Філософська та суспільно-політична думка (В. Винниченко, В. Зеньковський, Д.Донцов, В. Липинський).

Володи́мир Кири́лович Винниче́нко (14(26) липня 1880, Єлисаветград, Херсонської губернії — 6 березня 1951, Мужен, Франція) — український прозаїк, драматург, художник, а також політичний і державний діяч. Літературна спадщина Володимира Винниченка — золотий фонд України. Він — автор першого українського фантастичного роману «Сонячна машина» (написаний у 1922—1924 рр.,) перше, що трапляється на очі: «Присвячую моїй сонячній Україні». Появу перших його творів вітали Іван Франко і Леся Українка. 1902 р., в «Киевской старине» з'являється його перше оповідання «Краса і сила».

Творчість Винниченка розпадається на два періоди: перший охоплює більшу частину його творів «малої форми» (нариси, оповідання), написаних (із 1902) до наступу реакції після революції 1905. До другого періоду відносяться оповідання, п'єси і романи, які з'явилися після революції 1905 року.

Васи́ль Васи́льович Зенькі́вський (*1881, Проскурів — †5 серпня 1962, Париж) — російський та український філософ, церковний і державний діяч. Український та російський філософ Василь Васильович Зеньковський народився 4 липня 1891 року в місті Проскурові у родині священика. Вищу освіту він здобув на історико-філологічному факультеті Київського університету, де був одним з безпосередніх учнів Георгія Челпанова. Доцент, а після стажування за кордоном, закінчення якого збіглося з початком першої світової війни, та захисту докторської дисертації з 1915 року — професор кафедри філософії університету. Читав курс психології та логіки. Дуже цікавився релігією. З 1908-го року Василь Зеньковський став головою Київського товариства з вивчення релігії та філософії, активно приєднався до церковного руху в Україні.

З 1910 р. курс загальної психології в Київському університеті починає читати талановитий філософ, психолог В.;В.;Зеньківський. Особливістю розробленого ним лекційного курсу став тісний зв'язок психології з «історією педагогічних учень» та загальна релігійна спрямованість. В.;В.;Зеньківський намагався виховати у студентів інтерес до психології, привернути їх увагу до нових досліджень у цій галузі, заохотити до наукової роботи. З цією метою він почав відновлювати роботу психологічної лабораторії, яка, після від'їзду з Києва Г.І.Челпанова, не працювала.

Донцов Дмитро Іванович (*30 серпня 1883, Мелітополь — †30 березня 1973, Канада) — український літературний критик, публіцист, політичний діяч, засновник теорії інтегрального націоналізму.

Студентом розпочинає інтенсивну політичну діяльність, і 1905 р. вступає до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Його двічі заарештовують (1905 р. у Петербурзі та 1908 р. у Києві), після другого арешту й восьми місяців ув'язнення, заходами родичів його випускають на поруки, і того ж року він виїжджає в Галичину, потім в Австро-Угорщину. У 1909—1911 роках Дмитро Донцов учиться у Віденському університеті, там же одружується з українською студенткою Марією Бачинською. Провчившись 4 семестри в Відні, 1911 р. переїжджає до Львова, де продовжує навчання. 1917 року одержує ступінь доктора юридичних наук.

1913 року Донцов через конфлікт на національному ґрунті виходить з УСДРП. Стає першим головою Союзу Визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914 року.

З 1914 р. живе у Відні й Берліні, а з 1916 р. — у Швейцарії, активно включається в роботу Союзу Визволення України, який відтак очолює. На початку 1918 р. повертається до Києва, де працює в гетьманських урядових структурах, стає директором Української Телеграфічної Агенції (УТА) при уряді гетьмана Павла Скоропадського. Створює (разом з В. Липинським, В. Шеметом) Партію хліборобів-демократів.

У 1926 р. пише свою провідну роботу «Націоналізм».

В'ячесла́в (Вацлав) Казими́рович Липи́нський (*05(18) квітня 1882 — †14 червня 1931) — видатний український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму. Один із організаторів Української демократично-хліборобської партії. За гетьманату — посол України в Австрії.

