Дайте характеристику теоріям регіонального розвитку.

Дайте характеристику теоріям регіонального розвитку.

Теоретичний арсенал регі­онального управління постіндустріальних країн досить великий. Його розробки знайшли практичне втілення в умовах реформуван­ня економіки окремих держав. Розглянемо найвідоміші з них.

Посткейнсіанська теорія. Аргументує державне регулювання міжрегіональних розбіжностей. її основою є стимулювання інвести­цій і надходження приватного капіталу в слабко розвинуті регіони.

Неокласичний регіональний підхід. Ґрунтується на постулаті: вільний нерегульований ринок природно призведе до усунення не­рівності між регіонами, тому немає необхідності обмежувати сти­хійну дію ринкових сил.

Теорія незбалансованого розвитку. Прямо протилежна попере­дній. Згідно з цією теорією, ринок без державного регулювання об'єктивно збільшує регіональні розбіжності і закріплює високий розвиток одних регіонів і слабкість інших.

Суспільні теорії регіоналізму. Основна проблема — зіткнення політичних за формою і економічних за суттю загальнонаціональ­них і регіональних інтересів. У межах цих теорій окремо розгляда­ються розподіл ресурсів і політичної влади між регіонами і центром, соціальні відмінності й конфлікти.

Кожна з цих теорій у певні історичні періоди стала базою для розроблення державних програм регіонального розвитку. Так, Єв­ропейська ринкова модель регіонального управління пройшла три методологічні парадигми:

1) невідкладна допомога кризовим регіонам (кінець 20-х — 40-і роки XX ст.);

2) міжрегіональний перерозподіл економічного зростання з орі­єнтацією на збалансований регіональний розвиток, створення по­люсів зростання (1950—1970-і pp.)

3) реструктуризація регіонів (середина 1970-х — кінець 1980-х років), що спирається на неокласичні й технологічні теорії і орієн­тована на максимальне використання внутрішнього потенціалу ко­жного регіону, підтримку малого і середнього бізнесу.

У наш час формується нова парадигма — регіональний самороз­виток на базі врахування інтересів регіонів і покладання відповіда­льності за розвиток регіонів на місцеву владу.

У нашій країні певну роль відіграють посткейнсіанська теорія і теорія незбалансованого розвитку, спрямовані на підтримку про­блемних регіонів і становлення місцевого самоврядування. Практи­чне втілення знаходять і деякі технологічні теорії — створення технополюсів і полюсів зростання (наприклад створення вільних економічних зон). Таке сплетення декількох методологічних підхо­дів до створення системи регіонального управління зумовлене ви­могами часу: якщо в Європі методологічні підходи послідовно змі­нювалися на різних етапах розвитку, то Україні необхідно пройти багаторічний період еволюції регіонального управління за малий проміжок часу.

Взаємозв’язок регіонів в економіці України.

МЕВ як глобальні відносини втілюються в життя через три рівні: макро, мето та мікро.

Макрорівень виявляється у міждержавних економічних відносинах, які визначають і забезпечують в сьогоднішньому світі загальні умови розвитку МЕВ на всіх рівнях.

Меторівень - це економічні зв'язки між регіонами, містами тощо окремих країн та на міжгалузевому рівні.

Мікрорівень МЕВ являє собою зовнішньоекономічну діяльність підприємств, фірм. При цьому важливим суб'єктом МЕВ стали транснаціональні корпорації (ТНК), що поєднують у своїй діяльності завдяки їхній організаційно-економічній структурі усі рівні МЕВ. Нині у світі існує понад 40 тис. ТНК, діяльність яких охоплює переважну частину світової економіки.

Функціонування світового господарства відтінює дві основні тенденції: а) цілісності світових економічних відносин; б) їх суперечливості.

Тенденція цілісності світових економічних відносин гостро ставить питання трансформації, перебудови МЕВ, які не можуть надалі функціонувати на нерівноправній основі. Об'єктивною основою цілісності світового господарства є загальнолюдські інтереси, в широкій палітрі яких виділяють основний цивілізаційний економічний інтерес - збереження і стабільність земної цивілізації на грунті соціально-економічного прогресу.

Економічні інтереси не тільки визначаються системою виробничих відносин, а й виступають первинною, внутрішньо властивою їм формою виявлення.

Проаналізуйте інноваційного потенціалу на розвиток господарства регіону.

Інноваційний розвиток України досліджували багато вітчизняних авторів. Серед них можна виділити Л.Гаман, І.Павленко, Д. Кокоріна, М.Згуровського, В.Семеноженка та інших наукових діячів, що приділяють увагу розвитку інноваційної діяльності та її необхідності для розширення виробництва при виході на світовий ринок.

Подолання кризових явищ та вибір правильних орієнтирів економічного розвитку АПК свідчить, що найоптимальнішим із можливих напрямків у сільськогосподарській сфері є інноваційна. Лише таким чином можна швидко і ефективно трансформувати сільськогосподарське виробництво, стимулювати мале і середнє підприємництво та водночас забезпечити вихід на світовий ринок, що надзвичайно важливо для нашої держави з її величезним потенціалом аграрної країни[1].

Поряд з постійним розвитку інноваційних технологій завжди існує ризик. Уникнути його цілком в інноваційному підприємництві не можливо, оскільки інновації і ризик - дві взаємозалежні категорії. Інноваційна діяльність має високий ступінь невизначеності. Дуже важко передбачати, яке нововведення буде мати успіх на ринку, а яке не буде користатися попитом. Тому інноваційним підприємствам у першу чергу варто ретельно аналізувати інноваційні проекти для того, щоб уникнути можливих помилок на самій ранній стадії - стадії відбору проектів.

