II. Актуалізація опорних знань

Фронтальне опитування:

Б. Мозолевському належать такі слова: «Кургани – немов книги про велику і непросту історію цього народу, а також і про конкретне життя конкретної людини».

Метод «Мікрофон».

- Що він мав на увазі?

- Про що свідчать поховання скіфів?

- Що таке «скіфська пектораль»?

- Охарактеризувати цей витвір мистецтва.

Робота з картками:

1 варіант – стиль, що панував у скіфському мистецтві:

а) рослинний;

б) звіриний;

в) грецький.

2 варіант – золота пектораль знайдена археологом:

а) В. Хвойкою;

б) Б. Мозолевським;

в) О. Петровським.

3 варіант - хто витіснив скіфів із Північного Причорномор’я:

а) кіммерійці;

б) перси;

в) сармати.

ІІI. Мотивація пізнавальної діяльності.

Керівник.

Сучасники сприймали Скіфію як країну з чіткими географічними кордонами, на територію якої поширювалася влада скіфів. Відповідно до цього скіфськими називалися земля, ріки, що протікали по ній, та племена, які жили в межах цієї території, незалежно від того, чи вони були справді скіфськими, чи тільки залежними від них (слайд 2).

Робота в групах (гуртківці отримують картки і протягом 5 хв. готують короткі повідомлення):

- «Розселення скіфів» (слайд 10)

- «Джерела з історії скіфів» (слайд11)

- «Скіфське суспільство» (слайд12)

- «Заняття скіфів» (слайд 13)

- «Релігія скіфів» (слайд 14)

IV. Вивчення нового матеріалу.

Уздовж морського узбережжя Скіфія займала простір від Танаїсу (Дону) до Істру (Дунаю) і приблизно таку ж протяжність (600-700 км) мала вглиб країни. Найважливішою рікою Скіфії був Борисфен (Дніпро). На захід від нього через землі Скіфії протікали Гіпаніс (Південний Буг), Тірас (Дністер); Істр був межею, що відокремлювала Скіфію від Фракії. Через скіфську територію текли п'ять лівобережних приток Істру: Пората, Тіарант, Арар, Напаріс і Ордесс, з яких на сучасній карті розпізнають ріки Прут, Серет і Арджеш.

Найважче виявилось ототожнити ріки на схід від Борисфену. Місцезнаходження таких рік, як Пантікап, Гіпакир і Геррос, точно не встановлено. Танаїс, що служив східним кордоном, який відокремлював скіфську землю від савроматів, був, без сумніву, Дон; Сіргіс, притоку Танаїсу, ототожнюють з Сіверським Дінцем. Не маючи чіткого уявлення про витоки і течії рік, Геродот вважав, що всі вони беруть початок з великих озер і течуть з півночі на південь.

Згідно зі своїми географічними уявленнями Геродот дає таку загальну картину розселення племен в Скіфії та за її межами. У пониззі Бугу, безпосередньо на північ від Ольвії, жили калліпіди («прекраснокінні») яких називали також елліно-скіфами. На північ від них, вздовж Бугу, в місці найбільшого зближення його з Дністром, жили алазони. Ще далі на північ територію між Бугом і Дністром заселяли скіфи-орачі; межею їх з землею алазонів була одна з лівобережних приток Бугу, що називалась Ексампей – в перекладі означає «Святі шляхи». Вода цього джерела була гіркою і непридатною для вживання. На сучасній карті місцевість і гірке джерело Ексампей ототожнюються з р. Синюхою. Калліпіди, алазони й скіфи-орачі займалися землеробством. Причому скіфи-орачі вирощували хліб на продаж: вивозили його лишки в грецькі колонії, переважно в Ольвію.

З опису західних і північно-західних земель Скіфії видно, що в межах її території жили племена Правобережного Лісостепу, нащадки чорнолісців, які ввійшли до складу Скіфії під назвою скіфів-орачів. Алазонів, найвірогідніше, можна зіставляти з групою фракійських племен, що розселилися між Південним Бугом і Дністром і на захід від нього — на сучасній території Молдови. На користь цього припущення говорить і те, що на цій широті не було іншого народу з осілою, землеробською культурою. Що ж до калліпідів, то цей землеробський народ зі змішаною елліно-скіфською культурою добре локалізується в Нижньому Побужжі, на північ від Ольвії, між Південним Бугом і Тілігулом.

