Ідейні витоки та соціально-історичні причини виникнення християнства.

Ідейними витоками християнства є, переважно, основні вчення іудаїзму (Старого Завіту), а також деякі релігійно-філософські концепції грецьких та елліністичних філософів. Християнство перейняло основні ідеї класичного іудаїзму, включивши до складу своїх священних книг Танах (книги Старого Завіту). Найперше варто виділити саму ідею Завіту між Богом та людьми, яка вперше постала у релігії євреїв. Так як у Старому Завіті Бог покладає угоду, договір з людьми в якому він зобов’язується створити, примножувати і підтримувати народ Ізраля, якщо люди будуть шанувати єдиного Бога, «праведно ходити перед Богом» і виконувати його заповіді, так і в християнстві Бог поновлює Завіт з людьми через Ісуса Христа. Християнство до певної міри розвиває іудейську ідею обраного народу, який тепер не обмежується однією нацією, а включає представників різних народів, об’єднаних навколо віри в Ісуса Христа (Новий Ізраїль). Іншим аспектом богообраності виступає ідея Церкви − зібрання народу Божого навколо жертви Христа. Схожою на єврейську постає християнська концепція лінійного розвитку історії як історії спасіння − від створення до кінця світу та страшного Суду. Далі, християнство наслідує багату символіку Старого Завіту − поняття гріха, святості, викуплення, освяти, слави Божої та його гніву; образи винограду, вівці, змії, плодів добра і зла; постаті ангелів та бісів, праведників та грішників. Разом з іудеями (та мусульманами) християн можна назвати народом Книги, адже священе одкровення зосереджене для них в Книзі. Щоправда, одкровення християн набуває подальшого вияву в постаті Ісуса з Назарету. Нарешті, реалізацією єврейського вчення про Месію є християнська ідея Христа-Спасителя, який вже прийшов для нового Ізраїлю.

Не менш важливим ідейним джерелом раннього християнства є ідеї античних філософів Сенеки про природжену гріховність людини та необхідність врятування душі за допомогою страждання. Філософське, ще з часів Геракліта, вчення про Логос Філона теж знайшло свій вияв у релігійній ідеології християнства перших віків. Тут Логос постає як посередник між Богом і людьми. Ним є Син Божий – Ісус Христос. Так само певний вплив на формування християнської концепції Логосу справила філософія стоїків, які розвивали вчення про сіменні логоси, що запліднюють усі речі. До певної міри на релігійну практику ранніх християн вплинули філософські духовні практики кініків, які вбачали аскетизм засобом спасіння.

Соціально-історичними причинами виникнення християнства була соціально-економічна, культурна та духовна криза ідеології Римської імперії.

2. Сутність ідей Нового Завіту. Християнство як релігія любові. Поряд з впливами ідей іудаїзму та грецької філософії християнство має власні оригінальні вчення, які закладені в книгах Нового Завіту. Термін «Новий завіт» використовується у двох значеннях − книги, збірки канонічних християських текстів та Одкровення християнської релігії, нова угода, яку уклав Ісус з людьми. Основні ідеї Нового Завіту стали положеннями християнства. Важливо розуміти, що суттю Нового Завіту є постать Ісуса Христа у світлі особи якого набувають сенс етика, праксеологія, та есхатологія Нового Завіту. Серед найбільш важливих є християнські ідеї втілення Бога («Слово стало плоттю»), смерті Христа за гріхи людей, його Воскресіння з мертвих, вознесіння на небо, страшного Суду та вічного царства Божого. Разом ці ідеї закладають фундамент для християнства як асолютно нової релігійної доктрини, в якій людина набуває перспективу стати богоподібною, увійти в Царство Бога, яке починається вже тут в церкві. Святість стає можливою через віру, служіння та любов до Бога Отця та Ісуса як Сина Бога. В той же час не варто забувати, що Новий завіт є релігійно-есхатологічною книгою-провіщенням слави Божої, а не філософським вченням чи підручником з догматики та етики.

Основою Нового завіту є релігійні одкровення. Найважливішим з них є вчення Нового Завіту про любов. У прощальній бесіді Ісус Христос сказав своїм учням: «Заповідь нову даю вам: любіть один одного!». Любов до ближніх, ворогів, до навколишнього світу означала і любов до Бога. Христос, укладаючи Новий Завіт, відновлює внутрішній зв’язок людини з Богом. Стрижнем нового релігійного вчення стало проголошення вищого блага і вищої мети не в земному житті, а за його межами. Людські пошуки мають спрямовуватися на пошуки Царства Божого, куди увійдуть прості люди, здатні духовно оновитися, а не багаті й могутні. У Нагірній проповіді І. Христос проголосив найвищу цінність означеної простоти. «Блаженними», тобто благословенними є ті, хто добровільно зрікся пристрастей, погорди, хто прагне правди. Духовне служіння можливе через каяття та удосконалення «Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний!». Віра у воскресіння Христа із мертвих, яке довело його божественність, стала наріжним каменем християнства.

