Міжнародні організації у координації глобального економічного розвитку

 

Нині не існує завершеної системи координації глобального економічного роз­витку. Водночас характерною рисою сучасного міжнародного простору є його органі­заційно-структурований характер. Міждержавні стосунки, зіткнення національних ін­тересів, вирішення існуючих протиріч завжди, рано чи пізно, включають у дію систе­му міжнародних організацій та міжнародно-правових режимів глобального, регіональ­ного чи субрегіонального рівня (рис. 1.1).

Організація Об’єднаних Націй (ООН) є типовою глобальною системою. Вона знаходиться у центрі розгалуженої системи великих та малих міжнародних організа­цій і протягом майже 50 років після Другої світової війни була найбільш впливовою міжнародною організацією глобального рівня, яка виконувала роль арбітра у міжна­родних суперечках, сприяла послабленню напруги та зміцненню міждержавної ста­більності і була важливим інститутом попередження воєнних дій та збройних конфлі­ктів. Стаття 1 Статуту ООН говорить про те, що головною метою діяльності Організа­ції є підтримка міжнародного миру та безпеки, і з цією ціллю вона буде здійснювати ефективні колективні дії задля попередження та усунення загрози миру та придушен­ня актів агресії або інших порушень миру і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, залагодження або вирішення міжнародних суперечок або ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.

ООН має шість головних органів: Генеральну Асамблею, Раду Безпеки, Еконо­мічну і Соціальну Раду, Раду з Опіки, Міжнародний Суд і Секретаріат.

Рада Безпеки, згідно зі Статутом, несе головну відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки. У 1965 році кількість її членів було збільшено з 11 до 15 (перша поправка до Статуту): п’ять постійних членів – Великобританія, Китай, Росія, США, Франція – і десять членів, які обираються Генеральною Асамблеєю на два роки за географічною ознакою. П’ять з десяти членів переобираються щороку. На відміну від інших органів ООН, тільки Рада Безпеки має право приймати рішення, обов’язкові для виконання всіма членами ООН.

Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) – головний орган з координації еконо­мічної діяльності ООН та спеціалізованих установ, пов’язаних з ООН. Важливість цього органу засвідчує той факт, що на нього припадає майже 70% всіх бюджетних ресурсів, а також персоналу ООН. У 1965 році кількість членів Економічної і соціаль­ної ради було збільшено з 18 до 27 і в 1973 році – до 54 членів (друга і четверта поправки до Статуту). По регіонах представництво розподіляється так: 14 місць – квота Африки, 10 – Латинської Америки, 11 – Азії, 13 – Західної Європи й інших країн і 6 – країн Східної Європи.

Як один із шести головних органів ООН Економічна і Соціальна Рада має такі функції і повноваження:

– обговорює міжнародні економічні і соціальні проблеми глобального і міжга­лузевого характеру і розробляє рекомендації щодо політики з цих проблем для країн-членів і для системи ООН;

– проводить дослідження, складає доповіді, розробляє рекомендації з міжна­родних проблем в економічній і соціальній сферах Генеральній Асамблеї, членам Організації та зацікавленим спеціалізованим установам;

– заохочує держави до дотримання прав людини і основних свобод для всіх;

– скликає міжнародні конференції і розробляє для подання Генеральній Асам­блеї проекти конвенцій з питань, що входять до її компетенції; консультує відповідні неурядові організації з питань, які входять до її компетенції та ін.

Світова організація торгівлі (СОТ) – заснована 8 грудня 1994 року, і є спадко­ємицею Генеральної угоди по тарифам і торгівлі (підписана 23 країнами в 1947 році). ВТО створена з метою регулювання торгово-політичних відносин учасників на основі багатосторонніх угод, в тому числі: Генеральної угоди по тарифах і торгівлі 1994 року; угоди по технічних бар’єрах в торгівлі, по зв’язаних з торгівлею інвестиційних заходах; по субсидіях і компенсаційних заходах; Антидемпінгового кодексу; Гене­ральної угоди по торгівлі послугами (ГАТС); Угоди по торгових аспектах прав інте­лектуальної власності (ТРИПС) та ін.

ФАТФ (FATF) – Група з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням «брудних грошей» – впливовий міжурядовий орган, зі штаб-квартирою в Парижі, створений у липні 1989 року на паризькій зустрічі глав держав «Великої сімки», який об’єднує на сьогодні 34 країни і 2 міжнародні організації.

