Демократичні політичні режими

Демократія відома в історії чи не раніше, ніж інші ([юрми організації суспільства: пряма первісна, общинна демократія, військова племінна демократія переддержавних етапів розвитку людства (стародавні германці, слов'яни). Державні форми демократії були добре відомі античному світові.

Термін "демократія" складається з двох грецьких слів: demos - народ і kratos- володарювання, влада, що буквально означає: влада народу. Екс-Президснт США А.Лінкольн визначав демократію як: government of the people, By the people, For the people (уряд народу. обраний народом і для народу).

У сучасному трактуванні демократія - складне, багатогранне явище. її можна розглядати як суспільно-політичний рух мас та як форму держави, форму організації і впровадження влади в суспільстві, як політичний режим, як систему прав, свобод та обов'язків громадян. У світовій політології існує багато концепцій демократії традиційно-ліберальна, плюралістична концепція, елітарна теорія демократії, "економічна теорія", критична теорія, концепція партиціпації. марксистська теорія, системна версія, ідентитарна. конкурентна теорія й інші.

У процесі історичного розвитку демократичних режимів вироблявся і шліфувався механізм їхнього функціонування. Першою їхньою формою була пряма демократія, що найповніше втілилася в античній Греції.

Найвищим органом влади в Афінській державі з початку VI сторіччя до н.с. були народні збори, на яких уможливлювалися присутність і виступи всіх афінських громадяни, але і тоді, в силу обставин, правом брати участь у роботі народних зборів користалися далеко не всі. У ході подальшого розвитку суспільних структур воля народу стала реалізуватися через інститут посередників -парламент.

У загальноприйнятому розумінні парламентаризм - це система правління, при якій у політичному процесі істотну роль грає парламент. Парламент - найвищий представницький орган, що складається з визначеної кількості формально рівноправних членів, що приймають на основі публічних обговорень колективні рішення, які обов'язкові для населення країни.

Корені парламентаризму сягають у глибину віків, в інститути англійської феодальної держави. Парламентом (від латинського розмова, обговорення) з середини XIII сторіччя називали збори васалів короля. Це було тісне коло осіб, що згодом включило до свого складу представників графств, міст і торгових центрів. Предметом обговорення спочатку були питання права, але вже в XIV столітті парламент санкціонував виплату коштів на утримання королівського двору й інших державних витрат. Тоді ж виник звичай, згідно з яким представники неродовитого дворянства, духівництва і бюргерства збиралися на окремі всідання, приймали рішення та передавали свою спільну думку королю через спеціально обраного спікера. Парламент розділився на нижню палату (громад) і верхню палату (лордів). Далі впровадилося правило, згідно з яким лідер партії, що перемогла на виборах у парламент, проголошувався прем'єр-міністром. Сучасні парламенти бувають двопалатні й однопалатні. Парламент як власна назва представницької установи застосовується у Великобританії. Франції. Італії. Японії. Канаді й інших країнах; у США та країнах Латинської Америки парламент називається Конгресом, у Швеції - Риксдагом, у Норвегії - Стортингом. у Фінляндії і Польщі - Сеймом, у Росії - Думою, в Україні - Верховною Радою. Нижні палати двопалатних та однопалатних парламентів формуються шляхом прямих виборів, верхні палати формуються шляхом або прямих виборів (США, Італія), або непрямих (опосередкованих, багатоступінчастих) виборів (Індія. Франція). У Великобританії. Канаді частина членів верхньої палати займає місця в порядку спадкування чи призначення. Форми здійснення державної влади в рамках сучасної представницької демократії неоднакові. Вирізняються президентські і парламентські режими. Головна відмінність між президентським (властивим для США) та парламентським (властивим для Великої Британії) правлінням полягає в реалізації принципу поділу влади. Президентський режим характеризується особливим, "жорстким" поділом влади, при якому "функціональний" поділ доповнений "органічним" (тобто органи, яким доручене здійснення тієї чи іншої функції влади, у своїй діяльності не залежать один від іншого), у той час як для парламентського режиму характерний "гнучкий" поділ законодавчо; і виконавчої влади.

Основними рисами парламентського правління є: дуалізм виконавчої влади, тобто поділ її на голову держави та кабінет міністрів;

політична відповідальність уряду перед парламентом, тобто обов'язок уряду піти у відставку у випадку парламентського вотуму недовіри;

наявність незалежного голови виконавчої влади, що має право призначати міністрів і право достроково розпускати нижню палату парламенту: відсутність у парламенту права змістити голову виконавчої влади.

