського виробництва

 

Земельні угіддя, тварини і рослини

Рис. 9. 1. Фактори сільськогосподарського виробництва

Відповідно до цих факторів у сільському господарстві безпо­середньо взаємодіють дві групи об'єктивних законів: природно-біологічні й соціально-економічні (рис. 9.2).

 

\

Природно-біологічні

Об'єктивні закони

 

 

Соціально-економічні

Рис. 9. 2. Закони, що діють у сільському господарстві

Внаслідок того, що економічний процес відтворення в аг­рарній сфері тісно переплітається з природним, виникає ще низ­ка особливостей сільськогосподарського виробництва:

— природно-кліматичні умови, структура ґрунту, біологічні
чинники впливають на продуктивність праці і обумовлюють
ризиковість, нестійкість сільського господарства. Одні й ті самі
кількість і якість затраченої праці можуть бути представлені
різною кількістю продукції, залежно від названих факторів;

— природно-кліматичні фактори зумовлюють і ритм вироб­
ництва, його сезонний характер, що породжує коливання у зай-

нятості робітників, у виробництві і пропозиції продукції сіль­ськогосподарського виробництва;

— особливості використання техніки, фінансування і форму­
вання доходів сільськогосподарських підприємств у зв'язку із се
зонним характером виробництва. Для виконання сільськогоспс
дарських робіт необхідно мати повний комплекс техніки, яка ви­
користовується протягом певного сезону, а решту часу простоює;

— остаточний розмір доходів формується лише наприкіні
року, після реалізації продукції (особливо в землеробстві);

— рівень концентрації виробництва значною мірою визна­
чається розмірами земельних угідь, їхньою врожайністю й інтен­
сивністю використання;

— спеціалізація виробництва зумовлена, насамперед, геогра­
фічними і природно-кліматичними факторами;

— ефективне використання землі можливе за раціонально­
го комбінування сільськогосподарських галузей, економічно і
біологічно обґрунтованих сівозмін;

— значна частина виробленої продукції споживається всере
дині господарств не набуваючи товарної форми. Тому в аграрній
сфері довше зберігаються натуральні та напівнатуральні види
виробництва;

— широка комбінація великих, середніх і дрібних госпо­
дарських одиниць різних форм власності;

— велика залежність результатів виробництва від погодних
умов вимагає створення в господарствах страхових фондів на
випадок посухи, повені, іншого стихійного лиха для забезпечен­
ня безперервного процесу відтворення. Необхідності створення
таких страхових фондів немає в інших галузях народного гос­
подарства, де природний фактор не впливає або майже не впли­
ває на результати господарювання.

Суб'єктами економічних відносин в аграрному секторі є (рис.9.3):

— суспільство в цілому в особі держави;

—сільськогосподарські підприємства;

—індивідуальні виробники сільськогосподарської

продукції(фермери, сімейно-індивідуальні господарства).

Суб'єкти аграрних відносин

 

Держава

Сільськогосподарські під­приємства, кооперативи, товариства, селянські спілки

Індивідуальні ви­робники (фермери, сімейно-індивідуальні господарства)

Рис. 9. 3. Суб'єкти аграрних відносин

Взаємодія суб'єктів аграрних відносин є основою економіч­них відносин у цьому секторі. Ці суб'єкти вступають в економіч­ні відносини не лише між собою, а й з представниками інших галузей і суспільством в цілому. Отже, аграрні відносини є скла­довою загальної системи економічних відносин суспільства.

Характер і особливості аграрних відносин визначаються на­самперед формою власності на землю як основний засіб вироб­ництва. У сучасних умовах власність на землю в різних країнах має такі форми (рис. 9.4).

 

 

 

	Форми власності на землю
\
Державна		Муніципальна (комунальна)		Приватна

Рис. 9. 4. Форми власності на землю

Наявність різних форм власності на землю і землекористу­вання є основою багатоукладності сільського господарства. Сві­това практика показує, що в аграрному секторі ефективно фун­кціонують різноманітні за розмірами і формами власності види підприємств — дрібні, середні й великі, засновані на повній власності на землю, частковій власності й оренді; сімейні фер­ми, сільськогосподарські кооперативи і корпорації. Усі вони мають однакові права у відносинах з державою, іншими аграр-

 

ними і несільськогосподарськими підприємствами та органі­заціями.

