Світова криза і етнічний хаос

Світова фінансово-економічна криза повністю набрала вже всіх рис системної кризи капіталізму. Вона ініціює і пришвидшує етнічну кризу Європейських народів. Ісламізація і «почорніння» Європи, які всі експерти пророкували у 2020-2025 році, відбуваються значно швидшими темпами і можуть стати реальністю вже у 2015 році.

 

Логіка цих процесів наступна:

 

1. По-перше, світова економічна криза, яка б’є по найбагатшим і найбіднішим країнам, змушує останні зі значно більшою силою виплескувати на Європу нові хвилі мігрантів. Натиск на греблю ЄС збільшується, і через тріщини та дірки протискується все більша кількість «нових європейців». Можна прогнозувати ще більше стрибкоподібне зростання кількості мігрантів на протязі декількох років. Це пов’язане з очікуваною світовою продовольчою кризою, яка викличе справжній голод на величезних просторах Азії та Африки. Тоді мігрантів буде гнати в Європу не бажання покращити свій рівень життя, а страх перед страшною голодною смертю, а це значно більший стимул.

 

2. По-друге, до збільшення кольорових штовхає сама «логіка капіталу». В умовах кризи капіталістам треба максимально скоротити витрати на виробництво. При цьому капісталіст не збирається різко скорочувати свої власні прибутки. Це означає, що потрібно скоротити високі зарплати і соціальні пакети своїх робітників. Заміна європейських робітників дешевою мігрантською робочою силою, яке не вимагає жодних соціальних гарантій (пенсій, відпусток, преміальних, лікарняних тощо) – ось за логікою капіталу панацея від усіх бід. Вже зараз лунають висказування деяких європейських та російських політичних діячів про те, що «...приплив іноземної дешевої робочої сили дисциплінує вітчизняних робітників, розбещених високою зарплатнею».

 

Безумовно збільшення іншорасової частки населення до 25-30 % призведе до етнічного хаосу, розкладання держави та соціальних інститутів. Збільшення етнічної злочинності, вихід її на новий рівень організації і потужності (кримінально-партизанський), перші більш-менш помітні внутрішні територіальні завоювання етнічних груп (по типу арабських кварталів Парижу, турецьких в Кьольні, в’єтнамських міських і татарських сільських районів України – але в значно більших масштабах) – все це передумови для початку етнічної громадянської війни. [За визначенням Гійома Фая (Guillaume Faye) «Етнічна громадянська війна» - це серьйозні зіткнення корінних європейських народів з колонізаторами-інородцями, в основному африканського і мусульманського походження, котрі можуть початися спочатку у Франції та Бельгії на початку ХХІ століття].

 

Етнічна громадянська війна може бути виграна корінними європейцями тільки під знаменом Нових Правих Національних революцій.

 

А тому світова економічна криза і етнічний хаос спричинять величезний психологічний злам білих націй. На смітник будуть відкинуті ідеї інтернаціоналізму, лібералізму, капіталізму, на зміну їм повинні прийти сталеві ідеї Національної спільноти, ієрархії, порядку, соціальної справедливості.

Андрій Білецький, 2008 р.

МОВА І РАСА - ПЕРВИННІСТЬ ПИТАННЯ

Українському соціал-націоналізму не притаманне розбиття національних завдань на першорядні та другосортні. Не стали б ми цього робити і в питанні збереження і розвитку наших Раси та Мови. Однак постійні закиди нашій Організації у „вузьколобому расизмі” з боку націонал-лібералів, висунення ними мовного питання як ключового, нехтування расовою проблематикою – змушують нас вказати ієрархію національних потреб.

 

З інтерв’ю „української зірки” Ані Лорак:

„– А как ваши родные отнеслись к Мурату[турок - коханець співачки]?

– При первом знакомстве папа принял его не сразу, потому что он у нас националист. И когда Мурат пробовал на ломаном русском о чем-то с ним поговорить, папа спрашивал: „А коли ти вивчиш українську?” И в следующий приезд Мурат уже говорил ему: „Добрий день, як себе почуваєте? До побачення”. Папе это очень понравилось, и вторая их встреча была уже теплее – он говорил ему: „Сину мій”.”

 

На цьому потворному прикладі можна побачити як легко мовний націоналіст може „прийняти” у свою родину і Nацію – людину іншої крові, ментальності, культури. Змішати свої гени з генами іншої породи людей.

