До теми 4: «Основи адміністративного законодавства» 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

До теми 4: «Основи адміністративного законодавства»



Адміністративне законодавство (від. лат. administratio – управління) – це складовий елемент законодавства, що визначає правові засади організації та здійснення державними органами виконавчої і розпорядчої (управлінської) діяльності.

Адміністративно-правова норма – це встановлене державою загальнообов’язкове правило поведінки, що регулює суспільні відносини в сфері державного управління.

Державне управління – це певний вид діяльності органів держави, що має виконавчий і розпорядчий характер, та полягає у регулюванні суспільних відносин в економічній, адміністративно-політичній і соціально-культурній сферах шляхом застосування державно-владних повноважень.

Адміністративне правопорушення (проступок)– це протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, що посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління, за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Основними ознаками адміністративного правопорушення є: протиправність; винність; караність.

Адміністративна відповідальність – обов’язок особи, яка вчинила адміністративний проступок, нести відповідальність за свої протиправні дії у межах встановленого законом стягнення.

Адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

 

До теми 5: «Основи цивільного законодавства»

 

Цивільне законодавство – це система нормативних актів, у яких містяться цивільно-правові норми, що регулюють немайнові та майнові відносини (власності і товарообігу), відносини, що складаються у сфері інтелектуальної діяльності, а також відносини щодо охорони і захисту цих особистих немайнових та майнових благ.

Цивільно-правові відносини – це врегульовані нормами цивільного права майнові та особисті немайнові відносини між майново відокремленими юридично рівними учасниками, що є носіями цивільних прав і обов‘язків, які виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу.

Суб'єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільні правовідносини з приводу майна та особистих немайнових благ.

Цивільна правоздатність - це здатність мати цивільні права та обов’язки.

Цивільна дієздатність – це здатність особи своїми діями набувати для себе права та обов’язки, а також нести цивільну відповідальність.

До юридичних осіб відносять організації, створені та зареєстровані у встановленому законом порядку. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів фізичними особами для задоволення їх особистих потреб та потреб суспільства. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Товариством є організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Вони поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Об'єктом цивільних правовідносинє конкретні блага, з приводу яких суб'єкти вступають між собою у зазначені правові відносини.

До особистих немайнових прав належать: здоров’я, особиста недоторканість, честь і гідність громадянина, авторські права, не пов‘язані з майновими правами, ділова репутація тощо. Юридичні особи мають наступні немайнові права: найменування юридичної особи (захист імені), ділова репутація, товарний знак, права авторства. На відміну від особистих немайнових прав фізичних осіб такі права юридичних осіб можуть припинятися і відчужуватися.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Правочин – це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Зобов‘язання – це правовідносини, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Договір – це домовленість двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків.

Спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування регулюється Книгою 6 Цивільного кодексу України.

 

До теми 6: «Основи законодавства про підприємницьку діяльність»

 

Законодавство про підприємницьку діяльність – це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері організації та здійснення підприємницької діяльності між суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері підприємництва.

Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути громадяни України, інших держав, особи без громадянства, що не обмежені законом у правоздатності або дієздатності, безпосередньо або через створені ними юридичні особи усіх форм власності.

Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом.

Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Підприємствоє основною організаційно-правовою формою здійснення господарської діяльності в Україні. Це самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної та іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому чинним законодавством.

Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності.

Ліцензування – видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, введення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за дотриманням ліцензійних умов, видання розпоряджень про ліквідацію порушень законодавства у сфері ліцензування. Ліцензіядокумент державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання-ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання займатися певними видами підприємницької діяльності впродовж встановленого строку, який видається податковим органом за місцезнаходженням суб’єкта підприємницької діяльності.

Спеціальний торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до закону.

Банкрутство – це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Реорганізація суб’єктів підприємницької діяльності може відбуватися у наступних формах: злиття, приєднання, поділ, виділ та перетворення.

Господарсько-правова відповідальність – це різновидність юридичної відповідальності за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань суб’єктами господарської діяльності.

Зовнішньоекономічний договір (контракт) – це матеріально оформлена угода двох або більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності.

Під економічною конкуренцієюрозуміється змагання між суб’єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб’єктами господарювання, внаслідок чого споживачі і суб’єкти господарювання мають можливість вибирати відповідно між кількома продавцями або покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може монопольно визначати умови обороту товарів на ринку.

