Угорсько-польський похід 1352 р.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Угорсько-польський похід 1352 р.



Головним джерелом і для походу 1352 р. служить нам Дубницька хронїка; її оповіданнє положив я в основу представлення сього походу в текстї. Справедливо одначе завважено вже попереднїми дослїдниками, що оповіданнє її про поворот Людовика на Угорщину писане вже не очевидцем, а на підставі чужих оповідань, з других рук. Коли звернемо одначе увагу на докладність оповідання про самий похід, то найбільше правдоподібним виводом буде, що або сам автор оповідання або його кореспондент брав участь в походї, але вертав ся не з королем, а з військом, і тому в оповіданню про поворот Людовика закрали ся ріжні помилки в означенню міст, через котрі Людовик ішов і в датах. Але з виїмком тих покручених назв, і се оповіданнє так докладне, богате й правдиве, що варте всякого довіря. Зрештою оповіданнє хронїки знаходить собі потвердженнє і в иньших джерелах. Так про штурм Белза оповідає з анальоґічними подробицями недавно видана грамота Людовика з 28/XII 1352 — наданнє одному з участників кампаній Новаку сину Петровому (опубліковане в Vjesnik kr. hrvatsko-slavonsko-dalmatinskoga zemaljskoga arkiva, т. VII вип. З, 1905 — Iz arkiva za Zeljeznom ч. 12, про нього замітки мої в Записках Н. тов. ім. Ш. LXXIII c. 158). Король згадує тут: cum nos pridеm quoddam castrum Belz nominatum, in regno Rusie habitum, in quo quidem Lituani cum Ruthenis nostris infidelibus in contumeliam nostri culminis conuenerant, cum valido nostro exercitu obsedissemus, predictus Novak armis succinctus, ad fossatum predicti castelli (in quo fluviorum cursus congirans, ipsum castellum ambiebat) festinatis passibus properando, subiectis ipsius fossati insilit undis et ad menia predicti castelli perveniens, actus militares, ut miles agilis, strennue dimicando peregit; sub quo castello nobis intuentibus letali vulnere exstitit sauciatus. Рідко коли оповіданнє може знайти собі таке блискуче потвердженнє в сучаснім документї. Далї згадує про облогу Белза звістний уже нам Зухенвірт (див. прим. 9). Хронольоґїю походу потверджує ще грамота Людовика з 7/III,1352 р., дана in Bardfa — в Вардуєві, на руській границї (по словам Дубницької хронїки Людовик прибув до Сяноку 12/III). Нарештї досить правдоподібно поправляв Губер (ор. c. c. 14) дату: in Welk in dominica ramis palmarum a. D. 1352 — на in Belz (Fejér IX, 2 c. 152).

З польських грамот знаємо, що при кінцї сїчня Казимир був в Сяноку (грамоти в Kodex diplom. Polski І ч. 117, Akta grodz. i ziem. VIII ч. 1, з датою die conuersionis s. Pauli — 25/I): очевидно тут чекав він приходу Людовика. Звістка про пустошеннє Татарами й Русинами Галичини потверджуєть ся запискою т. зв. Генриха Ребдорфського — див. про неї зараз низше.

Супроти того всього абсолютно незрозумілим стає здогад декотрих дослїдників (Линниченко Крит. обзоръ с. 468), що се оповіданнє Дубницької хронїки належить не до 1352, а до 1377 р.! Так само довільний иньший здогад того ж Линниченка, що той белзький воєвода Drozge — то Юрий Наримунтович (ib.).

Що до оповідання про поворот короля то воно певне очевидних помилок і баламуцтв в іменах місць. Король з під Белза приходить на другий день під Lodomeriam, де не міг знайти нїяких запасів, бо все попустошили Татари й Литва, відти in Londniam, де його прийняли з честию, але лишати ся там було небезпечно з огляду на Татар, що зібрали ся там. Далі villа Pridiproch, fiuvium Tartarorum Olth, fl. Ethel, хутор Dobrauihwzca, alpes Ruthenorum, fl. Zereth, Мункач. Рушив король з під Белза десь 1 цьвітня, 5 був уже в Мункачу, проблудивши 4 днї в Карпатах. Що при такім датованню не може бути мови, аби Людовик ішов на Володимир і потім на Серет, се справедливо зауважив уже Ан. Лєвіцкий (Kw. hist. 1889 c. 212-2). Але на пунктї хронольоґії сеї Людовикової подорожі автор і сам собі виразно противить ся, так що його дат не можна брати серіозно: у нього 4 цьвітня Людовик приходить над. р. Olth, і потім іще йде досить довго до Карпатів, 4 днї ходить в горах і приходить 6 цьвітня в Мункач! Полишаючи отже на боцї сю хронольоґію, треба піднести иньші обставини, що виключають можливість думати про Володимир і Серет: Людовик пустив ся на впростець до дому, тільки з 40 особами; в таких обставинах для нього і небезпечно було заїздити під Володимир, і певне навіть в гадку се не прийшло-б. Він мусїв їхати найкоротшою дорогою з під Белза на Мукачів, отже на верхнїй Стрий і на Верецький прохід, імена ж місць покрутив чи той коресподент лїтописця, що оповідав йому про сю дорогу, чи сам він. Відгадувати, як то робив Ан. Лєвіцкий, які місця означають в дїйсности подані ним імена, здаєть ся минї річею безнадїйною ї безхосенною. Досить того, що поданий лїтописцем образ ми можемо узяти як загальну ілюстрацію Львівської землї в 1352 р.

11. Татарські справи 1352 р. (до c. 38).