 

Подібні приклади змушують нас задати собі питання про ієрархію расового і мовного питань для Української Nації. І немає більш яскравої різниці між новим соціал-націоналізмом і ліберальним націоналізмом як у ставленні до питань Раси і Мови.

 

Український соціал-націоналізм вважає Українську Nацію кровно-расовою спільнотою. Польові антропологічні дослідження професора Дяченка показали, що українці зберігають всі основні риси кроманьйонського населення України, тобто існують як незмінний расовий тип щонайменше 40 тисяч років. Раса є всім для націотворення – Раса це основа, на якій виростає надбудова у вигляді національної культури, яка знов-таки походить від расової природи народу, а не від мови, релігії, економіки та ін.

 

Будь-який етнос, який зазнав національної катастрофи (військові жертви, епідемії, втрата державності), але зберіг свій расовий тип – відтворював за деякий час основні риси власної національної культури. Після великих національних катастроф: падіння Сколотської держави, знищення Антського союзу, розпаду Києво-Руської імперії – наш етнос за 200–300 років відновлював власний світ у майже незмінному вигляді: все той же землеробський побут і традиції, та ж, що і за часів бронзового віку, біла мазана хата і національний одяг, та ж військова влада виборної старшини та ідеал озброєного народу-воїна.

 

Все це ставало можливим через збереження расового типу, а отже – ментальності та архетипів національного характеру. А вже з них виростали наново паростки культури, традиції та мови. З іншого боку, не раз бачимо приклади коли чужорасове населення змінювало до невпізнання автохтонні традиції, культуру, релігію і навіть мову.

 

Якщо антропологічні дані беззастережно доводять незмінність українського расового типу впродовж 40 тисяч років – то чи можемо ми щось подібне сказати про мову? Весь цей час українська мова розвивалася і змінювалася відповідно до історичних обставин та української ментальності. Вона являлася одним з найкращих проявів таланту українського расового духу, однак ніколи не була визначальною для націотворення.

 

Як етнос, що зберіг свою расову природу – обов’язково відтворить власну національну культуру, так і етнос, який зберіг мову, але втратив расову чистоту, – перетвориться на заперечення самого себе. Приклад давнього Ірану – арійської держави, що була одним з центрів світової цивілізації, яка, втримавши власну мову (фарсі), не зберегла свій расовий тип під арабською навалою і перетворилася на другорядну замкнену мусульманську країну, – повинен стати для нас грізним застереженням.

 

Зворотнім прикладом є історія з неграми США, які, цілком втративши власну мову, культуру, релігію та традицію, перейшовши на англійську і спробувавши опанувати спосіб життя своїх господарів, чомусь не перетворилися автоматично на англійців, а натомість власним тваринним способом життя відтворюють свою расову природу на іншому континенті в іншу історичну епоху.

 

Немає жодних асимілятивних здібностей Мови – є тільки асимілятивні здібності Раси. Українська Мова має для нас значення як найкращий найприродніший вияв духу Української Раси. Якщо говорити про російськомовний Схід України, українські території в складі Росії, то ми повинні в першу чергу пробудити їхню расову свідомість, після чого мовними націоналістами вони стануть автоматично. Питання ж тотальної українізації в майбутній соціал-націоналістичній Державі буде вирішено напротязі 3–6 місяців за допомогою жорсткої та зваженої державної політики.

 

Для тих же розумово обмежених „ліберал-націоналістів”, які вважають, що не може бути українця, який не спілкується українською, наведемо приклад бійців Ірландської Республіканської Армії, які, вбиваючи англійських вояків, не знають ірландської і спілкуються виключно англійською мовою окупанта. Ці англомовні бійці ІРА роблять для своєї нації незрівнянно більше, ніж такі мовні „націоналісти”, що рідняться з мухтарами, які вивчили з десяток українських слів.

Андрій Білецький, 2008 р.

ДЕМОКРАТІЯ: ОЧЕВИДНІ ВАДИ

Демократія підносить себе як найпрогресивніший політичний устрій людства. Першим завданням будь-якого політичного устрою є управління. Керівництво управляє заводом, командування – армією, політики – суспільством і державою. Основою ефективного управління заводами, установами, арміями є: принцип лідерства; принцип відповідальності; принцип професійності; принцип плановості. Які ж принципи покладає за основу управління нашою державою система політичної демократії?

