Охарактеризуйте політичні репресії на Полтавщині та їх дослідження

Політичні репресії на Полтавщині припали на 20 – 30 рр. ХХ ст. Прийшовши до влади, більшовики почали усувати або й фізично ліквідовувати, знищувати своїх політичних опонентів. Політичний терор проти власного народу вони вели не припиняючи змоменту захоплення влади. Метою терору було винищення чи ізолювання людей за ознаками їхньої належності до владних структур поваленого царського режиму, національних небільшовицьких урядів чи “реакційних” суспільних станів (інтелігенція, духовенство). Також мали зникнути діячі небільшовицькихпартій.

Інструментами здійснення терору та репресій на Полтавщині спочатку були місцеві органи Всеукраїнської надзвичайної комісії (ЧК), згодом Державного політичного управління та облуправління НКВС. По-суті, ці органи проводили боротьбу з інакомисленням всередині держави та краю.

У 1-й половині 1920-х рр. під дією радянської репресивної машини на Полтавщині припинили свою діяльність всі осередки небільшовицькихпартій й організацій(сіоністів, меншовиків, есерів, анархістів, націонал-комуністів). Колишні члени цих партій були вислані за межі УСРР, або ж перебували під пильним наглядом чекістів. Зрештою після остаточного придушення селянського повстанського руху та запровадження на поч. 1920-х рр. НЕПу масове знищення людей більшовицьким режимом за політичними мотивами пішло на спад.

Особливу увагу більшовики приділили національно свідомій частині інтелігенції з числа вчителів, науковців, літераторів. Пошук “контрреволюціонерів” і “соціально ворожих” елементів вівся передусім у державному апараті, навчальних і культурно-освітніх закладах. Перша хвиля масових репресій проти інтелігенції в Україні пройшла в 1929 – 1930 рр. одночасно з початком примусової колективізації та розкуркулення. Цього разу черговий сфабрикований політичний процес був задуманий як показовий суд над нібито існуючою, глибоко розгалуженою антирадянською організацією “Спілка визволення України” (СВУ). Упродовж літа – осені 1929 р. по всіх округах йшли арешти осіб, нібито причетних до справи СВУ. По Полтавському округу до списку підсудних потрапили колишній професор Полтавського інституту народної освіти В. Щепотьєв, співробітниця Полтавського пролетарського музею Є. Рудинська та ще двоє осіб. Всім їм інкримінували намір повалити радянську владу і відновити УНР. Хоч вироки обмежилися ув’язненням, проте у 1930-х рр. багатьох з них знову заарештували і знищили. Відпрацьовувалися і “периферійні лінії СВУ”, які давали можливість репресувати практично необмежену кількість людей. Усього в справі СВУ постраждало 700 осіб, а у зв’язку з нею – понад 30 тис. громадян.

Наступна хвиля масових репресій в Україні припала на початок – середину 1930-х рр., коли соціально-економічна ситуація ускладнилася наслідками форсованої колективізації та штучного голодомору 1932 – 1933 рр. У цей час сталінське керівництво відмовилося від проведення політики українізації і розгорнуло загальний наступ на “український націоналізм”. Репресії мали залякати суспільство, зробити його покірним. Новий виток репресій розпочався після вбивства 1грудня 1934 р. у Ленінграді секретаря ЦК ВКП(б) С. Кірова. Того ж дня з ініціативи Й. Сталіна було прийнято постанову “Про порядок ведення справ про підготовку і здійснення терористичних актів”. Згідно з постановою розгляд справ про “терористичні акти”, “шкідництво”, “диверсії”, “шпигунство” значно спрощувався. Відтак почалося фабрикування справ нібито існуючих контрреволюційних організацій (зокрема у 1935 р. “Центр боротьбистської організації”) до членів яких зараховували діячів інтелігенції, колишніх політичних діячів.

Пік політичних репресій – т.зв. “великий терор”, – припав на кінець 1930-х рр. Його відправною точкою став лютнево-березневий пленум ЦК ВКП(б) (1937 р.). У виступі на пленумі Й.Сталін заявив, що країна опинилася у небезпечному становищі через підступи саботажників, шпигунів та диверсантів. Відтоді політичний терор став масовим, а число його жертв у масштабах країни стали обчислюватись сотнями тисяч людей. У цей час політику репресій проводило облуправління НКВС, та особливі позасудові “трійки”,створені при них, які фактично підмінили собою судочинство. У 1937 р. на Полтавщині була ліквідована майже вся верхівка партійного, радянського, профспілкового апаратів. Вони були оголошені ворогами народу й репресовані. Були проведені репресії проти командно-політичного складу військових з’єднань і частин, дислокованих на теренах Полтавської області, який звинувачували в організації “військово-фашистської змови” з метою повалення в Україні радянської влади. Також були репресовані викладачі, інтелігенція, робітники.

