Предмет теорії і практики редагування.

Едитологія – це прикладна суспільна інформологічна наука, яка досліджує методологічні засади готування в ЗМІ повідомлень (видавничого процесу). В едитології слід виділити такі складові, як теорія видавничої діяльності й теорія редагування.

Теорія редагування – це складова частина едитології, що досліджує методологічні засади безпосереднього готування повідомлень до публікування (редагування). Тобто це система знань про практику редагування – правила внесення змін безпосередньо в саме повідомлення.

Теорію редагування можна поділити на теорію загального нормативного редагування, теорію загального творчого редагування, теорію галузевого нормативного редагування й теорію галузевого творчого редагування.

Загальне редагування – це навчальна дисципліна, яка досліджує теорію загального нормативного редагування повідомлень.

Галузеве редагування – це навчальна дисципліна, яка досліджує теорію галузевого нормативного редагування повідомлень.

Творче редагування – це навчальна дисципліна, яка досліджує творчі процеси оптимізації повідомлень під час їх готування до публікування. Творче редагування полягає у вдосконаленні повідомлення і спрямоване на те, щоби підвищити його економічну й соціальну ефективність. Творче редагування виходить за межі усунення відхилень від установлених суспільством норм. Нормативне редагування, вочевидь, є приведенням повідомлення у відповідність до певних норм, які є чисельними і включають, зокрема, лінгвістичні, психологічні, композиційні, наукові, юридичні, політичні, поліграфічні тощо. За підрахунками, 80 % усіх виправлень, які здійснюють редактори, виконані на основі встановлених суспільством норм.

Методики редагування. Для різних видів літератури часто розробляють детальні інструкції, в яких описують, як на практиці слід застосовувати методи контролю, виправлення, пошуку, експертних оцінок, моделювання тощо. Такі інструкції, адаптовані для конкретного виду літератури, називають методиками редагування.

Метою редагування є трансляція повідомлень для отримання заданого соціального ефекту. Ця трансляція полягає втому, що редактор повинен повідомлення: перевести з внутрішньої мови автора на зовнішню мову реципієнта; проконтролювати на основі нормативної бази; прив’язати до конкретних умов акту передачі (часу, місця, обставин тощо).

Редактор повинен досягати вказаної мети шляхом виконання низки завдань:

– верифікація повідомлень. Встановити, в якому відношенні до дійсності перебуває інформація повідомлення. Проте редактор ніколи не може перевіряти абсолютно всі подані автором твердження, інакше, контролюючи їх, він сам стане автором повідомлення. Тому завдання редактора значно вужче – перевірити істинність найважливіших тверджень;

– адаптація повідомлень.Пристосувати мову та інформацію до мови й тезаурусу тої групи реципієнтів, для якої воно призначене;– локалізація повідомлень, тобто пристосування до місця;– нормалізація повідомлень;– інтерпретація повідомлень, тобто коментарі до потенційно незрозумілих реципієнтові або навмисних відхилень від норми;– уніфікація або урізноманітнення (стандартизація) повідомлень;

– етизація та естетизація повідомлень.

Провідні осередки рукописної справи в давньоукраїнській державі після прийняття християнства. Найдавніші рукописні українські шедеври.

Першим осередком рукописної справи на київських землях після християнства слід вважати Десятинну церкву, збудована Володимиром протягом 989-996 рр. Софійський Собор – найбільшого розмаху книготворча справа набула за часів Ярослава Мудрого. Створив в приміщенні Святої Софії знамениту школу переписувачів книжок із своєї і чужих мов. Києво-Печерська лавра –Феодосій Печерський запроваджує переписувати тексти статутів східних монастирів, зміст яких закріплював у свідомості насельників монастиря моральні норми життя за Христом. Тут зосереджувалися наявні на той час різноманітні переклади й літописи, що слугували для творення нових літописних зводів про минуле русичів і полян. Відоме зведення ігумена Івана «Початкове зведення». Згодом з’явилися шедеври українського рукописного книжництва «Повість минулих літ», «Києво-Печерський патерик». Чернігівська земля – із цим краєм пов’язують написання «Слова о полку Ігоревім». Галичина і Волинь – центр вітчизняного книго творення формується на західноукраїнських землях. Рукописна справа зосереджується при монастирях і княжих дворах. Найцінніше видання – Галицьке Євангеліє. Її творці фактично виконали значну упорядницьку роботу, весь текст згрупували в окремі чотири частини – Марка, Матвія, Луки та Іоанна. Ця пам’ятка вивезена до московського музею. Найбільша пам’ятка – Галицько-Волинський Літопис, це фактично ретельно викладена у хронологічному порядку історія Галицько-Волинського князівства. Карпатська Русь – розвиток рукописної справи пов'язаний з монастирем святого Михаїла в селі Грушів. У ХV ст.. були написані книги Октоїх, Часословець, Тріодь Пісну, Тріодь Цвітну, Псалтир. Друк двох перших пов’язували з іменем Швайпольта Фіоля. Найдавніші українські рукописи: Реймське Євангеліє написане тогочасною мовою Києва у дворі Ярослава Мудрого. Вона найбільше цитується за кордоном у контексті історії Європи, зокрема історії Франції, її ще називають коронаційною. Власниця Реймського Євангелія – Анна Ярославна. Після смерті Анни київське Євангеліє опиняється у місті Реймсі, де знаходиться й донині. У оформленні Євангелія переважають сині, жовті, малинові кольори, що символізували барви прапора Київської держави. Пересопницьке Євангеліє – перший з відомих нам повний переклад Чотириєвангелій тогочасною українською літературною мовою, робота почалася з 1556 – 1561 рр. в місті Пересопниці. Перекладач архімандрит монастиря Григорій. Фундаторкою цього шедевра була княгиня Анастасія Заславська-Гольшанська. Євангеліє має 960 пергаментних сторінок, обкладинку в зелений оксамит., почерк нагадує пізній устав. Особлива вартість видання – мініатюри, заставки, ініціали. Значення Пересопницького Євангелія те, що книга є наочним свідком активного вживання української мови в нашій церкві вже в середині ХVІ ст. Мова наближена до простої народної, лише з певним домішком церковнослов’янської і польської. Зараз вона знаходиться в Центральній науковій бібліотеці ім. В. Вернадського НАН України. У новітній українській історії започатковано традицію присягати на цій книзі новообраним президентам Української держави.

Завдання правки. Види правки тексту.

Правка - це один з основних засобів реалізації творчих можливостей редактора. Основні завдання правки: усунути похибки, виявлені в ході редакторського аналізу, але збереглися після доопрацювання рукопису автором; додати матеріалу найбільшу звучання, збагатити його; домогтися чіткості і ясності кожної формулювання; перевірити фактичний матеріал і позбавити рукопис від неточностей; усунути недоліки структури, мови і стилю, провести редакційно-технічну обробку рукописи.

Правка тексту потрібна для того, щоб:

1) усунути похибки, що залишилися після авторської доробки;

2) добитися ясності і чіткості формулювань;

3) перевірити фактичний матеріал і позбавити рукопис від неточностей;

4) усунути шорсткості мови і стилю;

5) технічно опрацювати рукопис.

За ступенем і характером внесених утекст змін розрізняють кілька видів редакційної правки:

- вичитування – виправлення технічних помилок при підготовці перевидань без переробки, а також офіційних і документальних матеріалів;

- скорочення – виправлення з метою обмежити текст певним обсягом;

- обробка – виправлення ідейно-смислові, фактичні, композиційні, логічні, стилістичні, але без корінного перетворення тексту;

- переробка – корінні зміни авторського тексту, який служить лише основою для остаточного тексту видання.