 

Перший принцип демократії – принцип безвідповідальності. Демократи схильні створювати багато (інколи – десятки) центрів влади: президент, прем’єр-міністр, парламент, опозиція, генеральна прокуратура, адміністрація чи секретаріат президента, конституційний чи верховний суди. Всі сповідують принцип розділення гілок влади. Насправді ж – це лише можливість ухилятися від відповідальності. Тільки за останній рік ми десятки разів бачили, як президент звинувачує у негараздах прем’єра, той – президента й опозицію, опозиція – їх обох і т.д. Хто вищий авторитет? Хто винний у негараздах? Невідомо. Таке ж саме – будь-яке голосування Верховної Ради – там, де рішення прийняте чотирма сотнями людей, не можна знайти відповідальних за це. Тому Рада і приймає просто дикі рішення (як то закон про реадмісію) під прикриттям анонімності депутатської маси.

 

Другий принцип демократії – непрофесійність. Для того, щоб стати будівельником чи шахтарем-прокладчиком треба вчитися декілька років; для того, щоб стати інженером треба вчитися понад півдесятка років, щоб лікувати людей треба вчитися й того більше. І тільки для того, щоб управляти державою при демократії вам не потрібно жодних професійних знань чи якостей (хіба що повна відсутність порядності та злодійська жилка). Хіба керувати державою простіше, ніж будувати чи конструювати? – Ні! Але керувати країною можуть вчорашні комсомольські організатори, крадії, шахраї, що не працювали жодного дня (як то М.Добкін) тощо. 450 депутатів простою більшістю голосів вирішують будь-яке питання охорони здоров’я або армії, економіки чи сфери боротьби зі злочинністю. Але юрист навряд чи серйозно розбирається в питаннях медицини, дантист – у нових видах озброєнь, а генерал у судівництві. Будь-яке рішення, прийняте такою більшістю є аматорським і за рідким виключенням не відповідає проблемам галузі. Єдині професійні рішення депутатів – це рішення про підвищення депутатських зарплат, пенсій, пільг та розширення меж депутатської недоторканості.

 

Третій принцип демократії – відсутність планування. Такі питання, як демографічна політика, індустріалізація, зовнішня політика, високі технології, армія і багато інших вимагають планів на десятиріччя вперед, планів не завжди популярних, але таких, що ведуть до вищої мети. Демократія чехардою виборів не дає можливості політикам втілювати в життя довгострокові програми розвитку держави. Вони повинні думати про симпатії виборця, наступні вибори, а також елементарний грабіж на випадок припинення своїх повноважень через чотири роки. Державний муж думає на сторіччя, політик – на наступні вибори. Тому наш державний корабель кидає без карти, компасу і курсу у хвилях світового шторму, а біля штурвалу іде бійка десятка бездарних і непрофесійних капітанів. Отже, порівнявши основні принципи демократичного управління з управлінням ефективним, однозначноприходимо до висновку: якщо б за принципами демократії управлявся хоч найменший завод або дрібна конторка – вони б збанкрутіли, якщо б таким чином здійснювалося командування військовим підрозділом – його було б розбито вщент. Вибір за нами: чекати, поки ліберально-демократична зграя рознесе наш державний корабель об скелі або припинити це безглуздя і повести його твердим новим курсом під прапором Націократії.

  Андрій Білецький, газета «Український Порядок», 2010 р.

ЛІДЕР УВ’ЯЗНЕНИХ ПАТРІОТІВ

(статті А.Білецького 2012-2013 років)

ДУХ – ОСНОВА НАШОЇ БОРОТЬБИ

 

Я звертаюсь до своїх Братів, членів Організації, всіх з ким разом створював її з нуля, всіх тих, хто залишається в її лавах зараз в атмосфері зради і репресій, всіх, хто прийде в неї в майбутньому і понесе наші бойові знамена до Перемоги.

 

Я пишу в найтяжчі часи нашої Організації. Найтяжчі-тому що вже півтора роки вся державна репресивна машина проти нашого руху. Одна за одною «пишуться» фальсифіковані справи, один за одним найкращі кадри опиняються за гратами або в бігах. При цьому ворог хоче знищити нас не тільки фізично, але й морально: нас – ідейних бійців звинувачують у брудних кримінальних злочинах. Півтора роки на діяльність Організації накладено табу, – про неї не говорять ні на телебаченні, ні в газетах. Вороги – звичайні СБУ-шні стукачі та боягузи виливають потоки бруди і брехні на нас в сєтях. Всі вони сподіваються, що змова мовчання в купі з брудом знищать наш Рух і Організацію. Але скоро всі ці ланцюгові пси та їхні господарі переконаються в незламності нашого Духу.