Масові політичні репресії 30-х рр. проводились для того, аби остаточно утвердити в країні жорстокий тоталітарний режим з необмеженою владою одного лідера – Й. Сталіна. “Великий терор” 1937 – 1938 рр. залишив глибокий трагічний слід у пам’яті народу. Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення найбільш активної і інтелектуальної частини суспільства. Упродовж 1937 – 1938 рр. на Полтавщині було репресовано майже 10 тис. осіб.

Довгий час вивчення політичних репресій 1920 – початку 1950-х рр. залишалося під забороною. З початком політики Перебудови, падінням залізної завіси та розвитком демократичних перетворень у радянському суспільстві почалося відкриття тих сторінок історії, щодо яких раніше існувало табу. Відповідно до Указу Президії Верховної ради СРСР від 16 січня 1989 р. “Про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв репресій, які мали місце в період 30 – 40-х і початку 50-х років” рішенням Полтавської обласної ради від 10 березня 1989 р. була утворена комісія сприяння у забезпеченні прав і інтересів реабілітованих та спорудженні пам’ятників жертвам сталінських репресій. Завдяки активній роботі комісій на місцях почала відновлюватисяісторична справедливість. Робота обласної комісії особливо активізувалася після прийняття Закону “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” від 17 квітня 1991 р., коли матеріальну допомогу змогли отримати тисячі родин безпідставно розкуркулених та репресованих. Помічниками обласної комісії з питань поновлення прав реабілітованих громадян передовсім стали працівники Державного архіву Полтавської області, науковці Полтавського педагогічного інституту, краєзнавці. Однак справжнє дослідження політичних репресій на Полтавщині почалося після здобуття Україною державної незалежності. Наступний етап у дослідженні політичних репресій почався після 2005 р., коли указом Президента В. Ющенка було відкрито доступ громадськості до архівів колишніх радянських спецслужб. Зокрема, до рук дослідників потрапили архівні слідчо-кримінальні справи, які раніше були засекречені. Прийняття Верховною Радою навесні 2015 р. низки законів, які передбачають розсекречення документів радянських правоохоронних органів дає змогу сподіватися на перспективу нового етапу в дослідженні політичних репресій.

До наукового внеску щодо реабілітації історичних постатей і громадян можна віднести документальні місцеві видання “Реабілітовані історією” та “Полтавська Петлюріана”, перші випуски яких побачили світ на початку 1990-х рр. Проблемами дослідження політичних репресій на Полтавщині займаються дослідники-краєзнавці та викладачі вузів. Першість належить науковцям педагогічного університету. Зокрема, цією проблематикою займалися Л. Бабенко, С. Ляхівненко, В. Ревегук, О. Єрмак, В. Граб, О. Нестуля, О. Юренко, О. Білоусько, В. Міщанин, І. Наливайко, Т. Пустовіт, Ю. Данилюк, Д. Стаценко та інші.

16. Висвітліть розвиток освіти, науки і культури на Полтавщині у 1920 – 1930 - х рр.

Винятково складною проблемою культурного життя України після утвердження радянської влади була ліквідація неписьменності. Влада звернулася до людності із закликом учитися всім – і дорослим, і дітям. Уже на 1921 р. у губернії функціонувало понад 2000 загальноосвітніх шкіл. У крупних населених пунктах були створені гуртки з ліквідації неписьменності. У повітах почали діяти школи наймитської молоді. Безпосередньо для ліквідації неписьменності у губернії було відкрито 276 шкіл грамотності, 24 школи підвищеного типу, 5 народних університетів. Але школи ці відвідували дуже погано. В дійсності лише незначна кількість сільських лікнепів (пунктів ліквідації неписьменності) працювала лише з половиною записаних учнів, адже сільськогосподарські роботи забирали всю снагу в потенційних слухачів.

Учительських кадрів не вистачало по всій губернії, хоча в Полтаві діяв Інститут народної освіти, створений у 1921 р. на базі Полтавського обласного учительського інституту, реорганізованого в 1919 р.у педагогічний. Студенти цього вузу долучалися до роботи з ліквідації неписьменності.