3. Проблема історичності особи Ісуса Христа. В науці з XIX ст. точиться суперечка з приводу історичності Ісуса між двома науковими школами − історичною та міфологічною. Представники міфологічної школи (Штраус, Бауер) стверджували, що Христос − це міфічна особистість, видумана на основі солярних символів, потреб і сподівань ранніх християн. Основними аргументами міфологістів були: схожість біографії Ісуса з життєописами багатьох релігійних персонажів (єгипетського бога Ра, бога Діоніса, біографії Будди та Мітри); співпадіння подій життя Христа з основними астрологічними датами язичницького календаря; відсутність єдино встановлених подій життя Ісуса у самих християн; суперечності в Євангеліях. Одним з основних аргументів є посилання на античних авторів, які, ніби то, нічого конкретного не говорять про особу Христа, а згадують про нього без симпатії, як про вигадану постать, а про християнство говорять як про марновірство. Такими авторами є історик ІІ ст. Світоній Транквіл (120 р.), який пише: «Іудеїв, які постійно хвилювалися Хрестом, він (імператор Клавдій – Х.Г.) вигнав з Риму”. (Божественний Клавдій 25, 4.[1]). У іншому творі: «Нерон піддав покаранню християн, людей, які знаходилися під впливом нового шкідливого марновірства» (Життя цезарів 26. 2). Сатирик ІІ ст. Лукіан з Самосати з презирством говорив про Христа: «Адже всі ці нещасні впевнили себе, що вони стануть безсмертними і будуть жити вічно; в наслідок цього християни зневажають смерть, а багато хто шукає її сам. Окрім того, перший їх законодавець вселив в них (т.б. своїх учнів – Г.Х.) впевненість, що вони брати один одному, після того, як всі вони зречуться еллінських богів і стануть вклонятися своєму розіп`ятому софісту і жити за його законами. Тому, прийнявши без достатніх підстав це вчення, вони в рівній мірі зневажають усяке майно і сприймають його спільним…» (Про смерть Перегріна[2]) (с. 254). Противники історичності Христа люблять посилатися на філософа Цельса (ІІ ст.), який написав проти християн працю «Правдиве слово», де викладає вигадану фольклорну версію народження Ісуса, яку скоріше за все, запозичив з єврейських історій. Ці історії викладаються в Талмуді в якому згадується про Ісуса (“Ієшу бен Пандера”) вкрай зневажливо і часто недоречно, як про народженого поза законом, а загалом переповідається історія його життя викладена у Цельса. Ніде у Талмуді не ставиться під сумнів факт існування «Ісуса з Назерету». Він називається «брехуном, чаклуном, який зводив Ізраїль з шляху істинного». В Талмуді говориться про “ повішання у канун Пасхи ”. Цікаво, євреям була невідомою страта через розп`яття, вони завжди підвішували осудженого на деревині. Але це не є свідченням стосовно смерті Христа, адже він був страчений римською владою за своїми правилами, через розіп`яття. Щоправда і в цих текстах звучать оповідки про Ісуса в яких навіть критики християнства не ставили під сумнів його розіп’яття.

В кін. XIX та у ХХ ст. наука віднайшла чимала фактів про які говориться в Новому Завіті. Представники історичної школи наводять наступні доводи існування Ісуса. 1) Перепис населення при імператорі Августі, про який згадує ап. Лука, проводився у 9-8 рр. до н.е.; 2) Квіріній, був правителем Сирії у 7 р. до н.е. і у 6 р.н.е., на перше правління вказує Лука, а на друге Іосиф Флавій; 3) Знайдено папірус у Єгипті в якому дається інструкції, щодо проведення перепису населення. Там говориться: «У зв`язку з переписом населення необхідно, щоб всі, хто по якійсь причині проживає за межами власного дому, були готові негайно повернутися під владу своїх господарів, щоб усією сім`єю зареєструватися і зберегти за собою землі для обробку». Цей текст дозволяє зрозуміти чому Йосип і Марія їхали у Віфлієм на перепис. 4) Відповідно свідченням єв. Луки сучасні археологи знайшли багато міст, персонажів, географічних місць, назви яких можна знайти в Діяннях апостолів та Євангеліях. Так, лише недавно знайдено місце Гаввафа (мощене місце) де відбувався останній суд над Христом. Воно знаходилося в башні Антонія, де розміщувалося римське командування. У 1888 р. була знайдена купальня у Віфезді про яку говориться тільки в Новому Завіті. 5) Зірка, яку спостерігали волхви була вирахувана Й. Кеплером. Також, два історики І ст. н. е. Талл і Флегон згадують затемнення сонця, яке співпало з розіп`яттям Христа і відбулося у повнолуння.

