Філіппо Брунеллескі (1377-1446)

МИСТЕЦТВО ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ.

У XIV—XV ст. в історії європейського мистецтва відбувають­ся кардинальні зміни. Вони визначають долю мистецтва на кілька століть. Цей переворот у мистецтві відбувся в Італії та має назву Відродження (французь­кою — Ренесанс). Що ж відроджувалось у мистецтві? Середньовічна культура була звернена до споглядання божественного, вічного, а епоха Відродження у центр світобудови ставила людину, вона знову звернулась до реального світу, так само, як і античне мистецтво. Таким чином відроджується античні ідеали, звідси й назва всієї епохи. Відродження намагається знайти нові форми мистецтва, поєднати античність та середньовіччя, досягти гармонії земного та небесного.

Хронологічні рамки всієі епохи Відродження (кінецьХШ - перша третина XVI ст.) і пе­ріодизація:

Проторенесанс (дученто, кінець XIII - початок XIV ст.);

Період готичної реакції (треченто, середина і друга половина XIV ст.);

Раннє Відродження (кватроченто, XV ст.);

Високе Відродження (чінквіченто, кінець XV- перша третина XVI ст.).

Поняття "Пізнє Відродження" для визначення особливостей сус­пільного і художнього розвитку Італії в XVI ст.

Джотто ді Бондоне (1267-1337)

Джотто називають передвісником Відрод­ження. Замість чудес, що любили зображати у своїх сюжетах художники, Джотто вводить у живопис достовірну нату­ру. Його мистецтво ще пов'язане із середньо­вічним, але у ньому вже вгадується близькість оновлення усіх засобів живопису. Послідовники Джотто перевершили його у вірності натурі, проте саме Джотто зробив перший крок на цьому шляху. Найбільше враження на сучасників справи­ли розписи капели дель Арена у місті Падуї. Капела (каплиця) знаходилась на місці ан­тичного амфітеатру, звідси й назва «капела при арені». Три ряди фресок, що опоясують це приміщення, розповідають про життя Христа, його Матері, та її батьків — Іоакіма та Анни.

Одна із фресок зображує євангельський сюжет «Сон Іоакіма», коли крилатий Дух приносить звістку про те, що в Іоакіма на­родиться дочка. Сцена сповнена простоти та умиротворення.

Фігури людей у Джотто немов висічені з каменю. Герої його фресок — це люди, що твердо стоять на землі, вони не схожі на середньовічних ангелів. У своєму живописі Джотто

Фрагменти фресок. Капела дель.

Арена в м.Падуі.1310р.

намагався відо­бразити моральний ідеал людини — доброї та стійкої у боротьбі зі злом. Ця думка особ­ливо чітко виражена у фресці «Узяття Христа під варту» («Цілунок Іуди»). Іуда обіймає Христа, щоб закарбувати свій зрадницький цілунок. Чистий і благородний профіль Хри­ста протиставлено грубому профілю Іуди, ясний погляд — підступному, зло — добру. Цей поєдинок відбувається серед натовпу. У єдиному пориві злоби зметнулись вгору мечі, палиці, смолоскипи та списи. Але бла­городний образ Христа, його спокій зупиняє людей, збуджує їхню цікавість. Про самого художника, як про людину, ві­домо дуже небагато. Він був другом великого поета Данте, займався не лише живописом, але й архітектурою, скульптурою. Прожив Джотто майже 70 років, був заможним та відомим художником. Його поховали з великими почестями у соборі рідного міста Флоренції.

Колискою великого мистецтва Від­родження стало місто Флоренція. Флоренція мала успіх у торгівлі, банківській справі, мистецтві. Там народжувались найбільш передові ідеї свого часу, там творили худож­ники: Брунеллескі, Донателло та Мазаччо, що їх називають бать­ками Відродження. Художник вже почував себе не безіменним ремісником, як у середні віки, але майстром, чиї витвори дарують безсмертя.

Донателло (1386-1466).

Справжнє ім'я художника Донателло — Донато ді Нікколо ді Бетто Барді. Друг Брунеллескі, він брав участь в оздоб­ленні собору Санта-Марія дель Фйоре та дзвіниці.

У 1416 р. цех зброярів замовив Донателло мармурову статую святого Георгія. Вона стала одним із найвідоміших витворів Відродження. Святий Георгій представле­ний у вигляді юного воїна, що спирається на щит, у латах, із плащем, накинутим на одне плече. Донателло художньо осмислює досвід античних скульпторів, але духовний зміст образу — новий. У ньому підкреслені рішу­чість, сміливість, простота і шляхетність.

«Давид».