Необхідність створення ФАТФ була зумовлена двома основними причинами:

– розвитком наркоманії і зростаючою фінансовою могутністю наркосиндика­тів та інших організованих злочинних груп.Таким чином, на першому етапі пріорите­том цього органу була боротьба з відмиванням доходів, отриманих від торгівлі нарко­тиками.

Сьогодні діяльність ФАТФ має три головних напрями:

– поширення дії прийнятних рекомендацій на всі континенти та регіони зем­ної кулі;

– перевірка рівня виконання в державах-членах та інших державах заходів для боротьби з відмиванням брудних грошей, заснованих на 40 рекомендаціях ФАТФ (діють з 1990 року);

– відстеження загальносвітових методів і схем відмивання злочинно нажитих капіталів і розробка контрзаходів.

Отже, важливою сферою діяльності ФАТФ є моніторинг типології нових мето­дів відмивання грошей, що застосовуються у злочинному світі, а також верифікація превентивних і запобіжних заходів і методів протидії цьому явищу.

Українське законодавство закріпило ряд базових принципів, визначених «Соро­ка рекомендаціями ФАТФ». Але через зволіканням з прийняттям цих принципів Україна 1 вересня 2001 р. була включена до «чорного списку» ФАТФ. Причини щодо включення України були такі:

№4 – відсутність обов’язкового моніторингу усіх фінансових систем;

№8 – відсутність законів з приводу регулювання фінансових інститутів;

№10 – не надання фінансової звітності, щодо підозрілих фінансових операцій;

№11 – не бажання фінансового сектору допомагати відповідним органам з при­воду перешкоджання відмивання брудних грошей;

№14 – фіктивні компанії;

№15 – складність визначення власників компаній;

№16 – складність визначення керівного складу компаній;

№23 – участь злочинних угруповань у відмиванні грошей;

№24 – відсутність законів, які б регулювали обмін інформацією між міжнарод­ними правовими організаціями;

№25 – небажання приймати адекватні заходи у відповідь на порушення законо­давства.

Підставою для виключення України з «чорного списку» стало прийняття Вер­ховною Радою України законів України «Про внесення змін до Закону України по за­побіганню протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом» від 24 грудня 2002 р. (набув чинності в червні 2003 р.), «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексу України» від 16 січня 2003 р., «Про внесення змін до деяких законів України з питань запобігання використання банків та інших фінансових установ з метою легалізації коштів, одержаних злочинним шляхом» від 6 лютого 2003 р., постанови Кабінету Міністрів України «Про утворення у складі Мініс­терства фінансів України Державного департаменту фінансового моніторингу» від 10 січня 2002 р. № 35, а також затвердженої постановою Кабінету Міністрів України Програми протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, на 2003 р. від 29 січня 2003 р. № 140.

Ці та інші заходи, яких вжили законодавчі та виконавчі гілки влади України, да­ли підстави ФАТФ на пленарному засіданні в Парижі в лютому 2003 р. скасувати дію додаткових заходів протидії (санкцій) щодо України. А у тексті підсумкового доку­мента чергового пленарного засідання ФАТФ у Берліні (16-20 червня 2003 р.) зазнача­ється, що «ФАТФ вітає триваючий прогрес України щодо поліпшення системи бо­ротьби з відмиванням коштів та підтримує Уряд України в його зусиллях у цьому напрямку. Якщо Україна триматиме поточний темп реформування, то її можуть за­просити подати Імплементаційний план найближчим часом». Подання Імплемента­ційного плану боротьби з відмиванням «брудних» грошей в Україні було надіслано на розгляд ФАТФ уже у вересні 2003 р.

На черговій сесії ФАТФ, що відбулася 25-28 лютого 2004 р. в Парижі, Україну було виключено зі списку країн, що не сприяють боротьбі з відмиванням доходів, отриманих злочинним шляхом. Експерти цієї міжнародної організації дали позитивну оцінку діям законодавчої та виконавчої влади України щодо контролю за фінансови­ми потоками в національній банківській і страховій системах. Водночас рівень тініза­ції української економіки і фінансів все ще залишається надто високим. Він суттєво перевищує рівень тінізації економіки країн Центральної Європи. За оцінками Світово­го банку, в Угорщині рівень тінізації економіки не перевищує 25 %, у Чехії та Словач­чині – 18- 19, у Польщі – 27,6 %.