Так званний Генрих з Ребдорфа (инакше Генрих Нїмий — про нього Lorenz Deutschlands Geschichtsquellen І, c. 146) оповідав під р. 1352: mense martii Tartari et Ruteni pagani cum multis legionibus armatorum contra regem Cracovie intrant Poloniam et unam civitatem vicerunt et terram et homines devastant, tandem armatorum multi sunt occisi et rеvеrsі sunt ad terram suam. — Böhmer Fontes rerum germanicarum IV c 539. Хоч тут, як бачимо, місце близше не означене, але хронольоґія позволяє звести се з звістками Дубницької хронїки про Татар в Галичинї в мартї-цьвітнї. У иньшого сучасника — в продовженню хронїки Матвія Найбурґського (давнїйше званого Альбертом Штрасбурґським) єсть також записка під р. 1352, без близшого часу, але за те з докладнїйшими вказівками на місце татарської війни: rex Lytovie cum auxilio Tartarorum, cum exercitu innumerabili per Russyam, quam quasi destruxit, transiens animo Cracoviam destruendi, cum rehabuisset fratrem suum captivum dudum et cum omnes vicine terre ad eius resistenciam properarent, recessit in Prussiam, in perfidia perseverans — Böhmer Fontes IV c. 284 (про саму хронїку див. Lorenz ор. c. c. 36). Тут, очевидно, іде мова про увільненнє Кейстутом Любарта з неволї, що мало місце в попереднїм, 1351 р., і сей факт лїтописець легко міг помішати з пустошеннями 1352 р. Очевидно, йде тут мова про спустошеннє Галицької Руси.

Під тимже 1352 р. оповідає Фльорентинець Віляні про боротьбу угорського короля з Татарами (кн. 2 гл. 72 — виданнє Gerardi-Dragomani, 1844, Фльоренція). Але як справедливо зауважено, його оповідання — і се, і пізнїйше, під р. 1354, повні очевидних побільшень і помилок; очевидно опирають ся вони на якихось далеких поголосках. В 1352 р, раннєю весною, по його словам 7), угорський король посилав 40 тис. угорських вояків в поміч свому васалеви — rе di Prosclavia infedele до війни з Татарами; di Prosclavia Карамзїн (IV пр. 253), а новійше Губер (ор. c. c. 17) розуміли про Браслав, але се не можливо, як вказав уже Стаднїцкий (Synowie І, c. 167). Я думаю, що в основі сеї звістки лежить поголоска про похід угорського короля під Белз весною 1352 р. і rе di Prosclavia означає Казимира, хоч низше й відріжняєть ся від rе d'Appolonia, себ то польського короля.

Додам, що десь в червнї того року Людовик доносив папі про якісь свої пляни боротьби з Татарами й „иньшими невірними”. Папа супротив того відступив йому десятину церковних доходів на чотири роки й надав права на всї землї, які він би здобув „з рук схизматиків і невірних” — Theiner Monum. Hungariae І ч. 1269 (c. 815) і Fejér IX, 2 c. 169. Виглядають сї панські булї так, як би Людовик писав про Татар, а папа звертав його увагу на схизматиків. Чи не було се заохотою Людовику, аби далї вів боротьбу за Руські землї?

12. Перемирна грамота Казимира і литовських князїв (до c. 89).

Крайнїй термін для означення часу грамоти дають імення участників — мазовецьких князїв: згаданий в нїй князь Казимир мазовецький (брат Юрия-Болєслава) умер в падолистї 1355 р. (Balzer Genealogia Piastow c. 462-3). З другого боку згадки про неволю Любарта й утечу Кейстута не позволяють класти грамоти перед 1351 р. Отже ваганнє можливо тільки в границях сих років 1354-1355. Уже Каро на сїй підставі датував грамоту 1352 роком. З пізнїйших дослїдників Антонович вправдї датував її 1347 р. (Монографіи c. 128), і сю дату повторив Карский (див. низше), але взагалї новійшими часами в датованню сеї грамоти вагали ся головно між 1351 і 1352 р. тільки: перший рік приймали Линниченко (Крит. обзоръ c. 466), Милькович (с. 40), другий Філєвіч (Борьба с. 241), Прохаска (W sprawie c. 27), Іванів (c. 241), Кунїк (збірник c. 160); тільки Андріяшів посував дату аж до р. 1354 (c. 215), а видавцї. Палеограф. снимків (Пташицкий і Соболєвский) відсунули до р. 1350.

По моєму р. 1351 не можна прийняти. Полишаю на боцї вже те, що між утечею Кейстута, яка стала ся коло 20 серпня, і Покровою, що виступає початком перемиря в грамотї. Казимиру в 1351 р. досить трудно було навязати зносини з литовськими князями й привести до перемиря. Але от що головно спротивляєть ся датї 1351 р.: в тім році, як то бачимо з переговорів Кейтута з Людовиком (в Дубницькій хронїцї), Татари були союзникам Польщі, у всякім разї — ворогами литовських князїв, а в перемирній грамотї вони виступають уже по сторонї Литви 8). Супроти того грамота мусить належати або 1352-му або й ще пізнїйшим рокам. За 1352-им р. промовляє та обставина, що тут утеча Кейстута трактуєть ся як ще не передавнена справа. Та й обставини — похід Казимира в серпнї 1352 р., вповнї тому відповідають. Ся подробиця, що перемирє в грамотї визначаєть ся від Покрови до Купала і від Купала на два роки, вказує що уложено воно було десь незадовго перед Покровою

Видана була ся грамота богато разів, у перше у Стрончиньскаго Wzory pism dawnych, 1839. Звичайно цитуєть ся виданнє в Актах Западной Россіи І ч. 1 Новійше й більш наукове виданнє зроблене Карским в Древностях археографической комиссіи московскаго археол. общества т. І c. 543, 1899. Нарештї факсимилє видано в Палеографических снимках русскихъ грамотъ преимущественно XIV вЂка, вид. петерб. археол. институтом, 1903, ч. 46. Ориґінал в варшавськім Головнім архиві.

