Юридичний компаративізм як сфера міжнародного співробітництва

Юридичний компаративізм як сфера міжнародного співробітництва

Порівняльне правознавство є корисним і для міжнародного співробітництва. Воно сприяє гармонізації й уніфікації національних правових систем, його результати використовуються під час розробки міжнародних конвенцій, рекомендаційних (модельних) документів, колізійних норм і типових договорів.

Порівняльно-правові дослідження в сфері національного права обов'язково тягнуть за собою дослідження міжнародного права. Порівняльне правознавство при цьому має на меті визначити механізм прямого застосування міжнародних норм і трансформації їх в законодавчих та інших актах; встановити порядок подолання протиріч між міжнародними актами та актами національного законодавства.

Оскільки міжнародне право являє собою правовий порядок, що регламентує відносини між суб'єктами міжнародного права, кожний з яких має свою національну правову систему, то воно, безсумнівно, як правовий порядок, виступає об'єктом порівняльного правознавства.

Порівняльно-правові дослідження правових систем сприяють зближенню національного і міжнародного права, виявленню позитивного і негативного в розвитку і практиці використання їх законодавств, запозичення позитивного досвіду інших країн і усунення правових протиріч на міжнародній арені.

Порівняльні дослідження в сфері міжнародного приватного права сприяють гармонізації та уніфікації норм приватного та приватно-процесуального права національних правових систем шляхом розробки міжнародних конвенцій, колізійних норм і типових договорів.

Порівняльні дослідження в галузі міжнародного публічного права сприяють гармонізації та уніфікації норм внутрішнього публічного права національних правових систем.

Інтенсивність цих процесів зумовлюється належністю правової системи певної держави до одного і того ж типу чи до різноманітних видів систем. Загалом, співіснування правових систем визначає особливу значущість їх співставлення на різних рівнях - починаючи від правових норм, інститутів, галузей, що належать до однієї національної системи, і закінчуючи правовими масивами, які складають певні правові сім'ї. Саме ці аспекти досліджень є головним стрижнем усієї науки порівняльного правознавства і обумовлюють подальший її розвиток та безспірне визнання за нею статусу самостійної юридичної науки.

 

Наукові основи юридичного компаративізму

Основою виокремлення і розв’язання проблем юридичної компаративістики в даному дослідженні є її авторська концептуалізація як сучасного етапу розвитку порівняльного правознавства в контексті постнеокласичної науки і умовах пізнього постмодернізму, яка базується в предметному аспекті на «неуніверсальності» права, єдності глобального і плюралістичного у правовому розвитку, в методологічному – на положеннях філософії компаративізму, в організаційному – на тенденціях інтеграції і диференціації науки та інших формах пізнання світу права.

 

Фази порівняльно-правового процесу

порівняння права є багатостепеневим процесом, і грамотний порівняльний аналіз правових систем складається з таких восьми поетапних і послідовних стадій:

1) виявлення існуючих правил або підходів у системах «А» і «Б»;

2) зіставлення встановлених правил із метою пізнання їх спільних та (або) відмітних властивостей;

3) визначення історичних причин Існування даного правила в кожній системі;

4) з’ясування життєдатності, ефективності даного правила у відповідному національному законодавстві;

5) установлення необхідності (доцільності) внесення змін в Існуюче правило або заповнення прогалин у законі системи «А» шляхом запозичення певних ідей із системи «Б»;

6) вивчення сумісності ідей, запозичених із системи «Б», з природою правоної системи «А»;

7) адаптація запозиченого правила до національних умов правової системи «А»;

8) вирішення завершуючого кардинального питання законодавчої політики, тобто питання про те, чи дозріло, з погляду своєї правосвідомості і ріння правової культури, суспільство, що приймає, для прийняття пересаджуваного інституту1.

 

 

Види правового порівняння

Дослідження, що проводяться порівняльним правознавством, можуть бути класифіковані за різними підставами.

1. Діахронне і синхронне порівняння.

