Характеристика процесів пам'яті

Процесами пам’яті (тобто мнемічними процесами – від імені давньогрецької богині пам’яті Мнемозіни) є запам’ятовування, збереження, відтворення і забування. Ці процеси є пов’язаними між собою, їх зв’язок характеризує взаємопроникнення і неможливість існування в окремому вигляді.

Запам’ятовування – це процес закріплення в пам’яті нового матеріалу. Він може бути мимовільним і довільним, механічним і логічним.

Мимовільне запам’ятовування матеріалу відбувається, коли в людини немає мети запам’ятати цей матеріал, він закріплюється ніби сам собою. Краще запам’ятовуються сильні враження і той матеріал, що пов’язаний зі змістом діяльності.

Дослідження П. І. Зінченком процесів мимовільного запам’ятовування показали, що ефективність його залежить від мети, мотиву та способу діяльності. В ході експерименту виявилося, що при завданні класифікувати предмети, зображені на пронумерованих картках, досліджувані запам’ятовували лише предмети, і зовсім не пам’ятали числа. При протилежному завданні (розкласти картки за зростанням номерів) учасники досліду пам’ятали числа, а не картинки.

В інших експериментах з’ясувалося, що учні початкових класів краще, ніж студенти, запам’ятовують числа під час розв’язання задач. Це пояснюється входженням чисел у мету діяльності учнів, в той час як у студентів операції із числами відбуваються майже автоматично.

Також ефективність мимовільного запам’ятовування залежить від активності дії людини із об’єктами, які потрібно запам’ятати. Активний переказ тексту приводить до кращого запам’ятовування, ніж багаторазове читання.

Довільне запам’ятовування матеріалу відбувається внаслідок дій мнемічної спрямованості, тобто коли діяльність людини спрямована саме на запам’ятовування. При цьому на ефективність процесу впливають вимоги, установки. Характер запам’ятовування буде різним залежно від установки запам’ятати матеріал повністю чи вибірково, точно чи приблизно, послідовно чи у вільному порядку, надовго чи на короткий термін.

Мнемічними діями, що підвищують ефективність запам’ятовування, є складання плану матеріалу, його систематизація, класифікація, пошук асоціацій. Ефективність запам’ятовування значно залежить від кількості повторень матеріалу і зростає зі збільшенням їх кількості.

Механічне запам’ятовування полягає у закріпленні зовнішніх зв’язків матеріалу. При цьому повне розуміння матеріалу не є обов’язковим, не вибудовуються логіка його побудови, зв’язки окремих частин. Діяльність при цьому має мнемічну спрямованість, але мнемічні дії не використовуються. Механічне запам’ятовування набуває свого повного розвитку у дитини в дошкільному віці й потім поступово поступається логічному. Дорослими механічне запам’ятовування використовується рідко.

Логічне запам’ятовування будується на встановленні логічних зв’язків в матеріалі. Також шукаються такі зв’язки між даним матеріалом і тим, що відомий раніше. У процес логічного запам’ятовування активно включається мислення. Матеріал активно обробляється, розбивається на смислові частини, аналізується, порівнюється із попереднім досвідом людини. Таке запам’ятовування набагато ефективніше, ніж механічне, і переважно використовується дорослими людьми.

Збереження – це процес утримання в пам’яті матеріалу, одержаного в результаті запам’ятовування. Але матеріал не зберігається в тому самому вигляді, в якому був отриманий, змінюється його зміст і форма. Ці зміни відбуваються внаслідок мнемічних операцій, що не усвідомлюються. Але точність і надійність збереження інформації залежать від частоти її використання, від залученості її до діяльності людини і ступеня значущості для людини цієї інформації. Матеріал, що рідко використовується і мало значить, забувається швидше.

Відтворення – це процес відновлення матеріалу, що зберігається в пам’яті.

