Образ домашнього вихователя у творах дитячої літератури.

28 грудня 2002 року пішла з життя жінка, яка залишила у пам’яті людства надзвичайно добрі та світлі казки, вона була визнана найпопулярнішою жінкою Швеції ХХ століття, яка отримала зоряну приписку – її іменем названо планету у Сонячній системі; і хоча в Швеції не прийнято перейменовувати назви парків, вулиць, площ, але у березні 2002 року перейменували її іменем одну з найбільших  вулиць стокгольма, після двох місячного прощання з цією чудовою письменницею – все це Астрід Ліндгрен.

Астрід Ліндгрен народилася у сім’ї фермерів на хуторі Нес у Смоланде, південної провінції Швеції. Бажання писати народилося у сім’ї. Всі діти Еріксонів зайняли гідне місце у суспільстві: старший брат Гуннар – став іронічним та розумним членом парламента; сестра Стіна стала перекладачем, а Інгегерд - стала журналісткою.

Щоб довести батькам, що вона уже виросла, Астрід поїхала у сусіднє містечко Віммербрю, де спочатку вступила на курси секретарів, а потім отримала роботу коректора у місцевій газеті. Завжди незалежна, вона першою серед місцевих дівчат коротко обстригла волосся, незважаючи на думку оточуючих. Невдовзі Астрід дала можливість сусідам попліткувати - у 18 років вона завагітніла. В тогочасній Швеції це викликало справжню бурю.

Поїхавши у столицю, не маючи достатньої освіти, Астрід не могла знайти роботу і по-справжньому бідувала. Коли народився маленький Ларс вона була вимушена залишити його у приватному пансіоні. Порятунок прийшов, коли Астрід залишилася без копійки. Вона пішла до Королівської спілки автомобілістів, де познайомилася з Стуре Ліндгреном.

Написання казок розпочалося з того, що у Стокгольмі випав сніг, і сама звичайна домробітниця Астрід Ліндгрен послизнулася і поламала ногу. Лежати у ліжку виявилося надзвичайно нудно, і 33-ти літня жінка вирішила написати книгу.

„Три повісті про Малюка і Карлсона, що живе на даху” для свого маленького сина, перед яким вона завжди почувалася винною. Письменниця створила 2 самобутні образи домашніх вихователів – Карлсона і панни Цап, а точніше два образи – яким повинен бути домашній вихователь і про якого мріють діти – це Карлсон, і яким він не повинен бути – панна Цап.

Малюк Сванте – найяскравіший образ у творчості Астрід Ліндгрен, - ЦЕ один з головних героїв казки, хоча і був третьою дитиною у сім’ї і мав гарних батьків, по суті, був надзвичайно самотнім хлопчиком, який любив мріяти та не мав друзів для ігор. Не дивно, що саме до такого хлопчика одного вечора завітав Карлсон, що живе на даху. Карлсон з його дещо „дивною” дитячою поведінкою, злегка егоїстичний розуміє Малюка і дає змогу реалізувати його мрії. Не пристосований до життя Карлсон дає можливість відчути Малюку свою потрібність, значущість, зіграти роль дорослого. Карлсон намагається запевнити малюка, що він, Карлсон, „найкращий”, поводить себе впевнено, не залишаючи сумнівам місця у будь-якій ситуації, а для вихователя надзвичайно важливо знати чого він хоче – Карлсон знає, чого він хоче.

Спілкуючись з Карлсоном, малюк пізнає життя, вчиться мріяти і фантазувати, реалізовувати усе задумане усвідомлює, що він особистість і не повинен дозволяти ображати себе. Карлсон навчив Малюка радостям життя.

Повна протилежність Карлсону – панна Цап. Панна Цап найгірше, що може трапитися з дитиною. Найкращий вислів, який би її охарактеризував – це „педагогічна поліція”. Ось як її описує Астрід Ліндгрен: „...висока, огрядна, з великим волом та ще й з таким суворим поглядом”. Як правило, малі діти відразу відчувають ставлення дорослих, малий Сванте схлипуючи просив маму: „...Я не хочу залишатися з домашнім цапом!”.

Надзвичайно промовистим є перше спілкування панни Цап та мами Малюка:

„– Ви, мабуть, любите дітей, панно Цап?

– О так, звичайно, якщо вони виховані, – відповіла панна Цап та втупилася у Малюка. Мама Малюка зніяковіла.