Для підтвердження власної думки прихильники історичного підходу теж посилаються на твори деяких античних авторів. У «Аналах» Корнелія Тацита ( народ. 52 –54 рр. н.е. ) розповідається про те, що ніякі подарунки чи жертви богам «не могли зняти з Нерона тяжке звинувачення у тому, що він, як казали, наказав здійснити пожар Риму. Щоб подавити ці слухи він звинуватив у підпаленні і покарав найжорстокішими катуваннями людей, яких називали християнами і ненавиділи за їх жахливі злочини. Христос, по імені якого вони так називалися, був страчений Понтієм Пілатом, прокуратором Іудеї під час правління Тіберія …» (Аннали XV. 44). Про розіп’яття Ісуса говорить і критик християнства Лукіан з Самосати: «…християни ще й тепер вшановують ту велику людину, яка була розіп`ята у Палестині за те, що ввела у життя нові таїнства» (Про смерть Перегріна[3]) (с. 253). Важливим джерелом про життя віруючих виступають листи Плінія Молодшого доімператора Трояна ( кін. ІІ ст. ),якийвів розслідування справи християн в Малій Азії, яким інкримінували державну зраду та аморальну поведінку: «Вони стверджують, що вся їх провина полягає лише у тому, що вони збиралися в певні дні вдень і співали різні гімни Христу як Богу, а також приносити торжествену клятву ніколи не обманювати, не красти, не зраджувати дружинам, не брехати, і не відступати від цієї клятви, коли прийде час виконати її» (Листи X. 96).

Найбільш поінформованим вченим того часу можна вважати єврейського історика Йосипа Флавія. В 20 книзі «Іудейських старожитностей» Йосип Флавій говорить про страту Якова «брата Ісуса, якого називають Христом» (Старожитності XX. 9:1). А у 18 книзі про Ісуса розповідається більш докладно. В середньовічний рукописі «Всесвітньої історії …» на арабській мові написаний християнським єпископом Агапієм у X ст. де серед багатьох посилань знаходимо і цитату з «Іудейських старожитностей», яка звучала так: «...в той час був мудрий чоловік на ім`я Ісус. Його образ життя був схвальним, і він славився своєю порядністю (чеснотами); і багато людей з іудеїв та інших народів стали його учнями. Пілат засудив його до розіп’яття і смерті на хресті; одначе ті, хто став його учнями, не зреклися свого учнівства (його вчення). Вони розповідали, нібито він явився перед ними на третій день після свого розп’яття і був живим. В згоді з цим він ніби і був можливо тим месією, про якого сповіщали пророки, описуючи чудеса...” (Древності XVIII. 33).

Таким чином, сучасна наука має вагомі підстави вважати Ісуса історичною особою.

4. Раннє християнство: керигма, церковна організація, література. Важливо знати, що поширюючи благу звістку, апостоли проповідували не книгу (на той момент книг Нового Завіту ще не було), не моральне вчення (нові заповіді), не якесь релігійне вчення (доктрину), а проповідували керигму − Євангеліє. Осереддям проповіді було молитовне зібрання, що включало спільні молитви, читання пророчих текстів Танаху, проповідь та причастя. Бути християнином в ранньохристиянській церкві означало вірити Євангелію апостолів про те, що Ісус є Христос (Машиах, Спаситель), бути причетним йому в євхаристії. Лише згодом християнтву знадобилися спеціальні релігійно-філософські вчення, культ та система моральних приписів та заборон.

Перші християни жили церковними громадами («екклесіями»). Зростання чисельності християнських громад потребувало упорядкування їх внутрішнього життя. Вже в І ст. з’являються пресвітери, які проводили зібрання, диякони, що допомагали виконувати службу Божу та єпископи, які в І ст. виконували організаційні функції. Ця структура була виборною і сприймалася як служіння Богу.