Біблейський Давид — юний пастух, що пе­реміг Голіафа. Давид зображений у момент перемоги, біля його ніг — відрубана голова велетня. Це перша оголена статуя епохи Відродження. Як і античні майст­ри, Донателло стверджує, що краса тіла повинна відповідати красі духу. Прекрасний хлопчик-пастух перетворюється на символ геро­їзму.

 

Мазаччо (1401-1428).

 

 

Мазаччо за своє коротке творче життя зумів багато зробити для розвитку мистецтва Його головною роботою стали фрески у капелі родини Бранкаччі у храмі Санта-Марія дель Карміне. Так само, як і Джотто, Ма­заччо зображує біблейських ге­роїв якомога більш схожими на реальних людей. На фресці «Чудо зі статиром» (статир — дрібна монета) фігури не без­тілесні, вони немов виліплені світлотінню, поміщені у тривимірний простір. Обличчя мають індивідуальні риси, у деяких навіть знаходили схожість із сучасниками художника. Пейзаж втратив той «іграшковий» ха­рактер, що був присутній ще у Джот­то. Види гір, дерев із листям вжеміцно пов'язані з порою року та місцем подій.

Творчість Мазаччо стала зразком для найкращих майстрів Фло-

Мозаччо. Чудо зі статиром.. 1427-1428р.

ренціі, що приходили до капели навчатись мистецтву. Серед них був і великий Мікеланджело.

ВИСОКЕ ВІДРОДЖЕННЯ.

 

На межі XV—XVI ст. мистецтво Італії досягло найвищої точки розквіту. Цей період називають Високим Відрод­женням. Найвищий рівень мистецтва визначається творчим генієм трьох великих художників: Леонардо да Вінчі, Рафаеля Санті, Мікеланджело Буонарроті. Згодом засяють таланти таких видатних майстрів, як Тиціан, Джорджоне, Тінторетто та інших.

Центром найбільш значних подій у художньому житті стає Рим. Адже саме там знаходиться голова католицької церкви — Папа римський, що запрошує кращих майстрів для оздоблення будівель Ватикану, монастирів та капел. Середину та кінець XVI ст. називають Пізнім Відроджен­ням. Тоді і мистецтво, і суспільство охопила серйозна криза.

 

Леонардо да Вінчі (1452-1519)

Природа рідко створює людей, що так щед­ро обдаровані талантами, як Леонардо да Вінчі. За п'ятсот років до винайдення літака він спроектував літальні апарати, здійснив відкриття у математиці, фізиці, ботаніці. Леонардо писав правителю Мілана, що вміє проектувати підйомні мости, ке­рувати облогою фортець, відливати гармати, робити підкопи, а також конструювати «непроникні» коліс­ниці. Але все ж таки у пам'яті нащад­ків він залишився як геніальний художник. Неосяжний талант Леонардо відкрився рано, у роки навчання. Йому було 14 років, коли він став учнем у майстерні худож­ника Андреа Верроккйо, що був відомим у всій Італії. Оцінивши здатності учня, Андреа дозволив йому написати фігуру ангела на картині «Хрещення Христа», що створювалась у майстерні. Ангел Леонардо виявився набагато кращим, ніж фігури, написані рукою Верроккйо. Згідно з легендою, вчитель більше ніколи не торкався фарб, образившись на учня, що перевершив його у майстерності.

Мадонни Леонардо

Досконале володіння малюнком, світло­тінню проявилось у першому шедеврі Лео­нардо — «Мадонна з квіткою» (Мадонна Бенуа). Ще задовго до Леонардо італійські художники почали зображувати Богоматір (Мадонну) не небесною царицею, а як молоду матір із немовлям на руках.

 

Ангел на полотні «Хрещення Христа» Андреа Мадонна Бенуа. 1478-1480р.

Верроккйо — перша робота Леонардо. Фрагмент 1473 р.

Леонардо надав цьому образу особливої теплоти та не­вимушеності. Юна флорентійка, що вдягнена за модою кінця XV ст., забавляє дитину грою з букетиком квітів. Мати з посмішкою спо­стерігає, як дитина намагається дотягнутись до квітки. Тему Мадонни з немовлям Леонардо збага­тить новими знахідками у інших картинах — «Мадонна Літта»; «Мадонна у скелях». На картині «Мадонна у скелях» (Париж, Лувр) Леонардо віртуозно зображує простір, скелі за спиною Мадонни, застосовуючи перехід від світла до тіні. Весь передній план картини немов залитий сонячним світлом. У світлі чітко вирізняються усі предмети та фарби, видно кожну травинку, кожну квіточку. Мадонна обіймає маленького Іоана Хрестителя, що схилився перед немовлям Христом. Поруч із Христом янгол, що вказує пальцем на Іоана. Образи Марії та янгола у «Мадонні у скелях» ввібрали у себе уявлен­ня того часу щодо ідеальної краси.