В Україні в результаті проведення поетапної земельної рефор­ми відбулися докорінні, незворотні перетворення земельних відносин. Одним з найважливіших є подолання монополії держав­ної власності на землю і введення інституту приватної власності. Згідно з новим Земельним кодексом, прийнятим у жовтні 2001 р. парламентом України, суб'єктами права власності на землю є:

- громадяни та юридичні особи — на землі приватної влас­ності;

— органи місцевого самоврядування — на землі комуналь­
ної власності;

— державні органи — на землі державної власності.

Іноземні громадяни і юридичні особи, а також особи без гро­мадянства можуть стати власниками лише земель несільсько-господарського призначення, на яких розташовані об'єкти не­рухомості, які належать їм на правах приватної власності.

Реформування земельних відносин призвело до суттєвих со­ціально-економічних змін на селі — створення нових різнотип­них суб'єктів господарювання у сільському господарстві та еко­номічного підґрунтя для активізації їх діяльності (табл. 12.1).

Таблиця9. 1. Кількість сільськогосподарських підприємств в Україні за організаційно-правовими формами господарювання у 2004р.

 

Сільськогосподарські підприємства	Всього	Відсотків до за­гальної кількості
Всього
У тому числі:
Господарські товариства		14,0
Приватні підприємства		6,9
Виробничі кооперативи		2,9
Фермерські господарства		72,6
Державні підприємства		0,7
Підприємства інших форм господарювання		2,9

Сучасний земельний фонд України становить 60,4 млн га. Значна частка земельної площі (69,3 %, або 41,8 млн га) — це сільськогосподарські угіддя, у структурі яких 78 % (32,5 млн га) припадає на ріллю. Земельні ресурси України характеризують­ся високими біопродуктивними властивостями. За допомогою досліджень ґрунтового шару встановлено, що середній вміст гу­мусу в ріллі становив 3,2 % (124,8 т на 1 га). За оцінками вче­них, при оптимальній структурі землекористування, відповід­ному рівні землеробства держава здатна прогодувати 300— 320 млн осіб.

Тому на сучасному етапі аграрних перетворень основним зав­данням державної політики є подолання деяких негативних про­цесів в аграрному секторі економіки і підвищення ефективності функціонування усіх суб'єктів господарювання на основі суттє­вого поліпшення їх наукового, фінансового та матеріально-тех­нічного" забезпечення.

Види земельної ренти

 

Диференційна рента

Абсолютна рента

Монопольна рента

Рис. 9.. 5. Види земельної ренти

Диференційна рента

Причини, умови формування, джерела та форми вилучення диференційної ренти наведено на рис. 9.6. Причиною її утво­рення є монополія на землю як об'єкт господарювання, яку здійснюють власник або орендар земельної ділянки. Ці суб'єкти мають монопольне право господарювання на земельних ділян­ках і одержання з них доходу у формі земельної ренти. В той же час ця монополія не дає можливості господарського використан­ня цих ділянок землі іншими економічними суб'єктами.

Причина

Монополія на землю як об'єкт господарювання

Умови формування

— Обмеженість земельних ресурсів;

— відмінності в природній родючості ґрунтів
і неоднакове місцерозташування земельних
ділянок;

— особливості дії законів вартості і ціноутво­
рення в сільському господарстві

Джерело

Надлишок додаткового продукту, що утворю

ється на кращих природних земельних ділянках або в результаті продуктивніших додаткових капіталовкладень у землю

Форми вилучення

Орендна плата, рентні платежі, плата за землю, зональні ціни

Рис. 9. 6. Причини, умови формування, джерела та форми вилучення диференційної ренти

Природними умовами існування диференційної ренти є об­меженість земельних ресурсів, відмінності у природній родю­чості землі, а також місцезнаходження земельних ділянок від­носно ринків збуту сільськогосподарської продукції.