13. Юрий Наримунтович і Юрий Холмський (до c. 46)

Що до кн. Юрия, згаданого в Яновім оповиданню, то перед Зубрицьким його мали за Наримунтовича, як і треба. Зубрицький, опираючи ся на холмській записи 1376 р., признав його Юриєм Даниловичом, внуком Мстислава Даниловича, автором холмської записи 1376 р., князем холмсько-белзьким (III c. 267). Стаднїцкий, бажаючи помирити сей здогад про Юрия Даниловича з звістками про Юрия Наримунтовича, виставив гіпотезу про двох Юриїв князїв холмсько-белзьких — Наримунтовича й Даниловича: під час походу 1366 р. Казимир зіставив Белз за Юриєм Наримунтовичом, а Холм відібрав від нього й дав Юрию Даниловичу. На попертє сеї штучної гіпотези Стаднїцкий доводив, що Ян відріжняє двох Юриїв, так само як і польско-литовська умова 1366 р. (Synowie Gedymina І c. 13 і далї). В дїйсности одначе Ян зовсїм не дає підстави відріжняти Юрия кн. белзького й Юрия кн. холмського: навпаки він очевидно говорить про ту саму особу. А що князем белзьким був Юрий Наримунтович (він виступає між волинськими князями уже в умові 1352 р.), се не підлягає сумнїву супроти звістки Германа Вартберґе; по його словам в 1377 р. князем белзьким був Georgius filius Narmanten. Щож до двох Юриїв умови 1366 в.: „c князем c Юрієм: і c другим Юрієм”, то тут очевидно говорить ся про Юрия Наримунтовича і Юрия Кориятовича; сей тому й стоїть поруч із Олександром Кориятовичом .

Безпідставність гіпотези Стаднїцкого справедливо виказав уже Ржежабек (Jiri II, c. 136-141, 195-208), але він заразом добачив і в тім Юрию Даниловичу холмської записи 1376 року 9) Юрия Наримунтовича, а саму запись признав фальсіфікатом. Так далеко йти одначе нема потреби, тим більше, що приходить ся робити для такого вивода досить рисковне припущеннє, що автор фальсіфікату не знав навіть, як звав ся батько кн. Юрия на імя (християнське імя Наримунта було не Данило, а Глїб).

Поки не буде вказано певнїйших доказів против автентичности записи 1376 р. (Ржежабкові арґументи на се не вистають), ми можемо припускати, що в 3-ій чверти XIV в. дїйсно були князї Холмські, які сидїли в Холмщинї, але Холмщиною не володїли, а Холмськими тодї були тільки по фамілїї (звідки така фамілїя походила, того не берусь виводити). Подібний здогад висловив уже Лонґінов в своїй статї Грамоты малорусскаго князя Юрия II и вкладная запись кн. Юрія Даниловича холмскаго, 1887.

14. Трактати 1366 р. (до c. 46-8).

Трактат загальний був звісний з виїмків поданих Нарушевичом з латиньского перекладу (Hist. nаr. Polskiego вид. Туровского V c. 272-4) і з реґести в описи коронного архива Кромера (Inventarium privilegiorum in archivo regni, 1862 c. 371-2). Аж в 1890 р. видав Чучиньский копію його з тек Нарушевича, переписану латинськими буквами — Kwart. histor. 1890, III. З того видання передрукували текст трактату Милькович (ор. c. дод. IX) і Довнар-Запольский (Изъ исторіи литов.-польской борьбы). Окрім сеї копії є ще латинський переклад (з котрого цитував Нарушевич), але досї не виданий. Ориґінал мав бути при кінцї XVIII в. в короннім архиві, і ще на початку XIX в. бачив його Чацкий (Нарушевич c. 273, Даниловича Scarbiec c. 210). Тепер він не звісний. Опублїкована копія має деякі писарські помилки, але не будить нїяких підозрінь.

Умова з Любартом опублїкована в 1887 р., в І т. Archiwum Sanguszków, з ориґіналу паперового, з краківського архиву Чорторийських; факсїмілє видано в Палеограф. снимках рус. грамотъ, ч. 8. Підозріння вона в нїкім не будила й не будить, натомість. Філєвіч, виходячи від сеї грамоти, пробував був довести, що грамота загальна противить ся їй: що се фальсіфікат (c. 104-8). Се була одна з найгрубших помилок — яких взагалї чимало в працї Ф., і вона стріла одноголосний протест в науцї. Його арґументи були збиті Чучиньским в його рецензії (Kw. hist. 1891 c. 177), Линниченком (Крит. обзор с. 470-2), вкінцї Довнаром-Запольским в спеціальній статї (Изъ исторіи лит.-польской борьбы за Волынь. Договори 1366 г., 1896). Філєвіч в своїй відповіди (Къ вопросу с. 341) вправдї пробував повторити, в обережнїйшій формі, свої арґументи, але вони не мали нїякого впливу. Навіть проф. Леонтович (Очерки изъ исторіи лит.-рус. права с. 209-212), що взагалї йде вповнї за працею свого колеґи, тут не прийняв його арґументів, ще й зробив йому незаслужений комплїмент, що він, „яко серіозний учений”, вирік ся свого погляду.