Святим Письмом християнства є Новий Завіт, які складаються з 27 канонічних книг: чотирьох Євангелій (від Матвія, Марка Луки та Йоана), Діянь апостолів, 21 послання апостолів (з них 14 послань ап. Павла) та Одкровення Йоана Богослова (Апокаліпсису). Канон Нового Завіту складався з друг. пол. І ст. до поч. ІІ ст. н.е. Хоча Євангелія та Діяння апостолів приписують апостолам, але достоменно їх авторство невідоме. У них йдеться про земне життя Ісуса Христа: його народження, дитячі роки, хрещення в річці Йордані Йоаном Предтечею, а також трирічну діяльність, коли Він проповідував, творив чудеса та був розіп'ятий. Більш точно можно говорити про авторство більшості послань апостолів та Апокаліпсису. Вони, мабуть, написані раніше за Євангелія. Особливе місце серед канонічних текстів займають послання ап. Павла. Завдяки його зусиллям християнство вийшло за межі етнічної релігії і стало світовою релігією. Поряд з цим варто знати, що окрім канонічних в ранньому християнстві існувала апокрифічна (таємна, заборонена) література. Вона включала в себе значну кількість Євангелій, Діяні апостолів, послань та апокаліпсисів. Щоправда більшість апокрифів були написаними значно пізніше за канонічні тексти (ІІІ-ІV ст.), вони відображають ідеологію гностицизму чи іудейського релігійного сектантства.

Перші елементи поєднання християнської віри й релінійно-філософських вчень відбулося в творчості апологетів, які відіграли велику роль у захисті християнського віровчення від ідейних нападів язичників. Юстин Філософ на Сході імперії (середина II ст.) і Тертуліан Карфагенський на Заході. Такі діячі християнської Церкви як Іриней Ліонський, Іполит Римський, Тертуліан були не лише апологетами, а й знавцями єресей. В ході боротьби з гностицизмом (синтез східних вчень та елліністичної філософії) Климент Олександрійський та Оріген розвивали християнське вчення про Логос, христологічну та тринітарну проблематику.

5. Трансформація християнства в державну релігію Римської імперії. Виникнення чернецтва.

З 70-х рр. І ст. починаються переслідування християн в Римській імперії. Християни відмовлялися шанувати культ божественного імператора, який сприймвся як син сонця. Лише у 313 р.за імператора Костянтина Великого християнська церква стає дозволеною і рівноправною з іншими релігіями (Міланський едикт). У 325р. християнство проголошується державною релігією Римської імперії і поступово трансформується у державну церкву. Костянтин сприяв розширенню влади єпископату, особливо римського єпископа, який фактично став главою Риму. Але лише у 381 р., після нетривалого повернення до язичництва імператора Юліана Відступника, християнству надаються виключні права у суспільстві. Імператор Феодосій забороняє усі язичницькі релігії та культи (навіть закриваються філософські школи) і перетворює християнство на монопольну релігійну ідеологію Римської імперії.

Трансформація християнства у державну релігію тривала довгий час. Серед факторів, які сприяли одержавленню християнства можна назвати оформлення церковно-державного союзу (симфонії), який був законодавчо зафіксованим при імператорові Юстиніані (кодекс законів Юстиніана). Імператор мав важливі адміністративні функції в церкві − міг втручатися в справи церкви, скликати собори і визначати їх рішення, впливати на призначення єпископів, навіть пропонувати варіанти догматів. Імператор мав статус зовнішнього єпископа, охоронця і оборонця віри й церкви від зовнішніх ворогів. Натомість церква формувала ідеологію імперії, здійснювала захист держави від єретиків. Така форма влади у Візантії набула форми цезарепапізму.

Одним з проявів тісних стосунів церкви й держави стали Вселенські Собори. Вселенський Собор є найвищим органом управління християнської Церкви, яка в той час іменувалася Кафолічною (Вселенською). Після IV Вселенського собору (451р.) оформилося п’ять управлінських центрів − патріархатів: Римський, Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський, Єрусалимський.