«Джоконда»

Леонардо чудово відчував та виражав свою епоху — час наукових відкриттів на морі, суші, небі. Леонардо чудово відобразив ці відчуття у своїй найвідомішій картині «Мона Ліза» — портреті дружини флорентійського купця Франческо дель Джокондо. Які думки та почуття захоплюють цю молоду жінку? Вираз її обличчя є загадковим і таємничим. Жінка спокійно, задумливо, навіть дещо холодно дивиться на глядача. її посмішка, що притаїлась у куточках губ, дивним чином не відповідає погляду. Вона слугує тут не для того, щоб оживити обличчя, а як знак склад­ності, таємничості душі. За спиною Мони Лізи — блакитне небо, дзеркальна гладь води, силуети стрімких гір, потоки повітря. Пейзаж безлюдний та пустельний — це, скоріш, образ Всесвіту, що спостерігається з великої висоти. І посередині панує образ таємничої та прекрасної жінки. Леонардо ніби розповідає про те, що у центрі світу стоїть людина і немає нічого більш величного та прекрасного.

 

 

Джоконда. Леонардо.1503р.

 

 

Мадонна у скелях. 1499 р. Таємна вечеря. Фреска. 1498р.

РАФАЕЛЬ САНТІ.

У Рафаеля сяяли найрідкісніші душевні якості, що з ними поєднувались грація, працелюбність, скромність та добра моральність... Він постійно мав безліч учнів, допо­магав їм та керував із батьківською любов'ю». Ці відгуки характеризують Рафаеля як людину дивної чарівності. Таким самим було і його мистецтво: ясним, піднесеним, сповненим шляхетності та простоти. Рафаель прожив усього 37 років (1483—1520), але й про­тягом цього недовгого строку зумів залишити багато­гранний творчий спадок. Перші уроки живопису йому дав батько, Джованні Санті, живописець та поет. Потім Рафаель вчився у відомого майстра того часу П'єтро Перуджино. Перші роботи Рафаеля. не вирізняються серед робіт його вчителів, але вже у «Мадонні Конестабіле», що була написана ним у 20 років, проявля­ється дивовижне вміння Рафаеля ви­будовувати композицію, пов'язувати фігури на картині у єдине ціле. У 1508 р. за запрошенням Папи, голови католицької церкви, він переїхав із Фло­ренції до Рима, де у повній мірі розкрив­ся його геній. Там він почав працю­вати над розписом кімнат Ватиканського пала­цу. Саме тоді проявились виключні якості Рафаеля як живописця: тонке відчуття кольору, майстерність ма­люнка і, головне — уміння об'єдну­вати численні образи у єдиний гар­монічний ансамбль, як на великій фресці.

«Афінська школа».

Під зводами просторого величного храму зібрались мудреці Стародавньої Греції. У центрі — Платон та Аристотель. Платон вказує Аристотелю на небо, підкреслюючи духовну, божественну основу світу. Арис­тотель простирає руку над землею, стверд­жуючи матеріальну сутність речей. Платон та Аристотель оточені натовпом послідов­ників та учнів. На сходах храму сидить мудрий Діоген, праворуч біля сходів — Гео­метрія та Астрономія, ліворуч — Грамати­ка та Арифметика, Музика, у центрі гру­пи — Евклід, заглиблений у вивчення книги. Багатьох вчених давнини Рафаель наділив рисами своїх сучасників.

Афінська школа. Розпис Ватиканського палацу. Фреска. 1510 р.

«Парнас».

На фресці «Парнас» Рафаель зобразив по­кровителя мистецтв Аполлона в оточенні дев'яти муз. Навколо них зібрались знамени­ті грецькі та римські поети, а також великі поети й письменники епохи Відроджен­ня — Данте, Петрарка, Боккаччо, Аріосто. Художник зближує античність та сучасний йому світ і висловлює цим свою мрію про велич людини, її стремлінь та звершень у нау­ці, мистецтві. Рафаель бачить своїх героїв ідеальними, він прагне показати все краще та досконале у людині. Ця віра була основою всього світогляду епохи Відродження. Образи

Богоматері.

