Революція та реформа як форми політичного процесу

Революції завжди супроводжували розвиток людства, проте особливого значення вони набули в останні два сторіччя.

Революція - це успішне скинення правлячої еліти новою елітою головним чином за допомогою сили та шляхом мобілізації народних мас. при цьому перехід влади до нової еліти супроводжується фундаментальною зміною суспільної структури та структури панування Найбільш розповсюдженим (у тому числі й у західній літературі) залишається розуміння феномена революції, дане К Марксом. Революція трактується марксизмом як результат конфлікту між продуктивними силами та виробничими відносинами. Протиріччя такого роду в суспільному розвитку завжди виступають у ролі бабки-сповитухи при народженні нового ладу, при переході від нижчої до вищої суспільної формації. Послідовники К.Маркса (особливо більшовики Росії) зазвичай посилалися на недвозначні висловлювання Ф.Енгельса про те що революція - акт. яким одна частина населення нав'язує свою волю іншій частині за допомогою гвинтівок, гармат та багнетів Сучасне західне суспільствознавство істотно коректує такс трактування. Погоджуючись, що революція є наслідком політичного розвитку. західні політологи відмовляються визнавати фатальну неминучість та телеологічну зумовленість історичного процесу до заздалегідь поставленої мети.

Однією з сучасних спроб пояснити феномен революції є концепція Ч Джонсона. що розглядає революцію як спосіб відновлення порушеної суспільної рівноваги, що настає у випадку нездатності суспільства перетворити свої інститути відповідно до змін, що відбуваються, (внутрішніх га зовнішніх). Нестабільність суспільства - результат порушення зв'язків між основними культурними цінностями та системою економічного виробництва - с умовою для виникнення революцій. Новий режим, що встановлюється в ході революції, здійснює реформи і повертає суспільство до нової форми рівноваги.

Ще одна сучасна концепція революції розглядає ЇЇ як одну з форм протесту проти насильства влади (Ч.Тіллі "Від мобілізації до революції"). Революційні рухи, згідно з Ч.Тіллі. - це тип колективної дії в умовах, коли уряд з тих чи інших причин втрачає контакт із суспільством Наслідки революції взагалі неможливо оцінити  за короткий термін. Ч.Джонсон. Ч.Тіллі одностайні в думці: революції становлять спосіб вирішення внутрішніх конфліктів, що є наслідком глибинних суспільно-економічних процесів Однією з найбільш яскравих і глибоких робіт, присвячених аналізу сутності, причин та наслідків революції в історії людства, є робота П.Сорокіна "Соціологія революції". Безпосередньою умовою будь-якої революції, вважає П.Сорокін. завжди було пригноблення базових інстинктів більшості населення, а також неможливість навіть мінімального їхнього задоволення. Найважливішою з цих причин є голод, неможливість задовольнити потреби в житлі, одязі навіть у мінімальному обсязі. панування бідності й убогості одних на тлі благоденства інших, деспотичні екзекуції, масові вбивства, криваві звірства правлячого режиму, переслідування релігійних сект, партій, наруга над святинями. Серед інших причин революцій П.Сорокін називає придушення інстинкту самовираження, утиснення потреби у свободі та деякі інші. При цьому репресії з боку влади мають носити не вибірковий, а загальний характер.

XX сторіччя, що викликало на авансцену історії народи, які раніше були лише мовчазними статистами, підсилило увагу до питань політичних змін загалом та до їхніх революційних форм зокрема. З'явилися нові підходи і до трактування революції - теорія Ернста Че Гевари -теорія Фоко, яку Че Гевзра безуспішно намагався реалізувати з групою революціонерів у горах Болівії. Його приклад, також безрезультатно, пробували наслідувати його прихильники в рядах РАФ (Фракція Червоної Армії) У ФРН та "червоних бригад" в Італії.

Революції нерідко спричинюють громадянські війни у випадку, якщо успіх революції неповний. Тривалі та кровопролитні війни почалися внаслідок революції в Росії (1918 р.) та Мексиці 1910р).

 

 

 

 

Політична культура України

Політична культура - це продукт історичного розвитку і досвіду народу. У випадку України цей досвід був гірким. Три особливості історії України вплинули на розвиток політичної культури українців:

1. Довга, багатовікова бездержавність, тобто відсутня можливість знайти досвід правління. бути суб'єктом у відносинах і іншими народами та почувати себе вільним хазяїном на своїй землі

2. Розчленовування української території та включення окремих її частин у річні держави ч власними культурами, політичними системами. що неминуче мало привести до психологічного. побутового і політичного відчуження між річними частинами українського народу.

3. Багаторазова денаціоналізація правлячих шарів України. У ХІТ1-ХУ! століттях боярські та шляхетські шари полонізувалися. В XVII і XIX нащадки козацьких старшин обрусіли. В XX столітті пролетарські керівні шари минулого були або страчені, або пішли служити інтересам СРСР. Ці чергові втрати правлячих шарів означали втрату здібних, освічених, динамічних та амбіційних елементів, які полишали Україну, неспроможну надати їм можливість проявлення політичних, військових чи адміністративних здібностей та амбіцій.

Наявність фрагментарної політичної культури в Україні - не лише результат своєрідності історичного минулого країни, але також наслідок глибокого розколу в українському суспільстві, результат суспільної нерівності, що поглиблюється Підвищена конфліктність та суспільна напруженість, характерні для сьогоднішнього українського суспільства, зумовлюють і його політичну нестабільність. У сучасній Україні розвиток політичної культури залежатиме від суми факторів, насамперед від рівня національної свідомості, віл позиції та захисту інтересів особистості та групи у демократичній правовій системі, від фактичного добробуту населення, від якості освіти, від стабільності і захищеності суспільства та його держави, від розвитку загальної культури в Україні.

Спектр сучасних суспільно-політичних рухів та відповідних їм теорій надзвичайно широкий, хоча джерела нинішньої розмаїтості сягають часів Французької буржуазної революції, бона викликала до життя найважливіші напрямки, які багато в чому визначили характер і спрямування суспільного розвитку в європейських країнах протягом двох сторіч консерватизм та лібералізм. Вихід на арену суспільно-політичного й економічного життя пролетаріату спричинив появу в європейських країнах у середині XIX сторіччя соціал-демократичного руху, що дав наприкінці XIX - XX століття численні розгалуження: соціал-реформізм, комунізм та його національні різновиди (більшовизм, маоїзм, єврокомунізм тощо) Певний вплив на суспільно-політичну практику західного суспільства XIX -XX століть зробив анархізм Лиховісну роль в історії людства ііграла ідеологія фашизм". Процес створення суспільно-політичних напрямків продовжується дотепер Особливо інтенсивно він протікає в країнах, що утворилися після розпаду СРСР, у тому числі й в Україні