Як наслідок одержавлення християнства стало виникнення православного чернецтва, що поширилося на християнському Сході у IV столітті, як намір у віддаленості від світу максимально реалізувати ідеали Євангелія. Засновниками чернецтва були Антоній Великий (250-350) та Пахомій Великий (252-340), які в Єгипетській пустелі Фіваїда заснували, відповідно, одноосібне та спільножитне чернецтво. Під час постригу монах дає три обітниці: безшлюбності, послуху та відмови від приватної власності. Монахи практикують духовні вправи: мовчання, неперервну молитву, пам’ять про смерть, самотність, каяття, аналіз власних гріхів. Вони реалізують аскетичний спосіб життя, який полягає у постійних зусиллях проти зла в собі, боротьбі з пристрастями, праці, обмеженні власних бажань і потреб. Найбільш досконалі отримують дари святості: мудрості, чудотворіння, прозорливості, силу зцілювати. Існують три рівні чернецтва: послушництво, мала схима та велика схима. Серед найбільш досконалих форм ченців виділяються пустельники, самітники, стовпники, старці − духовні наставники. Життя в монастирях регулювалося Уставами, серед яких найвідомішими були Єрусалимський та Студійський. Керують монастирями ігумени. Ченці займалися духовним наставництвом і вихованням, просвітництвом мирян, надавали допомогу нужденним, захищали віру від єресей, демонстрували взірці морального життя, створювали церковне мистецтво. Можливе чернецтво не лише в монастирі, але й у миру.

6. Формування християнського віровчення та культу. Після того, як нова релігія отримала статус державної і вперше зіткнулася з єресями та неканонічними вченнями, потрібно було виробити чітке християнське вчення − релігійну ідеологію, яка б мала канонічний статус. Потрібно було, також, розробити та затвердити релігійний культ, вирішити низку питань організаційного характеру. Це все знайшло своє відображення у роботі Вселенських соборів, яких загалом було сім, але два перші з них (324 р. та 381 р.) мали особливе значення. Саме на них було затверджено християнський Символ Віри, який складається із 12 основних догматів і які становлять концентрований вираз християнської віри. Над виробленням догматів працювали вже не апостоли та євангелісти, а богослови й філософи, які формували прийнятне для церкви віровчення − постулати віри. Вони виникли не одразу, а формувалися шляхом довготривалого пошуку вдалих форулювань, використовуючи поширені на той час філософські концепти. Не одразу вдавалося знайти потрібну догматичну формулу, певний час існували положення, які згодом переглядалися та уточнювалися. В той же час не варто забувати, що усі християнські істини є спробами раціонального осмислення євангельських одкровень. Остаточно основні догмати християнства сформулювалися до VIII ст. Відомими богословами IV-VIII ст. були отці церкви, які розвивали положення патристики.

Найважливішим положенням християнства є догмат Трійці. Єдиний Бог має три особи Бога Отця, Бога Сина та Бога Святого Духу. Для обгрунтування вчення про Трійцю богослови використали поняття єдиної сутності та трьох іпостасей. Іпостась Сина єдиносутня Отцю і споконвічно народжується від нього, а іпостась Духу єдиносутня Отцю і Сину споконвічно виходить від Отця. Для пояснення вчення про Христа було створено вчення про Боголюдину-Христа, єдина божественна особистість якого об’єднує дві природи − Бога і людини. Ісус мав дві енергії й волі, які робили його існування максимально близьким до буття Бога і людини. Окремим догматом Діва Марія прославлялася як «Богородиця». Останній догмат стосувався шанування ікон. Богослови VII Вселенського Собора доводили можливість іконошанування − поклоніння Богу-Сину, образ якого зображався на іконах, та святим. Важливим є догмат про Церкву, як тіло Христове − єдність божественної та людської реальності. Окрім названих Символ віри містив догмати, які хоча і не знайшли серйозного теоретичного обгрунтування, але посідають важливе місце серед постулатів християнства: догмат воскресіння Христа, яке проголошується запорукою майбутнього воскресіння всіх людей; догмати, які стверджують ідеї безсмертя душі, рай та пекло, єдине хрещення.

Найважливішими елементами християнського культу є християнські таїнства – культові дії, через які, згідно зі вченням Церкви, передається віруючому божественна благодать. Таїнства виводяться з Нового завіту. Серед них виділяють: хрещення, миропомазування, сповідь, причастя, вінчання, маслосв’яття, рукопокладання. Причащання, або ж євхаристія (гр. «благодаріння») – центральне таїнство християнського культу, яке символізує причетність віруючих до спокутної жертви І. Христа і до Церкви, що є Тілом Сина Божого. Це таїнство здійснюється під час Літургії, яка є самим важливим богослужінням.

Серед культових дій найпоширенішими є молитва, поклоніння іконам (у православ’ї), мощам святих, християнським реліквіям і святим місцям.

