Перехідні суспільства в процесі політичної модернізації: теорії і дійсність

Очевидно, що до кінця ХХ століття, західна політична наука зіткнулася з серйозною методологічною проблемою - дослідження процесів модернізації в «некласичних» умовах, розширення рамок традиційного політичного аналізу і включення в них товариств незахідного типу. Це було обумовлено, в першу чергу, появою нового суб'єкта міжнародних відносин - спільності країн, що розвиваються, що закономірно випливало з підсумків Другої світової війни. Був потрібен облік різноманітних історичних, культурних, етнодемографічної та інших умов - тільки на подібній основі можна було розширити теорію політичної модернізації, Застосовуючи міждисциплінарних підхід і виробити практичні рекомендації щодо керівництва модернізаційними процесами в так званих перехідних суспільствах. Дана проблема є особливо серйозною, якщо врахувати, що в суспільствах подібного типу проживає переважна більшість людства. До них відноситься ціла сукупність націй і держав, в яких процеси модернізації придбали стійкий і необоротний характер, але, на відміну від уже модернізованих суспільств, недостатньо розвинені і однорідні економічні і соціальні системи, присутня складне супідрядність етнокультурних і місцевих інтересів, немає масових носіїв ідей модернізації і.т.д.

Значить, потрібно вирішити, як мінімум два завдання: припустити напрямок і тимчасовим етапом розвитку модернізаційних процесів у цих країнах, а також прогнозувати їх можливе поведінка на міжнародній арені. Крім так званих країн, що розвиваються, до перехідних товариствам можна віднести держави Східної, Центральної та Південної Європи (виключаючи Італію), а також Росію. В даний час саме в цих регіонах відбуваються процеси, іменовані «хвилями демократизації». Під цим розуміється, перш за все, практично нерегульованому включення в політичне життя великих груп населення, різко збільшений обсяг артикульований інтересів. Демократичний транзит повинен спиратися вже не на теоретичну базу безальтернативного та лінійного суспільного розвитку, сформовану в епоху Просвітництва, а на облік множинності і специфічності шляхів соціально-політичного розвитку різних країн. Особливо очевидним стає те, що економічне зростання зовсім не гарантує ні реально працюючої системи політичного представництва, ні, що найголовніше, - формування «нової людини», відповідного вимогам модернізованого суспільства. Більш того, невідповідність темпів розвитку конкретної економіки і політичної системи може призвести до вичерпання можливостей мирного узгодження інтересів та загострення цивільних протиріч.

Модернізація, що проводиться в умовах перехідних суспільств, повинна спиратися на оптимальну господарську модель і вміле політичне управління політичними процесами. Полегшити труднощі модернізаційного «переходу» здатні інститути політичного представництва, здібніші створити сприятливі умови для участі громадян в політичних, культурних і соціально-економічних перетвореннях. Одним з прикладів модернізації перехідних суспільств.

35. Перманентна політична модернізація як альтернатива демодернізації

Перебіг процесів модернізації має складний та суперечливий характер, протікає неоднаково у різних країнах, має свої особливості притаманні кожній країні, що перебуває у процесі трансформації. Поряд з загальномодернізаційними цінностями існують і загальномодернізаційні чинники дестабілізації, що супроводжують процес політичної і соціальної модернізації, з якими неодмінно зіштовхуються суспільства, які оновлюються.На нашу думку головних чиннків декілька, а саме:- зміни стандартів споживання, а у зв'язку із цим зростання соціальних очікувань;- відхід від старих схем суспільного будівництва при відсутності нових - інертність національної самоідентифікації соціуму;-зростання коефіцієнту протестності суспільної думки.В тій або іншій мірі усі ці чинники присутні в тих країнах, які йдуть шляхом модернізації, оскільки модернізація за своєю суттю є порушенням існуючого в інертних суспільствах спокою, тому як цілісний дестабілізуючий процес вона має складниками дестабілізуючі чинники. Кожна країна, що модернізується намагається знайти свої рішення цих проблемних ситуацій, максимально оптимізуючи дані рішення до умов певного соціуму. Ще одним з досить впливових чинників дестабілізації, як вже зазначалося вище є, усвідомлення соціумом своєї національної приналежності. Це дуже складний та суперечливий процес, який доволі часто супроводжується дуже високим ступенем конфліктності у суспільстві, внаслідок невиправданого форсування національної ідентифікації, що іноді призводить до викривлення суспільної думки у бік виділення однієї нації за рахунок інших. Зазвичай, для подолання подібних проблем користуються доволі типовим комплексом заходів, що на нашу думку можливо вважати загальноцивілізаційним набутком, а саме:- створення сприятливих умов для розвитку соціокультурних факторів усіх без виключення представників різних національностей, що мешкають у одній державі;- широке проведення процесу політичної соціалізації;-пошук харизматичного лідера певної нації, що дасть змогу, на думку російського вченого В. Пугачова, зняти з людей індивідуальну відповідальність за їх вибір певної політичної позиції; вдосконалення ціннісної системи суспільства з метою формування принципово нового поля політичної культури активістського типу