Важливе місце в системі інституціональних структур регулювання світової еко­номіки займають міждержавні валютно-кредитні організації. Процес розвитку міжна­родних валютно-кредитних відносин історично характеризувався створенням розгалу­женої інституціональної структури, до складу якої входять як глобальні, так і регіональ­ні валютно-фінансові установи. Ключову роль відіграють міжнародні фінансові інсти­тути об’єднані під назвою «Бреттон-Вудські інститути» і, зокрема, Міжнародний валю­тний фонд (МВФ) та Світовий банк, які сформовані у 1944 році і залишаються провід­ними міжнародними валютно-фінансовими установами, найважливішою ланкою сучас­ної інституціональної структури міжнародних валютних відносин. Первинний розподіл обов’язків між ними передбачав, що МВФ повинен бути інститутом співпраці і викону­вати регулювальні, консультативні й фінансові функції у валютно-фінансовій сфері, а Світовий банк повинен бути переважно інститутом розвитку.

Міжнародний валютний фонд – міжнародна валютно-кредитна організація, метою якої є сприяння розвиткові міжнародної торгівлі і валютного співробітництва встановленням норм регулювання валютних курсів і контролю за їх додержанням, вдосконалення багатосторонньої системи платежів, надання державам-членам коштів у іноземній валюті для вирівнювання платіжних балансів. Фонд здійснює свою діяль­ність як спеціалізована установа ООН і практично є інституціональною основою су­часної міжнародної валютної системи. МВФ має такі цілі:

– сприяти міжнародному співробітництву забезпеченням механізму для кон­сультацій та погоджених дій стосовно міжнародних валютних питань;

– сприяти збалансованому зростанню міжнародної торгівлі з метою підви­щення рівня зайнятості та реальних доходів населення, розвитку виробничих можли­востей країн-членів;

– сприяти стабільності валют і впорядкованим валютним відносинам та запо­бігати конкурентному знеціненню валют;

– сприяти створенню багатосторонньої системи платежів та переказів по по­точних операціях і прагнути до ліквідації валютних обмежень;

– тимчасово надавати спільні ресурси Фонду державам-членам (за відповід­них гарантій) з метою виправлення ними порушень рівноваги їхніх платіжних балан­сів, уникаючи заходів, котрі могли б завдати шкоди на національному або міжнарод­ному рівнях;

– скоротити терміни і масштаби дефіциту платіжних балансів.

Згодом країни-члени визначили для МВФ і додаткові функції та обов’язки залежно від потреб часу.

Світовий банк – багатостороння кредитна організація, яка складається з п’яти тісно пов’язаних між собою установ, загальною метою яких є надання фінансової до­помоги країнам, що розвиваються, і країнам з перехідною економікою за рахунок роз­винутих країн. Групу Світового банку складають: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій (БАГІ), Міжнародний центр розв’язання інвестиційних суперечок (МЦЗІС). Світовий банк як один із спеціалізованих фінансових інститутів ООН має сприяти виконанню страте­гічного завдання: інтегрувати економіку всіх країн-членів із глобальною системою господарювання і таким чином сприяти підвищенню якості життя у бідніших країнах до рівня розвинутих країн.

Банк міжнародних розрахунків (БМР) створено у 1930 році на основі міжуря­дової угоди шести країн – Бельгії, Великобританії, Італії, Німеччини, Франції та Япо­нії – і конвенції цих держав з Швейцарією. Первинною метою створення Банку було врегулювання проблеми німецьких репарацій за результатами Першої світової війни. Зараз членами Банку є 41 держава з Європи, Азії та Америки, які представленні їхніми центральними банками. БМР – найстаріша міжнародна організація в галузі між народ­ного валютного співробітництва.

Відповідно до статуту Банк виконує дві основні функції: сприяння співробітни­цтву між центральними банками країн-членів Банку і забезпечення додаткових спри­ятливих умов для міжнародних фінансових операцій. Банк здійснює регулювання міжнародних розрахунків і розробку нормативних документів з банківського нагляду за допомогою трьох комітетів, які працюють під егідою БМР і за підтримки його сек­ретаріату:

– Базельського комітету з банківського нагляду, створеного в 1974 році на ос­нові Угоди між Центральними банками Групи десяти (Бельгія, Канада, Франція, Іта­лія, Німеччина, Японія, Нідерланди, Швеція, Швейцарія, Великобританія, США);

– Базельського комітету по системах платежів і розрахунків, який періодично збирається з 1989 року під егідою БМР і здійснює нагляд за міжнародними розрахун­ками, узагальнює статистику і розробляє нові механізми міжнародних розрахунків;

– Постійного комітету з євровалют – Комітету Групи десяти, який постійно функціонує з 1971 року і дає рекомендації щодо удосконалення банківського регулю­вання ринку євровалют.