Як відомо, право має минуле, сьогодення і майбутнє. Отже, об'єктом порівняння можуть бути правові системи та їхні компоненти, що існували в різні історичні часи. Таке порівняння називається діахронним (оскільки воно має історичний, тобто діахронний характер). Однак найчастіше об'єктом порівняння є правові системи, що існують в одні історичні часи (синхронне порівняння). Так, порівняння правової системи Англії XVII століття та сучасної правової системи Англії є діахронним, тоді як порівняння сучасної правової системи Англії та сучасної правової системи США є синхронним.

2. Бінарне та мультипорівняння.

Порівняльно-правове дослідження може починатися з порівняння, як мінімум, двох правових систем і йти далі аж до охоплення всіх правових систем, що існують на земній кулі. При порівнянні двох правових систем маємо так зване бінарне

При порівнянні більше двох систем — мультипорівняння

3. Внутрішнє і зовнішнє порівняння.

Внутрішнє порівняння — це порівняння елементів правової системи однієї держави. Воно дозволяє дати загальну характеристику окремої національної правової системи. При внутрішньому порівнянні найчастіше йдеться про дослідження правових систем (законодавства) федеративних держав. Прикладом останнього є порівняння законодавств штатів у США (так зване міжштатне порівняння). Внутрішнє порівняння можна здійснювати і в унітарних державах (— наприклад, правова система Південно-Африканської Республіки).

Зовнішнє порівняння — це порівняння, в якому досліджуються національні правові системи принаймні хоча б двох держав.

Воно може бути внутрішньосімейним. У цьому разі досліджуються правові системи однієї правової сім'ї. Прикладом внутрішньосімейного порівняння є співставлення правової системи України та правової системи Російської Федерації, яке дозволяє, зокрема, вивчити питання про можливості взаємного засвоєння юридичного досвіду в галузі правотворчості та правозастосування.

Міжсімейним порівнянням є порівняння правових систем, що належать до різних правових сімей, — це, наприклад, порівняльне дослідження правової системи України і правової системи Індії.

Макро-, мікро- та інституціональне порівняння.

Залежно від об'єктів порівняння може проводитися на різних рівнях:

- перший і найнижчий рівень — це порівняння правових норм (мікропорівняння). Тут ідеться переважно про порівняння юридично-технічних моментів, завдяки чому виявляється і систематизується емпіричний правовий матеріал (окремі норми права, їх частини тощо). Дослідження на цьому рівні порівняння є відносно простим;

- другий, середній рівень — це порівняння правових інститутів і галузей права (інституціональне або галузеве порівняння). Дослідження правових інститутів та галузей має доповнюватись вивченням соціальних факторів у зв'язку з правовою системою в цілому;

- третій, верхній рівень — це порівняння правових систем у цілому (макропорівняння). Порівняння правових систем у їхньому цілісному вигляді повинне враховувати процес їх формування і функціонування, основні принципи, джерела права, соціальну основу і тому є значно складнішим, ніж мікропорівняння та інституціональне порівняння. Саме цей рівень досліджень найактивніше використовується в порівняльному правознавстві.

Отже, простежуються три ступені порівняння, що доповнюють один одного і утворюють своєрідні ієрархічні сходи: норма права — правовий інститут (галузь) — правова система в цілому.

Методи правового порівняння

Методологія порівняльного правознавства є досить складною і багаторівневою. Вона включає загальнофілософські методи загальнонаукові методи (зокрема – прийоми формальної логіки: аналіз, синтез, індукція, дедукція) та інші: формально-юридичний, історичний, соціологічний методи, метод правового моделювання тощо. Але домінуючим методом, безумовно, є метод порівняльно-правовий.

Порівняльно-правовий метод – це сукупність прийомів виявлення загальних та специфічних закономірностей виникнення, розвитку, функціонування правових систем (їх елементів) шляхом їх порівняння, під яким мається на увазі пізнавальна операція, що дає змогу на підставі фіксованої ознаки встановити подібність або відмінність об’єктів шляхом парного співставлення.

 

Питання № 37 Судовий прецедент як джерело права

Судовий прецедент (від лат. praecedens /praecedentis/ — що передує; англ. precedent) — це принцип, на основі якого ухвалене рішення у конкретній справі, що є обов'язковим для суду тієї самої або нижчої інстанції при вирішенні в майбутньому всіх аналогічних справ або виступає зразком тлумачення закону.