Земля обмежена у просторі, з одного боку, наявними земель­ними угіддями планети (більше їх створити неможливо), а з іншого — кордонами держав. Особливо обмежена площа кращих земель щодо родючості. Водночас потреби у продукції сільсько­го господарства постійно зростають. Збільшується попит на сільськогосподарську сировину з боку промислового виробниц­тва, зростає чисельність населення на планеті, збільшуються доходи населення.

Обмеженість земельних угідь і зростаючий попит на продук­цію аграрного сектору роблять неможливим зосередження ви­робництва сільськогосподарської продукції лише на кращих землях! Людство, щоб забезпечити свої потреби в продукції сільського господарства, змушене одночасно обробляти всі землі, придатні для використання: кращі, середні, гірші.

Отже якщо людство змушене одночасно обробляти всю зем­лю, незалежно від її якості, то, очевидно, повинні бути певні умо­ви, які забезпечують можливість покривати витрати на виробниц­тво й отримувати середній прибуток не лише на кращих і середніх землях, а й на гірших. Інакше гірші землі невигідно буде оброб­ляти, і вони випадуть із сільськогосподарського обороту, а попит на продукцію землеробства не задовольнятиметься.

Тому суспільна вартість продуктів землеробства визначаєть­ся не середніми витратами виробництва, як у промисловості, а індивідуальними витратами виробництва на гірших ділянках землі. При цьому гіршими вважаються не лише ті землі, що мають гірші природні якості, а й ті, які мають гірші економічні якості, тобто розташовані на великій відстані від пунктів спо­живання, переробки й реалізації продукції сільського госпо­дарства.

За таких умов урожай, а отже і прибуток від його реалізації з кращих і середніх ділянок землі (як за родючістю, так і за місцезнаходженням), буде більшим від середнього. Цей надли­шок над середнім прибутком і становить диференційну земель-

ну ренту з кращих і середніх ділянок. А на гірших ділянках диференційна рента не утворюється.

II

Сказане можна зобразити за допомогою графіків (рис. 9.7).

Рис. 9. 7. Утворення диференційної земельної ренти

На рисунку подано три різні за родючістю земельні ділянки: І — краща; II — середня; III — гірша.

На осі абсцис показано урожайність ділянки у центнерах ((і^), на осі ординат — ціна продукції (Р). Крива МК — середні суспільні витрати виробництва одиниці сільськогосподарської продукції; криві АК₁,АК₂,АК_а — індивідуальні витрати вироб­ництва одиниці продукції відповідно на І, II, III ділянках.

Як бачимо, на кращій ділянці (І) найвища урожайність (ф^ і найнижчі витрати виробництва продукції (АК^ порівняно із середніми суспільними витратами виробництва (МК). Це озна­чає, що власник першої ділянки, продаючи урожай, отримує додатковий продукт у вигляді диференційної ренти, розмір якої дорівнює площі заштрихованого прямокутника.

У власника середньої ділянки (II) індивідуальні витрати ви­робництва АК₂ також нижчі від суспільних, і він також отри­мує додатковий дохід у вигляді диференційної ренти, однак дещо меншого розміру, оскільки у нього нижча урожайність (?₂.

У власника гіршої ділянки (III) індивідуальні витрати вироб­ництва АК_а дорівнюють суспільним витратам МК і урожайність найнижча (?₃. Після реалізації продукції він покриє лише свої ви­трати й отримає нормальний середній прибуток. На гіршій ділянці додаткового доходу понад середній прибуток не створюється, отже, диференційна рента відсутня.

Слід розрізняти дві форми диференційної ренти — першу та другу.

Диференційна рента І — це додатковий чистий дохід, одер­жуваний у результаті продуктивнішої праці на кращих за при­родною родючістю і місцезнаходженням землях.

Диференційна рента II виникає в результаті штучного підвищення продуктивності землі завдяки використанню ефек­тивніших засобів виробництва, тобто за рахунок додаткових вкладень капіталу в землю.

Взаємозв'язок першої і другої диференційної ренти поля­гає в тому, що вони засновані на використанні родючості зе­мель. Тільки перша рента пов'язана з природною, а друга — з економічною (штучною) родючістю ґрунтів.