На схід від Дніпра, за Геродотом, проживав ще один народ — скіфи-землероби, сама назва яких говорить про спосіб їхнього господарського життя. Існує припущення, що скіфи-землероби жили в прибережній частині степової течії Дніпра, на обох його берегах. Однак широкими археологічними дослідженнями, проведеними на цій території, жодних слідів землеробського населення VI—V ст. до н. е. тут не виявлено, а тому скіфами-землеробами можна вважати осілі племена Лівобережного Лісостепу, пов'язані культурою, походженням й етнічною належністю зі степовим скіфським світом.

Степова зона на захід і схід від Дніпра була ареною панування кочових племен. Серед них Геродот називає скіфів-кочовиків і царських скіфів. Останні займали район лівобережних степів до Азовського моря і Дону, а також Степовий Крим. Скіфам-кочовикам належала більш західна частина степів. Археологічно виділити ознаки, які б дали можливість відрізнити культуру царських скіфів від скіфів-кочовиків, неможливо.

Таким чином, у межі Скіфії, крім іраномовних племен, до яких належали царські скіфи, скіфи-кочовики і скіфи-землероби, ввійшла також група змішаного греко-скіфського населення з околиць Ольвії, частина фракійських (найімовірніше — гетських) племен між Дністром і Дунаєм та частина давньослов'янських племен Лісостепового Правобережжя.

Нескіфські племена

Племена скіфів-орачів та, можливо, скіфів-землеробів належать до предків сучасних слов'ян. Щодо етнічної приналежності інших племен Скіфії, у вчених існує багато різних гіпотез.

Величезний простір від Верхнього Дністра до Дніпра займає ряд схожих між собою "скіфських" чи "скіфоподібних" культур: київська, східноподільська та західноподільська. На Лівобережжі розташовані пам'ятки подібної до попередніх ворсклинської групи. Більшість учених вважає, що це було місцеве землеробське праслов'янське населення.

Скіфи-орачі вели осілий спосіб життя. Їх господарство та культура розвивалися не тільки на місцевому грунті, а й у тісних взаєминах з культурами сусідніх племен, зокрема власне скіфських племен Північного Причорномор'я. Серед городищ, що були центрами скіфів-орачів, виділяються: Трахтемирівське, Мотронинське, Пастирське, Шарпівське (Середнє Подніпров'я), Немирівське, Северинівське (Південне Побужжя), Вищеольчедіївське, Григорівське, Гуменецьке (Середнє Подністров'я).

Споріднені зі скіфами-орачами племена Лівобережжя вважають скіфами-землеробами (саме їм належать пам'ятки ворсклинської групи).

Також на Лівобережжі Геродот та інші автори "розміщували" місто Гелон. Близько 25 років проводились археологічні дослідження на одному з найбільших городищ Скіфії - Більському (його площа займає понад 4000 гектарів), укріплення якого простягнулися у вигідному місці на перехресті водних та сухопутних шляхів (річка Ворскла та Муравський шлях). Це городище було центром ремесла та обміну. Воно було заселене не повністю: люди проживали лише на Західному та Східному укріпленнях. Вважають, що Більське городище є не що інше, як місто Гелон. Давні автори стверджували, що Гелон заснований вихідцями з грецьких міст Північного Причорномор'я, або гелони проживали раніше на Північному Кавказі. Політичний устрій Гелона чимось нагадував грецькі поліси – влада гелонського царя («Басилея»)поширювалась лише на місто та його околиці. Вплив, цього міста-держави виходив за межі долини Ворскли. Городище в той же час не змогло захистити його мешканців від навали сарматів, які буквально змели багато городищ південної частини лісостепу.

Південніше земель скіфів-орачів, у межиріччі Дунаю та Дністра, як і раніше, мешкали агафірси, плем'я фракійського походження, витіснене скіфами-орачами з Подністров'я.

На південь від скіфів-орачів, в середній течії Південного Бугу, проживали алазони, нез'ясоване за етнічною приналежністю плем'я.