Основне, первинне джерело права у правових системах англо-американської правової сім'ї.

В англійському праві розрізняють:

Позитивний прецедент — рішення, зміст котрого без будь-яких значних змін імплементовано у рішення стосовно нової справи.

Негативний прецедент — рішення, раніше сформульовані судом, в якому внаслідок зміни конкретно-історичних умов переглядаються підходи, які доцільно застосовувати при прийнятті рішення по суті справи, що розглядається.

Залежно від характеру використання прецедентного права англійськими суддями виділяють:

Деклараторний прецедент — судді при вирішенні конкретних справ посилаються на вже існуючі прецеденти.

Креативний прецедент — судді при вирішенні конкретних справ створюють нову норму права, тобто новий прецедент.

Залежно від юридичного значення виділяють: обов'язкові та переконливі прецеденти.

Обов'язковий або зв'язуючий прецедент — означає, що рішення вищих судових інстанцій містять обов'язкові для застосування правові позиції.

Переконливий прецедент — це рішення нижчих судів, або судів інших країн, які беруться до уваги при розгляді тих чи інших справ.

 

Питання №38 «Англійське право: Єтапи формування.»

Англосаксонська правова сім'я (англ. anglo-american legal system) — сукупність правових систем, що склалися під впливом англійської правової системи, в розвитку яких основна роль належить судовій практиці. Включає в себе правові системи Великої Британії, а також інших країн, що перебували під її політико-правовим впливом;

1. Перший етап — період, що передував нормандському завоюванню (1066 p.);

2. Другий етап — період до встановлення династії Тюдорів(1066–1485 pp.);

3. Третій етап — період розквіту загального права (1485–1832 pp.);

4. Четвертий етап — період поєднання загального права з розвитком законодавства (з 1832 р. і до наших часів).

Перший етап

Перший етап (до 1066 року) передує формуванню загального англійського права. Протягом I–IV століть Англія входила до складу Римської Імперії, але римське право не справило визначального впливу на подальший розвиток її правової системи. На початку V століття країну окупують англосаксонські племена, після чого декілька віків в Англії діють розрізнені звичаї цих племен (англів, саксів, ют, датчан). Таким чином, для даного періоду характерна розрізнена, не пов'язана між собою локальна нормотворчість, заснована загалом на даних звичаях.

Другий етап

Другий етап (1066 р. — XIV ст.) починається з перемоги Вільгельма Завойовника над військами англосаксів та встановлення норманського панування на Британських острова х. Даний етап вважається початком формування загального права (common law). Розвитку загального права сприяло створення єдиної централізованої влади та єдиної системи королівських судів. Починаючи з Х ст., Королівські судді починають формування єдиного для всієї країни прецедентного права. Створені рішення приймаються за основу всіма іншими суддями. За відсутності прецеденту суддя самостійно формулює рішення у справі і тим самим здійснює нормотворчі функції. Саме в ці часи склалися п'ять основних якостей англійського права:

1. королівське (створене під протекторатом короля);

2. судове (створене судовою практикою);

3. загальне (охоплює територію всієї країни);

4. процесуальне (пріоритет надано не матеріальному, а процесуальному праву);

5. публічне (особливу увагу приділено публічному праву, тоді як приватне право фактично ігнорується);

 

Третій етап

Третій етап (XV — середина ХІХ ст.) характеризується дуалізмом англійського права, який пов'язується з появою так званого «права справедливості» (law of equity). Право справедливості виникло з реалізації повноваження короля через діяльність лорда-канцлера втручатися у здійснення правосуддя шляхом пом'якшання жорстких вироків. При цьому посилання робилися не на прецеденти, а на загальні принципи права, поняття добра, справедливості тощо. Таким чином, право справедливості — це сукупність норм, які створювалися судом лорда-канцлера для того, щоб доповнювати, а деколи і змінювати систему загального права, якщо вона відставала від життя. Таким чином, на цьому етапі виникає ситуація, коли фактично діють дві системи судів: ті, що застосовують загальне право, і ті, що застосовують право справедливості. Це спричинило виникнення конкуренції позовів, а також проблему з'ясування того, рішення якого суду має вищу силу.