Абсолютна земельна рента

У країнах, де панує приватна власність на землю і діє міжга­лузева конкуренція, існує ще й абсолютна рента, яка утворюєть­ся на всіх використаних землях, у тому числі й на гірших (рис. 9.9). її причиною є монополія приватної власності на землю, яка закріплює високу норму прибутку у сільському господарстві — понад середню норму.

Умови створення диференційної ренти

Диференційна рента

II

Диференційна рента І

Відмінності родючості ґрунтів за рахунок додат­кових капіталовкладень у земельну ділянку

Відмінності у природній родючості ґрунтів і неод­накове місцезнаходження земельних ділянок

Рис. 9.8. Умови створення диференційної ренти І і II

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Причина		Монополія приватної власності на	землю
Умови формування	Відсутність вільного переливу капіталу
Джерело	Надлишок прибутку над середнім прибутком
^
Форми вилучення	Орендна плата, податок на землю

Рис. 9. 9. Причини, умови формування, джерела та форми вилучення абсолютної ренти

Абсолютна рента утворюється на всіх земельних ділянках як надлишок суспільної вартості сільськогосподарської про­дукції над ціною виробництва (затрати виробництва плюс се­редній прибуток).

Вона виникає тоді, коли існує монополія приватної власності на землю, яка заважає вільному переливанню капіталу з про­мисловості в сільське господарство, що спричиняє технічне відставання цієї галузі порівняно з промисловістю.

Рента та орендна плата

Орендна плата — це платіж, який орендар вносить власни­ку землі за користування земельною ділянкою.

В суму орендної плати насамперед входить сама земельна рента. Якщо земельна ділянка здається в оренду з розташова­ними на ній будівлями, іригаційними спорудами, на ній прове­дено меліоративні роботи тощо, то орендар за користування цим основним капіталом, вкладеним в землю, повинен платити амор­тизаційні відрахування. А оскільки орендар користується цим капіталом в кредит, то він платитиме ще і позичковий відсоток від нього. Таким чином, орендна плата крім ренти може місти­ти амортизацію за використання основного капіталу, вкладено­го в землю, та відсоток на нього (рис. 12.11). На ставку орендної плати впливають також термін оренди, розмір банківського відсотка і податків, умови платежу.

Амортизаційні відрахування за корис­тування капіталом, вкладеним у землю

Земельна рента

 

 

Складові орендної плати

Економічна рента

У сучасній західній літературі використовують термін "еко­номічна рента", який є більш широким поняттям, ніж земельна

Рента.

В загальноекономічному розумінні економічна рента — це рента за використання ресурсу, кількість якого значно обмеже­на, тобто пропозиція якого нееластична.

При такому визначенні економічної ренти інші види рент, в тому числі і земельна, виступають різновидами економічної рен­ти. Економічну ренту отримують і власники людського ресур­су — талановиті музиканти, співаки, спортсмени, кінозірки, топ-моделі, шахісти у вигляді супергонорарів за свій рідкісний про­фесійний ресурс.

Кількісно економічна рента є різницею між реальною ціною рідкісного ресурсу і тою мінімальною ціною, яку необхідно спла­тити, щоб спонукати власника цього ресурсу його продавати.

Видобуток корисних копалин

Забудова

Спорудження автомагістралей, аеро­портів тощо

Рис. 9. 12. Мета купівлі землі

На відміну від інших товарів, земля — особливий товар, про­дукт природи, а не праці, ціна якого ґрунтується не на вартості, а на тому доході, який вона приносить своєму власникові, — ренті.

Ціна землі — це дисконтований потік її доходу (ренти).

Дисконтування — це метод визначення поточної вартості (ціни) будь-якого капітального ресурсу (в тому числі й землі) з урахуванням надання ним майбутнього прибутку при існуючій ставці банківського відсотка. Інакше кажучи, дисконтування дозволяє визначити, яку ціну необхідно заплатити за капіталь­ний ресурс (землю) сьогодні, щоб від його використання через визначений час отримати бажаний результат. Щоб визначити теперішню цінність капітального блага, необхідно здійснити операцію дисконтування.

Аграрні відносини, їхній зміст і особливості

Слово "аграрний" походить від латинського адгагіиз і в пе­рекладі на українську мову дослівно означає "земельний".