Банк виконує депозитні операції, операції на ринку євровалют, операції з цінни­ми паперами (крім акцій), продає та обліковує першокласні короткострокові зобов’я­зання, зберігає, купує та продає золото за свій рахунок або за рахунок центральних банків країн-членів.

Паризький клуб (Paris Club) (зі штаб-квартирою в Парижі) – це об’єднання, основна мета якого забезпечити впорядковану реструктуризацію боргів суверенних держав і квазідержавних структур, чи заборгованості, гарантованої державою. Перше засідання клубу датується 1956 роком (зафіксовано першу угоду про реорганізацію зовнішнього боргу Аргентини), хоча офіційною датою заснування клубу деякі експер­ти вважають 1961 рік. Роль Паризького клубу посилюється з 80-х рр. ХХ ст. Він не має чіткої організаційної структури та членства і формально відкритий для всіх країн, які є кредиторами і приймають практику роботи цієї організації. Основними членами Паризького клубу є розвинуті країни. Статус постійних членів мають 19 держав-кре­диторів, серед яких і Росія (вступила в клуб у вересні 1997 року). Головою Паризького клубу традиційно є високо посадова особа міністерства фінансів Франції, а його секретаріат знаходиться у французькому казначействі.

Діяльність Клубу полягає в спостереженні за державною заборгованістю і про­веденні багатосторонніх переговорів з країнами-боржниками з проблеми реструктури­зації їхніх боргів. За результатами переговорів з боржниками члени Паризького клубу підписують Узгоджений протокол реструктуризації боргу, в який включаються: умова про консолідацію платежів на обслуговування боргу і прострочених платежів; дату, станом на яку підписані угоди про кредити підлягають реструктуризації; консоліда­ційний період, протягом якого повинна відбутися реструктуризація боргу; частка бор­гу, яка підлягає реструктуризації; умови першого внеску по реструктурованій заборго­ваності і графік платежів. Умови узгодженого протоколу набирають чинності тільки після того, як країна-кредитор і країна-боржник домовляться на двосторонній основі щодо переліку кредитів, які підлягають реструктуризації. Умови, на яких реструктуру­ються борги країн, що розвиваються, періодично переглядаються Паризьким клубом. Найвідомішими серед них є Торонтські, Лондонські, Неапольські та Ліонські умови.

Лондонський клуб кредиторів (London Club) – міжнародне об’єднання най­більших приватних комерційних банків-кредиторів. Сформований у кінці 70-х рр. ХХ ст. для вирішення проблем, які виникають через нездатність низки країн (в першу чергу країн, що розвиваються) регулярно обслуговувати зовнішню заборгованість. На відміну від Паризького, Лондонський клуб займається питаннями заборгованості пе­ред приватними комерційними банками, кредити яких не гарантуються державою. Перше засідання Лондонського клубу було скликане в 1976 році у зв’язку з пробле­мами Заїру. Всього в 1981-1983 рр. укладено чотирнадцять угод на 10 млрд. дол. США; наступні два роки, після світової боргової кризи 1982 року сорок сім угод на 130 млрд. дол. США. В 1994-1996 рр. Лондонський клуб здійснив реструктуризацію зовнішньої заборгованості Польщі, Болгарії, Румунії, Угорщини, а також деяких кра­їн, що розвиваються (наприклад, Бразилії і Габону).

У клуб входить близько 600 комерційних банків індустріально розвинутих країн світу на чолі з банківським консультативним комітетом (БКК). Банки-члени БКК Лон­донського клубу: Німеччина (Deutshe Bank AG (голова БКК), Dresdner Bank, Kom­merzbank AG), Італія (Banca Commerciale Italiana, Mediocredito Centrale), США (Bank of America), Великобританія (Midland Bank), Японія (Bank of Tokyo Mitsubishi, Dai-Ichi Kangyo Bank, Industrial Bank of Japan (співголова БКК)), Франція (Credit Lyonnais SA (співголова БКК), Banque Nationale de Paris SA), Австрія (Creditanstalt-Bankverein). Як правило переговори щодо реструктуризації ведуться одним із банків від імені і за дорученням інших банків, що беруть участь в консультативній раді. Лондонський клуб не має чітко визначеної структури і збирається у складі тих банків, які мають найбільші вимоги до країни боржника, справу якої вони розглядають. Умовою підпи­сання угоди про реструктуризацію між країною боржником і Лондонським клубом є, як правило прийняття країною програми МВФ зі структурної перебудови економіки і здійснення економічних реформ. Реструктуризації підлягають лише виплати основно­го боргу, а всі інші прострочені суми повинні бути виплачені в момент підписання угоди про реструктуризацію.

