Особливості, принципи та функції моральної культури юриста.

Серед науковців поширена думка, що мораль є похідною від релігії, що релігія - основа моралі. Як відомо, І. Кант вка­зував на існування абсолютного Духу, абсолютних та віднос­них норм, існування вищої й елементарної етики.

Як відомо, релігія порівняно з табу, звичаями, традиція­ми, ритуалами, обрядами чи міфами значно пізніше явище. Лише з виникненням дві тисячі років тому нової світової релігії - християнства - людство дістало змогу «впорядкува­ти» свої релігійні міркування, сповідувати одну віру. З'яви­лися християнська мораль і християнська етика. Можна ска­зати, що виникли релігійні норми, які не тільки охопили своїм регулюванням суспільні відносини, а й оволоділи дум­ками, прагненнями людей. Звідси висновок, що мораль, а згодом і позитивне право постали з релігійних норм.

Моральні норми поділяються на абсолютні (вищі, ідеальні) й відносні (елементарні, прак­тично-дійові).

Абсолютні моральні норми (аб­солютна мораль) - ті правила, які склалися в процесі розвитку людської цивілізації і є надбанням всього людства. Вони віддзеркалюють закони Всесвіту, розуміння норм природного права тощо. Ці моральні норми безальтернативні.

Відносні (елементарні, практично-дійові) мо­ральні норми - створюються людиною на основі розуміння кожною конкретною людиною добра і зла, спрямованості і несправедливості, честі, гідно­сті тощо.

У таких нормах відображаються досвід людини, переконання, соці­альне становище тощо. По суті, вони є реалізацією абсолют­ної моралі у фактичному суспільному житті людини з пев­ною їх корекцією.

Відносні моральні норми, хоча й спрямовані на персоналії, проте є альтернативними. А це спричиняє різну оцінку за вчинені дії як з боку окремих людей, так і суспільства в ці­лому. Тому виникає проблема вибору критерію моральної оцінки.

У зв'язку з цим щодо відносної моралі можна допустити існування щонайменше двох сфер: духовно-допустимої й духовно-недопустимої або абсолютно-допустимої та абсо­лютно-недопустимої. Справа у тому, що елементарні мо­ральні норми - це еволюційне творіння людського розуму, а отже, може спрямовуватися як у бік абсолютної духовності, так і бездуховності. Норми, які не суперечать абсолютним моральним нормам, є духовно-допустимими, а ті, що супе­речать, - духовно-недопустимими. На основі цього й вини­кає позитивна й негативна мораль. Позитивна мораль — за­гальнолюдська цінність як суспільна вартість людського ви­твору (звичайно у бік добра). Негативна мораль - також людський витвір, але цінністю її назвати важко.

Ступінь моральності у кожної людини різний і зале­жить не стільки від інтелекту, скільки від бажання, волі, розу­міння смислу життя на Землі. Тобто кожна людина засвоює й реалізує відповідні моральні норми. При цьому важливим є питання якості засвоєння й використання цих норм у щоден­ному житті. Особливо це стосується суб'єкта права, для якого правова діяльність - службовий обов'язок. Це означає, що фахівець повинен володіти не тільки високою правовою, а й моральною культурою як загальнолюдською вартістю. При­чому обидві культури органічно пов'язані між собою.

Моральна культура правника як частина духовної куль­тури суспільства поєднує високу моральну свідомість й культуру поведінки. Моральна свідомість, зрозуміло, ґрун­тується на законах добра й справедливості, за якими має жи­ти суспільство. Юрист, як відомо, виступає державним слу­жбовцем, до нього з надією звертаються громадяни при розв'язанні правових питань, у регулюванні суспільних від­носин. Цю місію практично ніхто інший не виконає, а тому моральна свідомість правника має бути провідною для його правової, економічної, національної, політичної, інформацій­ної та іншої культури.

Культура поведінки юриста повинна відповідати його ви­сокій моральній свідомості. Маємо наувазі не лише служ­бову, а й побутову поведінку. Правник завжди й скрізь має бути носієм морально-правових норм, виступати твор­цем нових моральних цінностей у праві, пропагувати й доводити на власному при­кладі, що будувати життя треба за мо­ральними законами.

