Організаційні принципи та форми прояву альтерглобалізму

 

Основні принципи альтерглобалізму розраховані на реалізацію сітьової со­ціальної організації, яка володіє такими рисами:

– неієрархічність, децентралізація, переважно горизонтальна і/або функціо­нальна кооперація учасників;

– гнучкість, швидка зміна форм і конфігурацій;

– легкість і швидкість створення і розпаду структур, їх абсолютна відкри­тість для входу і виходу;

– загальнодоступність сітьових ресурсів (у першу чергу, інформаційних);

– рівні права учасників мережі, незалежно від їх ролі, масштабу, ресурс­ного потенціалу;

– антиринкове спрямування;

– унікальність конструктивних властивостей мереж.

Антиглобальний рух керується сукупністю правил, принциповими з яких є:

– інтернаціоналізм руху;

– інтеркласовість і інтерідеологічність;

– антигегемоністський характер.

Звідси витікають і основні принципи антиглобалістів:

1) солідарність, співробітництво і відповідальність;

2) організація на принципах вільної, добровільної і ефективно діючої асоціації;

3) самоорганізація і самоуправління.

Міжнародний антиглобальних рух зорганізований у вигляді відкритої мере­жі, яка ґрунтується на альянсі соціальних структур і не має керівної ланки. У ши­рокому спектрі руху представлені такі категорії громадських організацій та вер­стви населення:

Ø організації, що займаються вирішенням проблем відносин Північ – Пів­день, а також висловлюють солідарність і симпатії до визвольних рухів в країнах Близького Сходу, Латинської Америки тощо;

Ø об’єднання безробітних, представники руху за права жінок;

Ø захисники тварин та довкілля;

Ø представники лівих, антифашистських кіл;

Ø представники анархо-синдикалістських кіл;

Ø представники кіл «чистих антиглобалістів».

Таким чином, загальну множину антиглобальних рухів можна представити наступними чином, як це зображено на рис. 2.1.

Альтерглобалізм передбачає розвиток двох взаємопов’язаних напрямів – трансформістського (зміцнення системи самоуправління) і руйнівного (протидія укріпленню влади корпоративного капіталізму). При цьому зазвичай пріоритет­ним визнається перший напрям. На практиці ж друге спрямування поки що до­мінує, адже альтернативні пропозиції, що ставлять за мету організацію нового ти­пу поселень, ідеалізацію архаїчних форм самоврядування, не можуть претенду­вати на універсальність і однозначно сприйматися суспільством.

 

 

Рис. 2.1. Композиційне поле антиглобальних рухів

 

Трансформістський напрям антиглобального руху очолюється АТАКК, завданням якої є обмеження впливу фінансового капіталу і тим самим оздоровлен­ня сучасної капіталістичної системи. Вона виступила на підтримку ідеї, висунутої американським економістом Джеймсом Тобіним, який запропонував введення по­датку на фінансові трансакції у розмірі 0,1—0,2 % (так званий податок Тобіна). Прихильники такого заходу не тільки розраховують у такий спосіб заохотити капіталовкладення у сферу виробництва, але і пропонують своєрідний варіант неокейнсіанської теорії – суми, виручені за рахунок «податку Тобіна», будуть направлятися на соціальні потреби і на розвиток країн третього світу. Для їх аку­мулювання пропонується використання потенціалу реорганізованих міжнародних інститутів (як потенційні кандидати пропонуються ООН і Світовий банк).

Крім того, ця структура виступала за рішучу протидію «Багатосторонній угоді про інвестиції», яка, на думку керівника комітету з проблем світової торгівлі руху «Громадянське суспільство», є таємно укладеною між розвинутими країнами з метою координації інвестиційної політики стосовно країн третього світу. Саме тому навколо АТТАК об’єдналися екологічні, жіночі організації, профспілки.