На північ від скіфів-орачів, у басейні Прип'яті знаходять пам'ятки, які вчені схильні вважати старожитностями неврів. Припускають, що саме неврами залишено багато архаїчних гідронімів (назв водойм) в басейні Прип'яті. Можливо, що неври Геродота - це змішане в етнічному плані утворення, яке являє не тільки балтійське, ай праслов'янське населення на території Українського Полісся.

Візантійський історик 6 ст. Прокопій Кесарійський повідомляє, що вже тоді існували три гілки слов'ян: венеди (у басейні Віспи), анти (у Подніпров'ї) і склавіни (на Дунаї). Прокопій Кесарійський так описував найдавніших слов'ян: «Племена ці, склавинів і антів, не керовані однією людиною, але здавна живуть у народовладді... Вступаючи в битву, більшість іде на ворога пішими, маючи невеликі щити й списи в руках... Всі вони високі й дуже сильні...».

Скіфський Неаполь

Незважаючи на войовничість скіфів, у той час їх уже почали тіснити з півночі сармати, і Крим, оточений морем, уявлявся їм природним прихистком. Весь півострів і пониззя Дніпра у цей період носили ім'я Малої Скіфії. У III ст. до н. е. у Криму, на річці Салгир, поблизу сучасного Сім­ферополя, будується нова скіфська столиця – Неаполь (скіфська назва залишається невідомою — скіфи не мали писемності), греки ж іменували його Новим містом, або Неаполем.

Скіфський Неаполь розташовувався на високому плато на південно-східній околиці сучасного Сімферополя. Місто досягло розквіту в епоху правління царя Скілура у 2 ст. до н. е. Скіфські правителі зосередили в своїх руках усю торгівлю пшеницею. Неаполь стрімко зростав і укріплювався. Місто було обгороджено оборонним муром, котрий досягав восьми метрів заввишки і шести завширшки. Головна брама скіфської столиці була виготовлена з дубових брусів, у надбрамних вежах удень і вночі вартувала сторожа. На всьому протязі міського муру через кожні 50-60 метрів розташовувалися ще шість веж. За брамою знаходилася головна площа з палацами та храмами, знать мешкала в кам'яних будинках, ремісники тулилися в землянках і юртах. Загальна площа міста досягала 20 га. Археологи виявили, що не золото, а пшениця була головним скарбом Малої Скіфії. Тому скарбниця царів розташовувалася під плитами дороги, прокладеної вздовж фортечного муру там приховувалося 60 зернових ям, до кожної з яких уміщалося по кілька тонн пшениці. У 275 р. н. е. Неаполь Скіфський було повністю зруйновано кочівниками-готами, що вторглися на півострів.

У II ст. до н. е. починається конфлікт між скіфами і грецькими колоніями, особливо Херсонесом і Боспором. Шукаючи захисту громадяни міст звернулися до правителя Понтійського царства (на території сучасної Туреччини) Мітридата VI Євпатора. Він відіслав до Криму свого полководця Діофанта, який захопив Неаполь. Проти понтійського царя спалахує повстання скіфів, яке очолив колишишній раб боспорського царя Савмак. Його проголошують царем Боспору.

Однак Діофант розбив армію повстанців, а самого Савмака захоплю­ють, перевозять до Понту і там страчують. Пізніше інший полко­водець Мітридата Неоптолем знищує флот скіфів, а також основу скіфської армії – кінноту. Це завдає нищівного удару по скіфах. Скіфські міста в Криму існували до III ст. н. е., поки не були знищені готами, а решта Північного Причорномор’я була захоплена сарма­тами.

Та занепад Скіфської держави наближався. У Скіфії спостерігаються кризові явища. Жага наживи скіфської знаті виснажила фізичні та матеріальні можливості рядового населення Степу й Лісостепу.

Йде криза ідеології скіфського суспільства. До того ж, на думку науковців, серед чинників економічної руйнації Скіфської держави було погіршення кліматичних умов і висихання степу, зникнення трав’яного покрову внаслідок інтенсивного випасання худоби. На початку III ст. н. е. Велика Скіфія причорноморських степів припинила своє існування. Але самі скіфи не зникли з історичної арени. Не пізніше початку III ст. н. е. відносно щільно заселений степовий простір Північного Причорномор’я був обезлюднений. Скіфське населення зосередилося в річкових долинах Нижнього Дніпра, річок передгірського Криму, нижнього Дунаю.

