Змова руських князїв 1480 р.

Про змову сю старша лїтература: Stadnicki Bracia c. 177-80 і 192-5, Антонович Монографіи І c. 240-1, Иловайскій Ист. Россіи II c. 288-9, Wolff Kniaziowie c. 5-6. Слїдом на виходї першого видання сього мого тому вийшла книга дра Папе Polska i Litwa na przełomie wieków średnich, де осібний, дуже старано зроблений роздїл спеціально присьвячений „змові князїв”. Кілька доповнень до його виводів дав в своїй рецензії сеї книги В. Бучинський (Записки т. 75). Сим вичерпуєть ся вся лїтература сього цїкавого епізоду, далеко не розслїдженого так, як він того заслужив.

Передо усїм хронольоґія сеї справи. Всї давнїйші дослїдники — Стаднїцкий, Антонович, Іловайский, приймали без всяких остережень оповіданнє Нарбута до його дати включно, у нього ж весїлє Більського відбуваєть ся в падолистї 1482 р., і тодї викрито змову. Тим часом в писанім зараз по подїї листї хелминського воєводи конспірація відкриваєть ся перед Великоднем; любецька хрониїка день, визначений собі конспіраторами, кладе на вербну недїлю 1481 р., а Супрасльська лїтопись дає докладну й очевидно — вірну дату скарання конспіраторів: „в лЂто 6989 индик. 14 мца авгус. 30, при воєводЂ виленском пану Олехну Судимонтовичу, а троцком пану Мартину Кгастовьтовичу” (ся докладність і правильність записки — пор. реєстри воєвод у Вольфа — вказує, безперечно, на сучасність).

Приймаючи вище подану дату конспірації — цьвітень 1481 р., Папе пробував одначе представити так, що відомости про неї дійшли до короля ще в 1480 р., і вони нагло спинили Казимира в приготованнях до війни з Москвою (c. 64-5). До такого представлення змусила Папе звістка московських лїтописей про якісь усобицї, що стримали Казимира, і записка ґданської хронїки, що вже виразно називає змову „руських панів” причиною, чому Казимир вернув ся з походу — він був остережений і вернув ся з жінкою й сином до Литви (Script. rerum prus. IV c. 687). Але звістка московських лїтописей про усобицї сюди не належить: др. Папе перериває фразу, а лїтописне оповіданнє далї поясняє про які усобицї говорить: „тогда бо воєва МенгирЂй царь перекопскій королеву Подолскую землю”. І про конспірацію князїв сї лїтописи говорять потім як про річ зовсїм нову. В ґданській хронїцї про конспірацію згадано подвійно: раз під 1480, другий під 1481 р. і очевидно, вона має тут дублєти — короткі звістки, з яких одну звязано з війною 1480 р., а другу занесено під осїнь 1481 р., коли скарано участників змови. Очевидно, хронїку складено згодом по подїях, і так з'явив ся дублєт конспірації, якимсь полїтиком перенесений на 1480 р., як причина наглого звороту в полїтицї Казимира. Бо ж нїяк не можна думати, щоб коли Казимир дїйсно довідав ся про змову ще під осїнь 1480 р. і таїв ся з своїми відомостями, то про се знали б в Ґданську, і щоб мало місце таке друге несподїване відкритє змови в 1481 р., коли нитки сеї змови правительство тримало ще з осени 1480 р.

Що до обстанови, в якій мав відбути ся напад на Казимира, то маємо два зовсїм відмінні мотиви: плян нападу на ловах, і змову на весїлю. Сей другий дуже неправдоподібний, бо знову викрито в останнїх тижнях великого посту, коли весїля бути не може. Одначе оповіданнє про недавнє весїлє кн. Більського, що мусїв тїкати по першій шлюбній ночи, читаємо уже в московських лїтописях. Нарбутове оповіданнє, можливо, тільки розвиває сю згадку старих лїтописних компіляцій. Але саме те старше лїтописне оповіданнє, може бути, тільки розвинуло в такій романичний формі дїйсний факт, що Більський, утїкши до Москви, заходив ся, щоб дістати з вел. кн. Литовського свою жінку, з якою — се вповнї можливо — незадовго перед тим оженив ся. Другий мотив — про плян нападу на Казимира на ловах, хоч переказаний по горячим слїдам, може бути такою-ж лєґендою, як я вже натякнув у текстї, хоч напр. Папе приймав се оповіданнє як зовсїм певне.

Старші дослїдники приймали, що князїв стято в Київі, і не без драматичности малювали образ кари довершеної над Олельковичом на очах Киян (Антонович, 1. c.). Але погляд сей нї на чім не опертий. Висловив його Стаднїцкий, в формі здогаду, але опирав ся при тім по части на такій непевній основі, що мовляв се мусїло стати ся в Київі, бо київська лїтопись має про се докладну дату, по части — просто на помилцї. Він читав текст листу Більського zdradzieckim obyczaiem osądzili w Kijowie, тим часом в Скарбцї, звідки він бере цитату, стоїть „osadzili”, а в ориґіналї — „зрадили”. Здогад Стаднїцкого повторив уже в катеґоричній формі Антонович, а за ним Іловайский. У Нарбута (VIII c. 228) князїв вішають у Вильнї.

Повстаннє Глинського.