Ефективність, точність і легкість відтворення матеріалу залежать від його обсягу, складності, часу, що минув від запам’ятовування до відтворення. Чим більший за обсягом та складніший матеріал, тим важче він відновлюється. Але й непроста інформація буде відтворюватися краще, якщо свого часу була установка на точність її запам’ятання, зроблена значна кількість повторень. Відтворення тісно пов’язане із мисленням, це реконструкція матеріалу, що часто проходить із вольовими зусиллями. Мнемічні дії при цьому мають репродуктивний характер.

Формами відтворення є впізнавання, власне відтворення, пригадування і згадування.

Впізнавання матеріалу відбувається під час його повторного сприймання. При цьому шукається потрібний матеріал із того, що міститься в довготривалій пам’яті і звіряється зі сприйманим образом. Впізнавання може бути різним за ступенем чіткості та довільності.

Власне відтворення – це відновлення матеріалу, що раніше запам’ятовувався. Воно може бути мимовільним і довільним. При мимовільному відтворенні відновлення матеріалу відбувається за умов відсутності мнемічної спрямованості. Матеріал відновлюється без зусиль, спливає сам собою. Одні думки ведуть за собою інші, елементи відтворюваного матеріалу асоціативно пов’язані між собою.

Довільне відтворення відбувається під час постановки завдання відтворити матеріал. При цьому застосовуються мнемічні дії, часто докладаються вольові зусилля. Як правило, чим більший проміжок часу минув від моменту запам’ятовування, тим важче точно відтворити матеріал. Але бувають випадки точного відтворення матеріалу, який уже здавався забутим. Цей ефект має назву ремінісценції і найчастіше буває у дітей.

Пригадування – це найбільш активна форма відтворення. Воно пов’язане із довільним пошуком потрібного матеріалу в тривалій пам’яті та його реконструкцією. Цей процес часто тривалий, вимагає вольових зусиль і містить мисленнєві дії. Людина міркує, шукає логічні зв’язки між елементами, що відтворюються, порівнює та аналізує. Успішність пригадування залежить від чіткого розуміння репродуктивного завдання, навичок використання мнемічних дій і наполегливості.

Згадування – це відтворення людиною образів подій її минулого. Спогади часто бувають дуже яскравими, в усіх подробицях. Згадування буває мимовільним, тоді образи минулого виникають на ґрунті асоціацій, і довільним, при постановці завдання згадати.

Забування – це процес, що полягає у неможливості відтворити матеріал, що був закріплений у пам’яті. У першу чергу забувається те, що не є важливим для людини, не знаходить зв’язків із її попереднім досвідом. Також, на думку 3. Фрейда, забувається (витісняється з пам’яті) те, що людина не хоче пам’ятати. Швидкість, із якою забувається деякий матеріал, тим більша, чим він більше за обсягом, менш структурований і беззмістовний, чим менше зв’язків існує між ним і відомим раніш.

За дослідженнями Г. Еббінгауза, в перші 12 годин після запам’ятовування забувається близько 60 % матеріалу, потім процес забування йде значно нижчими темпами і через 6 діб пам’ятається приблизно 20 % початкового матеріалу. Тому для кращого запам'ятовування матеріалу варто використовувати повторення в декілька етапів: через 15–20 хвилин після заучування, через 8–9 годин, і через 1–2 доби.

Процес забування ґрунтується на явищі гальмування нервових зв’язків, що утворилися при запам'ятовуванні. Воно може відбуватися внаслідок діяльності, що передувала запам’ятовуванню або відбувалася після нього. В першому випадку гальмування буде проактивним, у другому – ретроактивним. Ці явища пояснюють, наприклад, корисність розподілення повторень у часі, краще збереження початку і кінця матеріалу, стійкість того, що вивчено перед сном.

 

ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ

Конституція України

Чинна Конституція України була прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року. Відповідно до Основного Закону Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою. C 1 січня 2006 року набрали чинності поправки до Конституції, що уточнили повноваження Президента України, Верховної Ради і Кабінету Міністрів України. Частина поправок набрала чинності з дня набуття повноважень Верховної Ради України, що обрана у 2006 році.

