Особливості аграрних реформаційних правовідносин в Україні.

Аграрна реформа в Україні почала вже своє друге десятиліття — із моменту, коли Верховна Рада, тоді ще УРСР, своєю постановою від 18 грудня 1990 року «Про земельну реформу» ініціювала цей процес. Однак практично до грудня 1999-го перетворення були млявотекучими. Українське село стрімко деградувало й у нових макроекономічних умовах, які настали на початку 90-х, виявилося нездатним ефективно господарювати.

Прийнятий 3 грудня 1999 року указ Президента України «Про негайні заходи з прискорення реформування аграрного сектора економіки» радикально змінив швидкість процесу трансформації відносин власності на селі. Він викликав жорсткі суперечки й у ході проведеного засідання за «круглим столом»: у виступах окремих учасників пролунали обвинувачення в «неконституційності цього указу» (О.Ткаченко), «свідомій руйнації (знекровленні) сільського господарства» (Н.Вітренко), «відкиданні села на 40—50 років назад» (голова Селянської спілки України І.Мозговий). З іншого боку, заступник міністра аграрної політики Р.Шмідт заперечив, що всі укази Президента з питань аграрної реформи видавалися на виконання діючих в Україні законів і що всі заходи щодо аграрної реформи саме й спрямовані на активізацію приватної ініціативи, покликаної подолати глибоку кризу в аграрному виробництві.

Формування нормативно-правової бази на сьогодні значно відстає від потреб регулювання нових відносин на селі. За відсутності основних законодавчих актів, насамперед нових редакцій Земельного й Цивільного кодексів, процес реформування неминуче набуває хаотичних, безсистемних і навіть асоціальних рис.

Формування на цивілізованих засадах ринку землі неможливе через відсутність і ряду законів України — «Про державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно», «Про державний земельний кадастр», «Про оцінку земель», «Про іпотеку», «Про охорону земель» й інших.

Прогалини в нормативно-правовій базі створюють передумови для поширення тіньової економіки та криміналізації економічної діяльності на селі. Зараз у «тіні» АПК обертається понад 8 млрд. грн. (для порівняння: у ПЕКу ця цифра перевищує 5 млрд. грн.).

У новій редакції Земельного кодексу України й у законі України «Про форми власності на землю» розділити поняття «власність на землю» і «власність на земельну ділянку» і визначити їх окремо.

Потрібно передбачити, що власність на земельну ділянку сільськогосподарського призначення може обмежуватися законодавчо визначеними вимогами, включаючи:

а) заборону змінювати без дозволу держави форму і напрями використання земель;

б) обов’язок здійснювати заходи щодо збереження родючості грунтів, дотримуватися вимоги сівозміни.

Не передбачати обмежень на розмір земельних ділянок, які перебувають в приватній власності, якщо вони придбані у держави, оскільки інакше виявилися б поставленими під сумнів результати приватизації земельних ділянок і створення нових приватних господарств корпоративного типу на базі колишніх КСП.

Ввести обмеження на збільшення розміру земельних ділянок, що знаходяться в приватній власності, визначивши граничний її розмір у 100 га (за винятком випадку придбання додаткових земельних ділянок у держави) — терміном на п’ять років після прийняття нової редакції Земельного кодексу України. Це дасть можливість обмежити перерозподіл земельної власності на період створення необхідної законодавчої бази і розвинутої інфраструктури ринку землі.

Через п’ять років після прийняття нової редакції Земельного кодексу України зняти заборону для іноземних юридичних і фізичних осіб, а також осіб без громадянства на придбання у власність земельних ділянок — за умови, що їхній розмір у володінні однієї особи не перевищить 100 га або іншого розміру, установленого законом для цієї категорії власників. Збереження цих обмежень диктується необхідністю вирівнювання умов доступу до земельних ресурсів із боку юридичних і фізичних осіб усіх форм власності в умовах, коли іноземні юридичні та фізичні особи мають значно більше фінансових можливостей для купівлі землі. Особливої уваги при цьому потребують заходи для запобігання укладення фіктивних (удаваних) угод щодо земельних ділянок.

Протягом 2001—2004 років необхідно завершити процес юридичного і технічного оформлення землеволодінь і землекористувань усіх типів, врегулювати і юридично оформити права власності селян на майно — із фінансуванням цих заходів окремою статтею держбюджету і за рахунок залучення коштів міжнародних організацій.

Варто терміново усунути порушення земельного законодавства, допущені при проведенні паювання земель, особливо стосовно права на отримання земельного і майнового паю, незаконного присвоєння землі і майна, неправильного оформлення угод про придбання чи передачу власності на земельну частину (пай). Так, виконавчий директор Спілки власників землі В.Ананьєв у своєму виступі на засіданні «круглого столу» заявив, що «селян усунуто від реформи, все присвоюється колишніми директорами», і закликав «припинити вакханалію» із видачею державних актів на право власності на землю.