Як уже сказано, обидві умови не мають дат. Що вони близькі часом одна до одної, се ясно видко з порівняння їх змісту: умова з Любартом служить очевидним доповненнєм до загальної умови. Дату 1366 р. викомбінував уже Нарушевич, на підставі порівняння загальної грамоти з оповіданнєм Длуґоша, і дїйсно ся дата єдино можлива, з тих причин :

Грамота ся показує своїм змістом, що була наслїдком великого воєнного успіху Польщі. Трудно припустити, аби такий успіх був промовчаний в польських джерелах (у Яна), отже грамоту сю треба звязувати з одним із звістних нам успішних походів Польщі — рр. 1349, 1366,1377.

До р. 1377 її не можна привязувати, бо укладає умову Казимир, названий так по імени в загальній умові, а і в Любартовій титулований польським королем. Рокови 1349 противляться такі факти:

Ольгерд і иньші участники згадують в трактатї про своїх синів; в умові не фіґурують зовсїм Татари, що були таким важним чинником в 1349 і дальших роках.

Вкінцї рішають близькі подібности загальної умови з оповіданнєм Яна про р. 1366: Белз і Холм признають ся за Казимиром, Юрий Наримунтович і Олександр Кориятович виступають як васалї Казимира. (З Олександром разом виступає й Кориятович Юрий, що мабуть разом із братом мав бути управителем Володимирської чи иньшої землї). Супроти сього всього не може бути сумнївів, що маємо умови звязані безпосередно з походом 1366 р., і то — судячи по великим уступкам, які в них роблять литовські князї — зараз по поході, під депресією від нього.

Я спиняю ся над сею хронольоґією близше, тому що окрім заміток до Любартової умови в Archiw. Sang. c. 152, що не вичерпували справи, пізнїйші дослїдники не застановляли ся на сїм питанню, а тільки покликували ся один на одного — Філєвіч c. 105, Линниченко с. 470, Д.-Запольский с. 4 (Милькович, Леонтович, Іванів зовсїм не застановляють ся над сим).

Далї треба зазначити, що сепаратна умова Любарта мусїла бути уложена де що пізнїйше по загальній умові (відносини сих двох умов і їх згідність, особливо на пунктї територіальних справ виказав особливо повно Д.-Запольский в згаданій статї). Але нїщо не вказує на те, аби дїлив їх значнійший час. Сепаратна умова була, очевидно, уложена перед святом св. Дмитра, 26 жовтня (одна годъ минетъ Дмитриевъ день). Ми бачили Казимира в Опатові, мабуть як вертав ся з походу, 17/X 1366. Нїщо не противить ся припущенню, що перед тим, десь в середнїх днях жовтня 1366 р. уложив він свою угоду з Любартом, а перед тим — нпр. в вереснї або в остатнїх днях серпня — загальну умову з литовськими князями.

Загальна угода була вічною згодою, як сказано в текстї. Против сього арґументує широко Леонтович, 1. с., але його арґументація виглядає просто на непорозуміннє супроти виразних слів умови. Що до сепаратної умови, то тут єсть непевність, а власне в словах: „а кто пойдеть на мене, королеви помагати мнЂ на моЂ неприятелЂ безо всякоє хитрости и льсти, а мнЂ королеви помагати, ольна 10) годъ минеть — Дмитриєвъ день”. Звичайно се розуміють так, що тут означаєть ся речинець, до якого укладаєть ся перемирє: на оден рік від св. Дмитра. Але можна толкувати й инакше: від коли умова війде в силу, себ то від Дмитрова дня („годъ” значить також і речинець).

До часів безпосередно по кампанії 1366 р. по всякій правдоподібности належить лист Кейстута й Любарта до громади м. Торуня, звісний досї тільки в виривках (Срезневскій памятники древ. письма 2 c. 191, ориґінал тепер невідомо де) і досї не датований близше. Торуняне просять позволення їздити через Берестє до Луцька в торговельних справах, і Кейстут з Любартом дають їм свобідну дорогу на Дорогичин, Мельник і Берестє до Луцька. Очевидно, Володимир тодї не належав до литовських князїв, бо нема про нього згадки.

15. Грамота Людовика про Любартові заходи в Галичинї(до c. 52).

Видавець, др. Прохаска кладе сей лист „на другу половину 1376 р.”, звязуючи його з оповіданнєм Яна про напад Литви на Сендомирщину. Але при тім він зауважив трудність таку, що тодї Людовик був на Угорщинї, а Єлисавета в Польщі, тим часом як з документа виходить противне, отже здогадуєть ся, що в копії є помилка, й треба читати навпаки — що Людовик обіцяв привести військо з Угорщини, а Єлисавета з Польщі. Але така поправка річ небезпечна, а й потреби в нїй нема, бо здогади дра Прохаски зовсїм довільні, і виведена ним дата здаєть ся минї хибною.

Не може бути сумнїву, що грамота ся звернена кудись на Галицьку Русь — alios cives nobiles Russie очевидно може означати тільки міщан з Галицької Руси (можливо — і з Холмсько-белзькою землею разом, але тільки вкупі з Галичиною). Зрештою такі слова як sicuti semper fideles reperti fuistis на адресу Волинян звучали б хиба як глузуваннє. Можливо, що грамота ся була адресована до Львовян, як припускає д. Прохаска, хоч на се не маємо близших вказівок; але у всякім разї се були Галичане. Від р. 1372 до 1379 правив в Галичинї вповнї самостійно, принаймнї фактично, Володислав Опольський. Чи правдоподібно, аби грамота видана під час його управи й адресована до підвласних йому міщан так вповнї іґнорувала особу сього dominus et haeres Russiae, „господаря й самодержця”, як се робить наша грамота? Я думаю, супроти сього час від осени 1372 і до початку 1379 р. для сеї грамоти вповнї виключений, і властиво зістаєть ся тільки час між смертю Казимира й іменованнєм Володислава, падолист 1370 — жовтень 1372, та час між уступленнєм Володислава й смертю Єлисавети, сїчень 1379 — грудень 1381 р.