Принциповим визначенням державного устрою є положення ст. 6: “Державна влада в Україні здійснюється на основі її поділу на законодавчу, виконавчу і судову”. Єдиним органом законодавчої влади в Україні Конституція визначає Верховну Раду (ст. 75). Вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України (ст. 113). Судочинство здійснюється Конституційним судом України і судами загальної юрисдикції (ст. 124, 125). Статус Президента України визначається ст. 102: “Президент України є главою держави і виступає від її імені”.

У 1996 році чинна Конституція України була в цілому позитивно оцінена найбільш авторитетною у сфері конституційного законодавства Європейською комісією Ради Європи “Демократія через право”, більш відомої як Венеціанська комісія.

Президент України

Статус Президента України визначений розділом V Конституції України, у якому сформульовані права та обов'язки Президента як глави держави, порядок його обрання, а також усунення з посади і припинення його повноважень. Статус Президента як гаранта Конституції покладає на нього обов'язок припиняти будь-які дії законодавчої, виконавчої та судової влади, що прямо або безпосередньо порушують Основний Закон України. Для виконання цього обов’язку Президент наділений відповідними повноваженнями.

Президент є гарантом державного суверенітету і територіальної цілісності України, а також прав і свобод громадян.

У сфері зовнішньої політики Президент як глава держави виступає від її імені, представляє Україну в міжнародних відносинах, веде переговори й укладає міжнародні угоди. Він також керує всією зовнішньополітичною діяльністю держави.

Президент є Верховним Головнокомандуючим Збройних Сил України й очолює Раду національної безпеки та оборони.

Порядок виборів Президента закріплений ст. 103 Конституції України. Вибори Президента здійснюються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування, терміном на 5 років.

Законодавча влада України

Відповідно до Конституції єдиним органом законодавчої влади в Україні є однопалатний Парламент – Верховна Рада України. У цілому, на сучасному етапі це відповідає конституційній формі устрою України як унітарної держави.

Верховна Рада України складається з 450 народних депутатів, що обираються шляхом таємного голосування на п’ятирічний строк на основі загального, рівного і прямого виборчого права (до виборів 2006 року термін, на який обиралася Верховної Рада України, становив чотири роки).

Керує Верховною Радою України Голова Верховної Ради України, що обирається народними депутатами зі свого складу. Верховна Рада України, також зі свого складу, обирає першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України. Голова Верховної Ради України організовує її роботу і координує діяльність її органів.

Основними галузевими органами Верховної Ради є комітети, що здійснюють законопроектну роботу. Підготовлені комітетами законопроекти виносяться на розгляд Верховної Ради.

Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові, народним депутатам, Кабінетові Міністрів.

Закони, прийняті Верховною Радою України, підписує Президент України, що володіє правом вето стосовно їх (окрім законів про внесення змін у Конституцію України) з подальшим поверненням їх на повторний розгляд у Верховну Раду України.

Докладніше про діяльність Верховної Ради України можна дізнатися з розділу IV Конституції України, що регламентує діяльність українського парламенту. А також матеріали про її діяльність розміщені на офіційній інтернет-сторінці Верховної Ради.

Виконавча влада України

Кабінет Міністрів України є вищим органом виконавчої влади країни. До його складу входять: прем’єр-міністр України, перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри та міністри.

Прем’єр-міністр України затверджується Верховною Радою України за поданням Президента України. Кандидатуру для призначення на посаду прем’єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Прем’єр-міністр керує роботою Кабінету Міністрів України і направляє їй на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, затверджені Верховною Радою України.

Відповідно до поправок до Конституції, тим, що набрали чинності 1 січня 2006 року, Кабінет Міністрів України додатково одержав деякі повноваження, що стосуються формування центральних органів влади. Як зазначено в новій редакції Конституції України, Кабінет Міністрів України:

– створює, реорганізовує і ліквідує відповідно до закону міністерства й інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, що передбачені на утримання органів виконавчої влади;

– призначає на посаді й звільняє з посад за поданням прем’єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, що не входять до складу Кабінету Міністрів України.