Лондонським клубом передбачені такі заходи щодо реструктуризації боргу: викуп із знижкою урядом країни-боржника приватного боргу своїх компаній у інозем­них банків; обмін із знижкою боргів на інші активи, наприклад, акції національних компаній; скорочення платежів для обслуговування боргу і надання нових позик для виплати старих боргів.

 

Регіональні банки розвитку, вирішуючи специфічні проблеми валютно-кре­дитних відносин на регіональному рівні, формують ресурси для своєї діяльності з вла­сного капіталу та позик, які вони отримують на міжнародних, а часто і на національ­них ринках капіталу. Регіональні банки надають головним чином довгострокові кре­дити на фінансування інвестиційної діяльності приватних фірм і міжнародних проект­тів допомоги країнам, що розвиваються. Оскільки фінансування проектів надається на пільгових умовах, а не на звичайних ринкових, багато кредитів не повертається в строк, тому деякі регіональні банки розвитку, які об’єднують країни, що розвивають­ся, перебувають у досить складному фінансовому стані.

У Латинській Америці активно діють п’ять регіональних банків розвитку: Антська корпорація розвитку, Карибський банк розвитку, Міжамериканський банк розвитку, Центральноамериканський банк для економічної інтеграції, Латиноамериканський експортний банк. В Азії, Африці, арабських країнах також існують аналогічні банки роз­витку (Азійський банк розвитку, Західно-африканський банк розвитку, Африканський банк розвитку, Арабський банк економічного розвитку та ін.). У європейському регіоні у валютно-кредитній інституціональній структурі основне місце посідають Європейський інвестиційний банк та Європейський банк реконструкції та розвитку.

Організація по безпеці і співробітництву в Європі (ОБСЄ) – створення цієї організації (до 1 січня 1995 року – НБСЄ) пов’язане з підписанням 1 серпня 1975 року «Заключного акта Наради по безпеці і співробітництву в Європі» на зустрічі глав дер­жав і урядів у м. Хельсінкі. Даний документ включає в себе основні угоди на міжна­родно-правовому, військово-політичному, економічному і гуманітарному напрямках діяльності держав – учасників Наради по безпеці і співробітництву в Європі. На зус­трічі глав держав і урядів країн-учасниць НБСЄ в Будапешті (5-6 грудня 1994 року) було прийняте рішення про перетворення НБСЄ в Організацію по безпеці і співробіт­ництву в Європі (ОБСЄ).

У сучасних умовах значення внеску ОБСЄ в зміцнення міжнародної стабільнос­ті і безпеки зростає. Корінні зміни військово-політичного клімату в Європі, проведен­ня глибоких соціально-економічних реформ у східно-європейських країнах і державах СНД, вступ в активну фазу процесу західноєвропейської інтеграції привели до транс­формації стратегічної ситуації на континенті в цілому зумовлюють зростання ролі ОБСЄ. Підтвердженням зростаючої ролі ОБСЄ в забезпеченні європейської безпеки є факт передачі цій організації прав гаранта, укладеного з ініціативи Європейського Союзу (ЄС) «Пакту про стабільність у Європі», а також здійснення політичного кон­тролю за його реалізацією. Країни-учасниці прагнуть зміцнити позиції ОБСЄ як регіо­нальної міжнародної організації, розширення її компетенції в питаннях, що стосують­ся прийняття політичних рішень, планування і здійснення операцій по підтримці миру, забезпечення контролю над озброєнням і процесу роззброєння, удосконалення і зміцнення заходів довіри і безпеки.

ОБСЄ, як регіональна структура, є найширшою за своїм складом організацією у сфері безпеки в Європі, що також включає Канаду і США, і відіграє суттєву роль у сприянні миру і стабільності, поглибленні спільної безпеки через співробітництво, зміцнення демократії і прав людини в Європі. Організація сприяє розробці нової, за­снованій на співробітництві, моделі всеосяжної європейської безпеки. Проте поєднан­ня у рамках однієї структури країн, які мають принципові розбіжності у підходах до проблеми забезпечення європейської безпеки значно ускладнює досягнення консенсу­су між членами ОБСЄ і знижує її роль серед інших міжнародних та європейських організацій.