7. Причини та наслідки розколу християнства на східне та західне. Розкол єдиної християнської Церкви відбувся в 1054 р. в результаті довготривалого конфлікту між Римом і Константинополем. Цей конфлікт зумовлений політичними, культурними, догматичними протиріччями. Найпершим чинником є церковна політика. Рим претендував на верховенство влади над християнами Сходу, вимагав визнання верховної влади Пап. Церкви Сходу не мали традиції єдиноосібного керівництва церквами, тому не погоджувалися з приматом Пап на владу в Церкві.

Наслідки розколу привели до виникнення двох незалежних церков − православної та католицької, пртиріччя між якими згодом лише посилювалися.

Проблемні ситуації:

1. Поясніть слова французького історика Еншлена: «Христос переміг тому, що потерпів поразку Спартак?»

2. Чому Нагірну проповідь можна вважати квінтесенцією християнської моралі? Які дві заповіді Христос вважав головними?

3. Як можна пояснити значення слів Ісуса Христа: «Царство Моє не від світу цього» (Ів. 18:36).

4. Прокоментуйте слова Ісуса: “Хто з хтивістю подивився на жінку, той уже перелюбствував з нею в серці своєму”.

5. В християнській церкві в процесі її трансформації відбулася заміна харизматичних керівників, для яких були характерними “видіння”, “Божі одкровення” бюрократичною ієрархією. Перші в подальшому формували інститут чернецтва, другі – інститут церкви. Як це можна пояснити?

6. Автори фільму «Дух часу» розповідають про те, що Ісуса Христа не існувало, а його вчення і особа постали в результаті запозичень із різних релігій. Чи згодні Ви з такою думкою? Обґрунтуйте свою відповідь.

 

Питання для самоперевірки:

1. Співвідношення основних ідей Старого та Нового Завітів.

2. В чому полягає історичне значення одержавлення християнства?

3. Ісус Христос: історична особистість чи міф? Обґрунтуйте свою думку.

4. В чому полягає сутність християнських таїнств?

5. Яка роль Літургії у християнському культі?

 

Реферати:

1. Біблія як духовне та культурне джерело.

2. Християнство – найпоширеніша світова релігія.

3. Церковна десятина як одна з форм податку.

4. Державно—церковні відносини у Візантії.

 

Допоміжна література:

1. Данн Д. Единство и многообразие в Новом Завете. − М., 1997.

2. Донини А. У истоков христианства. − М., 1989.

3. Мень А. История религии. В поисках пути истины и жизни. В 7 т. − М., Логос.1992.

4. Мэри Пат Фишер. Живые религии. М.,1997.

5. Каутский К. Происхождение христианства.

6. Мецгер Б. Новый Завет: контекст, формирование, содержание. − М., 2006.

7. Поснов М. История христианской Церкви. − К., 1993.

8. Религиозные традиции мира. в 2т. М., 1997.

9. Макдауэлл Д. Неоспоримые свидетельства.-- М.,1993.

10. Янг Д. Христианство. − М., 1998.

 

Т. 3.3.: Православ’я

Мета: розкрити причини та наслідки розколу християнської Церкви. Ознайомитися з особливостями православного віровчення та культу. З’ясувати організаційну структуру Вселенського православ’я. Усвідомити сучасний стан православ’я. Розкрити ставлення у православ’ї до фінансово-економічних проблем.

Основні поняття: Священне Писання, Священний Переказ, богослужіння, літургія, Символ віри, таїнства, обряд, духовенство, диякон, священик, єпископ, митрополит, парафія, єпархія, монах, чернецтво, святі, ікона, догмат, Апокаліпсис, канон, благодать, Трійця, містицизм, ісихія, самітник, Лавра, пустельник, пустинь, каяття, сповідь, причастя, вінчання, маслосв’яття, рукопокладення, маслопомазування.

 

 

Питання для самостійного вивчення:

1. Особливості східного християнства.

2. Основні етапи розвитку православ’я.

3. Вселенське православ’я та його структура.

4. Віровчення і культ православ'я.

5. Сучасний стан православ’я.

1. Особливості східного християнства. Православ’я наслідує особливості східного християнства Візантійської доби. Для східної християнської ортодоксії були характерними: одержавлення церкви та активне втручання держави у справи церкви (цезарепапізм), схиляння патріархів перед імператорами (сервілізм), грекомовне культурне середовище, використання надбань старогрецької філософії, еллінізація християнського віровчення. Константинополь критикує Рим за догматичні та обрядові нововведення: додання Filioque до Символу віри, причащання опрісноками, пости по суботах, целібат духовенства.