Четвертий етап

Четвертий етап (з середини ХІХ ст.) характеризується проведенням значних правових реформ. Англійське право модернізується та пристосовується до потреб сьогодення. Серед основних моментів цього етапу слід виділити наступні:

1. Об'єднання загального права і права справедливості. В результаті проведення судової реформи 1873–1875 років дві судові системи були об'єднані, внаслідок чого всі англійські суди отримали можливість застосовувати як норми загального права, так і положення права справедливості.

2. Підвищення ролі законів (статутів) у системі джерел права. Судовий прецедент залишається визначальним джерелом права, проте активізація законодавчої діяльності частково змінює структуру і зміст англійського права внаслідок запозичення цінностей системи континентального права.

3. Формування матеріального права. До цього часу англійське право розвивалося переважно як процесуальне, так як було пов'язане передусім з судовою процедурою і доказами.

 

Питання № 39 «Джерела англійського права»

Як зазначалося, головним джерелом англійського права є судовий прецедент, що створюються судовою практикою. Їх правильне розуміння і вивчення передбачає знання основних принципів англійського судоустрою. В Англії існує поділ на високе правосуддя (здійснюється вищими судами) і нижче(здійснюється великою кількістюнижчих судів) правосуддя.

Судові прецеденти складають підсистеми загального права та права справедливості. Судові прецеденти діють на здебільшого таких же самих принципах і в інших країнах.

Другим джерелом англійського права визнаються закони і підзаконні нормативні акти. Як відомо, писаноїконституції в Англії немає, але є деяка сукупність норм законодавчого походження, що регламентує основні права та обов'язки підданих.

Джерелом англійського права визнається також звичай. Проте його значення другорядне.

Ознаки

Загальна система права не зазнала значного впливу з боку римського або канонічного права, його розвивали не університети, а юристи-практики, тобто в своєї основі воно є судейським правом.

1. Структура цієї сім'ї складається із загального права, права справедливості та статутного права.

2. Для правових систем, які належать до цієї правової сім'ї, не характерна кодифікація.

3. Найпоширенішим джерелом права у цій правовій сім'ї є судовий прецедент — рішення за конкретною юридичною справою, яке є взірцем для розгляду аналогічних справ у майбутньому. Це не виключає наявності інших джерел права — статутного права, звичаїв, доктрини тощо.

4. Визнаються правотворчі повноваження судді.

5. Наявність інституту суду присяжних, які, не будучи професіональними суддями, наділені владими повноваженнями при вирішенні справи по суті.

6. Пріоритет процесуального права над матеріальним.

7. У правових системах, які належать до цієї сім'ї, немає поділу права на публічне і приватне, а також класифікації права на відносно виокремлені галузі. А норма права являє собою відпрацьоване судовою практикою рішення з конкретної справи. У цих норм немає поділу на імперативні та диспозитивні, норми законів і підзаконних актів тощо.

 

Питання №40 «Англійське право відмінність судової системи»

Вищою судовою інстанцією в Об'єднаному Королівстві є Палата лордів, яка розглядає апеляції апеляційних інстанцій Англії та Уельсу, а також Шотландії (тільки з цивільних справ). Висновок Палати лордів передається до відповідної апеляційної інстанції, яка формулює постанову відповідно до цього висновку.
Верховний суд Англії та Уельсу очолюється лордом-канцлером та складається з трьох самостійних судових установ - Апеляційного суду, Високого суду та Суду Корони. Судді Верховного суду призначаються Королевою довічно за рекомендацією лорда-канцлера з числа баристерів (юристів, що мають виступати виключно у вищих судових інстанціях).