Якщо між урядом і нижньою палатою виникають протиріччя, то існують швидкі та законні способи їхнього вирішення, що не доведуть справу до глибокого конфлікту. Вихід з подібної ситуації двоякий:

1. відставка уряду та створення нового кабінету міністрів у трохи іншому партійному складі;

2.  розпуск нижньої палати та проведення нових парламентських виборів. Парламентські режими досить поширені в країнах Західної Європи. Прикладом парламентського режиму, його найповнішим утіленням є Англія.

Політична соціалізацій

Проблема входження людини в політику в якості її суб'єкта стала активно розроблятися політичною наукою з кінця 50-х років XX сторіччя. Необхідність розробки концепції політичної соціалізації диктувалася кризою традиційних інститутів політичної системи західного суспільства

У 60-х роки західне суспільство вступило в постіндустріальну епоху. Насичення матеріальних потреб більшості населення висунуло на перший план духовні цінності, і серед них - можливість вільної самореалізації особистості. Зміни в освіті, культурі, способі життя, зв'язані з розробкою і масовим впровадженням у процес виробництва високих технологій, створили нові потреби та спричинили усвідомлення певними групами населення неможливості їхнього задоволення. У 60-80-і роки європейські та північноамериканські країни перетворилися на арену масових антивоєнних, жіночих, екологічних, расових виступів. На противагу офіційній пануючій культурі з'явилися молодіжні субкультури. що відкидали традиційні матеріальні цінності матеріальний добробут, особистий успіх, кар'єру. На основі цих субкультур виникли суспільні рухи - хіпі, панків, рокерів тощо.

Під соціалізацією мається процес, за допомогою якого індивід, що входить у життя, стає соціокультурною особистістю шляхом формування пізнавальних, мотиваційних. емоційно-ефективних та практично-поведінкових ознак особистості. Вони дають людям можливість розуміти суспільне середовище проживання та діяти в ньому.

Президентське правління характеризується такими рисами:

1. відсутність дуалізму виконавчої влади, тому що президент є одночасно головою держави і головою уряду;

2. президент обирається безпосередньо всією

3. президент і парламент незалежні один від одного, через те. що парламент не має права змістити президентський уряд за допомогою вотуму недовіри, а президент не в змозі розпустити парламент.

Значна кількість західних демократій навряд чи підходить під вищеописані "чисті" форми правління. Більшість з них являють собою змішані форми, серед яких виділимо дві моделі. Президентсько-парламентська форма правління. Тут президент грає значно важливішу роль, ніж при парламентській моделі. Президент держави в таких системах обирається на прямих виборах, він впливає на створення уряду та призначення службових осіб на ключові посади. Але уряд залежить не лише від президента, він відповідальний також перед парламентом і може бути замінений останнім. Важливу роль при такому правлінні грає партійна система та парламентська більшість. “Змішані форми" правління характерні для Франції. Швейцарії та для більшості країн СНД. у тому числі і для України. Велике значення в сучасних демократіях має механізм "стримувань та противаг" - принцип, згідно з яким розподіл влади всередині системи має бути приблизно однаковим, тобто урівноваженим: різні гілки влади взаємно стримуються, обмежуються і таким чином запобігається зловживання державною владою. Прикладом такої процедури є "відкладальне вето", тобто право президента раду держав, у тому числі й України, не погоджуватися з законом, прийнятим парламентом. Парламенту свою чергу в змозі 2/3 голосів відхилити президентське "вето" при повторному обговоренні законопроекту. Невід'ємною рисою сучасних демократій є загальне виборче право, що затвердилося в більшості європейських держав лише в XX сторіччі. Волевиявлення громадян кожної країни здійснюється через виборчі системи. Виборча система - сукупність правил і прийомів, що забезпечують участь суспільства у формуванні державних представницьких, законодавчих, судових та виконавчих органів. Становленню сучасних виборчих систем передувала довга боротьба громадян багатьох країн за скасування всіляких станових, майнових, освітніх, расово-національних обмежень-цензів. Політична практика XX століття привела до розробки міжнародних норм виборчого процесу, основними положеннями яких є наступні вимоги: вибори мають бути вільними і чесними, вони повинні забезпечити свободу переконань та їхнього вираження, неприпустимі будь-яка дискримінація, залякування виборців, існуючу в світовій практиці розмаїтість виборчих систем можна звести до таких: пропорційна, мажоритарна, змішана. Пропорційна система означає, що мандати розподіляються строго пропорційно кількості отриманих голосів. При пропорційній системі вибори проводяться, як правило, за партійними списками. У кожному виборчому окрузі партії виставляють списки кандидатів. Виборці голосують при цьому не за конкретного кандидата, а за партію. Повна чи "чиста" пропорційність на практиці неможлива, оскільки присутність у парламентах представників від 30-40, а подекуди і від більшої кількості політичних партій веде до дезорганізації та хаосу. Тому дана система передбачає деякі обмеження у вигляді процентного (4-5-7%) порога, переступивши який, партія отримує право на визначену кількість депутатських мандатів.