Таким чином, послідовно розвиваючись і вирішуючи нові завдання, ОБСЄ продовжує пошук свого особливого місця в європейській архітектурі безпеки.

Рада Європи уже півстоліття відіграє провідну роль у зміцненні міжнародного співробітництва з проблем карного законодавства на європейському континенті. До се­редини 1990-х років її членами були винятково західноєвропейські країни, а також Іслан­дія і Туреччина. Згодом до неї вступили багато країн Центральної і Східної Європи.

Найвищими досягненнями Ради в галузі створення інструментів міжнародного права стали дві багатосторонні конвенції, визнані фундаментом європейського співто­вариства в боротьбі зі злочинністю. Це Європейська Конвенція про екстрадиції 1957 року, а також Європейська Конвенція про взаємодопомогу при розслідуванні кримінально караних злочинів 1959 року (Конвенція вступила в дію в 1962 році і ратифікована десятками країн).

У 1977 році Рада Європи стала першою міжнародною організацією, яка поєднує глав держав, які зайнялися вирішенням проблеми відмивання грошей, прагнучи при цьому знайти системне вирішення цієї складної проблеми. Справу цю було доручено Європейському комітету з проблем злочинності. Стурбований ростом кількості актів насильства, таких як викрадення людей, згаданий комітет створив у 1977 році Комісію експертів, зобов’язавши її досліджувати різні аспекти цього явища. Результатом дос­лідницьких робіт стало прийняття кабінетом міністрів Європейського Співтовариства 27 червня 1980 року формальних рекомендацій, під заголовком: «Заходи для запобі­гання трансферту і приховування засобів, які надходять від карних злочинів». Саме тут було вперше заявлено про те, що «банківська система може стати досить ефектив­ним запобіжним інструментом, а співробітництво банків з поліцією і судовою владою приведе до приборкання карної діяльності». Документ зробив особливий наголос на дотриманні банками обов’язкового принципу «знай свого клієнта» і безліч інших, які сьогодні ввійшли в звичайну практику переважної більшості банківських та інших фінансових установ.

Ще одним імпульсом до прискорення діяльності в цьому напрямку стала ініці­атива міністрів юстиції Ради Європи, які доручили в 1986 році Європейському ко­мітету з проблем злочинності розробити «Міжнародні норми і стандарти із забезпе­чення ефективного співробітництва між органами правосуддя (а також у разі потреби з поліцією) з питань перебування, вилучення і конфіскації нелегальних доходів, май­на, спорядження і предметів, одержаних від нелегальної торгівлі наркотиками». Куль­мінаційним пунктом спільних зусиль стало затвердження міністрами юстиції Конвен­ції з проблем відмивання доходів, які надходять від злочинів, їхнього відшукання, вилучення і конфіскації, яка відбулася у вересні 1990 року. Американські дослідники назвали її «революційним інструментом» у боротьбі з міжнародною злочинністю.

Римський клуб – міжнародна громадська організація вчених, економістів, під­приємців, керівників крупних міжнародних корпорацій і фінансових інститутів, діячів різних суспільно-політичних рухів. Створена у 1968 році у Римі за ініціативи відомого італійського менеджера, організатора промисловості та громадського діяча А. Печчеї. Мета Римського клубу – поглиблення розуміння особливостей розвитку людства в до­бу науково-технічної революції. В доповідях Римського клубу обґрунтовувалась кон­цепція неминучості «глобальної катастрофи» при збереженні існуючих тенденцій роз­витку суспільства. Була сформульована геополітична концепція «Північ – Південь». Конфлікт між промислово розвинутою Північчю і Півднем, що включає країни, що розвиваються і Китай, розглядається як основна причина багатьох протиріч і криз глобального масштабу. Учасники Римського клубу закликали до конвергенції держав, що належали до різних соціально-економічних систем. Вони неодноразово обговорю­вали проблеми небезпеки глобальної кризи, що має низку взаємопов’язаних аспектів (ресурсно-економічний, сировинний, енергетичний, екологічний, демографічний, мо­рально-етичний та ін.). Завдяки Римському клубу у науковий та суспільно-політичний обіг увійшло поняття «глобальна проблематика», оскільки всі зазначені питання ма­ють планетарний масштаб, стосуються всіх народів і держав, всієї земної кулі. Згодом на цій основі сформувався особливий напрям наукових досліджень – глобалістика. Стратегічний напрям діяльності Римського клубу – дослідження глобальних проблем людства з метою оптимізації його розвитку та забезпечення безпеки.