– Я не впевнена, що Малюк гарно вихований, – пробурмотіла вона.

– Він буде гарно вихованим – заспокоїла маму панна Цап. - не турбуйтеся, в мене діти швидко стають шовковими...

– Стосовно хлопчика, то з ним найкраще поводитися ласкаво, – сказала мама невпевнено.

– Досвід підказує мені, що ласка не завжди допомагає, – рішуче заперечила панна Цап. – Діти повинні відчувати тверду руку”. Після такого діалогу вже не залишається сумнівів щодо методів виховання панни Цап. Силу „твердої руки” Малюку навіть довелося відчути на собі.

Такого слід було очікувати, адже панна Цап, як бачимо, була прихильницею авторитарного стилю спілкування і методів покарання. Мова про повагу до свого маленького вихованця навіть не заходила. Панна Цап, – самовпевнена, постійно невдоволена, нетерпляча до проявів критики – перетворила життя маленького хлопчика на суцільну муку.

Повість-казка Памели Ліліан Треверс „Мері Попінс, до побачення ” містить два образи домашнього вихователя, як і в попередній казці, ідеального – Мері Попінс, і найгіршого – міс Ендрю.

Міс Ендрю у цій казковій повісті однозначно негативний образ. Наше знайомство з нею розпочинається з листа міс Ендрю та реакції на нього містера Бенкса, тата двох близнюків: „Я тікаю звідси. Куди - небудь! Куди очі дивляться! Скажи їй, що я помер!”. Такі слова колишнього вихованця – найкраща характеристики цієї виховательки. Наступним етапом характеристики цієї жінки є опис її зовнішності, що, до речі, є важливим фактором для домашнього вихователя: „...на підніжці машини з’явилася нога – найбільша з усіх ніг, які будь-коли доводилося бачити дітям. А далі вилізла й уся решта міс Ендрю. Вона була у широкому пальто з хутряним коміром, на голові стовбурчився чоловічий фетровий капелюх, а з нього спадав довгий попелястий серпанок”.

„Діти пригинаючись поза парканом, обережно підкралися ближче і з цікавістю роздивлялися велетенську тітку з гачкуватим носом, лютим ротом і невеликими очицями, які сердито зирили крізь окуляри”.

Міс Ендрю надзвичайно схожа на свою колегу панну Цап, своїми поглядами на виховання, вони обидві визнають лише авторитарний стиль спілкування.

Після знайомства колишньої гувернантки тата з дітьми не залишається жодної надії на порозуміння в майбутньому: „Ну! – гримнула вона, ледве розтягнувши у посмішці губи, – Ви, звісно, знаєте, хто я? – Знаємо – вихопився Майкл. Він говорив якнайпривітніше. На що міс Ендрю відповіла. – Ти дуже брутальний хлопчик, невихований хлопець. Тихо, замовкни, не смій зі мною сперечатися!”

Звісно, що образ Юфимії Ендрю дещо гіперболізований як для реального життя, але він є доволі яскравим та повчальним. Така вихователька не лише не зуміє створити необхідну атмосферу любові, довіри, взаємоповаги, не сформує у дітей позитивних соціальних навичок, не сприятиме розвиткові пізнавальної активності. Не навчить мислити, мріяти, фантазувати, а також не допоможе реалізувати власні задуми, не виховає творчих особистостей, здатних до аналізу навколишніх подій і не сформує уміння складати власну думку про явища і події, не закладе основ гуманістичної моралі, не навчить радості життя.

Найдивовижнішою, найяскравішою подією у житті Джейн та Майкла Бенксів була поява няні-чарівниці Мері Попінс. Няня здалася дітям незвичайною навіть не тому, що з пустої валізи дістала фартух, мило, розкладку, а швидше тому, що не слухатися Мері виявилося просто неможливо.

З Мері Попінс у життя дітей ввійшли всілякі дива. Але обов’язок кожного вихователя – перетворити життя своїх підопічних на справжню казку! Дива няні-чарівниці – це здійснені бажання, мрії, фантазії всіх дітей.

Памела Ліліан Треверс змалювала ідеального вихователя. Діти чекали просто няню, а отримали чарівницю. Вона дала їм зрозуміти справжнє щастя дитинства і закликає всіх дорослих: „Дорослі, не забувайте свого дитинства, у ньому захований ключ до розуміння єдності і гармонії, світлої краси та поезії. Шматочок дитинства треба пронести з собою у доросле життя!”.