Конституційний процес, реорганізація вищих органів управління та місцевого самоврядування України.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Конституційний процес, реорганізація вищих органів управління та місцевого самоврядування України.



Важливим етапом у формуванні розвитку гілок державної влади і управління незалежної України стало розроблення і прийняття нової Конституції. Уже в 1992р. Верховна Рада України, згідно зі схваленою концепцією, розглянула перший, а в 1993р. – другий варіанти Конституції України. У жовтні 1993р. було оприлюднене черговий, четвертий варіант проекту.

В ході дебатів виявилася непримиренна суперечливість між позиціями Президента України Леоніда Кравчука і Верховної Ради стосовно проблеми розподілу влади. Більшість депутатів-комуністів вимагали зберегти положення чинного Основного Закону 1978р. і відкидала норми про сильну вертикаль виконавчої влади, яка б починалася з президента, відстоювала положення про регіональне і місцеве самоврядування, оскільки вони хотіли зберегти радянську систему влади. На кінець 1993р. конституційний процес остаточно загальмувався. Діючою залишалася Конституція УРСР 1978р., до якої було внесено понад дві сотні поправок.

Другий етап конституційного процесу розпочався після виборів нового складу Верховної Ради та нового Президента влітку 1994р. У вересні 1994р. почала діяти нова конституційна комісія, утворена за принципом представництва від двох гілок влади. Співголовами комісії були затверджені Президент України Леонід Кучма і Голова Верховної Ради Олександр Мороз.

Прагнучи зрушити справу з місця Леонід Кучма в грудні 1994р. вніс проект “Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні”. У ньому містилися конкретні пропозиції про розмежування влади по лінії законодавчій і управлінсько-розпорядчій. Проект не міг не порушувати багатьох статей Конституції 1978р., побудованої, як усі попередні радянські конституції, на принципі нероздільності влади. Згідно з цим документом Верховна Рада повинна була віддати Президентові істотну частину владних повноважень, тобто наповнити реальним змістом внесену у Конституцію в 1991р. статтю про запровадження посади Президента як глави держави і глави виконавчої влади.

Проходження законопроекту в структурах Верховної Ради відбувалися болісно і уповільнено. У багатьох депутатів сама ідея обмеження повноважень парламенту функціями опрацювання і прийняття законів не викликала ентузіазму. Адже законодавча влада стає абстрактною, тоді як виконавча має повноваження, пов’язані з безпосереднім впливом на кар’єри людей і матеріальні цінності.

18 травня 1995р. парламент прийняв закон “Про владу і місцеве самоврядування”. Згідно з ним Президент ставав одноосібним главою уряду, склад якого він мав формувати сам, без узгодження і затвердження Верховної Ради. Він мав очолити її систему місцевих органів державної виконавчої влади. Ідея лівої частини парламенту про місцеву владу у вигляді рад депутатів не пройшла. Органами державної влади від обласного до районного рівня (а також у районах Києва і Севастополя) ставали державні адміністрації, главами яких Президент повинен був призначати обраних народом голів відповідних рад. У компетенції місцевих рад залишалися обмежені повноваження: затвердження місцевого бюджету і програм територіального розвитку, заслуховування звітів голів адміністрації.

Закон “Про державну владу і місцеве самоврядування” було прийнято простою більшістю голосів. Щоб ввести його в дію необхідно було конституційну більшість, тобто дві третини голосів (понад 300). Існуючий склад парламенту, в якому переважала ліва більшість, робив це недосяжною справою. В умовах, що склалися залишався тільки один варіант мирного розв’язання конфлікту: підписання на період до прийняття нової Конституції конституційної угоди між Президентом і Верховною Радою в особі більшості її членів.

Переговори про конституційну угоду у Верховній Раді затяглися. В ситуації, що склалася Леонід Кучма 31 травня 1995р. видав Указ про проведення опитування громадської думки з питань довіри громадян України Президентові та Верховній Раді. Одночасно він звернувся до українського народу з поясненням цього надзвичайного кроку. Гостру кризу влади у червні 1995р. було зупинено шляхом укладення Конституційної угоди між всіма гілками влади строком на один рік. Під угодою, яка в основному відтворювала положення не прийнятого конституційною більшістю президентського закону “Про державну владу і місцеве самоврядування”, поставили підписи більше половини депутатів. Тимчасово припинилася дія положень Конституції 1978р., які суперечили угоді. Вважалося, що за рік гілки влади дійдуть згоди в конституційному питанні. На цей строк обмежувалися повноваження парламенту та місцевих рад і розширювалися нормативні та адміністративні функції виконавчої влади.

В лютому 1996р. конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд парламенту разом із зауваженнями своїх членів. Проект розглядався майже три місяці. Відбулося три офіційні читання.

“Яблуком розбрату” серед депутатів стали п’ять пунктів: розподіл повноважень між гілками влади, проблема власності, державна символіка, статус російської мови і статус Республіки Крим.

Загалом кропітка робота над проектом Конституції, який таки дістав перепустку в життя, тривало майже два роки. Для цього були справді титанічні зусилля, безмежне терпіння, здатність до компромісу, усвідомлена відповідальність за долю країни та народу, за суспільний спокій.

Знаменита “конституційна ніч” з 27 на 28 червня 1996р., протягом якої було затвердження Основний Закон нашої держави, стала науковим прикладом переходу кількості в якість. День прийняття Конституції проголошено державним святом.

Конституція 1996р. закріпила систему органів державної влади та управління, визначила їх статус, повноваження та обов’язки. Згідно нової Конституції державна влада в Україні здійснюється на основі демократичної форми правління, оскільки за формою правління Україна, по-перше, є республікою, по-друге, закріплюється принцип народовладдя (ст.5) і, по-третє, в ній зафіксовано поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Найвищим і єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада (парламент) України, яка складається з 450 народних депутатів, обраних виборцями у виборчих округах та в загальнонаціональному окрузі на основі пропорційно-можоритарної (змішаної) виборчої системи шляхом таємного голосування.