Регулювання організаційно-правових форм господарювання й господарських відносин

Протягом 2001—2004 років сформувати на основі нових редакцій Цивільного й Земельного кодексів України цілісну правову базу ринкового господарювання на селі. Вона повинна включати новий закон України «Про приватні сільськогосподарські підприємства» (замість застарілого закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство»), а також закон України «Про особисте підсобне господарство громадян».

Слід чіткіше визначити в законі права та обов’язки орендодавців і орендарів землі, установити економічно обгрунтований і диференційований, залежно від місця розташування та якості (родючості) землі, розмір орендної плати в 1—10% (замість нинішнього мінімального 1%).

Важливо розробити комплекс заходів щодо відновлення кооперації на селі шляхом стимулювання розвитку сільськогосподарських кооперативів, зокрема виробничих. У цьому зв’язку є актуальною пропозиція академіка НАН України О.Онищенка про необхідність чіткого закріплення в законі права «спільної пайової власності».

Україна почала реформу зі структури сільського господарства. Але річ не тільки у зміні форми власності на селі — потрібна відповідна інфраструктура. Тобто має бути забезпечений сам процес технологічно і фінансово. А ситуацію, що склалася за останні роки в сільському господарстві, можна характеризувати як некорисну. Адже донині держава не виробила своїх механізмів впливу на сільськогосподарську економіку. Не йдеться про керівництво з боку держави, а про вплив її політики: цінової, інвестиційної, кредитування, заставної закупівлі продукції і т. ін.

Для розгляду проблемних питань, що стосуються майна пайового фонду утворено районні та обласну комісії з організації вирішення майнових питань, що виникають у процесі реформування аграрного сектора економіки.

Проте, на етапі завершення персоніфікації майна колишніх КСП, основна роль щодо захисту своїх майнових прав відводиться об’єднанням співвласників цілісних майнових комплексів. Такі об’єднання формуються з власників майнових паїв, які передали своє майно в оренду. Вони наділені повноваженнями щодо контролю за використанням майна пайового фонду, дотриманням орендарями умов договорів оренди, виділенням майна членам об’єднання, які хочуть використовувати свої паї самостійно.

Всі ці проблеми частково можна вирішити знову ж таки об’єднавшись у структури, покликані обслуговувати своїх членів. Мова ведеться про обслуговуючі кооперативи, які створюються приватними сільськогосподарськими виробниками для надання послуг з заготівлі та збуту сільгосппродукції, постачання всім необхідним для ведення виробництва.

Варто скористатися перевіреною часом і світовою практикою кредитною кооперацією. Звичайно, кредитні спілки – не панацея від усіх бід селянина, але в нинішній ситуації отримати невелику позику без забезпечення, з вигідними умовами повернення можна тільки у сільській кредитівці. А це вкрай необхідно для селян, які самостійно господарюють на власній землі. Тим паче, що зараз на державному рівні підтримується діяльність кредитних спілок, які надають позики для села. В січні 2003 року Міністерством аграрної політики розроблено порядок використання коштів Державного бюджету України, що спрямовуються на здійснення фінансової підтримки підприємств агропромислового комплексу через механізм здешевлення кредитів. Вперше поряд з банківськими структурами цей механізм поширено на кредитні спілки.

Вихід держави з процесу постачання ресурсів і списання боргів сільському господарству поклали кінець непрозорим схемам фінансування. Підтверджена прибутковість аграрного бізнесу на українській землі. Сформовані основні засади розвитку підприємництва, що забезпечує функціонування нових прибуткових організаційних форм. Держава стимулювала перелив до сільського господарства коштів банківської системи для короткострокового кредитування. Задекларовано, що утримання соціальної системи не є обов'язком підприємницьких структур. Розпочато вирішення соціальних проблем на селі - селяни отримують землю та майно як гарант їх добробуту.

Рефреном дискусій виявилася думка про те, що повноцінна інтеграція аграрної галузі в Європу неможлива без урегулювання земельного питання. Але для цього потрібно, щоб на землі міцно стояв справжній господар. Не доведене до кінця паювання землі призвело до того, що селяни стали лише номінальними власниками земельних наділів. З такими квазівласниками не хочуть мати справу ні українські, ні зарубіжні інвестори. За цих умов багато селян залишає землю, повновладними господарями якої вони так і не стали, і виїжджають на заробітки за кордон.