Мажоритарна система (фр.- більшість) — порядок визначення результатів голосування, при якому обраним вважається кандидат (чи список кандидатів), що отримав більшість голосів у виборчому окрузі.

Мажоритарна система передбачає проведення виборів в один чи в два тури. За мажоритарною системою в один тур обраними вважаються кандидат чи список кандидатів, що набрали найбільшу кількість голосів. Прикладом такої системи служить Англія, виборча система якої така: вибори проводяться за одномандатними округами за принципом відносної більшості. При мажоритарній системі, що проводиться в два тури, для обрання в першому турі необхідно зібрати абсолютну більшість поданих голосів (50%+1). Якщо ніхто з кандидатів не дістав абсолютну більшість, то проводиться другий тур; у ньому беруть участь лише два кандидати - лідери першого туру, переможцем вважається той. що набрав більше голосів, ніж суперник. Існують також змішані способи голосування, згідно з якими одна частина депутатів обирається за мажоритарною системою, а інша - за пропорційною. Така система існує нині в Росії. Грузії, в Україні. 225 депутатів Верховної Ради обираються за мажоритарною системою. 225 - за пропорційною.

Хоча ідеального політичного режиму не існує, найповнішим утіленням демократичних норм є сучасна правова держава. Формування правової держави передбачає послідовне впровадження в життя низки основних принципів:

панування закону в усіх сферах громадського життя;

зв'язаність законом самої держави та її органів.

Суть його в тому, що держава, які запровадила закон, не має права і сама його порушувати; непохитність свободи особи. її прав і інтересів, честі та гідності. їхня охорона і гарантії; взаємна відповідальність держави й особистості перед громадянами, громадськими організаціями, іншими державами, усім міжнародним співтовариством. Держава має визначати правову міру відповідальності своїх офіційних представників за діяння, здійснювані ними від імені держави та її органів:

правова держава мас розпоряджатися ефективними формами контролю і спостереження за здійсненням законів та інших нормативно-юридичних актів.

Концепція верховенства парламенту означає, що ніхто, крім обраного народом представницького органа, не має права видавати та змінювати закони. Верховенство парламенту означає також, що ні над ним. ні паралельно З ним не має бути іншого інституту ї аналогічними функціями. Гарантом прийнятих законів у правовій державі виступає незалежний суд.

У правовій державі однією з головних цінностей виступає свобода людини, міра індивідуальної свободи встановлюється законом і лише ним. Міра свободи на кожному історичному етапі відповідає рівню суспільно-економічного. політичного та культурного розвитку. Нині орієнтиром виступає Загальна Декларація прав людини, міжнародні акти, прийняті ООН.

Держава може стати правовою лише за умови перетворення підданого на громадянина, що дотримується вимог закону не через страх бути покараним за його порушення, а з почуття відповідальності, підкорюючись внутрішньому обов'язку, самодисципліні. Поряд з індивідуальною свободою правова держава має забезпечити свободу об'єднань.

 

Структура політичної системи.

Політична система, будучи підсистемою суспільства. Взаємодіє з економічною, суспільною, культурною й іншою підсистемами, що складають її оточення. У свою чергу, сама політична система складається і підсистем, що взаємодіють одна з одною та забезпечують функціонування публічної влади. Найважливіші з них:

1. Інституціональна підсистема складається -і держави, політичних партій, громадських організацій і відносин між ними. Центральне місце в цій підсистемі посідає держава.