Така ситуація, що Людовик був у Польщі, а Єлисавета на Угорщинї мала місце три рази: в першій половинї 1376 р., в серединї 1377 і в осени 1381 р. (див. документи з сих часів в Kodex dypl. Pol., Kodex Małop. I і III). Супроти сказаного вище, два перші моменти здають ся мало правдоподібними, зістаєть ся третїй — але тодї Єлисавета стояла над могилою. Одначе з грамоти не конче виходить так, що Людовик був тодї в Польщі, а Єлисавета на Угорщинї. Її стилїзація також вповнї можлива в таких обставинах, коли й Людовик і Єлисавета були або в Польщі або на Угорщинї, а такі моменти знаємо зимою 1370/1 р. і в серпнї 1375 — коли вони обоє були в Польщі, і Кошицький зїзд 1373 р. та час від зими 1379/80 р. і до приїзду короля до Польщі в осени 1381 р. — тодї вони були обоє в Угорщинї, скільки знаємо. Отже властиво маємо виберати між зимою 1370/1 р. і рр. 1379-80. Вибір тут не легкий. Поголоска про смерть Людовика нпр. скорше-б могла вказувати на часи перед його смертию, але иньші обставини вказують скорше на час безпосередно по р. 1370 і на мій погляд перехиляють вагу рішучо на користь зими 1370/1 р.

Насамперед по кампанїї 1377 в. Любарту не до Галичини було — скорше мав би на оцї утрачені волинські землї. Заходи коло Галичини, змагання прихилити до себе галицьких міщан відповідають скорше обставинам безпосередно по успіхах 1370 р. на Волини. А вже рішучо вказує на се, по моєму, кінцева фраза: et certa iura, consvetudines et veteres gracias clemencius conservemus, бо про потвердженнє прав і привілєґій галицьких міст король міг говорити в перших початках свого пановання над Русию, але яке-б значіннє мала ся фраза в устах Людовика в 1379-80 рр.?.

Кампанїя 1377 р.

Джерела: Ян — Monum. Pol. h. II c. 678-9, Rocznik Kujawski — ib. III c. 212, Герман з Вартберґе — Scr. r. pruss. II c. 114-5. Всї отсї оповідання доповняють одно друге. Про саму війну дають деякі подробицї Ян і Герман. Ян каже про облогу Белза й Холма, у Германа Людовик облягає Белз, а тим часом його війська беруть duo alia castra Ruthenorum — оден можна уважати за Холм, другий мабуть треба признати якимсь Любартовим замком. По сїм Любарт і якийсь Koddere filius Algarden (Коригайло? Корибут? чи може Кориятович?) добровільно, з жінками й дїтьми своїми віддали ся на ласку короля й зложили йому присягу вірности. Про покору Любарта каже й річн. Малопольський, докладнїйше вичисляючи відібрані від Юрия замки — Белз, Холм, Грабовець, Городно й Всеволож. Ся звістка інтересна, бо показує виразно, що до Юрия належала не тільки Белзька, а й Холмська земля, і обидві були забрані Людовиком.

Що Кейстут був посередником, виходило-б з отсих слів Яна: ibique cum castrenses (в Белзї), licet sit castrum firmissimum et (in)-expugnabile, tamen spe defensionis frustrati (додати essent і положити дротинок, опущений видавцем, — через те й виходить неясність), — Keystutho de Troky duce Litwonorum mediante, Georgius castrum Belz g. Ludovico praesentavit.

Длуґош, опираючи ся на Янї й річн. Куявськім, Доповняв їх оповідання деякими подробицями: Людовик іде per alpes Sanocenses, облога Холма тріває тиждень, між участниками походу вичисляють ся деякі поіменно. Трудно розріжнити тут власні додатки Длуґоша від того, що міг би він зачерпнути з якогось нам незвістного джерела. Робить він зрештою й виразну помилку: каже, що Людовик віддав Белз назад Юрию Наримутовичу.

Хронольоґію походу дають грамоти, видані під Белзом — Kodex Małop. III ч. 893-4. Штрельке, в примітцї до Германа (с. 114), пробував викомбінувати час походу з дат угорських грамот і вказує на грамоту з 14/VIII in Clusvar, але сю дату приходить ся відкинути.

Що Белзько-Холмська земля була віддана Володиславу Опольському, показують звістки про його надання тут в рр. 1377-9 (див. Baliński і Lipiński Starożytna Polska II c. 835). Потверджує се й звістка Яна про угорських старост 1382 р.: між городами, обсадженими ними, бачимо й забрані в 1377 р. замки Городло, Кремінець, Олеське, Лопатин.

17. Роман Брянський(до c. 66).