Образ Мадонни був одним із найулюбле­ніших у творчості Рафаеля. Він створив кілька всесвітньовідомих картин, що у них Богоматір постає як богиня добра та краси Його мадонна то велично панує у великих вівтарних композиціях, то, немов звичайна жінка, милується першими кроками свого сина, як це зображено на картині «Мадонна у зелені». Рафаель наполегливо шукав шлях ідеального втілення образу Богоматері, він досяг цього ідеалу у прославленій «Сикстинській Мадонні». Картина була написана на замовлення Папи римського Юлія II. Боса, але царствена та велична, вона кро­кує хмарами з немовлям на руках. На неї з благоговінням дивиться Сикст, що зняв папську тіару, та свята Варвара. Двоє янголят спрямовують вгору мрійливий погляд. Юна мадонна спокійна та велична, але у її погляді, жесті, яким вона притискає до себе сина, відчувається якась тривога та приреченість. Вона ніби бачить наперед хресні страждання свого сина, страждання свої та страждання усього роду людського. Рафаель розсунув над зображенням важку завісу, нагадуючи, що це не реальність, а лише мрія про кращий світ, про досконалість, що її повинна прагнути людина.

В останні роки свого життя Рафаель разом з архітектором Донато Браманте

працював над реконструкцією та розписом лоджій Ватиканського палацу. Це довга галерея, що рівномірно пересічена 12-ма високими арками. Рафаель вкрив

 

Сикстинська Мадонна. 1515-1519 рр.Рафаель.

 

розписами усі лод­жії: тут релігійні та міфологічні картини, вигадливий орнамент із рослин та квітів, на плафонах — найголовніші біблейські історії. Розписи Рафаеля іноді називають ще «Біблі­єю Рафаеля».

 

Мадонна у зелені. 1505 р.Рафаель.

 

Мікеланджело (1475^-1564)

У різні роки свого життя віддавав перевагу то скульптурі, то живопису, у зрілі роки займався архітектурою, у пізні — поезією. Головним героєм його творів стала люди­на із трагічною або героїчною долею.

Скульптура «Давид»

 

Уже в перших скульптурах Мікеланджело проявились головні риси його образів: внутрішня сила та драматизм. У 1501 р. він почав працювати над мармуровою статуєю Давида, юнака, що переміг велетня Голіафа та став царем Юдеї. Скульптуру встановили у центрі Фло­ренції, і флорентійці побачили у ній образ захисника міста. Флорентійці тоді боролися з тиранією сімейства Медичі, що правили містом. «Давид» Мікеланджело — гігант не лише за своїми розмірами (статую так і назвали «Гі­гант»), але й за своїм духовним потенціалом. Легка та невимушена поза героя, але внутрі­шнє напрркення відчувається у всій фігурі, особливо у проникливому погляді. Праща (ремінь для кидання каменів) перекинута за спину. Опущеною рукою він підхопив її нижній кінець із рукояттю у вигляді корот­кого круглого стрижня, що часто помилково вважають каменем. Давид зображений оголеним, як це робили скульптори Ста­родавньої Греції. Він зібраний та зосе­реджений перед битвою з Голіафом, і Мікеланджело показав цю внутрішню готовність героя до подвигу.

Гробниця Юлія II

У1505 р. Папа Юлій II доручив скульпторові створення власної гробниці. Мікеландже­ло переїхав до Риму, й багато років його творчого життя з того часу були пов'язані з цим містом. Проект гробниці кілька разів змінювався та скорочувався. Для неї Міке­ланджело створив дві статуї рабів та статую «Мойсей» — втілення нескоримої волі та сили людського духу. Мойсей — давньоєв­рейський пророк, що вів свій народ до землі обітованої. Він зображений із скрижалями, де Бог начертав 10 заповідей.

Мойсей. Статуя прикрашає гробницю Папи Юлія 11. 1516р.

Сикстинська капела

Природжений скульптор, Мікеланджело й у живописі мислить об'ємно. У 1508 р. Папа римський доручив йому розписати стелю Сикстинської капели — до­мової церкви римських пап у Ватикані. Спочатку Мікеланджело планував розпи­сати лише люнети (простори над арками) та зобразити 12 апостолів. Згодом замисел розрісся і розписи вкрили все склепіння та його бічні частини. Більше чотирьох років неймовірних зусиль віддав Мікеланджело цій праці. Довелось розписати біля 600 м² площі, причому на стелі, лежачи на спині на риш­туванні. В результаті у нього погіршився зір, здоров'я було підірване. Коли робота завершилась, сам Папа та рим­ляни були вражені побаченим. Перед ними постав світ титанів, сповнений людських пристрастей. Це не був ідеальний, гармо­нійний світ Рафаеля. У героях Мікеланджело ми чуємо биття людських сердець, стаємо свідками їхніх почуттів та пристрастей. Кожен сантиметр розпису свідчить про те, що творцем керували пристрасть та уява. Велич особистості самого Мікеланджело проявилась у титанічних образах його геро­їв. Приміром, розпис «Створення Адама». По безкінечному простору летить Бог-Отець в оточенні янголів. Його плащ розвівається, немов вітрило. Правиця Бога, що дарує життя, майже торкаєть­ся руки Адама, і його тіло, що лежить на землі, починає рухатись. Між двома руками немов пробігає електрична іскра. У цій точці ви­ражено весь пафос сцени, весь глибинний задум. Гнучке, сильне тіло Адама та його обличчя, звернені до Бога із благанням та очікуванням — усе звеличене уявою художника.