Активізації інноваційної діяльності в сільському господарстві на етапах розробки, апробації та відтворення новацій сприятиме створення технопарків, дослідних станцій й інших інноваційних структур. Це прискорить процес поширення і впровадження новацій, а також ліквідації тіньового ринку в аграрній сфері[2].

Для здійснення інноваційного розвитку використовуються два підходи до розв'язання проблем: стабілізація і розвиток сільськогосподарських і харчових підприємств та розробка шляху розвитку з урахуванням регіональних аспектів. Особливо важливим фактором є ставлення робітників до інноваційних процесів, розвиток їх свідомого бажання вкладати свої знання й навички в інноваційну сферу. Дослідження, проведені на вітчизняних підприємствах із цього питання, виявили, що серед керівників вищого й середнього рів-нів підтримують і беруть участь в інноваційних процесах у середньому 70% респондентів, 8% ставляться до них пасивно, 10% опитаних чинять опір, 12% взагалі не визначилися. Такі дані свідчать про середній рівень зацікавленості працівників українських підприємств у розвитку інновацій[5].

В сучасних умовах відбувається багато змін, які впливають на інноваційний потенціал і які слід ураховувати при управлінні його розвитком. Це розширення варіантів використання ресурсів для досягнення цілей інноваційної діяльності, посилення функцій держави з мобілізації й ефективного використання інноваційних ресурсів, підвищення ролі ймовірнісних факторів, пов'язаних із визначенням напряму інноваційного потенціалу, ускладнення змісту, структури й динаміки ресурсної бази інноваційного розвитку економічних суб'єктів1

Розкрийте сутність діяльності

Державне казначейство України є центральним органом виконавчої влади і керується у своїй діяльності Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, декретами, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, Національного банку України, наказами Міністерства фінансів України, Положенням про Державне казначейство, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України 31 липня 1995 р. № 590.

Діяльність Державного казначейства фінансується за рахунок державного бюджету України. Державне казначейство України та його територіальні органи є юридичними особами, мають самостійні баланси, рахунки в установах банків.

Державне казначейство у своїй діяльності взаємодіє з органами законодавчої і виконавчої влади, національним і комерційними банками України, іншими учасниками бюджетного процесу та фінансовими інституціями. Воно виступає з'єднувальним ланцюгом у бюджетному процесі між органами виконавчої влади та установами банківської системи. Цей процес розпочинається з контролю за плановими показниками, що надходять від Міністерства фінансів та розпорядників бюджетних коштів (розпис доходів та видатків державного бюджету, кошториси та плани асигнувань), та закінчується складанням звітності після проведення процедур попереднього контролю перед здійсненням платежу.

Суть діяльності Державного казначейства полягає в тому, що воно забезпечує виконання державного бюджету шляхом обліку надходжень, податків, зборів та інших обов'язкових платежів та проведення видатків державного бюджету через оплату рахунків об'єктів господарської діяльності

 

 

Дайте характеристику теоріям регіонального розвитку.

Теоретичний арсенал регі­онального управління постіндустріальних країн досить великий. Його розробки знайшли практичне втілення в умовах реформуван­ня економіки окремих держав. Розглянемо найвідоміші з них.

Посткейнсіанська теорія. Аргументує державне регулювання міжрегіональних розбіжностей. її основою є стимулювання інвести­цій і надходження приватного капіталу в слабко розвинуті регіони.

Неокласичний регіональний підхід. Ґрунтується на постулаті: вільний нерегульований ринок природно призведе до усунення не­рівності між регіонами, тому немає необхідності обмежувати сти­хійну дію ринкових сил.

Теорія незбалансованого розвитку. Прямо протилежна попере­дній. Згідно з цією теорією, ринок без державного регулювання об'єктивно збільшує регіональні розбіжності і закріплює високий розвиток одних регіонів і слабкість інших.

Суспільні теорії регіоналізму. Основна проблема — зіткнення політичних за формою і економічних за суттю загальнонаціональ­них і регіональних інтересів. У межах цих теорій окремо розгляда­ються розподіл ресурсів і політичної влади між регіонами і центром, соціальні відмінності й конфлікти.

Кожна з цих теорій у певні історичні періоди стала базою для розроблення державних програм регіонального розвитку. Так, Єв­ропейська ринкова модель регіонального управління пройшла три методологічні парадигми:

1) невідкладна допомога кризовим регіонам (кінець 20-х — 40-і роки XX ст.);

2) міжрегіональний перерозподіл економічного зростання з орі­єнтацією на збалансований регіональний розвиток, створення по­люсів зростання (1950—1970-і pp.)

3) реструктуризація регіонів (середина 1970-х — кінець 1980-х років), що спирається на неокласичні й технологічні теорії і орієн­тована на максимальне використання внутрішнього потенціалу ко­жного регіону, підтримку малого і середнього бізнесу.

У наш час формується нова парадигма — регіональний самороз­виток на базі врахування інтересів регіонів і покладання відповіда­льності за розвиток регіонів на місцеву владу.

У нашій країні певну роль відіграють посткейнсіанська теорія і теорія незбалансованого розвитку, спрямовані на підтримку про­блемних регіонів і становлення місцевого самоврядування. Практи­чне втілення знаходять і деякі технологічні теорії — створення технополюсів і полюсів зростання (наприклад створення вільних економічних зон). Таке сплетення декількох методологічних підхо­дів до створення системи регіонального управління зумовлене ви­могами часу: якщо в Європі методологічні підходи послідовно змі­нювалися на різних етапах розвитку, то Україні необхідно пройти багаторічний період еволюції регіонального управління за малий проміжок часу.