Сей Роман згадуєть ся з своїм титулом у перше в 1375 р., разом з иньшим Романом кн. новосильським, в походї в. кн. московського Дмитра на Твер — Воскр. II c. 22 (Роман Михайловичь дьбрянскій). Перед тим в перемирній грамотї Ольгерда з Дмитром московським, уложеній десь коло 1371 р., між союзниками московського князя виступає й „князь великий Романъ”, без титула (Собраніе госуд. І c. 52). Зотов (ор. c. c. 97) уважав його сим Романом Михайловичом брянським, тим часом як Соловйов уважав його князем рязанським (І c. 966), а Іловайский (Сочиненія І c. 110), простуючи, що такого не було, вважав його князем новосильським, згаданим в иньшій умові, 1402 р. (Собраніе І c. 66-7, пор. вище c. 62). Зотов арґументує титулом великого князя; се дїйсно арґумент, хоч і не дуже сильний: вправдї титул вел. князя тодї уживав ся широко, але таки дуже неправдоподібно, щоб умова назвала новосильського князя великим. А що між тодїшнїми князями тяжко дошукати ся иньшого відповіднїйшого Романа, то таки ще найскорше сю згадку треба прикласти до Романа Михайловича. Титул великого князя в такім разї вказував би, що сей князь не був завсїди тільки титулярним; але чи мав він якісь значнїйші землї в тім часї, в р. 1370-1, того не можна знати.

Можливо, що в Брянську сей Роман сидїв іще перед Ольгердовим походом 1356 р., бо з тих часів (від смерти Глїба Сьвятославича, 1340) про брянський стіл не маємо звісток. Тяжше вже припустити, що по окупації 1357/8 рр. Брянськ відібрано від Ольгерда — хиба він сам наслїдком якоїсь комбінації віддав Брянськ Роману? Квашнїн-Самарін (По поводу Любецкого синодика — Чтенія моск. 1873, IV c. 219-220) нпр. здогадуєть ся, що Роман був перед тим князем чернигівським, але Ольгерд перевів його до Брянська, а Чернигів віддав сину — Дмитру. Зотов (с. 219) думає, що Роман міг дістати Брянськ назад від литовських князїв по поворотї Дмитра Ольгердовича з Москви в 1388 р., а Чернигів в 1393 р., по відібранню його від Корибута: тому, мовляв, Роман і зветь ся князем брянським і чернигівським перед смертю. А Леонтович (Очерки с. 171) навіть твердить, покликуючись на IV Новг., що Роман правив Брянськом як намістник Витовта в р. 1402, себто вже по своїй смерти! Полишаючи на боцї сю недорічність, як бачимо, й иньші гадки все будуть гіпотезами, для яких джерела не дають властиво нїякої підстави.

У всякім разї під час перемиря 1371/2 рр. Роман не був уже князем брянським, бо в тій же грамотї згадуєть ся уже „князь Дмитрий бряньский” — Ольгердович. Коли не перед тим, то по тім невдовзї мусїв Роман стратити й Чернигів, де засїв иньший Ольгердович. Взагалї Роман сходить на безземельного або дуже малоземельного служебного князя; в сїй ролї він виступає в Смоленську яко намістник з руки Витовта, і в такій ролї наложив він головою: Юрий смоленський, здобувши в 1401 р. Смоленськ, убив його тут. Давнїйша русько-литовська лїтопись, 1 Софійська й Супрасльська, оповідаючи про сей епізод, звуть Романа князем брянським, Тверський збірник — князем чернигівським і навіть великим (князя великого Романа черниговского) — див. Ученыя зап. II отд. с. 43, Пол. собр. V с. 252, Супрасльская рукопись с. 136, Тверская лЂт. с. 471. Любецький синодик записує його так: „вел. князя Романа Михайловича чер(ниговскаго) убыєнного от князя Юрія смоленского”.

18. Литовські князї в Сїверщинї(до c. 68).

Звістки про сїверських князїв литовської династиї так скупі, що навіть в найголовнїйших питаннях про них висловляли ся суперечні погляди. Полишаю на боцї маловажне для нас ґенеальоґічне питаннє — хто був старший, Дмитро Ольгердович чи Дмитро Корибут (я вважаю старшим Дмитра Ольгердовича, з огляду на ґенеальоґічні записки. Воскр. І c. 255, 4 Новг. c. 72, 1 Соф. c. 236, Тверської лїт. c. 626, а сьому не противить ся й та обставина, що він дістав Брянськ, а Корибут Чернигів: Брянськ був волостию реальнїйшою, хоч історичне першенство було по сторонї Чернигова). Важнїйше для нас питаннє, що теж зістаєть ся не ясним: які кождий з них мав волости на сїй точцї не могли з'орієнтувати ся й найбільш авторитетні дослїдники.

Так Стаднїцкий думав, що Корибут (він уважав його старшим від Дмитра) держав Брянськ і Новгород, а Дмитро Ольгердович — Трубчевськ; в дальшім результатї з того виходить у нього, що сї обидва Ольгердовичі еміґрували до Москви (Bracia Jagiełły c. 41-2, 110). Антонович уважав Дмитра Ольгердовича старшим, а володїннями його — Чернигів і Трубчевськ; Корибута мав він також за князя брянського й новгородського (Моногр. c. 115). Вольф був поставив під сумнївом князюваннє Дмитра Ольгердовича в Чернигові в своїй першій працї (Ród Gedymina c. 91-2), але в новійшій (Kniaziowie litewsko-ruscy c. 336-8) уважає Дмитра князем Брянська, Трубчевська й Чернигова, так що Корибуту (його він уважає молодшим) зістав ся тільки Новгород. Аж недавнїми часами, в однім часї дали справедливе обясненнє сеї справи Леонтович (Очерки c. 157-8) і особливо Зотов (с. 137-146), що ширше й докладнїйше застановив ся над сею справою 11). Вони виказали зовсїм основно, що Корибут був князем чернигівським і новгородським, а Дмитро Старший — брянським і трубчевським.