Таких повноважень Кабінет Міністрів України раніше не мав.

Докладніше про роботу Кабінету Міністрів України можна довідатися з розділу VI Конституції України, що регламентує роботу українського уряду. Також інформація про його роботу розміщена на офіційній інтернет-сторінці Кабінету Міністрів України.

Система виконавчої влади, крім Кабінету Міністрів, містить міністерства, державні комітети (державні служби) і центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Судова влада України

Відповідно до Конституції правосуддя в Україні здійснюється винятково судами, будь-яке делегування функцій судів, а також присвоєння цих функцій іншими органами або посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Конституція вказує на неприпустимість створення надзвичайних і особливих судів.

Загальну структуру судової системи визначає стаття 124 Конституції України, відповідно до якої судочинство здійснюється Конституційним Судом України і судами загальної юрисдикції. Суди загальної юрисдикції здійснюють правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства. Конституційний Суд України є особливим судовим органом конституційного контролю.

Правосуддя здійснюється професійними суддями й, у визначених законом випадках, народними засідателями і присяжними.

Громадянство України

Конституція визначає в Україні існування єдиного громадянства. Україна не підтримує ідеї подвійного громадянства. Громадянин України, що набув підданство іншої держави, у правових відносинах з Україною визнається лише громадянином України. Іноземець, який має громадянство України, в правових відносинах з Україною визнається лише громадянином України. Позиція України в цьому питанні узгоджується з нормами міжнародного права.

Законом “Про громадянство України” встановлено, що громадянство України є рівним і єдиним, незалежно від того, чи мають громадяни свій статус від народження або набули його на інших підставах. Усі громадяни користуються рівними правами та мають однакові обов’язки.

Держава зобов’язана захищати права і свободи своїх громадяни не лише на території України, а й за її кордонами.

Україна приєднується до міжнародних зобов’язань щодо захисту прав людини. Зокрема, іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому “Законом про біженців”.

Рішення про надання і припинення громадянства України, а також про надання притулку в Україні іноземним громадянам та особам без громадянства приймає Президент України.

 

АРХІТЕКТУРА ТА БУДІВНИЦТВО

Забудова міст. У загальній картині еволюції архітектури та будівництва на українських землях час від середини XV до середини XVI ст. не становить окремого замкненого в собі періоду.

Містобудування, що виразно занепало на українських землях після інтенсивного розвитку в середині – другій половині XIII ст., у рамках розглядуваного періоду пожвавлюється, особливо з першої половини XVI ст. Цьому сприяла стабілізація внутрішньої ситуації. Започатковується формування мережі приватних міст, розвиток якої припадає вже на наступний період історії. У плануванні містобудівельних ансамблів упродовж століття не сталось істотних змін. Надалі виступають як утверджені ще за княжої доби вільні принципи планування, визначувані насамперед особливостями рельєфу конкретної місцевості, так і розпланування мішаного типу, на західноукраїнських землях нерідко з регулярним, характерним для планування міст на Магдебурзькому праві ядром, та вільним розташуванням передмість. Утвердження на українських землях нової еліти й активне будівництво резиденційних укріплень привели до того, що нерідко вони стали відігравати важливу роль у планувальній структурі міст.