Інсвтитуціональна підсистема складається з трьох рівнів влади:

найвищого (макрорівень), що в свою чергу складається з центрального апарата державної влади, правлячої партії, верховних та конституційних судів та органів, що здійснюють арбітражний контроль тощо: середнього (мезорівень) - апарати керування, органи виборної і призначуваної влади обласного, місцевого масштабу, регіональна та муніципальна адміністрація, ієрархія партійних, профспілкових і інших асоціацій; неінстуціонального - нижнього, масового рівня. Він утворюється завдяки масовій участі суспільних груп, класів, індивідів у політичних та неполітичних організаціях, у політичних акціях підтримки влади чи протесту, у виборах, референдумах. На цьому рівні створюються політичні народні рухи, формується суспільна думка.

2. Нормативна підсистема включає в собі правові, політичні моральні норми та цінності, традиції та звичаї. З їхньою допомогою політична система впливає на поведінку громадян, на діяльність інститутів.

3. Функціональна підсистема складається з засобів та способів реалізації влади (згода, примус, насильство тощо). Вона складає засади політичного режим).

4. Комунікативна підсистема являє собою форми політичної взаємодії як усередині країни, так і ч політичними підсистемами інших держав.

 

 

Політична еліта України

В історії України неодноразово відбувалася зміна правлячих сліт. Перша українська еліта зійшла ЗІ сцени в результаті історичної катастрофи, пережитою Київською Руссю під час татаро-монгольського завоювання. У XVII ст. з'являється нова, козацька еліта, що діяла до кінця XVIII сторіччя, коли остаточно були знищені останні релікти політичної незалежності України. На зміну їй приходить третя генерація української еліти - народницька, котра у свою чергу сходить з національної сцени в результаті краху УНР. Наприкінці 20-х рр. XX сторіччя її місце займає радянська українська еліта, що проіснувала до проголошення незалежності України (1991 р.),

Сучасна правляча еліта у своїй основі є колишньою комуністично-тоталітарною номенклатурою. ЩО після 1991 р. досить легко рекрутувала у свої лави більшість конформістських лідерів колишньої контреліти. вчасно змінила гасла і. таким чином, зберегла реальну владу.

Вигляд нинішньої української еліти досить строкатий. У неї входять господарники та державні чиновники, представники підприємницького корпусу (у Парламенті України цей шар українського суспільства репрезентований значною кількістю депутатів, що ввійшли в центристські та правоцентристські. пропрезидентські фракції), гуманітарна інтелігенція, лідери численних українських партій.

Для посткомуністичної України характерна змішана система відтворення політичної еліти. Домінування в її складі господарників та адміністраторів зумовлює величезну роль адміністративних каналів "входження у владу". при цьому найчастіше вирішальне значення при просуванні нагору мають не професійні якості, а особисті зв'язки. Іншим механізмом відтворення загальнонаціональної еліти є вибори у Верховну Раду, у місцеві, обласні й інші органи влади. Процес формування нової політичної еліти незалежної української держави усе ще далекий від завершення.

 

Політичні інститути

 Держава є основним системи суспільства. Вона організує спільну діяльність людей, суспільних груп, класів, асоціацій і контролює її. В руках держави концентруються влада та ресурси, що дозволяють їй вирішальним образом впливати на всі прояви громадського життя. Поширено такі концепції держави. Теократична теорія, згідно з якою держава - акт Божого промислу. Обґрунтування неземного походження століттями підтримувало авторитет правителів, виправдовувало їхню абсолютну владу, надавало обов'язковість їхнім рішенням. Патріархальна концепція трактує державу як велику родину, що виникла в процесі з'єднання родів у племена, племен у держави. Відповідно до цього трактування, відносини монарха і підданих відповідають відносинам батька та членів родини: мета монарха - турбота про підданих, обов'язок останніх - покора. Теорія завоювання (насильства) пояснює процес виникнення держави як результат політичної дії - завоювання, насильства, внутрішнього чи зовнішнього. Наслідком перемоги сильного над слабким, більшості над меншістю і є держава, що стає органом керування переможеними. Договірна теорія (Т.Гоббс. Дж.Локк) пояснює походження держави як результат свідомо укладеного між людьми договору. Державі, на думку прихильників цієї теорії, передує повна анархія, "війна всіх проти всіх", оскільки "природний стан" - це стан необмеженої особистої свободи. Нею люди свідомо вирішили поступитися на користь держави, покликаної забезпечити їм безпеку, захист особистості, власності.

Марксистська теорія пояснює походженні держави поділом праці, появою приватні власності, а разом з нею і класів з непримиренними інтересами. Економічно панівний клас створює державу для підпорядкування собі незаможних.

9