Се дїйсно мабуть так. Насамперед — що Корибут володїв Новгородом сїверським, се не підлягає сумнїву: маємо кілька грамот його рр. 1386-1388, де він і сам себе зве Demetrius alias Koributh dux Litwanie, dominus et heres Nouogrodek, князь Дмитрий инЂмъ именемъ Корибут, князь новгородьский и сЂверьский — Codex epist. Vitoldi ч. 29, Собраніе грамотъ Вильна и Трок І ч. l, Dzialyński Zbiór praw litewskich c. 2, Archiwum Sanguszków I ч. 9 i 10 12).

Далї треба сконстатувати, що Дмитро Ольгердович князь брянський, згаданий в перемирній грамотї р. 1371 (Собр. госуд. грам. І с. 52) і потім в повісти про битву з Мамаєм (Воскр. II c. З6), не Корибут, а одна особа з князем Дмитром Ольгердовичом трубчевським, що під час походу московського війська на Сїверщину піддає Москві Трубчевськ і переходить до Москви (Воскр. II c. 34). Сей Дмитро Ольгердович, перейшовши до Москви в 1379 р., дістав там в державу Переяслав суздальський, брав разом з братом Андрієм участь в битві з Мамаєм 1380 р. і аж в р. 1388 вернув ся назад на Литву. Маємо його грамоту з кінця 1388 р., писану, очевидно, зараз по поворотї, де він уневажнює свою присягу, зложену в кн. московському, й обіцяє служити Ягайлу: „коли ся воротимъ, сложивъ той слюбъ, тогда хочемъ кголдовати королеви” — Срезневский СвЂдЂнія о малоизв. нам. ч. LIII, Собраніе грамотъ Вильны ч. 3. Тим часом Дмитро-Корибут перед тим, в рр. 1386-8 видав кілька присяжних грамот Ягайлу, і в них нема нїякого натяку на те, щоб він колись еміґрував до Москви; очевидно, в тих лїтах він був в в. кн. Литовськім, і до нього не можна прикладати звісток про того Дмитра Ольгердовича-еміґранта (як то робив Стаднїцкий). Звістка про смерть Дмитра кн. брянського в битві на Ворсклї 1399 р. також, очевидно, належить до Дмитра Ольгердовича Старшого, бо Корибут жив іще в р. 1404 і згадуєть ся в тім роцї під тим іменем в лїтописних компіляціях — Полное собр. лЂтоп. IV с. 107. V c. 253.

Отже Дмитро Старший мав Брянськ і Трубчевськ, Корибут — Новгород. Се певно, лишаєть ся тільки розібрати справу з Черниговом. Вона опираєть ся о Любецький синодик. В нїм маємо дві записки: „вел. князя Димитрія черн(иговского) и брата єго князя Йоанна — вел. князя Иоана Скиргалай” і „князя Димитрія Олгердовича и княгиню єго Анну и сыновъ ихъ князя Михаила, князя Иоанна”. По всякій правдоподібности тут маємо ми двох осібних князїв, то значить Дмитра-Корибута й Дмитра Старшого (повторень в Синодику не сконстатовано, а й ріжниця в титулї: „князь великий” і просто „князь” за сею гадкою промовляє, хоч титулованнє великих князїв в Синодику не всюди переведене й видержане одностайно).

Вибір рішає така обставина, піднесена особливо Леонтовичом: ґенеальоґія литовських князїв в Воскресенській лїт. (І c. 255) у ”Дмитрея Трубецкого” Ольгердовича виказує сина Михайла (пор. ґенеальоґії у Временнику моск. общ. ист. и древностей Х c. 138, 223), иньші ґенеальоґії двох синів — Михайла й Івана (Временникъ c. 82), і від Михайла ведуть рід князї Трубецькі. Річ не дуже певна, чи кн. Трубецькі пішли дїйсно від Дмитра Ольгердовича: вони могли бути звязані з ним на тій підставі, що Дмитро Старший, в звістцї про його приїзд до Москви, зветь ся князем трубчевським. Але досить того, що ґенеальоґи, привязуючи до нього рід князїв Трубецьких, мали на гадцї Дмитра Старшого і його синів Михайла й Івана. Тим часом як раз синів Михайла й Івана, як ми бачили, має Дмитро безтитульний, з чого-б виходило, що друга записка Синодика про Дмитра належить до Корибута, і значить — він був князем чернигівським. Яв бачимо, вивід льоґічно правильний, але опертий на комбінації джерел не дуже певних, тому й приналежність Чернигова Корибуту лишаєть ся тільки правдоподібною.