Монополізацієювизнається досягнення суб’єктом господарювання монопольного (домінуючого) становища на ринку товару, підтримання або посилення цього стану.

Зловживання монопольним (домінуючим) становищемна ринку — дії чи бездіяльність суб’єкта господарювання, який посідає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призводять або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання або ущемлення інтересів інших суб’єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.

 

До теми 7: «Основи сімейного законодавства»

Сімейне законодавство– це галузь законодавства, що визначає правові засади шлюбу, регулює особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, а також підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів.

Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Сім'я є первинним та основним осередком суспільства.

Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану (РАЦС). У Сімейному кодексі України оговорюється, що проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя, як і релігійний обряд шлюбу. Державна реєстрація шлюбу засвідчується Свідоцтвом про шлюб, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України. Шлюб породжує для подружжя рівні особисті немайнові та майнові права й обов'язки.

Майнові права й обов'язкиподружжя підрозділяються на: право власності подружжя; права та обов’язки подружжя по утриманню.

Шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим. При житті подружжя припинення шлюбу можливо тільки шляхом розлучення за позовом одного з подружжя або за їх спільною заявою.

Права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом РАЦС в порядку, встановленому законом. Реєстрація народження дитини засвідчується Свідоцтвом про народження.

Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею віку 14-ти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від 14-ти до 18-ти років.

Майнові права й обов'язки батьків і дітей пов'язані із власністю та матеріальним утримуванням.

Усиновлення – це прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду. З моменту усиновлення виникають взаємні особисті немайнові та майнові права і обов'язки між особою, яка усиновлена (а в майбутньому – між її дітьми, внуками), та усиновлювачем і його родичами за походженням.

Опіка та піклування встановлюється над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування. Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла віку чотирнадцяти років, а піклування – над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Опіка або піклування над дитиною встановлюється органом опіки та піклування, а також судом у випадках, передбачених законодавством.

 

До теми 8: «Основи трудового законодавства»

 

Трудове право України – сукупність установлених або санкціонованих державою правових норм, котрі регулюють трудові і тісно з ними пов’язані відносини у суспільній організації праці.

Трудові правовідносини – це двосторонні відносини працівника з власником або створюваним ним підприємством з виконання за винагороду роботи за обумовленою спеціальністю, кваліфікацією або посадою, з дотриманням трудовому розпорядку, що виступають формою закріплення суб’єктивних трудових прав і обов’язків.

Трудовий договір – угода між працівником і власником підприєм­ства, установи, організації або уповноваженим ним органом, за яким працівник зобов’язується виконувати роботу визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган зобов'язується виплачувати працівникові заробітну платню і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, перед­бачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Сукупність умов, що визначають взаємні права й обов’язки сторін, становить зміст трудового договору.

Контракт – це особлива форма трудового договору, в якому визначаються: строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організація праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, встановлюються за погодженням сторін.

Робочий час – це час, в продовженні якого працівник виконує свої трудові функції.

Час відпочинку – це час впродовж котрого працівник є вільним від виконання трудових обов'язків. Закон передбачає слідуючи види часу відпочинку: перерва для відпочинку і харчування, щоденний відпочинок (міжзміна перерва), вихідні дні (щотижневий відпочинок), свят­кові і неробочі дні, відпустки.

Заробітна платня – це винагорода за працю, яку одержує пра­цівник від власника або уповноваженого ним органа. При цьому оплата праці залежить від особистого трудового внеску з урахуван­ням кінцевих результатів роботи - підприємства. Мінімальна заробітна платня – це встановлений роз­мір заробітної платні, нижче якого не може проводитися оплата за фактично виконану роботу найманим працівником за місяць (день або годину). Це положення розповсюджується на усіх суб'єктів під­приємницької діяльності незалежно від форми власності.

Трудова дисципліна – це додержання правил внутрішнього розпорядку, статутів і положень про дисциплі­ну, а також виконання норм трудового законодавства. Внутрішній трудовий розпорядок – це сис­тема норм трудового права, яка регулює відносини, які складають­ся всередині підприємства, установи, організації між працівником і власником або уповноваженим ним органом, у ході виконання працівником своїх трудових фун­кцій.