2. Основні етапи розвитку православ’я. У своєму розвитку після Великого розколу (1054 р.) православ’я пройшло декілька етапів. Перший етап − XI-XV ст. продовжувався до падіння Константинополя у 1453 р. В цей час існувало чотири православних патріархати (Константинопольський, Єрусалимський, Олександрійський, Антиохійський). До православ’я приєдналися болгари, русичі, серби, церкви яких здобули реальну автономію від Константинополя. Візантійська імперія під ударами арабів та турок катастрофічно зменшувалася. Відбулися хрестові походи, які остаточно розірвали стосунки між східною та західною Церквами. Замість імперського універсалізму ранньої Візантії поступово утверджується національна ідеологія візантійського еллінізму, яка протиставляє себе римському християнству. Другий етап − XV-XVIII ст. В цей час православні Близького Сходу та Балкан знаходилися під владою турків. Зміцнилася влада Константинопольського патріарха, який, з дозволу турків, мав і духовну і світську влади над християнами турецької імперії (етнархія). Продовжується посилення грецького християнського націоналізму під прапорами якого ліквідувалися національні автокефалії Болгарської (1776), Сербської (1775) Церков та у боротьбі з яким виникла автокефальна Руська Церква (1589 р.). Третій етап − XIX-XXI ст. В цей час в результаті національно-визвольних рухів масово виникають помісні православні Церкви. Проголошуються автокефалії у: 1833 р. Елладської (грецької) Церкви; 1865 р. − Румунської Церкви; 1872 р. − Болгарської Церкви; 1879 р. − Сербської Церкви; 1917 р. Грузинської; 1921 р. − Польської та Чехословацької; 1932 − Албанської; 1947 − Кіпрської; 1970 − Американської. Окрім цього, протягом XX ст. в межах Руської Церкви виникли чисельні автономні Церкви: Синайська, Японська, Фінська, Українська; Естонська.

3. Вселенське православ’я та його структура. Вселенське православ’я за формою являє собою сукупність помісних (національних) церков, але за своєю суттю є єдиною Церквою. Єдність світового православ’я ґрунтується на визнанні єдиного Священного Передання, яке включає догмати віри, канони Вселенських соборів, таїнства, обряди. В той же час кожна автокефальна (самоуправна) церква є адміністративно, фінансово незалежною. Кожна церква має свого предстоятеля (патріарха чи митрополита), священний Синод, єпископів, навчальні заклади та друковані видання. В адміністративному сенсі автокефальні церкви поділяються на екзархати, єпархії, вікаріатства, благочиння, приходи. Православний церковний клір складається з трьох рівнів: дияконів (протодияконів, архідияконів), пресвітерів (ієреїв, протоієреїв), єпископів (архієпископів, митрополитів, патріархів). Єдиного керівного центру в православ’ї немає. Роль «першого серед рівних» виконує Вселенський патріарх, який має повноваження вирішувати суперечки між церквами, але не втручається в їх внутрішні справи. Керівництво церквою має здійснюватися за принципом соборності (колективного прийняття рішення).

Сучасне православ’я включає в себе 15 автокефальних та 5 автономних церков. До диптиху (списку) автокефальних включають: Єрусалимську, Олександрійську, Антиохійську, Константинопольську, Руську, Грузинську, Сербську, Румунську, Болгарську, Кіпрську, Елладську (грецьку), Албанську, Польську, Чехословацьку, Американську. До автономних входять: Кіпрська, Синайська, Японська, Фінська, Українська. На сьогодні продовжується процес формування автокефальних церков. За статус автокефалії борються православні в Україні, Македонії. Загальноприйнятого механізму отримання автокефалії немає. Традиційно після надання автокефалії церквою-матір’ю своїй автономній церкві, її мають підтримати церкви світового православ’я. Щоправда цей процес обтяжений значними геополітичними, національними, психологічними труднощами. Провідну роль в церковній політиці та наданні автокефалії відіграють Вселенський та Руський патріархи, взаємини між якими історично обтяжені. Для остаточного виробляння механізму отримання автокефалії необхідно зібрати Всеправославний (Вселенський) собор.