До категорії нижчих судів британської судової системи належать суди графств і магістратські суди. Суди графств (їх нараховується близько 350) є основними органами цивільного правосуддя, які у першій інстанції розглядають 90% усіх цивільних справ. Магістратські суди вирішують близько 98% кримінальних справ, але, якщо злочин особливо серйозний, то справа передається до Суду Корони.
Поряд зі судами загальної юрисдикції в Англії та Уельсі функціонують спеціалізовані суди (трибунали), які утворюються за галузевим принципом. Наприклад, Суд з розгляду скарг на обмеження свободи підприємців, промислові трибунали тощо.

 

Питання №41 «Американське право: етапи формування»

Правова система США формувалася під впливом юридичних традицій Англії, вона має генетичний зв’язок з англійським загальним правом, її структура багато в чому збігається зі структурою загального права. Тому правові системи Англії та США можна віднести до однієї правової сім‘ї.

Перший етап пов’язаний зі створенням та розвитком британських колоній на американському континенті. Його початок слід віднести до 1607 року, За рішенням англійського суду (яке було прийнято у Лондоні в 1608 р. по так званій «справі Кальвіна») в усіх колоніях, що засновані шляхом окупації, повинно було діяти англійське загальне право «тією мірою, якою його норми відповідають умовам колонії».

Звичаї та традиції місцевого населення (індіанців) при формуванні колоніального права до уваги не бралися, вони ігнорувалися як нерозвинені та нецивілізовані. Система американських судів була значно простішою порівняно з відповідною англійською системою. Колонії були неспроможні утримувати таку кількість королівських, місцевих та спеціалізованих судів, які існували в Англії в XVII столітті. Судова процедура була також більш спрощена і швидка, що пояснювалося дефіцитом професійних суддів, а також тим фактом, що поселенці не мали достатньо грошей, щоб вести довгі та виснажливі судові процеси.

Другий етап починається з американської революції, наслідком якої було прийняття Декларації незалежності та виникнення Сполучених Штатів Америки.

Процес прийняття конституцій штатами розпочався у січні 1776 року, коли Нью-Гемпшир прийняв першу конституцію. 10 травня 1776 року Континентальний конгрес прийняв резолюцію, згідно з якою колоніям було запропоновано створити власні уряди. Конституція Сполучених Штатів закріпила федеративну форму державного устрою, проголосила принцип розподілу влад, чітко визначила систему державних органів та політичних інститутів суспільства. Спираючись на ідеї природного права і суспільного договору, автори американської Конституції намагалися встановити межі повноважень федеральних органів в їх взаємовідносинах як зі штатами, так і з громадянами.

Третій етап розвитку правової системи США бере свій відлік від громадянської війни 1861-1865 років та продовжується до наших часів. Даний етап характеризується посиленням централізації правового регулювання завдяки діяльності Конгресу та Верховного Суду США.

Одним з наслідків громадянської війни було прийняття нових поправок до Конституції, в яких, зокрема, йшлось про те, що законодавчі, виконавчі та інші органи штатів не можуть порушувати або скасовувати конституційні права громадян. На кожен штат покладався обов'язок забезпечити рівний захист будь-якої особи, що підпорядкована його владі. Було також скасовано рабство та закріплено право голосу чорношкірого населення.

 

Питання № 42. «Англійське право: Структурні відмінності»

1) формувалася на основі англійського права, що внесене на територію Північної Америки (США) переселенцями з Англії і піддане значним змінам на континенті, поза безпосереднім сусідством з Англією;

2) розвинулася за більшої незалежності від римського приватного права. Лише у штатах, які були раніше французькими й іспанськими колоніями (Луїзіана, Каліфорнія), прийняті кодекси романського типу;

3) не пережила періоду феодального права - на відміну від континентальної Європи, формувалася на основі буржуазних відносин;

4) має дворівневу правову систему, зумовлену федеративним устроєм США. Паралельно взаємодіють правові системи федерації і штатів, у яких системи законодавства і прецедентного права різні;

5) ґрунтується на кодифікованій Конституції федерації і конституціях штатів;

6) за відсутності спеціального Конституційного суду функціями конституційного контролю наділений Верховний суд країни. Рішення (акти тлумачення) Верховного суду США щодо конституційності законів є джерелом права, оскільки створювана норма поширюється як на розглядувану справу, так і на подібні справи в майбутньому;

7) прецедентне право в більшості штатів є пріоритетним, проте більшою мірою, ніж в Англії, погоджене зі статутним (законодавчим) правом;

8) вищі судові органи федерації і штатів слабко пов'язані власними прецедентами: прецедент має правило вільної дії ("stare decisis"), він не формалізований, рухливий (змінюється, обновляється); трактування судового прецеденту є більш м'яким, що дозволяє, наприклад, Верховному суду не дотримуватися прецедентів, ним створених, і коригувати їх;

9) використовується інститут присяжних засідателів у судах.