 

Я звертаюсь до своїх Братів Соціал-Націоналістів, бо тільки Ваша Думка, Почуття і Дія мають для мене значення.

 

Хочу, щоб читаючи це кожен зі старих і навіть колишніх соратників згадав свої битви і боротьбу, згадав, що і він був молодим, і вірив у краще майбутнє нашого Народу. Хочу, щоби той, хто нині в строю, скріпив свій Дух і з подвоєною силою кинувся у боротьбу. Хочу, щоби той, хто прийде в лави нашого Руху після нас, побачив у нашому житті, боротьбі та звершеннях, помилках і поразках ту Ідею Нації, яка повинна перемогти, яка не може не перемогти!

 

Я кажу про те, що є основою нашого руху, про питання співвідношення Матерії та Духу. З точки зору матеріального сучасний момент існування, Організації можна охарактеризувати як безвихідний. Ми послаблені репресіями, у нас немає ані фінансів, ані матеріальних цінностей. Але таким же безвихідним виглядав початок Організації: нас було четверо, ми не мали жодної підтримки, і нам довелося працювати декілька місяців, щоб надрукувати перші сто листівок і пошити перші два прапори. Ми вирішили створити першу націоналістичну організацію в місті, де навіть слово «УКРАЇНСЬКА» викликало нездорову реакцію. Але ми правильно ставили перед собою головне завдання, – ми не питали: «А скільки у нас грошей?», ми питали себе: «А чи достатньо у нас Духу?» – і відповідали собі лише «ТАК». І зараз для продовження Боротьби і Перемоги ми повинні думати про достатність у нас Духу, а не матерії!

 

Ми не відмітаємо необхідність і важливість матеріального. Але відмітаємо панування матеріального над життям людини і народу. Дух править матерією, а не навпаки.

 

Єдиною нашою мотивацією повинна бути незламна віра у Вітчизну і Народ. Ворог може відібрати у нас тільки матеріальне, але не може забрати нашої віри. А тільки віра робить людей і їхні справи безсмертними. І в цю ключову для нашої Боротьби хвилину, ми повинні думати тільки про достатність у нас Духу. Озброївшись ним, ми можемо знайти і сили і кошти, скріпити наші ряди і вдихнути віру в нових людей, зможемо перемогти брехню і знищити ворога, що з’їдає нашу країну зсередини. І тоді від Донбасу до Карпат ще засяють наші переможні прапори, на яких буде викарбувано символ нашого Духу – Ідея Нації.

Андрій Білецький

Передано з-за грат, 2013 р.

 

ПЕРЕМОГА АБО СМЕРТЬ

 

В сучасному суспільстві неуків та акторів, яке все довкола перетворює на дурний жарт та фарс, досить часто можна побачити що і великі ідеї перетворюються на фарс, а боротьба на імітацію та гру. Комуністичні бариги катаються на своїх «Майбахах» і граються в марксизм та революцію. Ліваки та анархісти сидячи в кав’ярнях престижних вишів імітують Мао та Махно. Воротили з «Газпрому» и «Правительства РФ» граються в імперську політику на чолі з бутафорським «царем» Путіним. «Голубі» з регіоналів імітують «старших російських братів» (імітація імітації – це вже остання стадія хвороби).

 

На превеликий жаль Правий Рух демонструє такі ж тенденції, як і все оточуюче його суспільство. Однак якщо «суспільство фарсу» не обходить нас жодною мірою, то така ситуація в Русі викликає крайню тривогу. Ставки в Правій боротьбі надто великі, щоб спокійно дивитись на процес виродження Руху. Правий Рух ставить собі за завдання безкомпромісні боротьбу, кінцева мета якого повалення сучасної влади, політичної та економічної системи. Ніхто не сумнівається, що продовження панування нинішньої системи призведе до повного краху Країни, та цим поставить під загрозу існування Народу. Вже зараз Україна являє собою класичний приклад «конченої країни», з диктаторським режимом в стилі Латинської Америки, зі скупченням понад 90% національних багатств в руках олігархії; з абсолютно відсутнім виробництвом та сільським господарством; з колосальною диспропорцією експорту та імпорту; з деградуючою наукою і освітою; вимираючим і старіючім населенням (а молодь масово імігрує за кордон); з фактичною владою в країні безумно роздутого силового апарату міліції, прокуратури, СБУ, податкової. При цьому система, що являє собою сплав політиканів, ментів і олігархів, має тверде бажання правити країною якомога довше. Змусити її здати свої позиції – це справа довгої та жорстокої боротьби без жодних компромісів. Або живе Україна або живе Система! Разом їм не жити.