Дуже важливим й масштабним є поняття «моральна культура особи». Моральна культура характеризує особис­тість з погляду її цілісного морального розвитку, свідомості й поведінки, а також відображає сукупність моральних якос­тей, притаманних людям певного суспільства, класу, профе­сії, які свідчать про рівень їхньої моральної свідомості та поведінки. Поширена думка, що моральна культура особи акумулює знання моральних норм, почуття, переконання, потреби, моральні якості й навички поведінки, етичні норми, які виявляються у відносинах з іншими людьми та ін. Але при цьому дослідники не враховують джерел моралі та ви­щих моральних норм, які існують у людській свідомості.

Моральна культура юриста, вважаємо, повинна функціо­нувати за принципом випередження суспільного розвитку (стану моральної культури), а не збігатися з моральною культурою суспільства.

Моральна культура юриста — це резуль­тат становлення власної гармонії: між до­сягнутим максимальним рівнем вищої моральності й активним використанням моральних норм у правовій діяльності. Власна гармонія — насамперед моральна, яку правник сам «конструює», причому створення гармонії має динамічний та ім­перативний характер.

Щоб повніше осягнути моральну культуру правника, роз­глянемо необхідність створення моральної гармонії у таких позиціях: особа юриста, службова діяльність, прийняття рі­шення.

Моральна позиція юриста передбачає такі варіанти: сві­домість-почуття, свідомість-поведінка, почуття- пове­дінка, свідомість - дія. Перший рівень (свідомість -почут­тя) характеризується можливістю наблизити власне почуття до рівня свідомості у моральному полі. Тут фактично «бу­дується» умовна стартова готовність юриста до певної по­ведінки.

Особливістю другого рівня градації (свідомість - пове­дінка) є фактичний перехід від моральної свідомості до мо­ральної поведінки. Ще Гегель зазначав, що «справжній мо­ральний стан є свідомість, яка скоює вчинки». У цьому ви­падку моральна сутність юриста визначається як фактична дія: перетворення ідей вищої моралі безпосередньо у прак­тику власного життя особи. Моральне почуття може при цьому «спрацювати», отримати незначний «дотик» чи взага­лі бути не «враженим». Це залежить від того, чи людина за­мислюється над тією чи іншою моральною проблемою, чи ні. Зрозуміло, що надто тривале вагання може негативно по­значитися на моральній вартості поведінки, оскільки затра­чається час на певне зважування.

Найбільш реальним і традиційним є третій рівень (почут­тя - поведінка), на якому моральна поведінка випливає із морального почуття. Це означає, що вже відбулася певна «трансформація» свідомості у почуття, виробився намір дія­ти. Як правило, схема «почуття-поведінка» ніколи не під­водить. Головне, щоб «спрацювала» воля, яка є рушійною силою у схваленій суспільством поведінці юриста.

Кожна з трьох позицій, що розглядаються, має свою гар­монію, свою цінність. Це свідчить про те, що моральна по­ведінка особи є результатом її вищої моральної свідомості й почуттів.

Гармонія у правовому спілкуванні досить яскраво демон­струє рівень моральної культури юриста. Фактично відбува­ється діалог між моральністю юриста і співрозмовника (діа­лог людських моральностей). Правове спілкування стає спо­собом вираження внутрішнього морального змісту юриста у його зовнішніх виявах, оскільки у цьому випадку мораль не зовсім підвладна імперативам, повелінням. Тут виявляться почуття, без яких спілкування практично неможливе, і схема «почуття - поведінка» буде ефективною. А зміст моральної гармонії полягатиме в умінні юриста викликати у співрозмо­вника зворотну позитивну реакцію, необхідну для вирішення юридичної справи.

Моральна культура найбільш наближена до духовної культури. У цьому випадку юридичній діяльності властивий ще один вид контролю - моральний, який походить від ду­ховного. У цьому переконують ті принципи, на яких грунту­ється моральна культура юриста, а саме: моральні чесноти, ненасильство, безкорисливість, свідомість пробачення, тер­плячість, толерантність, дія за власним сумлінням, переко­нання.