 

Питання №43 «СУДОВА СИСТЕМА США»

Федеральні суди США

Загального права	Спеціальні
Діють як окружні - 94 округах. Кожен окружний суд має у своєму складі від 2 до 28 суддів. Розглядають справи, що стосуються федеральних питань (на основі федеральних законів і Конституції США). Федеральні судді призначаються Президентом довічно. Їх рішення можна опротестувати в 12 регіональних апеляційних судах, а їх рішення - Верховному суді США (склад 9 суддів).	Розглядають податкові, митні, патентні та інші справи. Суд з позовів розглядає виключно претензії до федерального уряду. Податковий суд розглядає справи про федеральні податки. Суд з питань міжнародної торгівлі розглядає цивільні справи пов'язані з тарифними і торговими договорами. Існує система судів з питань банкрутства та інші.

Судова система штату

В одних вона двоступінчаста, в інших - триступінчаста. У більшості штатів судову систему очолює Верховний суд штату, який може створювати спеціальні суди штатів (у справах неповнолітніх, у справах спадкування, сільсі кі суди, поліцейські суди та інші). Верховний суд штату обирається населенням або призначається губернатором за згодою сенату штату. Як правило, він займається розглядом апеляцій на рішення нижчих судів. Подібно до Верховного суду США верховні суди штатів володіють і правом конституційного нагляду. Вони можуть скасуватти будь - який закон штату, піддати ревізії конституцію штату, визнати недійсним будь - який розділ конституції штату на підставі ведення його суперечності федеральній конституції.

Судами першої юрисдикції в штаті є окружні суди: розглядають справи з участю присяжних засідателів, мають апеляційну юрисдикцію щодо рішень вищих судів (одноособові мирові судді, поліцейські суди, муніцепальні суди). У деяких штатах є суди обмеженої юрисдикції: розглядають справи про нечислені злочини. Ці суди іменуються муніципальними, поліцейськими.

ВЕРХОВНИЙ СУД США

Апеляційні суди США 12 судових органів

 

Питання №44 «Романо-германька сім’я:етапи формування»

Романо-германська правова сім'я — сукупність національних правових систем, які мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, що склалися на основі римського цивільного права і його пристосування (у поєднанні зканонічним правом, доктринальним правом університетів і місцевих норм-звичаїв) до нових національних умов при домінуванні закону серед інших джерел права. До зони континентального права входять правові системи держав Європейського континенту, в тому числі Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Іспанія, Швейцарія, Португалія, Австрія.

Романо-германська правова сім'я зазнала кілька періодів у своєму розвитку. Хронологічно вирізняють такі:

1. Перший етап — період звичаєвого права і писаного римського права (до XIII століття);

2. Другий етап — відродження вивчення римського права в університетах (XIII–XVIII ст.);

3. Третій етап — період ко­дифікації, завершення формування романо-германської право­вої сім'ї як цілісного явища (XVIII — і до нашого часу)^[2].

Перший етап [ ред. • ред. код ]

Перший етап — це період звичаєвого права (V-ХІ). На ньому створюються передумови для формування єдиної системи континентального права. Після падіння Римської імперії германські народи принесли в галузь права свої національні звичаї, своє національне германське право. Воно складалося переважно з неписаних звичаїв, що існували в народній пам'яті і часто були позбавлені належної ясності й визначеності.