Продовжує розвиватися система міських укріплень як давніх історичних міст, так і новозасновуваних. Поряд із постійною загрозою з боку татар інтенсивний рух, спрямований на заснування нових міст, робить міські укріплення важливим напрямом розвитку українського оборонного будівництва. Як і раніше, лише поодинокі великі міста, на зразок Львова чи Кам’янця-Подільського, могли дозволити собі спорудження мурованих фортифікацій. У менших вони поставали хіба що у разі належності до маєтків якогось могутнього феодала. Прикладом можуть бути міські укріплення зламу XV – XVI ст. Дубна, що належало князям Острозьким, – від них збереглася Луцька брама. У переважній більшості міст укріплення споруджувались у комбінованому варіанті – з дерева та землі, в чому знайшла продовження одна з характерних рис оборонного будівництва княжої доби. Неодмінним елементом системи укріплень був рів – із водою, якщо це дозволяли місцеві умови, або сухий. Характер таких укріплень значною мірою визначали природні особливості рельєфу місцевості.

Міська забудова розвивалася в рамках усталених містобудівних структур і здебільшого продовжувала залишатися дерев’яною. В окремих західноукраїнських містах з сильною патриціанською верхівкою німецького походження й тісними зв’язками з німецькими теренами значного поширення набули фахверкові конструкції верхніх поверхів при мурованих нижніх. Такий характер мала, зокрема, забудова Львова перед пожежею 3 червня 1527 р. Дерев’яні конструкції каркасів будинків були охоплені полум’ям, для його зменшення гармати з міських мурів були повернені на місто й вели вогонь по конструкціях верхніх поверхів будинків.

 

ПОЧЕМУ САМОЛЕТ ДЕРЖИТСЯ В ВОЗДУХЕ? АЭРОДИНАМИКА “НА ПАЛЬЦАХ”

Один мой очень хороший товарищ, авиационный инженер-эксплуатационник (тоже, кстати, неплохой), любит повторять, глядя на стремительно взлетающий самолет и полушутя-полусерьезно толкая меня вбок: “Слушай! Ну, я все понимаю: законы природы, физика, там, подьемная сила... Но ты мне все-таки скажи, как эта “дура” держится в воздухе, да еще и летает. Ведь в ней же сорок тонн веса?!”

Шутки шутками, но определенный налет серьезности появляется в подобной ситуации не только у обремененного авиационными знаниями человека. Тем более, что вышеупомянутая сорокатонная “дура” – это, вобщем-то, средний по размерам самолет российских ВВС СУ-24. Ну, а если этот “посерьезневший” человек окажется свидетелем неторопливого, но о-о-очень уверенного взлета самого большого в мире транспортного самолета АН-225 “Мрия” (“Мечта” по-украински, кто не знает)?.. Комментировать больше ничего не буду. Добавлю лишь, что взлетный вес этой “птички” – 600 тонн.

Да, впечатления на этой почве могут быть очень глубокими. Но, как бы то ни было, эмоции здесь совершенно ни при чем. Физика. Одна голая физика. Именно подчиняясь ее законам, поднимаются в воздух все летательные аппараты, начиная с легких спортивных самолетов и заканчивая тяжелыми транспортниками и, казалось бы, уж совсем бесформенными вертолетами, непонятно как удерживающимися в воздухе. И происходит все это за счет подьемной силы да еще силы тяги двигателя.

Словосочетание “подьемная сила” знакомо практически любому человеку, но удивительно то, что далеко не каждый может сказать, откуда же она все-таки берется, эта самая сила. А между тем объяснить ее происхождение можно просто, буквально “на пальцах”, не влезая в математические дебри.

Как известно, главная несущая поверхность самолета – это крыло. Оно практически всегда имеет определенный профиль, у которого нижняя часть плоская, а верхняя выпуклая (по определенному закону). Воздушный поток, проходя под нижней частью профиля, почти не меняет своей структуры и формы. Зато, проходя над верхней частью, он сужается, ведь для него верхняя поверхность профиля – это как вогнутая стенка в трубе, по которой этот самый поток как бы протекает.

Теперь, чтобы через эту “продавленную” трубу прогнать за определенное время тот же обьем воздуха, его нужно двигать быстрее, что и происходит на самом деле. Осталось вспомнить закон Бернулли из любимого школьного курса физики, который гласит, что чем выше скорость потока, тем ниже его давление. Таким образом, давление над профилем (а значит и над всем крылом) ниже давления под ним.