Принципи моральної культури юриста:

1) принцип моральних чеснот. Розуміння юристом свого призначення у суспільстві, набуття ним високих мораль­них чеснот сприяє тому, що держава мо­рально зміцнюється. Існує думка, що одні мораль­ні чесноти (віра, надія, любов) дані людині природою, а інші (мудрість, поміркованість, справедливість, мужність, стри­маність) набуваються практикою, тривалою працею. Процес соціалізації обов'язково має й моральну орієнтацію.

2) принцип ненасильства – тобто наявність альтернативності вибору. Важливо шанувати переконання й світогляд інших людей, не нав'язувати своїх поглядів. Цей принцип стає осо­бливо актуальним тоді, коли юрист вимагає від інших особ­ливої поваги до себе як до службовця та ін. Адже це мораль­не й духовне насильство.

3) принцип безкорис­ливості – юридична діяльність покликана відновлювати при­родну гармонію у правових відносинах, пізнання правової дійсності, прийняття справедливого рішення з моральної позиції не повинно призводити до очікування матеріальної чи іншої винагороди. Цей моральний обов'язок не розрахо­ваний на позитивну оцінку від людей за особливі старання, прояви милосерддя, творіння добрих справ. Цінність мо­ральної культури полягає саме у безкорисливості дії, без розрахунку навіть на вдячність. У протилежному випадку юрист керуватиметься фальшивим почуттям внутрішнього переконання.

4) анонімність – йдеться про творіння добра без зайвого афішування добро­чинної діяльності. Анонімність у даному випадку означає дію за покликом сумління. Це одна із ознак справжнього по­кликання юриста, його уміння мовчати, не розраховувати на компліменти чи «оплески», коли найціннішою є істина.

5) принцип безадресності – подібний зазмістом попередньому і полягає в тому, що головним є прагнення творити добро, не­залежно для кого, а тільки заради справедливості, заради того, щоб душа і совість були чистими, щоб утверджувалося загальне благо.

6) свідомість пробачення - посідаючи високе соціальне становище, здійснюючи правосуддя, юрист може вважати непотрібним просити вибачення в учасників юри­дичного процесу, думаючи, що він завжди має рацію. Проте з уміння попросити пробачення у випадку провини і розпо­чинається людське у людині, виявляється її моральна свідо­мість. При цьому вибачення не повинно зводитися до авто­матизму, механічності чи навіть байдужості. Це має бути духовне, щире каяття за вчинене ненавмисне зло, що підкре­слюватиме якісну характеристику морального розвитку й моральної зрілості суб'єкта права.

7) принцип терпіння і толе­рантності випливає з природного права. Адже людина як мікрочастина Всесвіту є одночасно і мікросвітом. Вона ви­конує певну функцію у макросвіті. Тому нехтування призна­ченням кожної людини для юриста є недопустимим. Правник повинен виробити у собі такий стереотип професійної поведінки, який би дозволяв рахуватися з сутністю кожної людини, незалежно від того, чи є вона, наприклад, злочин­цем чи потерпілим. Правник мусить вміти змиритися з фак­тичним становищем кожної людини, виробити у собі терп­лячість до її діянь, проявляти толерантні відносини під час розгляду справи, не відповідати злом на зло.

8) принцип дії за власним сумлінням – означає, що юрист спирається на мо­ральні норми, закріплені у законах. Так, у частині 3 ст. 323 Кримінально-процесуального кодексу України йдеться про те, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконан­ням. Не викликає сумніву, що внутрішнє переконання вби­рає у себе як сумління, так і моральне почуття. Однак нам видається, що кращим був би варіант, коли б принцип дії за власним сумлінням юрист будував тільки на моральній сві­домості. Хоча деякою мірою це буде професійним ризиком, однак моральна чистота характеризуватиметься більшою ймовірністю та гармонійністю. Проте слід зауважити, що сумління не повинно призводити до втручання у приватне життя іншої людини, зайвого дошкуляння їй за неправомірні дії. Потрібно прагнути до внутрішньої рівноваги, адже і власне сумління також пов'язане з певними моральними переживаннями.

9) принцип переконання - постійно актуальним у моральній культурі юриста пе­реконанням є: добро творити ніколи не пізно. Це забезпечує постійну готовність до того, щоб змінити хід думок та дій у напрямі добра. Саме на такому моральному принципові грунтується професійна діяльність правоохоронця.