Другий етап — етап формування романо-германської правової сім'ї (XII–XVIII). На думку багатьохкомпаративістів, саме його слід вважати часом, коли з наукової точки зору з'являється система романо-германського права.Рене Давидхарактеризував цей період як такий, коли нове суспільство знову почало розуміти необхідність звернення до права, оскільки тільки право може забезпечити порядок і безпеку. Можна умовно виокремити п'ять обставин, що суттєво вплинули на формування романо-германського права в даний період:

1. Рецепція римського права.

2. Діяльність європейських університетів.

3. Вплив канонічного права.

4. Створення міського права.

5. Створення торговельного права.

Третій період асоціюється з посиленням розвитку законодавства в європейських країнах і кодифікацією.Буржуазні революції змінили докорінно або відмінили як такі феодальні правові інститути. Закон стає основним джерелом романо-германського права. У ХІХ столітті в більшості країн Європейського континенту приймаються численні кодекси. У наш час кодекси (поряд з іншими правовими актами і насамперед із звичайними чинними законами) регулюють практично всі важливі сфери суспільного життя. Вони в романо-германській правовій сім'ї є основними джерелами права.

 

Питання № 45 «Романо-германська сім’я структурні відмінності»

1. Формування на основі рецепції (запозичення) римського права, яке після розпаду Західної Римської імперіїбільше семи століть було «мертвим», нечинним правом, та канонічного права.

2. Єдине розуміння сутності права, що склалося завдяки дослідженню і викладанню римського та канонічного права в європейських університетах. Перший з них — Болонський — заснований у 1088 р., а у XV ст. в Європі діяло вже більше 60 університетів.

3. Єдине розуміння норми права, котра розглядалася як абстрактне, загальне та неперсоніфіковане правило поведінки, що може неодноразово застосовуватися до невизначеної кількості випадків та осіб.

4. Основним джерелом права виступає нормативно-правовий акт, головним з яких в ієрархії, починаючи з ХІХ ст., є закон. Інші джерела права також визнаються, але мають другорядне значення.

5. За деякими винятками, не визнаються правотворчі повноваження судді та судові прецеденти.

6. Визнається поділ права на публічне та приватне, а також на відносно виокремлені галузі (конституційне, цивільне, кримінальне, адміністративне та ін.).

7. Усі основні галузі права кодифіковані.

8. Загальний поняттєвий фонд та термінологія, тобто подібність правових понять і категорій, які використовуються у кожній національній правовій системі.

9. Наявність системи загальних принципів, на яких базується правовий порядок. Деякі з них зафіксовано в законодавстві (наприклад, заборона зловживати правом, порушувати рівноправність чоловіків і жінок).

10. Пріоритет матеріального права над процесуальним.

 

Питання №46 «Романо-герамнська система:система джерел»

1. нормативно-правові акти;

2. міжнародні договори;

3. правові звичаї;

4. судова практика (судові прецеденти);

5. правова доктрина;

6. загальні принципи права.

Основним джерелом права у країнах романо-германської правової сім'ї є нормативно-правовий акт — офіційний письмовий документ, що містить загальнообов'язкове правило поведінки (норму права). Видані органами законодавчої влади, а також іншими уповноваженими органами нормативно-правові акти, що містять норми права, які юристам належить тлумачити і застосовувати для винесення рішення з конкретних справ, складають у країнах романо-німецької правової сім'ї певну ієрархічну систему.

Значну роль в системах романо-германської правової сім'ї відіграє кодифікація. Вона дозволяє упорядкувати норми права шляхом переробки чинного законодавства і створення в процесі правотворчості єдиного, логічно, юридично і соціально цілісного, внутрішньо і зовнішньо узгодженого нормативно-правового акта. Практично в усіх країнах романо-германського права ми знаходимо п'ять основних кодексів: кримінальний, цивільний, кримінально-процесуальний, цивільно-кримінальний та комерційний (торговельний).

 

Питання № 47«Романо-герман. Міжнародний договір як джерело.

Міжнаро́дний до́говір — це регульована міжнародним правом угода, укладена державами і/або іншими суб'єктами міжнародного права. Договір складається або на мовах усіх договірних сторін, або на одній чи декількох узгоджених між ними мовах. Договори, укладені в рамках міжнародних організацій, складаються на офіційних мовах цих організацій.