Критерієм виділення аграрних відносин в особливу групу не є галузевий підхід сам по собі. Адже економічні відносини в кожній галузі народного господарства також мають свою спе­цифіку. Однак це не дає підстав для виділення в економічній системі особливих галузевих виробничих відносин. У сільсько­му ж господарстві виробничим відносинам властиві особливості якісного, принципового характеру, які дозволяють виділити їх в окрему сферу аграрних відносин.

Аграрні відносини, — це складова економічних відносин, які виникають у сільському господарстві з приводу володі­ння й використання землі як головного засобу сільськогос­подарського виробництва, а також виробництва, розподі­лу, обміну й споживання сільськогосподарської продукції та послуг.

Найважливішою особливістю аграрних відносин є те, що в сільському господарстві основним засобом виробництва є земля.

Земля — перша й основна умова будь-якого виробництва, але в сільському господарстві вона ще й головний засіб виробництва, елемент продуктивних сил. Тому в цій сфері результати вироб­ництва значною мірою визначаються якістю земельних ділянок, їхньою родючістю, місцерозташуванням щодо ринків збуту, баз постачання потрібної техніки, мінеральних добрив тощо.

Особливість аграрних відносин зумовлена й тим, що земля є предметом праці й одночасно засобом виробництва.

 

Технічні засоби виробництва

Люди

Процес виробництва, технологічні операції в аграрній сфері тісно переплітаються з природними процесами, органічно ком­бінуючись у процесі створення споживчої вартості. Основні фак­тори сільського господарства наведені на рис. 9.1.

 

Фактори сільськогосподарського виробництва

 

Земельні угіддя, тварини і рослини

Рис. 9. 1. Фактори сільськогосподарського виробництва

Відповідно до цих факторів у сільському господарстві безпо­середньо взаємодіють дві групи об'єктивних законів: природно-біологічні й соціально-економічні (рис. 9.2).

 

\

Природно-біологічні

Об'єктивні закони

 

 

Соціально-економічні

Рис. 9. 2. Закони, що діють у сільському господарстві

Внаслідок того, що економічний процес відтворення в аг­рарній сфері тісно переплітається з природним, виникає ще низ­ка особливостей сільськогосподарського виробництва:

— природно-кліматичні умови, структура ґрунту, біологічні
чинники впливають на продуктивність праці і обумовлюють
ризиковість, нестійкість сільського господарства. Одні й ті самі
кількість і якість затраченої праці можуть бути представлені
різною кількістю продукції, залежно від названих факторів;

— природно-кліматичні фактори зумовлюють і ритм вироб­
ництва, його сезонний характер, що породжує коливання у зай-

нятості робітників, у виробництві і пропозиції продукції сіль­ськогосподарського виробництва;

— особливості використання техніки, фінансування і форму­
вання доходів сільськогосподарських підприємств у зв'язку із се
зонним характером виробництва. Для виконання сільськогоспс
дарських робіт необхідно мати повний комплекс техніки, яка ви­
користовується протягом певного сезону, а решту часу простоює;

— остаточний розмір доходів формується лише наприкіні
року, після реалізації продукції (особливо в землеробстві);

— рівень концентрації виробництва значною мірою визна­
чається розмірами земельних угідь, їхньою врожайністю й інтен­
сивністю використання;

— спеціалізація виробництва зумовлена, насамперед, геогра­
фічними і природно-кліматичними факторами;

— ефективне використання землі можливе за раціонально­
го комбінування сільськогосподарських галузей, економічно і
біологічно обґрунтованих сівозмін;

— значна частина виробленої продукції споживається всере
дині господарств не набуваючи товарної форми. Тому в аграрній
сфері довше зберігаються натуральні та напівнатуральні види
виробництва;

— широка комбінація великих, середніх і дрібних госпо­
дарських одиниць різних форм власності;

— велика залежність результатів виробництва від погодних
умов вимагає створення в господарствах страхових фондів на
випадок посухи, повені, іншого стихійного лиха для забезпечен­
ня безперервного процесу відтворення. Необхідності створення
таких страхових фондів немає в інших галузях народного гос­
подарства, де природний фактор не впливає або майже не впли­
ває на результати господарювання.