Гробниця Медичі

Майже 15 років Мікеланджело працював над усипальницею родини Медичі у Флорен­ції. Герцоги Джуліано та Лоренцо померли рано й нічим не вирізнились у славетному роді Медичі. Мікеланджело дорікали, гцо у скульптурах двох воєначальників мало схо­жості з Джуліано та Лоренцо Медичі. На що він відповідав: «Кого це буде цікавити через кілька століть?»

Гробниці розташовані біля двох протилеж­них стін капели. На гробниці Лоренцо — скульптури «Вечір» та «Ранок», на гробниці Джуліано — «День» та «Ніч». У капелі люди переживають невимовне відчуття печалі та приреченості, невідворотності долі. Мікеланджело прожив довге життя — май­же 90 років. Він мав невживчивий хара­ктер і мало друзів, життя було бурним, пристрасним, хоча й самотнім. Часто його великі плани терпіли крах, але він завжди знаходив сили.

Створення Адама. Фреска плафона Сикстинської капели.

1508-1512рр. Ніч та день символи часу,поміщені на саркофазі.

 

БАРВИ ВЕНЕЦІЇ.

Три міста Італії: Флоренція, Рим та Венеція — почергово ставали головними центрами культурного життя епохи Відродження. Венеція — блискуче завершує її історію. Якщо Леонардо та художники Флоренції вважали осно­вою живопису малюнок, то венеціанці віддавали перевагу кольорам і фарбам. Вони показали виразну силу кольору, переходи його тонів. Саме кольором, а не лінією, вони проробляють малюнок. Основою образотворчої мови художників-венеціанців стало багатство кольору картини.

 

Паоло Веронезе (1528-1588)

Завершується венеціанське Відродження іменами двох видатних живописців — Паоло Веронезе та Якопо Тінторетто. Творчість Па­оло Веронезе сповнена радощами життя. Ця закоханість у життя відчувається у всіх його полотнах, що сяють яскравими барвами. Патриції та знатні дами у чудових одежах, музиканти, слуги та карлики — у цьому різ­нобарвному натовпі майже губляться герої релігійних легенд. Веронезе навіть довелося постати перед судом інквізиції за звинува­ченням у тому, що він насмілився зобразити в одній з композицій багато персонажів, які не мають відношення до релігійної теми. На своїх полотнах Веронезе часто зображує сцени бенкетів (картини «Весілля в Кані», «Бенкет у домі Левія»). Художник перетво­рює євангельські трапези на святкові видо­вища. Навколо Христа та Марії Веронезе зображує імператора Карла V, англійську королеву та турецького султана. Веронезе багато працював у монументально-декора­тивному живописі та був видатним деко­ратором.

 

П.Веронезе. Весілля в Кані. Фрагмент картини. 1563 р.

 

 

Я.Тінторетто. Христос на Галілейеькому морі. Фрагмент картини. 1591-1592рр

Якопо Тінторетто (1518-1594)

Якопо Тінторетто, останній великий пред­ставник мистецтва Венеції XVI ст., був склад­ною особистістю. Він вів постійний пошук нових шляхів у мистецтві, гостро відчував драматизм сучасності. Герої його картин часто знаходяться під владою невідомої сили, що підкоряє їхню волю. Якопо Тінторетто був не лише талановитим художником, але й прекрасно грав на музичних інструментах. Його творчістю закінчується блискуча епоха венеціанського живопису.