Договір може вступати в силу з дати підписання, або передбачати додаткові внутрішньодержавні процедури (ратифікація і т.п.). В іншому випадку він вступає в силу після

Міжнародні договори є одним з найважливіших джерел міжнародного права.

 

Питання № 48 Французьке право: система джерел

У своїх основних рисах правова система Франції визначилася ще у період Великої французької революції 1789—1794 pp. і у наступні за нею десятиліття. Серед найважливіших правових документів цієї епохи, що ознаменували процес становлення і подальшого розвитку правової системи Франції, з'явилися такі нормативно-правові акти, як Декларація прав людини і громадянина 1789 p., конституційні акти періоду Великої французької революції, Цивільний кодекс 1804 p., Цивільно-процесуальний кодекс 1806 p., Торгівельний кодекс 1807 p., Кримінально-процесуальний кодекс 1808 р. і Кримінальний кодекс 1810 р. Серед джерел сучасного французького права центральне місце займають конституційні акти і, насамперед сама Конституція. Прийнята у 1958 р. вона зберегла свою юридичну чинність і сьогодні. Конституція Франції не тільки закріплює традиційні (для такого виду актів) суспільні відносини, а й чітко окреслює область законодавчої діяльності парламенту. Чинні закони поділені на декілька видів:

1. Фінансові закони (визначають прибутки і витрати держави).

2. Програмні закони (закріплюють мету економічної і соціальної діяльності держави).

3. Органічні закони (визначають порядок діяльності парламенту, кількість членів кожної з його палат, умови і порядок їх обрання,

Важливе місце у системі джерел права Франції поряд із законами займають урядові декрети. Деякі з них можуть бути прийняті безпосередньо самим урядом, однак тільки після висновку Конституційної Ради, однієї з функцій якої є вирішення питання про конституційний чи неконституційний характер прийняття актів. Інші ж декрети видаються президентом країни без попередніх обговорень в уряді.

Регулятивна роль декретів у значній мірі доповнюється відповідною роллю нормативних актів (постанов, інструкцій, циркуляцій, повідомлень), виданих іншими виконавчо-розпорядчими органами. Серед джерел французького права слід звернути увагу на правові звичаї. Відповідно до існуючої у Франції доктрини судові рішення, хоча і не належать до первинних чи основних джерел права, однак у практичному житті країни, у повсякденному регулюванні суспільних відносин відіграють певну роль. Особливо це стосується рішень Конституційного суду, які слугують не тільки загальним орієнтиром для судової практики, а й принциповим покажчиком при вирішенні конкретних справ.

Маргінальні правничі сім'ї

перша концепція маргінальності - теорія «культурної маргінальності», основною передумовою якої є культурний конфлікт. У подальшому вживання терміна «маргінальність» стало більш поширеним, його стали використовувати для позначення переміщення громадян з однієї соціальної групи в іншу. У даному випадку має місце соціально -рольова маргінальність, пов'язана з переходом індиві -да в іншу соціальну групу. К. Маркс і Ф. Енгельс також визначили людей, яких можна було б назвати маргіналами - це люди, раптово вирвані зі звичайної життєвої колії і не здатні швидко адаптуватися до нової обстановки. Вони перетворюються на жебраків, розбійників, бродяг - частиною зі схильності, в більшості ж випадків під тиском обстоятельств4 (соціальна маргінальність До маргіналам він відносить декласованих представників робітників, колгоспників, інтеллігенціі1.

Маргінальність розглядається як проміжність становища індивіда чи групи, що займають крайнє, прикордонне положення в шарі, групі, класі, суспільстві, а тому не повністю включених в дане со- ціальне освіту. Маргіналами називають осіб, які перебувають між двома виразними культурними групами і стикаються з дилемою - до якої приєднатися; які культурні цінності, норми прінять3.

У теорії права маргінальність розглядається тільки стосовно до поняття «маргінальне поведінка». Воно розглядається як законо - боязненное і визначається як пристосування суб'єкта своєї поведінки до навколишнього правовому середовищі. Маргінальна поведінка властиво людям, які не знайш