Возникает сила, которая старается “выдавить” крыло, а значит и весь летательный аппарат вверх. Это и есть та самая вышеупомянутая подьемная сила. Как только она становится больше веса – ура! Мы в воздухе! Мы летим! И, кстати, чем выше наша скорость, тем больше подьемная сила. Если же в дальнейшем подьемная сила и вес сравняются по величине, то самолет перейдет в горизонтальный полет. А хорошую скорость нам придаст мощный авиационный двигатель или, точнее, сила тяги, которую он создает.

Используя этот принцип можно, теоретически, заставить взлететь (и успешно летать) предмет любой массы и формы. Главное – точно все рассчитать с точки зрения аэродинамики и других авиационных наук и правильно изготовить этот самый предмет. Упоминая о форме, я имею ввиду, главным образом, вертолет. Аппарат, совсем не похожий внешне на самолет, в воздухе держится по той же причине. Ведь каждая лопасть его главного, говоря авиационным языком, несущего (очень характерное слово, выше уже встречалось) винта – это то же крыло с аэродинамическим профилем.

Двигаясь в воздушном потоке при вращении винта, лопасть создает подьемную силу, которая, кстати, не только поднимает вертолет, но и двигает его вперед. Для этого ось вращения винта немного наклоняется (создается “перекос” винта), и появляется горизонтальная составляющая подьемной силы, исполняющая роль силы тяги самолетного двигателя. Винт как бы тянет одновременно вверх и вперед. В результате получаем уверенный и очень надежный полет такого, вобщем-то, “странного” аппарата, как вертолет. И, между прочим, достаточно красивый полет. Я неоднократно наблюдал с земли пилотаж боевого вертолета МИ-24 – зрелище просто завораживающее.

Кстати, хочу заметить, что винты самолетов с винтовыми двигателями (турбо или поршневыми) сродни вертолетным и используют тот же принцип (догадались какой?). Только подьемная сила здесь полностью “переквалифицировалась” в силу тяги. Говоря по-вертолетному, “перекос” винта – 90 градусов.

Да, авиация – это очень красиво. Слова восхищения применимы в разговоре о полете любого достаточно совершенного летательного аппарата. Будь-то внешне неторопливый гигант “Мрия”, трудяга-штурмовик СУ-25 или юркий спортивный пилотажник. Вся эта красота является результатом подчас многолетней кропотливой работы ученых и авиационных инженеров, аэродинамиков, двигателистов, прочнистов и т. д. И авиационная наука на самом деле столь же сложна, сколь и интересна. Но в основе ее лежит, вобщем-то, простой физический принцип образования подьемной силы, суть которого, при желании, можно очень легко обьяснить, и который, тем не менее, помогает осуществить вековое стремление человечества к полету...

 

ПСИХОЛОГІЯ МИСЛЕННЯ І ДОСЛІДЖЕННЯ В ГАЛУЗІ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ. “КОМП’ЮТЕРНА МЕТАФОРА”

У далеке минуле відійшли дискусії про те, чи може машина (тобто комп’ютер) мислити. В наш час комп’ютер слушно вважається одним з адекватних засобів розв’язування завдань людиною. Однак у розвиток як психології, так і комп’ютерних наук “комп’ютерна метафора” внесла багато нового. “Комп’ютерна метафора” розглядає людину як канал передання інформації, а психічні процеси як такі, що реалізують інформаційний обмін із навколишнім середовищем.

Коли говорять про людину як канал передання інформації, то передусім проводять аналогію між людською і комп’ютерною пам’яттю. В комп’ютері, як відомо, розрізняють пам’ять активну й пасивну (пасивна пам’ять об’ємніша і містить як дані, так і програми їхньої обробки). Аналогічні риси почали знаходити в організації когнітивної сфери людини, виділяючи, скажімо, так звані сенсорні регістри, первинну пам’ять – з обмеженим обсягом і вербалізацією як засобом збереження інформації і вторинну пам’ять – довгочасну семантичну пам'ять з великим обсягом пасивної інформації, яка зберігається (Н. Бо і Д. Норман). Відповідно через такі аналоги визначали й описували інші когнітивні процеси. “Комп’ютерна метафора” є провідною в такому відомому напрямі зарубіжної психології, як когнітивна психологія. Різновидом комп’ютерної є “програмна метафора”, згідно з якою психічні процеси порівнюються з машинними програмами.