Жіночі образи

Художник, сповнений сил та натхнення,у своїх картинах також оспівує радоїці життя, любов, багатство, добробут. У таких шедеврах, як «Венера Урбинська», «Свято Венери», «Вакх та Аріадна», художник про­славляє жіночу красу та

вклоняється їй. У «Венері Урбинській» Тиціан в образі античної богині любові зображає земну жі­нку. Вона тільки-но пробудилась від сну і ще ніжиться у постелі. На другому плані служ­ниці вибирають у скрині одежу для своєї господині. У спокійній позі Венери, у пла­вних контурах її тіла чуттєва з емна краса поєднується з піднесеною, ідеальною. Таке саме поклоніння жіночій вроді, як божест­венному дару, відчувається і в іншій картині майстра — «Венера перед дзеркалом». Жи­вопис Тиціана передає усі барви природи та матеріального світу: теплоту тіла, легкість золотавого волосся, блиск шовку та м'якість оксамиту, мерехтіння коштовного каміння та прозорість скляної посудини.У знанні колориту, у доборі кольорів Тиціан не мав собі рівних. Можна сказати, що він мислив фарбами. Ними, а не олівцем, він робив підготовчий малюнок. Зіставляючи тони, він ніби пропонував глядачеві насо­лодитись співзвучністю фарб, численністю відтінків та переходів кольору. Саме коло­рит у ісартинах Тиціана створює настрій, виявляє сенс зображеного. Привертає увагу поєднання синіх та червоних тонів у вели­чезній, сім метрів заввишки картині «Вознесіння Марії», що написана для вівтаря одного з храмів. Релігійні картини Тиціана позбавлені будь-якої містики. У «Вознесінні Марії» Богоматір зображена як звичайна земна жі­нка. Апостоли, що захоплено дивляться на неї, — це простолюдини з міцними м'язами та бронзовою засмагою. У релігійній сцені все сповнене земної енергії та руху. Інша картина на біблійний сюжет «Вве­дення Марії у храм» переносить події на вулиці італійського міста. Тут увагу глядача привертає пишність архітектурного фону, грандіозність розмірів композиції, ретель­но виписані деталі: довгі пологі сходи, візе­рунчаста кладка стіни.

Великий портретист епохи

 

Мало портретистів могли зрівнятися з Ти-ціаном. Він вмів розкрити складний внут­рішній світ своїх персонажів. Наприклад, у парадному портреті Папи римського Павла III з внучатими племінниками він по­казує три різні характери: зігнутого у кріслі немічного старого — владного та хитрого Папу; його онука — холодного кардинала Олександра Фарнезе, що очікує свого часу; та улесливого, підступного і потворного От-о. Розповідають, що Папа злякався, коли побачив, наскільки вірно Тиціан передав ат­мосферу папського двору з його інтригами.

«Святий Себастьян»

 

До кращих творів Тиціана належить карти­на «Святий Себастьян». Себастьян — це ге­рой епохи Відродження, і ніякі страждання не можуть перемогти силу людського духу. Себастьян — молодий римський воїн, що увірував у християнське вчення. Незважа­ючи на катування, він залишився прихильником Христа. На картині Тиціана герой, прив'язаний до дерева та простромлений стрілою, зберігає мужність та самовла­дання. На його обличчі читається глибоке страждання. Червоні відсвіти лиховісно затягують небо, що надає усій картині три­вожного звучання. Але навіть загибель цього прекрасного юнака пробуджує у глядача не безнадійність, а віру у велич людського духу.

 

Тиціан помер з пензлем у руках у віці май­же 90 років, завершуючи роботу над карти­ною «Оплакування Христа». В останні роки він розробив «пізню мане­ру» письма. Вона була настільки новою для свого часу, що не одразу знайшла розуміння у сучасників. Поверхня його пізніх поло­тен, наприклад «Коронування терновим вінцем», на перший погляд, нагадує хаос мазків. Але на відстані ці мазки зливаються, і виникають людські фігури, будівлі, пейза­жі. Ця манера Тиціана була Бенера перед дзеркалом. 1550-ті рр. Портрет Папи Павла Ш з племінниками. 1545-1546 рр.

 

взята на озбро­єння та розвинута живописцями Франції XIX ст. Таку течію у

живописі назвали ім­пресіонізмом У своїх творах Тиціан завжди залишається художником Відродження з вірою у силу та розум людини.

ПІВНІЧНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

Північне Відродження — ця назва закріпилась за мис­тецтвом країн, що лежать на північ від Апеннінського півострова, — Нідерландів, Німеччини, Франції. Так само, як і в Італії, тут починають панувати ідеї Відродження, людина відкриває у собі величезні творчі можливості. Однак між італійським та Північним Відродженням існувала велика різниця. В Італії нове відношення до світу супроводжувалося кри­тичним поглядом на мистецтво середньовіччя і спирало-68 ся на античність. Культура ж північних країн, навпаки, мала за підґрунтя мистецтво середніх віків. Багато форм готичного стилю, що панував у середньовіччі, увійшли до мистецтва Північної Європи. Воно гостріше відображало життєві народні проблеми, було більш демократичним. У цих країнах набула поширення гравюра — один з най­доступніших видів мистецтва. Якщо Італія дала високі зразки архітектури, скульптури та живопису, то на Півночі панували нові досягнення у живописі та гра­фіці, архітектурі та скульптурі.