Повстаннє Глинського в новійшій лїтературі не було відповідно оброблене. Специяльні працї тільки давнїйші або взагалї безвартістні: Leasmann Fürst Glinski (Biographische Gemälde, II). Берлїн, 1830, Waraka De ducis Michaelis Glinscii contra Sigismundum regem Poloniae et m. ducem Lithuaniae rebellione, Берлїн, 1868, статя Бартошевича — Encyklopedya powszechna X c. 7-16, De Laveau KniaŸ Michał Gliński, szkic historyczny — Dziennik Polski, 1880-1 (ч. 296, 298-301 і 1) і осібно — Львів, 1881. Крім того: Карпов у згаданій дісертації (гл. V, с. 128 і далї, — він обмежаєть ся тільки кампанїєю 1507 р., і то не використовує всїх джерел), Антоновича Монографіи І c. 241-4, Pułaski Stosunki z Mendli-Girejem chanem Tatarów perekopskich, 1881, c. 99 і далї, 123 і далї; вкінцї Wolff Kniaziowie (c. 80-5) властиво найцїннїйше з цїлої тої лїтератури.

З джерел історіоґрафічних для історії повстання мають особливе значіннє Децій і Ваповский як сучасники. Порівняннє їх оповідань з иньшими джерелами доказує їх достовірність: й короткому оповіданню Деція й далеко ширшому — Ваповского не можна зробити нїяких поважних закидів. Масу самостійних, але дуже непевних звісток і подробиць дає Стрийковскій, і між ними не легко вибрати зерно з полови. Подекуди ми можемо сконтролювати його, і тодї одно оправдуєть ся, друге знову показуєть ся неправдою. Так нпр. реляція Глинського й иньші документи потверджують звістки про походи Глинського під Клецьк і на Новгородок, про пустошеннє Білої Руси й „загони” Глинського під Вильном. Але нпр. звістку про прихід йому в поміч Дашковича з 20.000 кінноти рішучо збиває та ж реляція і мовчаннє иньших джерел. Маршрут Глинського, де Мозир здобуваєть ся вже після иньших походів, стоїть в суперечности з иньшими джерелами. У Стрийковского Глинський здобуває й Туров, але Туров був його маєтністю. З того виходить, що там де Стрийковского не можемо сконтролювати, його звістки треба приймати cum grano salis. Пишучи на Білій Руси, він міг зібрати деякі відомости про повстаннє й 50 лїт пізнїше, але знову як письменник некритичний і охочий до фантазій, не всюди міг виріжнити правду, не одно міг додати від себе, або помилитись.

В новійшій історіоґрафії сї оповідання Стрийковского наробили чимало заколоту. Напр. проф. Антонович тим способом описує успіхи Глинського в Київщинї: ”Люде з Київського князївства стріли Василя Глинського радо. Довідавши ся, що повстаннє Глинського має на метї відновленнє самостійного руського князївства, міста відчиняли йому ворота, земяне прибували в його табор і складали йому присягу. Славний староста черкаський і канївський Остафій Дашкович получив ся з ним на чолї полків своїх повітів. Кияне думали, що настав час, коли їх місто стане знову столицею великого руського князївства” — Монографіи І c. 243. Сей живий образок ш. автор опер головно на оповіданню Стрийковского, але Стрийковский (II c. 346) каже тільки, що Василь Глинський був обложив Житомир і Овруч (Zytomira i Owrucza dobywał, — але, видко, не взяв і що йому присягли деякі київські бояре й шляхтичі. Про сам Київ анї згадки, й очевидно, що Київа Глинський навіть не пробував здобути: инакше в кореспонденції Жиґимонта з Менґлї-ґераєм про Київ ми б про се почули (див. особливо лист 101 в збірцї Пулаского). Що до Остафія Дашковича з черкаськими і канївськими полками, то тут стала ся така історія: Стрийковский каже, що Дашковича прислав був в. кн. Василь з московським полком в поміч Мих. Глинському в Мозир: Wasil w. x. moskiewski przisłał mu na pomoc Ostaphija Daskiewicza onego sławnego kozaka (który się był do niego przedał, jako miał obyczaj) z dwudziestą tysięcy ludzi moskiewskich jezdnych. Двадцять — тисячний московський полк з Дашкевичом на чолї — се фантазія або побільшеннє, хоч се повторяють і нові дослїдники (Пулаского Ostafi Daszkiewicz — Szkice I c. 243, Welff Kniaziowie c. 83); але що Дашкевич дїйсно був післаний до Глинського з Москви, се потверджує сьвідоцтво Івашка Немирича — у Бонєцкого Poczet rodów litewskich c. 243 (з Литов. Метрики). Антонович, видно, уважав Дашкевича за канївського й черкаського старосту, й відти виросло його представленнє; але канївським і черкаським старостою Дашкович став не скорше як в 1514 р. — див. Пулаский 1 c. c. 244.

Що успіхи Глинського в Київщинї зовсїм не були значні, найлїпше видко з того, що в своїй реляції до Москви він не згадує про Київщину нїчого.

Взагалї сучасні листи й документи дають дуже важний матеріал до доповнення й сконтрольовання хронїстів. На першім місцї стоїть реляція Глинського, вислана в Москву з його післанцями під час повстання, але перехоплена в Литві — видана в Актах Зап. Россіи II ч. 20 під хибною датою 1507 р. Далї, дуже важні відомости містять листи Жиґимонта до Менґлї-ґерая, зібрані у Пулаского Stosunki z Mendli-Cirejem ч. 99-104 (перед тим більша частина її видана була в Актах Зап. Россіи т. II). Важний також лист Жиґимонта до в. кн. Василя з червня 1508 р. в Актах Зап. Рос. II ч. 36. На жаль судові зізнання звязані з повстаннєм не видані всї; в Актах Южной и Зап. Россіи І ч. 46 подане інтересне, цитоване вище зізнаннє Колонтаєва, але нпр. зацитоване у Бонєцкого Poczet c. 243 зізнаннє Немирича не видане й досї.