Сучасним варіантом “комп’ютерної метафори” є поняття “штучного інтелекту”. Сфера досліджень штучного інтелекту характеризується спробами визначити, як система сприймає, аналізує, передає та узагальнює інформацію, і за допомогою цих даних досліджувати конкретні ситуації й знаходити розв'язування завдань. До сфери штучного інтелекту належать такі випадки, коли обробка інформації не може бути виконана за допомогою чітких формалізованих, алгоритмізованих методів. Ясно, що таких випадків в обробці інформації багато. Це розпізнавання образів, у тому числі ідентифікація букв та відображень, розуміння тексту, розпізнавання мови, доведення теореми, розв’язання задач, пошук ігрових ходів, постановка медичного та технічного діагнозу, інші проблеми. В усіх цих випадках йдеться про задачі, для яких невідомий і не може бути створений алгоритм розв’язування, тобто послідовність дій, добре визначених і виконуваних формальною системою (роботом, верстатом із ЧПУ, комп’ютером безпосередньо) в обмежений (не дуже тривалий) час.

Сфери, які стосуються штучного інтелекту, характеризуються двома основними ознаками. По-перше, в них використовується інформація в символьній формі – букви, слова, знаки, малюнки (на відміну від обробки даних у числовій формі). По-друге, для негучного інтелекту необхідна наявність вибору. Виконання розумової ефективної дії в умовах невизначеності або ж свобода вибору та дії є принциповою ознакою інтелекту людини, і спроби моделювати ці особливості інтелекту людини в штучному інтелекті відображають орієнтацію спеціалістів на дані психології та інших наук про людину.

Сучасний етап розвитку ідей штучного інтелекту, пов’язаний зі створенням комп’ютерів п’ятого покоління, характеризується новими якісними рисами. Академік Г. С. Поспєлов об’єднує ці риси одним поняттям – інтелектуальний інтерфейс. Він реалізується системою з трьох пристроїв – діалогового процесора (останній має зрозуміти текст або мовне повідомлення й перевести його у форму, зрозумілу для комп’ютера), бази даних (у ній міститься добре організована інформація про світ завдань узагалі, тобто про способи їх постановки і розв’язання, їхні різновиди тощо, а також про той конкретний світ, до якого належить конкретна задача) і так званого планувальника (одержавши результати роботи двох перших блоків – діалогового процесора й бази даних, він створює програму роботи обчислювальної машини).

Повторимо, що поняття “штучний інтелект” не треба розуміти буквально – звичайно, це метафора. Шлях до вирішення проблем комп’ютером значно відрізняється від того, яким іде людина. Спеціалістів цікавить тут саме результат. Як зазначає Г. С. Поспєлов, “штучний інтелект” – це властивість комп’ютера одержувати деякі з тих результатів, які породжує творча діяльність людини. Однак основним напрямом подальшого розвитку комп’ютерних наук є наближення до “людського” процесу розв’язування, і це засвідчує один із найсучасніших здобутків штучного інтелекту – експертні системи.

ЕС – це комп’ютерні програми, здатні виконувати найрізноманітніші функції, а саме: консультувати й давати поради, аналізувати й класифікувати, вчитися й навчати, проводити пошук, обмінюватися інформацією, надаючи їй потрібної форми, ідентифікувати й інтерпретувати, здійснювати діагностику й тестування та ін., тобто розв’язувати ті задачі, вирішення яких неможливе без експерта-людини.