Дисциплінарний проступок – це винне противоправне діяння працівника, не підлягаюче під кримі­нальну відповідальність, при здійсненні трудових функцій зі сто­роною, в який вона знаходиться у трудових відносинах.

Матеріальна відповідальність – це обов'язок працівника відшкодувати у межах закону заподіяну майнову шкоду підприємству, уста­нові, організації внаслідок винної противоправної поведінки.

Трудовий спір – це конфлікт між працівником і власником або уповноваженим ним органом по застосуванню законодавства про працю, а також по встановленню чи зміні діючих умов праці, розв’язання якого регулюється у встановленому законом порядку.

 

До теми 9: «Основи фінансового законодавства»

 

Фінансове право – одна з публічних галузей права України, норми якої сприяють регулюванню державою ринкових відносин. Фінансове право охоплює своїм впливом відповідне специфічне коло відносин. Ці відносини зумовлені тим, що держава для виконання своїх завдань використовує фінансову систему, у результаті чого вона проводить діяльність щодо планомірного і цілеспрямованого утворення, розподілу й використання централізованих і децентралізованих грошових фондів, тобто фінансову діяльність.

Система фінансового права – об'єктивно зумовлена фінансовою системою внутрішня його будова, об'єднання і розташування фінансово-правових норм у певній послідовності.

Фінансово-правова норма– це встановлене компетентними органами державної влади та органами місцевого самоврядування правило поведінки сторін суспільних відносин, що виникає з приводу формування, розподілу й використання централізованих і децентралізованих фондів коштів, що виражається в категоричній формі й забезпечено примусом з боку держави.

Фінансово-правові відносини– це врегульовані нормами фінансового права суспільні відносини, що виникають у процесі фінансової діяльності держави, учасники яких виступають як носії юридичних прав і обов'язків щодо утворення, розподілу й використання грошових ресурсів.

Фінансово-правові санкції– передбачені фінансово-правовими нормами та забезпечені державним примусом засоби реагування, що спрямовані на відновлення порушеного права та (або) покарання винної особи у формі впливу на її фінансовий стан.

Державний бюджет являє собою фінансовий план, в якому передбачаються грошові надходження і видатки, на основі якого виникають фінансові відносини між суб'єктами ринкової економіки.

Бюджетна система України складається з державного бюджету та місцевих бюджетів. Бюджетами місцевого самоврядування визнаються бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань. Місцевими бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування.

Субсидія – грошова допомога, що надається державою за ра­хунок коштів бюджету, а також спеціальних фондів юридичним та фізичним особам, місцевим державним органам, іншим державам.

Бюджетним правопорушенням визнається недотримання учасником бюджетного процесу встановленого Бюджетним Кодексом та іншими нормативно-правовими актами порядку складання, розгляду, затвердження, внесення змін, виконання бюджету чи звіту про виконання бюджету.

Податкове право – це сукупність юридичних норм, що визначають види податків у державі, порядок їхнього стягнення, пов'язаних з виникненням, функціонуванням, зміною, припиненням податкових відносин.

Податкові правовідносини – це відносини, які виникають при сплаті податків підприємствами, громадянами, де сторони беруть участь як носії прав і обов'язків, установлених законом.

Податкова ставка – величина податку на одиницю обкладання; виражена у відсотках, вона зветься квотою.

Податковий оклад – сума податку, що сплачується з одного об'єкта.

Податкові пільги – повне або часткове звільнення від податків суб'єктів, відповідно до чинного законодавства (найважливішою податковою пільгою є неоподатковуваний мінімум – найменша частина об'єкта, повністю звільнена від податку).

 

До теми 10: «Основи кримінального законодавства»

 

Кримінальне законодавство – це галузь законодавства, що визначає підстави кримінальної відповідальності, види злочинів і покарань за їх вчинення.

Злочином є передбачене Кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого Кримінальним Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Склад злочину – це сукупність об’єктивних та суб’єктивних ознак, що встановлені кримінальним законом і характеризують суспільно небезпечне діяння як конкретний злочин.

Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Співучасниками злочину, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач та пособник.

Стадіями вчинення умисного злочину є певні етапи його здійснення, до яких належать: готування до злочину; замах на злочин; закінчений злочин.

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

 






Последнее изменение этой страницы: 2016-06-19; просмотров: 107; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.158.251.104 (0.009 с.)