 

Зрозуміло, що не можливо підходити до такої справи, як до гри. Приміряючи на себе форму бійця ви підносите себе у власних очах і очах оточуючих. Однак одного дня несподівано для себе ви ризикуєте опинитися обличчям до суворої реальності: смерті, тюрми або каліцтва. В такі важкі хвилини усі «лицедії» показують своє власне обличчя – обличчя войовничого міщанина, підлуватого, боягузливого, безчесного. В такі хвилини люди застигають на місці, коли треба битися за друзів, тікають і ховаються. Стають зрадниками, завзято допомагають ментам знищувати вчорашніх побратимів.

 

Кожен, хто вступив на шлях Правої Боротьби, повинен бачити можливі наслідки цього кроку для себе. Тюрма, переслідування, фізична небезпека, неможливість нормальної роботи та сімейного життя – повинні бути побачені, відчуті та прийняті вами, як глибоке внутрішнє переживання і переконання. Гострі та небезпечні моменти боротьби приходять несподівано, і готовими до них треба бути весь час.

 

Ті спільноти, які сприймали боротьбу, як драму життя, залишились в історії як переможці, ті ж, які перетворили боротьбу на фарс, лишаються в пам’яті нащадків недолугими невдахами. Уявімо що було б, коли великі герої давнини виявились не героями, а лицедіями, що граються в боротьбу? Якщо б Леонід і триста спартанців постояли в проході Фермопіл і знялись за день перед наступом персів? Що Запорозька Січ розбіглась по домівках дізнавшись про жорстоку страту ватажків чергового антипольського повстання? Чи можна представити бойовиків ОУН або ІРА, що масово розбігаються почувши про те, що їхнім соратникам окупаційна влада дала величезний тюремний строк? Все це неможливо уявити, тому що в такому разі ніхто і ніколи не дізнався б імена цих героїв. Ми повинні тримати на своїх знаменах напис «Перемога або Смерть!», бо смерть це єдина альтернатива Перемозі, для нас та нашої Вітчизни.

 

Ніколи не зможе перемогти та справа, прихильники якої вболівають лише за власне благо. Але завжди переможе той, хто залишить всі свої прив’язаності заради Боротьби і Перемоги.

Андрій Білецький

Передано з-за грат, 2013 р.

Андрій Білецький - Наш Вождь і автор цієї збірки вже другий рік ув’язнений у Холодногірській тюрмі Харкова. Важко зрозуміти у чому його формально звинувачують, адже у відповідності до обвинувального висновку він разом з побратимами відправив у лікарню колишнього радянського десантника, який з пістолетом вчинив напад на офіс Організації «Патріот України». Навіть формально це не можна розцінювати по іншому як самозахист. Втім, сторона обвинувачення бачить в діях патріотів і їх Вождя замах на умисне вбивство нападника. Зрозуміло, що в реальності ув’язнений Провідник соціал-націоналістів зовсім не у справі оборони офісу. Його арешт переслідував одну-єдину мету – обезголовити соціал-націоналістичний рух, який очевидно є єдиною силою, що реально здатна повалити цей антинаціональний і асоціальний режим.

Але навіть за гратами наш Вождь і побратими не припиняють боротися проти ворожого українцям режиму. Разом з іншими ув’язненими націоналістами Білий Вождь та інші арештанти-патріоти будують за гратами систему взаємозв’язку-взаємодопомоги. І допомогти їм у цій справі – святий обов’язок кожного українця. Адже вже сьогодні зрозуміло, що керівні кадри майбутньої соціальної і національної революції нині гартуються за гратами.

Кошти на допомогу політв’язням потрібно пересилати за такими реквізитами: картка Приватбанка № 5577212302492155 (Білецька Юлія Володимирівна тел. для довідок 067-9057009). Поповнити картку можна в кожному відділенні Приватбанку (через оператора чи термінал).