 

37. Особливості аграрних договірних відносин у механізмі правового регулювання. За умов становлення і розвитку ринкових відносин аграрні підприємці різних форм власності та організаційно-правових форм

господарювання як суб‘єкти господарювання вступають у відносини зі.споживачами їхньої продукції (робіт та послуг), між собою, з

постачальниками, банками, інвесторами, біржами, підприємствамиагросервісу, а також із будь-якими іншими суб‘єктами

підприємницької діяльності з метою одержання від цього прибутку.

Юридичним засобом і правовою формою регулювання цих відносин є договір.

Договір є головною правовою формою регулювання зовнішніх і внутрішніх підприємницьких, зокрема виробничо-господарських,

відносин аграрних підприємців як виробників товарної маси продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного

походження. Він використовується суб‘єктами агробізнесу в разі потреби врегулювання їхніх відносин з іншими легальними суб‘єктами

підприємництва.

Основою правосуб‘єктності кожного аграрного підприємства є як загальні цивільно-правові засади, так і конкретні правові норми,

що стосуються кожної зі сторін указаних договірних відносин. Так, Законом “Про підприємництво” (ст. 2) суб‘єктами агробізнесу в

Україні визнаються всі юридичні суб‘єкти аграрного підприємництва всіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання наділеніправомочністю налагоджувати підприємницькі зв‘язки в усіх сферах діяльності на підставі договорів. Правовою основою договірної правосуб'єктності аграрних підприємців зі статті сом юридичної особи, крім наведених вище правових нош законів України, є також такий локальний правовий акт, як статут кожного окремо взятого суб'єкта агробізнесу, яким визначені його завдання, предмет і види підприємницькій діяльності та правомочність щодо укладання господарських договорів.

Договірна правоздатність кожного окремо взятого суб'єкта аграрної підприємницької діяльності визначається, по-перше, в

законах України, по-друге, в підзаконних президентських та урядових актах, по-третє, в статутах аграрних підприємців, які

мають статус юридичної особи. З прийняттям в Україні законодавчих і підзаконних актів, орієнтованих на створення ринкових відносин,

аграрні підприємці набули практично необмеженої договірної правоздатності. Так, Законами "Про підприємництво" (ст. 5), "Про

підприємства в Україні" (ст. 21), "Про господарські товариства" (ст. 1), "Про селянське (фермерське) господарство" (ст. 19), "Про

колективне сільськогосподарське підприємство" (ст. 14) визначено, що будь-які приватні, колективні, державні, спільні та інші

аграрні товаровиробники як підприємці мають гарантоване державою право вступати в договірні відносини з будь-якими державними,кооперативними, приватними і громадськими підприємствами та з окремими громадянами, а також самостійно обирати партнерів, у тому числі й іноземних, для укладання і виконання договорів.

Аграрне товаровиробництво характ еризується багатогалузевістю. Кожна з його галузей являє собою

виробництво певного гатунку і видів продуктів харчування та сировини рослинного і тваринного походження. Виробництво цих

продуктів і сировини потребує відповідного виробничого забезпечення, виробничо- ехнічного та іншого обслуговування.Своєрідність продуктів і сировини, що виробляються внаслідок здійснення рільництва, рибальства, мисливства, зумовлює характер підприємницьких договірних відносин, пов'язаних із порядком,

правовими формами та умовами їх реалізації. Зазначені виробничо-господарські та інші чинники породжують

і визначають різновиди предмета господарсько-договірних зв'язків, учасниками яких є аграрні підприємці як виробники цих продуктів

харчування і сировини. Специфіка предмета договірних зобов'язань позначається на змісті конкретного роду (групи) і виду договорів,

тобто на тих конкретних правах і обов'язках, котрі передбачаються конкретним договором для кожної з його сторін. Певне юридичне

значення для характеристики правової природи і класифікації договірних зобов'язань мають особливості правового становища

кожної зі сторін як суб'єкта договірних правовідносин. Залежно від наведених ознак можна вирізнити основні групи

договорів, що застосовуються в аграрному підприємництві та закріплюють зобов'язання у цій сфері:

Це договори фінансового та матеріального забезпечення виробничої діяльності, зокрема з приводу матеріально-технічного,

електроенергетичного та фінансово-кредитного забезпечення суб'єктів аграрного підприємництва; надання послуг (сервісу) суб'єктам аграрного підприємництва, зокрема з приводу виробничо- технічного, меліоративного (культуртехнічного,

гідромеліоративного, агрохімічного обслуговування); реалізації вироблених продуктів харчування і сировини рослинного і

тваринного походження; наукового забезпечення аграрнихпідприємців (запровадження наукових розробок, сортового насіння,

нових порід худоби, птиці та риби тощо).