У 1920-і рр. компартія розпочала кампанію, спрямовану на розширення підтримки неросійських народів, на завоювання їх прихильності. У 1923 р. ХІІ з’їзд партії започаткував політику коренізації. Український різновид цієї політики називався українізацією. Її перші заходи мали на меті розширити сферу вживання української мови, перевести на українську мову навчання школи. У той час у республіці, а отже й на Полтавщині поступово долалася неписьменність, зростала й поліпшувалася мережа освітніх закладів, відкривалися численні клуби, бібліотеки, діяли театри та музеї. Вагому культурно-просвітницьку роботу на селі проводили селянські будинки та хати-читальні. Особливою подією в житті полтавців стало відкриття у 1927 р. радіотрансляційної станції. Полтава 1920-х рр. була справжнім науковим центром. У ній працювало багато відомих учених – Д. Багалій, І. Рибаков, В. Щепотьєв, В. Воропай та ін. Разом з тим набирав перших обертів маховик сталінських репресій. Відтак представники національно свідомої інтелігенції почали зазнавати переслідувань у ході боротьби з “шумськизмом”, “хвильовизмом”, “волобуєвщиною”.

У 1930-і рр. відбувалися суперечливі процеси у сферах освіти та культури. В умовах індустріального розвитку, механізації сільського господарства, коли виникла потреба в десятках тисяч робітників масових професій, здатних опанувати складну техніку та технології, у грамотних кваліфікованих спеціалістах, перед народною освітою постало завдання в короткі строки ліквідувати неписьменність, розширити мережі загальноосвітніх шкіл, вищих та середніх навчальних закладів. Продовжувалася швидкими темпами йти ліквідація неписьменності. Утім повністю вирішити це завдання не вдалося. На початку 1939 р. в області залишалось 30 тис. неписьменних і 54 тис. малописьменних.

На початку 1930-х рр. на Полтавщині, як і по всій республіці, запроваджувалася загальна початкова освіта. Вводилось обов’язкове семирічне навчання. Розбудовувалася мережа початкових, неповних середніх та середніх шкіл. Продовжувалася розбудова вищої, середньої спеціальної та професійно-технічної освіти. В 1929 – 1932 рр. були засновані сільськогосподарський інститут та інститут інженерів сільського будівництва, інститут м’ясної промисловості у Полтаві, різні технікуми у районах області. Загалом у розвитку освіти відбулися значні позитивні зміни, що полягали у ліквідації неписьменності, запровадженні загальної обов’язкової семирічної освіти, відкритті середніх шкіл, вищих та середніх спеціальних учбових закладів, науково-дослідних установ. Статистичні дані свідчать про значні здобутки у цій сфері, проте вона зазнала великих втрат упродовж трагічних років голодомору та репресій. Серед репресованих, замордованих у катівнях було чимало освітян і науковців, таких, як професор Полтавського інституту народної освіти В. Щепотьєв, ректор сільськогосподарського інституту І. Сердюк, наукові співробітники краєзнавчого музею, історичного архіву, директори сільських шкіл та викладачі вузів, тисячі інших представників інтелігенції, втрати якої стали величезним ударом по культурі краю.

Під всеохоплюючим контролем компартії перебував і процес літературної творчості. У відповідності з постановою ЦК ВКП(б) про перебудову літературних організацій відбулася централізація та уніфікація творчих спілок літераторів, їх заміна єдиною Спілкою радянських письменників України. У липні 1932 р. оргбюро Спілки утворилося і у Полтаві. Усі митці, які хоча б якоюсь мірою виявляли творчу винятковість чи непокору ідеологічному диктату, потрапляли до категорії “класово ворожих”. Одними з перших до цього розряду зарахували полтавців О. Ковінька та Й. Капельгородського. Перший майже 20 років змушений був поневірятися по сибірських концтаборах, а другого за сфабрикованими звинуваченнями розстріляли енкаведисти у 1938 р.

Подією великої ваги у культурному житті області стало відкриття стаціонарного професійного театру в Полтаві 1 травня 1936 р. У 1938 р. театр взяв активну участь у відзначенні 100-річчя з дня смерті І. Котляревського.

Попри всеохоплюючий ідеологічний контроль за розвитком культури, полтавські митці розвивали традиції національної музики, примножували славу Полтавщини як пісенного краю. Значного розмаху в ці роки набуло в області кобзарське мистецтво. Успішно продовжувала творчу діяльність Полтавська капела бандуристів, створена в 1925 р. Влітку 1929 р. колектив перетворили на експериментальну студію бандуристів, консультантом якої став відомий бандурист-віртуоз, композитор та письменник Гнат Хоткевич. Великою популярністю на Полтавщині користувався жіночий театралізований хоровий ансамбль, створений у 1930 р. подружжям Верховинців. З 1935 р. він працює як державний мистецький колектив Української РСР. Але у квітні1938 р. його організатор Василь Dерховинець став жертвою репресій.