Саме там історія пізніх скіфів продовжувалася.

З середини II ст. н. е. північно-причорноморські степи заселяють кочові племена сарматів, які належали до східно-іранської групи. Але це - вже інша історія.

Нащадки скіфів.

Геродот писав, що самі скіфи називали себе сколотами. Словом «скіфи» греки іменували всіх іраномовних кочівників на території від Дунаю до Середньої Азії. А середньовічні візантійські хроніки називали Великою Скіфією навіть Київську Русь.

І все ж таки саме скіфи часів царя Атея створили першу державу на території Східної Європи. Це була своєрідна кочова імперія, до складу якої, окрім племен іранського походження, входило прадавнє населення українського Лісостепу та, ймовірно, предки слов'ян. Тільки цим і можна пояснити той глибокий слід, котрий залишив скіфський період у культурі, мові й традиціях слов'ян. Чи не дивно, що за дві з половиною тисячі років в українському прикладному мистецтві можна виявити мотиви і елементи так званого «скіфського звіриного стилю»?

У результаті численних переселень, нашесть завойовників і колонізації в античні часи в жилах населення України змішалася кров багатьох племен, а в культурі — найрізноманітніші впливи. Зона степів на півдні та сході країни являла собою справжній «прохідний двір»: із найрізноманітнішими намірами сюди приходило багато народів, і кожний з них залишав свій слід. Були серед них і легендарні трипільці, й грецькі поселенці, й прадавні іранські народи – фракійці, кімерійці, скіфи й сармати, готи, гунни, авари, угорці, хазари та ще безліч інших, чиї імена нам сьогодні не відомі. Кілька століть предки слов'ян жили пліч о пліч зі скіфами, в складі єдиної держави, і пам'ять про це не стерлася в наступні століття. Можливо, саме там вожді протослов'ян набули першого досвіду управління державою, котрий застосовували при створенні могутньої Київської Русі.

V. Закріплення вивченого.

Керівник. Отже, узагальнимо

- Про які археологічні культури нескіфського кола ви дізналися на сьогоднішньому занятті?

- Покажіть межі їх розселення на карті.

- Якими ознаками вони відрізнялися від культури скіфських племен?

- Які причини занепаду скіфської держави?

VI. Висновок.

Якщо писемних свідчень про життя та побут скіфських племен досить чимало, то етнічні спільноти, що були сусідами скіфів у період залізного віку, залишились поза увагою тогочасних істориків. Тому, про матеріальну культуру нескіфських племен, ми довідуємося лише з археологічних досліджень. Починаючи з III ст. до н.е. скіфська держава зменшується в розмірах та поступово занепадає. Найвідомішим в той період є місто Неаполь Скіфський, про яке збереглося багато свідчень античних авторів. Та епоха занепаду Скіфської держави невпинно наближалась і була зумовлена як об’єктивними (висихання степу), так і суб’єктивними причинами (криза ідеології скіфського суспільства). З середини II ст. н.е. північно-причорноморські степи заселяють кочові племена сарматів.

 

 

Тема: Сармати в Україні. Взаємовплив землеробських та кочових культур.

Мета: - ознайомити гуртківців із писемними джерелами про сарматів та археологічними знахідками, які доводять існування сарматського населення;

- розкрити особливості суспільного розвитку та культури сарматських племен;

- розвивати вміння аналізувати, порівнювати, робити висновки, будувати структурно-логічні схеми, працювати з історичними текстами;

- познайомити з поняттями і термінами: «кочовики», «Велике переселення народів», «сармати», «нерівність»;

- формувати стійкий інтерес учнів до вивчення історії;

- виховувати у гуртківців негативне ставлення до насильства в будь-якому прояві, повагу до давніх предків України, які творили її історію.

 

Тип заняття: засвоєння нових знань.

Обладнання: таблиця археологічної періодизації, картки, друковані завдання, карта України, атласи, фотокартки, зразки археологічних знахідок.

Хід заняття

І. Організаційний момент

Повідомлення теми та мети заняття.