Заклики до зміцнення суверенітету і влади національних держав на протива­гу транснаціональному контролю лунають з боку організацій з країн третього світу, а також з боку поміркованого крила антиглобалістів країн світового аван­гарду. Європейські неокейнсіанці, в свою чергу, протиставляють сучасну форму неоліберального капіталізму регульованому його варіанту і також вбачають у дер­жаві головний центр такого регулювання в інтересах всього суспільства. З ідеєю зміцнення національного суверенітету нерідко також пов’язується уявлення про активізацію підтримки національного виробництва на противагу створенню спри­ятливого режиму для функціонування транснаціональних структур. Неодноразово такі гасла (а саме, вимоги вжити протекціоністських заходів з боку уряду США) висувалися з боку американських профспілок, дії яких проти механізму дії СОТ набули нечуваного масштабу у 1999 році. Такі ж позиції є найбільш впливовими і у Франції, де місцева Селянська конфедерація домагається все більшого стимулю­вання національного сільськогосподарського виробництва всупереч інтересам спі­льного європейського ринку.

Досить популярним серед реформістського крила антиглобалістів є гасло «зміцнення громадянського суспільства» або «нової громадськості». Його при­хильники пропагують активну участь громадян у процесі прийняття політичних рішень. Відповідно громадяни мають бути добре інформованими і свідомими, що дає їм можливість правильно використовувати наявні механізми представницької демократії і завдяки цьому контролювати процеси глобальних трансформацій. Пропонована модель покликана об’єднати систему представницької демократії із широким залученням громадян до прийняття політичних рішень.

Представники руйнівного крила антиглобалістів вважають плани АТТАК та інших поміркованих альтерглобальних реформістських структур, утопічними і нездій­сненними, оскільки їх реалізація буде суперечити інтересам правлячих кіл і груп все­редині глобального суспільства. Вкрай лівий альтерглобалізм, значним чином насліду­ючи анархістські традиції, відмовляється бачити в державі нейтральний інститут регу­ляції і стимулювання розвитку національного добробуту. Він закликає до демонтажу державних структур на користь самоорганізованого суспільства.

Широку популярність серед представників руйнівного крила набула книга шотландського соціолога Джона Холлоуея «Змінити світ, не беручи влади» (2002 р.), центральна ідея якої полягає у створенні соціальних просторів, автономних відносно держави і капіталу. Хеллоуей доводить, що як реформізм, так і револю­ційний марксизм зазнали невдачі, покладаючись на зміну суспільства за допомо­гою державної і урядової влади. Ставка на державу – це пастка, стверджує він, оскільки держава була і залишається суто авторитарною структурою. Серцевина влади, на його думку, корениться не в державі, як такій, а в самих капіталістичних соціальних відносинах, що перейняті несвободою, фетишизмом, відчуженням. Оскільки ці відносини зберігаються, проста зміна влади нічого не змінює в суспільстві. На думку Холлоуея, капіталістичні й авторитарні суспільні відносини можуть бути змінені лише шляхом альтернативної соціальної практики, що буде розвинута самими ар’єргардними прошарками світової спільноти в процесі опору і самоорганізації у боротьбі за звільнення людського потенціалу і творчих сил.

Полемізуючи з традиційним антиімперіалізмом, деякі з лівих учасників анти­глобального руху схиляються до теорії «Імперії», що була висунута європейськими теоретиками соціальних рухів Майклом Хардтом та Тоні Негрі. У своїй праці «Імпе­рія» (2000 р.) вони стверджують, що система протистояння національних імперіаліс­тичних держав добігає кінця. Йей процес супроводжується нівелюванням кордонів між Першим та Третім світом. Новий глобальний капітал за допомогою власного інституційного механізму (ООН, ВМФ, Світового банку, Великої вісімки) створює, як їм видається, новий глобальний імперський суверенітет, до складу якого залучені правлячі кола як центру, так і периферії глобальної системи.