Однак вплив нових ідей полягає у головному — у змісті мистецтва. Релігійні теми, як і раніше, залишаються основними, але художники по-новому зображують релігійні сюжети. Раніше земний світ був дуже далеким від небесного, тепер художник вдивляється у грішний світ прискіпливіше, а людина сприймається найбільш досконалою частиною цього світу.

Ян ван Ейк (1390-1441) Північне Відродження відкриває нідерландський художник Ян ван Ейк. Його найвідоміша картина «Мадонна канц­лера Ролена» зображує Марію з не­мовлям та замовника — канцлера Ролена, що вклоняється їй. Горда та владна людина, що не

позбавле­на земних пристрастей та

поро­ків, представлена поряд з Богоматір'ю — втіленням гармонії та спокою. У мистецтві середньовіччя, що розділяло небесне та земне, подібне немож­ливо було й уявити. Сцена відбувається у невеличкій капелі (церкві), що крізь її аркади відкриваються безмежні далі, розді­лені річкою. Цей пейзаж змушує нас згадати «Джоконду» Леонардо.

П.Брейгель.Фламандські прислів'я. Фрагмент.1559р.

Тільки у Леонардо пейзаж абстрагований, умовний, а у Ван Ейка ми бачимо вози та людей, казкові замки та зелені пагорби. Краса ^^ реального світу у картині —„ є такою ж діючою особою, як і Мадонна з немовлям. В іншій картині «Подружжя Арнольфіні» кожна деталь має особливий зміст, Картина створювалась як весіль­ний портрет італійського купця Джованні Арнольфіні та його дружини. Тут кожен предмет має, окрім очевидного, ще й таємне значення. Так, собачка втілює затишок домашнього вог­нища, апельсини — райське блаженство, свічка —' присутність Бога, ідо освячує по­дружню обітницю.

Ієронім Босх (1460-1516)

І.Босх. Віз сіна. Центральна частина триптиха. 1480- 1485 рр.

 

Наприкінці XV ст. творить один із найбільш загадкових майстрів — Ієронім Босх. Його картини, сповнені іносказань та влучних життєвих спостережень, фантастичні і в той же час на диво реальні. Творчість Босха глибоко пов'язана з народною свідомістю, недарма деякі народні прислів'я стали зміс­том його картин. Наприклад, «Віз сіна» ілюструє мудре прислів'я: «Світ — це копиця сіна, і кожен бере з неї те, що у змозі нести». На копиці Босха розташувались закохані. До воза з усіх боків прямують люди, і кожен намагається урвати якомога більше сіна. Відбуваються бійки, сутички, і лише блакит­не небо, пагорби, що ховаються вдалині, зберігають спокій та байдужість до суєтних турбот людей.

ВІДРОДЖЕННЯ У НІМЕЧЧИНІ.

Німецьке Відродження дало людству багато видатних майстрів. Однак, відкривши для себе красу оточуючого світу, німецькі майстри все ж залишились вірними ба­гатьом ідеалам релігійного середньовіччя. їх надихала не героїчна античність, а християнські чесноти. Людина відчувала себе хазяїном власної долі.

Альбрехт ДюРер (1471-1528).

Перше місце серед художників Німецького Відродження належить Альбрехту Дюреру. Син ювеліра, переселенця з Угорщини, він залишив батьківське ремесло й у 24 роки відкрив власну майстерню. Художник писав портрети своїх співгромадян. Однак значно більші доходи йому приносили тиражі гра­вюр на дереві. Завдяки їм ім'я Дюрера стало відомим на території усієї Німеччини. Набожних німецьких обивателів особливо вразили 15 гравюр Дюрера до останньої книги Нового Завіту — «Апокаліпсиса». На одній з них він зобразив чотирьох верш­ників, що уособлювали Голод, Мор, Війну та Смерть. Вони вихором мчать на конях, змітаючи на своєму шляху молодих і старих, багатих і бідних. Так Дюрер уявив загибель роду людського. Якщо люди не ста­нуть на шлях добрих справ, то ніхто не уникне розплати за свої гріхи — такою була ідея цієї серії гравюр. Дюрер здійснив дві поїздки до Італії, що підсилили гуманістичну лінію його творчості. Так само, як і великі італійські майстри, Дюрер прагнув до наукового пі­знання світу та людини. Він орга­нічно поєднав готичні традиції з прийомами італійського Чч Відродження. Найкращі * твори Дюрера вражають влучністю спостережень і досконалістю графічної мови.