Що до Стародуба, то в Любецькім синодику читаємо: „князя Патрикія Давидовича стародубскаго пріємшаго аггелскій образь и княгиню єго Єлену, сына ихъ князя Іоанна”. В Гедиминовій династиї знаємо Патрикия Наримунтовича, що виступає в Новгородї Великім в рр. 1383-6 як князь, і потім знову зявляєть ся там в р. 1397 (1 Новг. c. 381, 382, 4 Новг. с. 90-l, 93, 102). Його батько Наримунт мав християнське імя Глїба (1 Новг. c. 331), отже Патрикий Давидович вповнї відповідав би Патрикию Наримунтовичу (бо Глїб він же й Давид, як Борис другим іменем Роман). Про князюваннє сього Патрикия в Стародубі безпосереднїх вказівок нема, але що в 1380-х рр. був в Стародубі князь з литовської династиї, на се маємо вказівку в двірських рахунках Ягайла: в 1388 р., як раз в тім часї, коли Патрикий полишив уже Новгород, був у нього в гостях dux Starodubski — Rаtiones сurіае Vlad. Jagiellonis c. 76, під днем 30/VIII; що в той день у короля були duces Lytvanorum et Rutheni, двічи згадано під тим же днем. Ще виразнїйшу вказівку дають звістки про його сина Олександра; так записка використана Карамзїним каже, що 1397 р. в сїчнї приїздив до Москви „князь Александр Патрикієвичь Стародубскій” (Карамзїн V пр. 254), отже син Патрикия, що звав ся по батьковій волости Стародубським. Він згадуєть ся потім з тим же титулом не раз — в. р. 1398-1403, в Литві й Московщинї: Raczynski — Codex dipl. Litwy c. 256 (пор. Codex ер. Vitoldi c. 179), Акты зап. Рос. I с. 28, Пол. собр. лЂт. IV с. 106, V с. 252, VI с. 132, Воскр. II с. 75-6, пор. I с. 238, Codex epist. Vitoldi ч. 352 і 362); про нього будемо говорити ще низше. Батько й син виступають разом під р. 1408: разом з Свитригайлом тодї приїхали до Москви „князь ПатрекЂй звенигородскій и князь Александръ звенигородскій, ис Путивля князь Федоръ Александровичь”, і з ними, між иньшими боярами, також бояре стародубські — Воскр. II c. 82. Не може бути сумнїву, що маємо тут Патрикия і Олександра стародубських, але чому вони звуть ся тут князями Звенигородськими, се зістаєть ся досї не виясненим зовсїм. Ґенеальоґія кн. Голициних толкує, що вони звали ся так від Звенигорода на Днїстрі (!) (Древняя рос. вивлїтида IV c. 164-7), а Зотов додає ще здогад, що сей Звенигород дістав Патрикий мабуть від Витовта (!) по відїздї з Новгорода (c. 127), але се все, розумієть ся, чисті неможливости. Вже скорше можна-б думати на Звенигород московський — чи не держав його якийсь час Патрикий від московського князя? Але таких вказівок не маємо.

Той князь Федор Александрович з Путивля, що в зацитованій московській записцї виступає разом з Патрикиєм і Олександром, міг би виглядати на Олександрового сина, тим більше що в сусїдстві — в Путивлю сидїв Патрикиїв син Федір; але се чиста гіпотеза, яку висловляю тільки до річи. Натомість Василь Патрикиєвич рильский не підлягає сумнївам: його з сим титулом згадують оповідання 4 Новгородської й Никонівської компіляциї про битву на Ворсклї, де він наложив головою. Він зветь ся тут „Феодоръ Патракієвичь князь рыльскый” (Пол. собр. IV с. 104, Никон. III c. 174), тим часом як у иньших версіях сього оповідання він зветь ся князем волинським (велынскій) (Воскр. II 73, 1 Соф. 251), або навить „волоським” (Давн. рус.-лит. лїтоп. — Уч. зап. с. 43).

Що до иньших князїв, то нпр. русько-лит. лїтоп. ширших редакцій каже, що Чернигів мав кн. Константин Ольгердович (кодекс Євреінова: ”Костянтинъ удЂлъ его Чернигов і Черторызскост”, код. Биховця: Konstantyn udel icho Czernihow a Czartoryiesk — Пол. собр. XVII с. 377 і 501). Переважна більшість істориків іґнорує зовсїм сю звістку, тільки Смолька (Kejstut і Jagiełło c. 9) пробував її реабілїтувати. Вольф (Ród Gedymina c. 82, 87, 95, Kniaziowie c. 18, 337) тільки реєструє сю звістку, анї боронячи, анї збиваючи. Леонтович (Очерки с. 135-6) пробував довести, що се не Чернигів, а Чернихів на Волини. Я думаю, що автор сеї звістки розумів в кождім разї Чернигів (Леонтович безпотрібно транскрібує се на Чернихів), але весь сей ґенеальоґічний екскурс лїтописи має такий пізно лєґендарний характер, стільки містить баламуцтв, що й сеї звістки про Чернигів не можна брати як серіозну джерелову звістку.

Далї Леонтович на підставі наведеної вище (c. 452-3) записки Любецького синодика, де згадані разом Дмитро (Корибут) і Скригайло, висловив здогад, чи Скригайло не був князем чернигівським якийсь час разом з Корибутом? На потвердженнє він вказує на грамоту в Актах Южн. и Зап. Р. І ч. 2; але грамота ся властиво нїчого не в силї довести — дуже добре могла вона бути видана Скиргайлом і тодї, як він сидїв у Київі. Зотов (с. 147) виставив анальоґічний здогад про Михайла Євнутєвича, теж записаного в Любецькім синодику — що він мусїв мати якусь волость в Сїверщинї, але і се також лише здогад.

19. Оповіданнє русько-литовської лїтописи про окупацію Поділя Ольгердом(до c. 79-81)

Тенденційність сього оповідання і його недокладности старав ся виказати особливо Дашкевич (ЗамЂтки c. 75-6). Але з піднесених ним закидів властиво тільки оден зовсїм певний: що Київщина була забрана Витовтом по походї на Поділє, а не перед ним; все иньше — або тільки одностороннє осьвітленнє фактів, або такі річи, де занадто мало знаємо, аби закидати помилку авторови (як в справі заставу Поділя). Навпаки пророблена Дашкевичом аналїза показує, що при дрібних недокладностях, зовсїм природних в оповіданню писанім кількадесять лїт по подїях, в оповіданню лїтописи значнїйших помилок або умисних перекручень не можна вказати, отже в головній основі воно варто довіря. Так напр. коли лїтопись каже, що на Поділю перед Кориятовичами не було нї одного города „нї деревом рубленого анї каменем будованого”, то тут, очевидно, треба розуміти укріплення, городи-замки. Істнованнє



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.192.254.246 (0.017 с.)