Можна визначити такі основні особливості експертних систем: по-перше, це комп’ютерні системи; по-друге, вони побудовані на принципах обробки знань; по-третє, це системи, орієнтовані на розв’язування досить складних задач, однак у вузькій предметній галузі; по-четверте, це системи, які розв’язують задачу аналогічно тому, як це робить людина.

ЕС – інтелектуальні системи, тому що досягають семантичного рівня обробки інформації, тобто володіють знаннями про свої можливості й про те, до яких об'єктів і процесів вони можуть бути застосовані

У контексті психології мислення принциповою є одна з визначальних проблем створення експертних систем – проблема одержання знань. Ідеться про знання людини, так зване витягання їх у процесі безпосереднього контакту між спеціалістом (експертом) у даній галузі та інженером зі знань (інакше – когнітологом).

Процес витягання знань виявляється найскладнішим під час проектування та побудови експертних систем. Відомий так званий парадокс інженерії знань (Вотермен), пов’язаний з тим, що чим вищі здібності експерта в предметній галузі, тим нижчою є його здатність описувати знання й механізми, які використовуються ним для розв’язування задачі. Висококваліфікований експерт може приймати рішення інтуїтивно, що ще раз підтверджує правильність тлумачення інтуїції як згустку досвіду. Експерт не завжди може дати відповідь навіть на просте запитання: про що він думає. Кожна людина по-різному схильна до так званого самоспостереження, причому ця здатність зовсім не залежить від того, чи є вона експертом.

Із цього випливає, що експертам потрібна стороння допомога, спрямована на те, щоб пояснити та зробити явним спосіб міркування і розв’язування задач. Існують дві групи психологічних методів витягання знань. По-перше, текстологічні (аналіз літератури, документів) і, по-друге, комунікативні: пасивні (спостереження, лекції та ін.) та активні, які, у свою чергу, поділяються на групові та індивідуальні – анкетування, інтерв’ю, діалог, круглий стіл, рольові експертні ігри тощо.

Когнітолог – передусім спеціаліст саме із психології мислення. Проблеми створення ефективних експертних систем тісно пов’язані з можливостями сучасної психології щодо опису та експліцитування різноманітних процесів мисленнєвої діяльності людини.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. Сільське господарство України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://geoswit.ucoz.ru/index/0-273

2. Кто включил вечный холодильник планеты [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://evolutiontechnical.com/read/ otkritiya_izobreteniya/kto_vklyuchil_vechnij_holodilnik_planeti/

3. Економічна ситуація [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://svit.ukrinform.ua/Ukraine/ukraine.php?menu=economy

4. Банківська система [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pidruchniki.ws/10810806/finansi/kreditni_sistemi

5. Как мозг передает телу свои команды? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://potomy.ru/human/799.html

6. Нервова система людини [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.br.com.ua/referats/Medicina/18723.htm?dl

7. Епідемія ВІЛ-інфекції в Україні та її особливості на сучасному етапі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://spidcentr.com.ua/analua.html

8. Програмна інженерія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://programming.com.ua/

9. Виртуальная реальность через призму кинематографа [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://science.ua/publications/virtual-reality-in-cinema/

10. Характеристика процесів пам’яті [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ebk.net.ua/Book/psychology/ vinoslavska_psihologiya/part2/2302.htm

11. Державний устрій України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukrexport.gov.ua/ukr/about_ukraine/ustriy/

12. Архітектура та будівництво [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/istkult2/ikult226.htm

13. Почему самолет держится в воздухе? Аэродинамика “на пальцах” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://shkolazhizni.ru/archive/0/n-19543/

14. Психологія мислення і дослідження в галузі штучного інтелекту. “Комп’ьютерна метафора” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pidruchniki.ws/1931071037242/psihologiya/psihologiya_mislennya_doslidzhennya_galuzi_shtuchnogo_intelektu_kompyuterna_metafora

15. Українська Правда [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/

16. Кореспондент [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://korrespondent.net/