Славою останніх років життя художника стала картина «Чотири апостоли». Дюрер подарував її міській раді Нюрнберга. Святі Іоан, Петро, Павло та Марк ніби застеріга­ють людей від єресей, що викликані числен­ними пристрастями та оманами. Картину супроводжують тексти зі Святого письма. Іоан та Павло стоять ближче до глядача, їхні фігури яскраво освітлені. З темряви видно високе чоло Петра та палаючі очі Марка. Чотири апостоли — це люди Відродження, незалежні та допитливі, стійкі у боротьбі за справедливість та істину.

МИСТЕЦТВО ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ.

У XIV—XV ст. в історії європейського мистецтва відбувають­ся кардинальні зміни. Вони визначають долю мистецтва на кілька століть. Цей переворот у мистецтві відбувся в Італії та має назву Відродження (французь­кою — Ренесанс). Що ж відроджувалось у мистецтві? Середньовічна культура була звернена до споглядання божественного, вічного, а епоха Відродження у центр світобудови ставила людину, вона знову звернулась до реального світу, так само, як і античне мистецтво. Таким чином відроджується античні ідеали, звідси й назва всієї епохи. Відродження намагається знайти нові форми мистецтва, поєднати античність та середньовіччя, досягти гармонії земного та небесного.

Хронологічні рамки всієі епохи Відродження (кінецьХШ - перша третина XVI ст.) і пе­ріодизація:

Проторенесанс (дученто, кінець XIII - початок XIV ст.);

Період готичної реакції (треченто, середина і друга половина XIV ст.);

Раннє Відродження (кватроченто, XV ст.);

Високе Відродження (чінквіченто, кінець XV- перша третина XVI ст.).

Поняття "Пізнє Відродження" для визначення особливостей сус­пільного і художнього розвитку Італії в XVI ст.

Джотто ді Бондоне (1267-1337)

Джотто називають передвісником Відрод­ження. Замість чудес, що любили зображати у своїх сюжетах художники, Джотто вводить у живопис достовірну нату­ру. Його мистецтво ще пов'язане із середньо­вічним, але у ньому вже вгадується близькість оновлення усіх засобів живопису. Послідовники Джотто перевершили його у вірності натурі, проте саме Джотто зробив перший крок на цьому шляху. Найбільше враження на сучасників справи­ли розписи капели дель Арена у місті Падуї. Капела (каплиця) знаходилась на місці ан­тичного амфітеатру, звідси й назва «капела при арені». Три ряди фресок, що опоясують це приміщення, розповідають про життя Христа, його Матері, та її батьків — Іоакіма та Анни.

Одна із фресок зображує євангельський сюжет «Сон Іоакіма», коли крилатий Дух приносить звістку про те, що в Іоакіма на­родиться дочка. Сцена сповнена простоти та умиротворення.

Фігури людей у Джотто немов висічені з каменю. Герої його фресок — це люди, що твердо стоять на землі, вони не схожі на середньовічних ангелів. У своєму живописі Джотто

Фрагменти фресок. Капела дель.

Арена в м.Падуі.1310р.

намагався відо­бразити моральний ідеал людини — доброї та стійкої у боротьбі зі злом. Ця думка особ­ливо чітко виражена у фресці «Узяття Христа під варту» («Цілунок Іуди»). Іуда обіймає Христа, щоб закарбувати свій зрадницький цілунок. Чистий і благородний профіль Хри­ста протиставлено грубому профілю Іуди, ясний погляд — підступному, зло — добру. Цей поєдинок відбувається серед натовпу. У єдиному пориві злоби зметнулись вгору мечі, палиці, смолоскипи та списи. Але бла­городний образ Христа, його спокій зупиняє людей, збуджує їхню цікавість. Про самого художника, як про людину, ві­домо дуже небагато. Він був другом великого поета Данте, займався не лише живописом, але й архітектурою, скульптурою. Прожив Джотто майже 70 років, був заможним та відомим художником. Його поховали з великими почестями у соборі рідного міста Флоренції.

Колискою великого мистецтва Від­родження стало місто Флоренція. Флоренція мала успіх у торгівлі, банківській справі, мистецтві. Там народжувались найбільш передові ідеї свого часу, там творили худож­ники: Брунеллескі, Донателло та Мазаччо, що їх називають бать­ками Відродження. Художник вже почував себе не безіменним ремісником, як у середні віки, але майстром, чиї витвори дарують безсмертя.

Філіппо Брунеллескі (1377-1446)