Основні праці «Шляхта в Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909 р.) «Z dziejów Ukrainy» (1912 р.) «Україна на переломі. 1657—1659» (1920 р.) «Листи до братів-хліборобів» (написана в 1919 −1926 р.р., видана в 1926 р. у Відні) «Покликання „Варягів“ чи організація хліборобів» (1925 р.) «Релігія і церква в історії України» (1925 р.)

Українізація та її значення для культурного процесу в 20-х рр. ХХ ст.

Україніза́ція — процес відродження української мови, впровадження в усі сфери її вживання. У широкому розумінні українізація являє собою відновлення ролі української мови та культури на історичних українських територіях, втраченої внаслідок дискримінаційних по відношенню до них дій (наприклад русифікації, полонізації, румунізації тощо) — і забезпечення розвитку української мови та культури як рівноправних складових світової цивілізації.

Україніза́ція 1920—30-х — Тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація[1] — здійснювана з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу представників української національності.

Причини проведення українізації

Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку населення України, національна свідомість якого зросла за попередні десятиліття, і особливо у висліді національної революції 1917—1920 років, а також загрозою інтервенції Польщі, підтримуваної Антантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших роках відверто великодержавницької політики у низці постанов з'їздів, 4 конференцій визнала остаточність запровадження в школі й адміністрації рідної мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У висліді цієї зміни політики Раднарком видав 27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації.

Опір та згортання

Українізація весь час наражалася на ворожий опір російських великодержавних шовіністів в Україні (діяльність пролеткультів, опір українізації державного апарату, преси тощо), підтримуваних московською й ленінградською пресою й особливо наполегливими україножерами на високих посадах (Ю. Ларін, В. Ваганян й ін.). Але й більшість КП(б)У була байдужа, а то й ворожа українізація, тільки «тоненька плівка українців-комуністів плавала на поверхні бурхливого потоку культурного українського відродження» (О. Шумський); серед цих останніх особливо активними у запровадженні українізації були колишні боротьбісти (див. Українська Партія Соціалістів-Революціонерів-Боротьбістів (комуністів)), М. Хвильовий та М. Скрипник з їхніми послідовниками. Велику роль у здійсненні українізації відіграли українці із західноукраїнських земель, які залишилися в УССР після поразки української революції 1917—1920 років, або приїхали (переважно з Галичини) пізніше, гнані, з одного боку, антиукраїнською політикою поверсальської Польщі, а з другого — натхнені вірою у відродження суверенної України в тодішній УССР.

Досягнення

До позитивних прикмет українізації належить закріплення бодай на деякий час частини завоювань української революції 1917—1921 років, зміцнення позицій українства в місті, зокрема й коштом напливу до них сільського населення, якому українізація полегшувала влаштування в місті. Позитивними були також спроби (з ініціативи Миколи Скрипника) поширити українізацію поза кордони УРСР на етнографічно українські території РРФСР (Курщина, Вороніжчина, Саратовщина, Кубань, Казахстан), зокрема у намаганні запровадити там україномовне шкільництво, пресу, постачання української літератури тощо, як також (щоправда, ще менш успішні) домагання українізації армії (Школа червоних старшин у Харкові, газета «Українське Військо». Округи «Червона Армія», що виходила до середини 1930-их pp.). Активно проходила українізація в Кубанській, Донській, Армавірській, Тверській, Майкопській, Сельській, Ставропольській та інших областях РРФСР. Тут відкрилися українські хати-читальні, клуби, лікнепи, робфаки. На Курщині був відкритий Український педтехнікум. Кількість дітей, які вчилися мовами національних меншин, була набагато більшою, ніж кількість тих, які вчилися російською. Українська мова впевнено, без утиску для інших почала посідати провідне місце. Ознакою розуміння ваги національного питання за українізації було й толерантне ставлення до національних меншостей на Україні (євреїв, поляків, німців, молдаван й інших) — і забезпечення їх прав у місцевій адміністрації, шкільництві, пресі, театрі тощо.