4. Віровчення і культ православ'я. Джерелами віровчення та практики православ’я виступають Святе Письмо, Святий Переказ та вчительство Церкви. Основою Переказу є Символ віри, догмати − істини віри, вчення отців Церкви, збірки канонів − рішень Вселенських та помісних Соборів. Православ’я наголошує, що Переказ − це не лише традиції, але й життя Духу в історії. Тому православ’я не лише намагається незмінно зберегти вчення Христа та ранньої церкви, але й продовжує елліністичну традицію до якої входить духовність, культура, мистецтво. Біблію православні тлумачать як частину Переказу, розрізняючи Переказ і місцеві традиції. Основними особливостями православного християнства є: традиціоналізм − образ життя церкви, що сходить до апостольських часів та посилання на авторитет отців Церкви; помісність − (національний) спосіб буття Церкви та її універсальний характер; соборність − спосіб прийняття рішень в якому приймають рішення на Соборах та Синодах; духовна практика, що полягає в незупинній молитві, духовному робленні та боротьбі із пристрастями; Літургійний символізм − шанування ікон як умогляду в красках та культу як «Неба на землі».

У віровченні православні теологи-традиціоналісти, починаючи з XIV ст., акцентують увагу на розділенні в Богові природи та енергії, вченні про апофатичне богопізнання, концепції теосису (обожнення), важливості містичного досвіду. Згідно православного Переказу призначення людини полягає у досягненні ідеалу обожнення − людина має стати богом (святим), дійти повної подоби Христу. Робиться особливий наголос на Воскресінні та преображенні Христа і людини. Для богословського обґрунтування та реалізації цих ідей православні використовують вчення Григорія Палами про божественні нестворені енергії (паламізм) та духовну практику (ісіхазм). В такому сенсі витлумачуються православні аскетика, містика та культ. Ретельно виконуючи моральні заповіді та здійснюючи духовні вправи (аскезу), людина долає в собі пристрасті і може отримати благодать Божу, яка не лише докорінно змінює особистість, але й дозволяє переживати присутність Бога. В богослужінні та церковних символах зримо виражається суть православного віровчення: «Православ’я − літургійна релігія». Участь у церковних таїнствах робить можливим «Життя у Христі».

5. Сучасний стан православ’я: проблеми, тенденції розвитку, проблема екуменізму, стан богословської думки. Сучасне православ’я має чимало проблем. Майже півтори тисячі років не збираються Вселенські Собори. Як наслідок потребують перегляду чимало канонів та правил прийнятих в церкві в епоху Середньовіччя. Вимагають серйозного обговорення чимало церковних питань: адміністративних, етичних, міжцерковних, які не відповідають вимогам часу. Зокрема досі немає відпрацьованого механізму здобуття автокефалії. Конче необхідна сучасна всеправославна концепція відношення до неправославних церков та інших релігій. Нагальним є прийняття програмного документа, який би визначав ставлення Церкви до культури, досягнень науки, політичних ідеологій, національного питання, сучасних технологій, фінансових та соціальних проблем суспільства. Православне богослов’я потребує визначення церковного ставлення до проблем походження космосу та життя, людини та соціуму. Потребують оновлення православний культ та судоустрій. В той же час, на шляху скликання Собору постають багато як об’єктивних так і суб’єктивних перепон. Зокрема, за довгі століття православні втратили початкову єдність, кожна церква існує в умовах різних національно-культурних і політичних реалій. По різному склалися стосунки церков з державами, політичними системами. Найбільш важливою є проблема визначення місця й ролі традиційної церкви в сучасному постмодерному світі де панують релігійний індиферентизм, атеїстичний гуманізм та духовний плюралізм.

В сучасному православ’ї співіснують ліберальна та консервативна тенденції, які по різному визначають причини церковних проблем. Ліберали закликають до оновлення церковної традиції, яка має адаптуватися до запитів часу. Консерватори заперечують необхідність оновлення церкви, вони наполягають на поверненні до традиції, як запоруки виживання церкви в сучасних умовах. Відносний баланс між цими тенденціями останнім часом був порушений на користь консервативних сил, які відіграють все більшу роль в Руській, Сербській, Грузинській Церквах. Названі проблеми та тенденції визначають перспективи розвитку церковних спільнот. Соціологічні дослідження свідчать, що кількість православних віруючих в світі поступово зменшується. З наростанням секуляризації, збільшенні ваги протестантських конфесій та неорелігій, посиленні ролі ідеології постмодернізму позиції православ’я в країнах з традиційною культурою слабшають. Все це створює загрози для традиційної культури, актуалізує необхідність модернізації церкви, ставить православних перед вибором − яким буде православ’я у третьому тисячолітті.

Показовим є ставлення православних до екуменізму. Екуменізм − це рух за об’єднання, взаємне порозуміння та діалог між християнами. В екуменічних зустрічах деякі православні богослови приймають участь з 20-х рр. XX століття (С. Булгаков,