Організаційними формами парламентської діяльності є робота комітетів Верховної Ради, тимчасових комісій, що створюються для розгляду окремих питань.

Стосовно компетенції Верховної Ради України, то вони закріплені за нею в статтях 85, 92, 111 Конституції України. Слід відмітити, що згідно з принципом розподілу влади парламент не є найвищим органом влади, як це було в радянські часи. Конституція 1996р. не закріплює також принципу єдності представницьких органів: усі інші ради визначаються в ній не як місцеві органи державної влади, а як органи місцевого самоврядування. Тому вплив парламенту на діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування здійснюється виключно шляхом прийняття законів, які є обов’язковими для всіх суб’єктів на території України.

Верховна Рада України виконує ряд функцій щодо створення відповідних органів державного управління. Так, вона дає згоду на призначення Президентом України Прем’єр-міністра, призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України голови Національного банку. До її повноважень належить також призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку, Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення тощо.

Стосовно Президента України, то він визначається Конституцією як Глава держави, що виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав та свобод людини і громадянина.

Визначення статусу Президента України як глави держави підтверджують особливість і багатофункціональну сутність цієї державної посади. Глава держави уособлює державну владу в цілому, він не є одним із суб’єктів розподілу влад. Навпаки, саме глава держави об’єднує всі гілки державної влади, забезпечує спрямованість їхньої діяльності у спільному напрямку.

Президент України обирається громадянами держави на основі загального, рівного і прямого виборчого права, шляхом таємного голосування строком 5 років. Правовою формою керівництва, що його здійснює Президент України, є укази та розпорядження, які він видає.

Повноваження Президента України органічно пов’язані з його державним статусом, тому вони не можуть бути делеговані будь-якому державному органові чи посадовій особі.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів. Правова база його діяльності – Конституція, закони України та акти, видані Президентом України.

Хоча Кабінет Міністрів й очолює усю гілку системи виконавчої влади в державі, згідно з Конституцією він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний та підзвітний Верховній Раді. На практиці ця залежність реалізується у тому, що Президент України призначає за згодою Верховної Ради Прем’єр-міністра, припиняє його повноваження і приймає рішення про його відставку. Крім того, Президент України за поданням Прем’єр-міністра призначає членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій, а також звільняє їх з посад.

Підконтрольність і підзвітність Кабінету Міністрів Верховній Раді знаходять своє відображення у тому, що парламент затверджує бюджет, поданий Урядом, приймає рішення про його виконання, схвалює чи відхиляє програму діяльності Уряду, контролює його роботу.

Кабінет Міністрів є вищим державним органом оперативного управління. Його діяльність спрямовується на забезпечення суверенітету та економічної самостійності держави, на активне проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, забезпечення соціального захисту населення, вирішення актуальних питань розвитку освіти, науки, культури, охорони природи, забезпечення обороноздатності держави, екологічної безпеки і природокористування. Кабінет Міністрів розробляє загальнодержавні програми.

Правовою основою діяльності Кабінету міністрів є постанови – акти колегіального управління, що приймаються на його засіданнях, і розпорядження. Строк повноважень Кабінету Міністрів пов’язаний зі строком повноважень Президента України. У разі дострокового припинення своїх повноважень Президентом України Кабінет Міністрів може продовжувати свою діяльність до вирішення цього питання новим Президентом.

До центральних органів влади належать також міністерства, державні комітети та інші відомства загальнодержавного рівня. Міністерства у своїй більшості є центральними органами галузевого управління, державні комітети та відомства здійснюють керівництво переважно на міжгалузевій основі.

Органами державної виконавчої влади на місцях є обласні, районні, а також створені у містах Києві та Севастополі. Відповідні державні адміністрації. Їх голови призначаються Президентом України, а оперативне керівництво місцевими державними адміністраціями здійснює Кабінет Міністрів.

Певне місце в системі управління державою займає місцеве самоврядування, як будується у відповідності до територіального устрою України. Територіальний устрій України ґрунтується на засадах цілісності та єдності державної території, збалансованості соціально-економічного розвитку населених пунктів та регіонів.

Відповідно до статті 133 Конституції систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.

Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається відповідними законами України.

Україна належить до числа держав з високим рівнем урбанізації, що пов’язане в основному з формування на її території широкої межі міст – 444, де проживає понад 30 млн. чол., а також селищ міського типу (близько 4 млн. жителів). Всього в Україні нараховується 30184 населених пунктів.

На території адміністративних одиниць та населених пунктів здійснюється місцеве самоврядування. Загальне поняття місцевого самоврядування записано в частині першій статті 140 Конституції, згідно з якою місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Таким чином, первинним суб’єктом місцевого самоврядування Конституція України проголошує не адміністративно-територіальну одиницю, а територіальну громаду як певну спільність громадян, об’єднаних за територіальною ознакою з метою задоволення своїх законних прав та інтересів. Це означає розширення форм безпосередньої участі територіальних громад – жителів сіл, селищ, міст – в управлінні місцевими справами.

Важливе місце в системі державної влади займає судова гілка влади, головним завданням якої є захист прав громадян України.

Найвищим судовим органом загальної юрисдикції є Верховний суд України. Крім того діють загальні суди іншої інстанції – обласні, районні, міські. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди – наприклад, Вищий арбітражний суд України. Подібні суди діють на обласному та міському рівні.

Конституція України забороняє створення будь-яких надзвичайних та особливих судів.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.215.79.116 (0.012 с.)