Серед сильних сторін як трансформістського, так і руйнівного крила анти­глобального руху більшість науковців визнає швидке реагування на будь-які полі­тичні події і можливість одночасного проведення досить потужних акцій протес­ту. Головним же недоліком його стає непродуктивність у довгостроковій перс пек­тиві, а також наявність зовнішніх і внутрішніх протиріч, що несуть небезпеку маргіналізації і навіть розколу руху.

До найбільш явних зовнішніх протиріч належать:

– протиріччя між антиглобалістською природою руху і його включеністю до структури глобального капіталізму;

– протиріччя між принципами добровільної асоціації і необхідністю вико­ристовувати у власній діяльності фінансові і політико-правові механізми (як пра­вило, таке протиріччя вирішується таким чином, що функції професійної діяль­ності, фінансового забезпечення, політичного представництва приймають на себе діючі неурядові та громадсько-політичні організації, які проявляють симпатії до антиглобального руху, тоді як власне рух у власних діях є відносно незалежним від жорстких обмежень і претендує на відкритість, гнучкість тощо);

– протиріччя між соціально-економічною нерівністю учасників руху та їх рівноправним діалогом і солідарністю (це протиріччя не тільки створює напругу всередині руху, але й лежить в основі фактичного відторгнення від багатьох анти­глобальних дій значної частини потенційно найактивніших учасників. Одним з засобів зняття цього протиріччя стала підтримка з боку представників країн аван­гарду у вигляді фінансування розвитку руху, забезпечення солідарності з предста­вниками країн Третього світу);

– протиріччя між сітьовим принципом організації руху і необхідністю вза­ємодії зі структурами влади, участю в політичних процесах (з найбільш помітних проявів цього протиріччя слід виділити: а) залежність багатьох учасників руху від суб’єктів і провідників глобальних трансформацій; б) протиріччя між лівими полі­тичними партіями і антиглобальним рухом як таким, яке виявляється як в емпі­рично очевидній боротьбі за включення партій до переліку організаторів соціаль­них форумів, так і у вигляді менш очевидної протилежності між масовістю, від­критістю сітьових структур антиглобалістів з відносною жорсткістю, фіксованіс­тю членства, ієрархічністю структур політичних партій; в) протиріччя між необ­хідністю збереження рухом власної специфіки як відкритої мережі та набуття тра­диційних організаційно-інституційних форм задля участі у житті громадянського суспільства та в політичній боротьбі).

До внутрішніх протиріч належать:

– сітьовий принцип побудови руху, який одночасно є його сильною і слаб­кою стороною;

– єдність і протилежність руйнівної і творчої сторін діяльності;

– протиріччя між соціальною творчістю унікального суб’єкта (особи, спіль­ноти) і єдиним процесом спільної, узгодженої діяльності;

– протиріччя антиглобалізму як боротьби проти світу відчуження в цілому та сучасними формами влади капіталу (як особливого виду відчуження). Це в свою чергу породжує дві тенденції: перша набуває виразу в діяльності чисельних громадських рухів та організацій, які наголошують у власному протесному порт­фелі на достатньо загальних формах відчуження (які, як правило, кореспондують із глобальними проблемами); друга реалізується у наголошенні саме на класовій проблематиці боротьби проти експлуататорської сутності капіталу. Звісно, ці дві тенденції є тісно пов’язаними, адже саме глобальна гегемонія капіталу є «відпові­дальною» за нинішню гостроту глобальних проблем.

Отже, як це випливає з вищезазначеного, антиглобалізм не є цілісною ідей­но-політичною концепцією, яку розділяють представники всіх суспільно-політич­них кіл, що прямо чи опосередковано виступають як проти нинішніх форм гло­балізації, так і проти окремих її аспектів, методів, що використовуються основни­ми її суб’єктами. Слабкість антиглобалізму як ідеологічної платформи не залиши­лася непоміченою і серед ідеологів глобалізму, які звертають увагу на два достат­ньо вагомих аргументи:

— антиглобалізм існує, тому ще реально працюють демократичні інститути глобального суспільства;

— економічна модель, яку сповідує сучасний глобалізм, є насправді ефективною.