Отже, впродовж 1930-х рр. Полтавщина мала розгалужену систему навчальних закладів, бібліотеки, театри, музичні та хорові колективи, підготовлені кадри у сферах науки і культури. Але винищення частини інтелігенції, як мозку нації, голодомор, репресії підірвали основи поступального розвитку краю, як і держави загалом.

7. Висвітліть політику українізації 1920 - х рр. на Полтавщині та її здобутки

Завоювавши Україну, керівники більшовицької Росії надали встановленій ними владі організаційну форму незалежної республіки – УСРР. У 1922 р. Україна разом з іншими національними республіками вступили в Союз РСР. На ХІІ з’їзді РКП(б) у квітні 1923 р. було проголошено “коренізацію” радянської влади в національних республіках. Український варіант “коренізації” увійшов в історію під назвою українізації. По-суті, правляча комуністична партія – неукраїнська партія в Україні – намагалася очолити національно-культурний рух і спрямувати його в потрібне русло. Школи та дитячі будинки почали переводити на українську мову (крім установ нацменшин) упродовж двох років. Українська мова і українознавство пропонувалося для неукраїнських шкіл як обов’язкові дисципліни.

На Полтавщині в жовтні 1923 р. на пленумі губкому КП(б)У була прийнята постанова про українізацію з визначенням строківі порядку її проведення. Конкретний план переходу губернських, окружних і районних установ на українську мову діловодства по радянській лінії був затверджений на засіданні президії Полтавського губвиконкому 17 грудня 1923 р. Українізацію мали проводити в два етапи і в основному завершити до 1925 р. Здійснення її на Полтавщині полегшувалось такими чинниками – відносно однорідний склад населення, переважання українців в апараті радянської влади, підтримка курсу на українізацію більшістю інтелігенції.

Утім реалізацію політики українізації гальмували ті, хто мав її проводити – компартійні діячі різних рівнів. У складі компартійних організацій Полтавщини українці перебували в меншості. До того ж у середовищі партійців міцно вкоренилася “істина”, що для комуністів-інтернаціоналістів національного питання не існує в принципі. Не сприйняла політики українізації і переважна більшість російськомовної інтелігенції. До того ж українізація гальмувалася відсутністю підготовлених керівників, навчальних посібників і літератури українською мовою. Відтак завдання завершити українізацію в намічені строки не було виконане. Проте кампанія з кожним роком набувала все більшого розмаху. На початку 1920-х рр. у містах були розгорнуті курси українознавства для службовців державних установ. Лише в Полтаві таких курсів діяло близько 50. На периферії, особливо на селі, силами працівників низового радянського апарату, парторганізацій створювались гуртки з вивчення української мови.

Полтавський губвиконком 23 червня 1925 р. видав наказ “Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату”. Службовцям державних установ та торговельно-промислових підприємств ставилося в обов’язок до 1 січня 1926 р. опанувати українську мову та повсякденно вживати її у своїй роботі. Комплекс заходів з українізації дав вцілому відчутні результати. В окружних центрах – Полтаві, Лубнах, Кременчуці – близько 80 % державних службовців у 1927 р. вже володіла державною мовою. Що ж стосується партапарату, більшість його працівників спочатку сприйняли українізацію як короткочасну ударну кампанію, котру потрібно просто “пересидіти” та належним чином доповісти про “успішне виконання”, часто поставилася до неї формально. Українізації охопила і інші сфери, зокрема засоби масової інформації.Губернська і окружна преса перейшли на українську мову.Газета “Голос труда” змінила назву на “Більшовик Полтавщини”, яку стали видавати українською мовою. Інші газети також перейшли на українську, або ж вміщували українською частиною своїх статей. Утім якість друкованої продукції страждала русизмами, перекручуванням слів тощо.

Політика українізації найбільш сприятливо позначилась на сфері культури, розпочався знаменитий “культурний ренесанс 1920-х рр.”. Утім з кінця 1920-х рр. кампанія українізації виразно пішла на спад. Наприкінці 1929 р. припинила свою діяльність Полтавська окружна комісія з українізації. Питання, пов’язані з проблемами національного будівництва, поступово зникли зі сторінок газет. На межі 1920 – 1930-х рр. політику українізації у краї фактично згорнули.