Суб'єктами економічних відносин в аграрному секторі є (рис.9.3):

— суспільство в цілому в особі держави;

—сільськогосподарські підприємства;

—індивідуальні виробники сільськогосподарської

продукції(фермери, сімейно-індивідуальні господарства).

Суб'єкти аграрних відносин

 

Держава

Сільськогосподарські під­приємства, кооперативи, товариства, селянські спілки

Індивідуальні ви­робники (фермери, сімейно-індивідуальні господарства)

Рис. 9. 3. Суб'єкти аграрних відносин

Взаємодія суб'єктів аграрних відносин є основою економіч­них відносин у цьому секторі. Ці суб'єкти вступають в економіч­ні відносини не лише між собою, а й з представниками інших галузей і суспільством в цілому. Отже, аграрні відносини є скла­довою загальної системи економічних відносин суспільства.

Характер і особливості аграрних відносин визначаються на­самперед формою власності на землю як основний засіб вироб­ництва. У сучасних умовах власність на землю в різних країнах має такі форми (рис. 9.4).

 

 

 

	Форми власності на землю
\
Державна		Муніципальна (комунальна)		Приватна

Рис. 9. 4. Форми власності на землю

Наявність різних форм власності на землю і землекористу­вання є основою багатоукладності сільського господарства. Сві­това практика показує, що в аграрному секторі ефективно фун­кціонують різноманітні за розмірами і формами власності види підприємств — дрібні, середні й великі, засновані на повній власності на землю, частковій власності й оренді; сімейні фер­ми, сільськогосподарські кооперативи і корпорації. Усі вони мають однакові права у відносинах з державою, іншими аграр-

 

ними і несільськогосподарськими підприємствами та органі­заціями.

В Україні в результаті проведення поетапної земельної рефор­ми відбулися докорінні, незворотні перетворення земельних відносин. Одним з найважливіших є подолання монополії держав­ної власності на землю і введення інституту приватної власності. Згідно з новим Земельним кодексом, прийнятим у жовтні 2001 р. парламентом України, суб'єктами права власності на землю є:

- громадяни та юридичні особи — на землі приватної влас­ності;

— органи місцевого самоврядування — на землі комуналь­
ної власності;

— державні органи — на землі державної власності.

Іноземні громадяни і юридичні особи, а також особи без гро­мадянства можуть стати власниками лише земель несільсько-господарського призначення, на яких розташовані об'єкти не­рухомості, які належать їм на правах приватної власності.

Реформування земельних відносин призвело до суттєвих со­ціально-економічних змін на селі — створення нових різнотип­них суб'єктів господарювання у сільському господарстві та еко­номічного підґрунтя для активізації їх діяльності (табл. 12.1).

Таблиця9. 1. Кількість сільськогосподарських підприємств в Україні за організаційно-правовими формами господарювання у 2004р.

 

Сільськогосподарські підприємства	Всього	Відсотків до за­гальної кількості
Всього
У тому числі:
Господарські товариства		14,0
Приватні підприємства		6,9
Виробничі кооперативи		2,9
Фермерські господарства		72,6
Державні підприємства		0,7
Підприємства інших форм господарювання		2,9

Сучасний земельний фонд України становить 60,4 млн га. Значна частка земельної площі (69,3 %, або 41,8 млн га) — це сільськогосподарські угіддя, у структурі яких 78 % (32,5 млн га) припадає на ріллю. Земельні ресурси України характеризують­ся високими біопродуктивними властивостями. За допомогою досліджень ґрунтового шару встановлено, що середній вміст гу­мусу в ріллі становив 3,2 % (124,8 т на 1 га). За оцінками вче­них, при оптимальній структурі землекористування, відповід­ному рівні землеробства держава здатна прогодувати 300— 320 млн осіб.

Тому на сучасному етапі аграрних перетворень основним зав­данням державної політики є подолання деяких негативних про­цесів в аграрному секторі економіки і підвищення ефективності функціонування усіх суб'єктів господарювання на основі суттє­вого поліпшення їх наукового, фінансового та матеріально-тех­нічного" забезпечення.