Що розуміють під коефіцієнтом варіації?

Коефіцієнт варіації (CV) є мірою відносної дисперсії (відносний ступінь ризи ку

Приклад. Існує два можливі варіанти проведення заходів щодо підвищення конкурентоспроможності товару конкретного підприємства і відповідно два можливі результати:

1. Приріст обсягів збуту і відповідно прибутку на 500 тис. грн. (очікуване значення). При цьому середньоквадратичне відхи­лення можливих результатів від їх очікуваного значення становить 45 тис. грн.

2. Приріст обсягів збуту і відповідно прибутку на 700 тис. грн. (очікуване значення). При цьому середньоквадратичне відхиленням можливих результатів від їх очікуваного значення буде 60 тис. грн. Якому з варіантів віддати перевагу?

У першому варіанті менший прибуток (500 < 700), але й ризик менший (45 < 60). Другий варіант принесе більше прибутку, але й ризик при цьому більший.

У цьому випадку для кожного варіанту розраховують величину ризику, що припадає на одиницю доходу:

СV₁= 45/500 = 0,09; СV₂= 60/700 - 0,085.

Величина ризику на одиницю доходу в другому варіанті менша, отже, підвищений ризик другого варіанта компенсується підвищеним доходом і перевагу варто віддати йому.

Слід відзначити, що використання критерію відносного ри­зику можливе лише у випадку, якщо очікувані значення резуль­татів за варіантами порівняні. В іншому випадку цей критерій не застосовують.

Ситуація кожного конкретного підприємства потребує спеці­ального аналізу та напрацювання відповідної системи рекомендацій щодо переборювання невизначеностей, яка може в себе включати:

1) створення зони стабільності. Сюди належить вертикальна та горизонтальна інтеграція, спрямована на створення на входах та виходах підприємства острівців передбаченого товарного ринку.

Це може бути забезпечене шляхом укладання угод, контрактів, вступом у консорціуми, асоціації, концерни тощо. В процесі акціо-нування можливий обмін акціями, що сприяє зближенню економіч­них інтересів підприємств;

2) оцінку майбутнього, що полягає в прогнозуванні поведінки можливих партнерів, змін у секторах та сегментах ринку, на яких підприємство виступає продавцем або покупцем, дій конкурентів і, нарешті, в регіональному та загальноекономічному прогнозуванні. При вирішенні цих питань потрібна адекватна інформація. її можна отримати шляхом безпосередніх контактів із джерелами нових да­них, придбання комп'ютерних систем довідкової інформації, звер­нення до мережі комерційної інформації, проведення власних про­гнозно-аналітичних досліджень, купівлі відповідних послуг кон­сультаційних фірм та окремих консультантів. Межі витрат на ін­формацію кожне підприємство повинне визначити самостійно;

3) розподіл ризику - перевірений світовою практикою господа­рювання спосіб переборювання невизначеностей. Тут є декілька мож­ливостей: диверсифікація діяльності, тобто одночасна робота на кількох товарних ринках, коли невдача на одному може бути ком­пенсована успіхами на інших (див. вище); розподіл ризику між фірмами-учасницями виробництва шляхом укладання багатосторонньо­го договору, що фіксує відповідальність учасників у випадку невда­чі; розподіл поставок між багатьма споживачами, щоб відмова де­кількох з них від придбання не зірвала виробничу програму в ціло­му; передача ризику страховій компанії (компаніям). В результаті, створюється багаторівнева, ешелонована в часі система розподілу ризиків, що створює надійні гарантії від різних випадковостей та не­вдач. Але за безпеку потрібно платити, тому й тут виникає проблема визначення межі ефективних витрат, щоб запобігти ризику. До пе­реходу на ринкові умови у вітчизняній практиці весь ризик брала на себе держава, а непередбачені втрати відшкодовувались автоматич­но і взагалі нічого підприємству не коштували;

4) систему резервів, що включає в себе запаси сировини, комп­лектуючих, вільні потужності, кошти. В ринковій економіці перева­гу слід віддавати фінансовим резервам. Доступ до кредитів, викори­стання застав у цьому аспекті є еквівалентом наявності «живих» ре­зервних грошей. Таким чином, для підприємства актуальними ста­ють напрацювання фінансової політики, управління своїми активами та пасивами, організація їх оптимальної структури, достатньої ліквід­ності вкладених коштів;

5) активну ринкову позицію. Підприємство, що вирішило реалі­зувати цей спосіб боротьби з невизначеністю, починає, по суті, фор­мувати попит на свою продукцію. Цій меті служать різні маркетин­гові прийоми та методи: сегментація ринку, оцінка його місткості, аналіз поведінки конкурентів, розробка стратегії взаємодії з ними, розробка політики та заходів щодо управління витратами тощо;

6) самовдосконалення, що полягає у використанні резервів внут­рішнього середовища підприємства: навчання та тренінг персоналу, вдосконалення структур управління, мотиваційного механізму тощо;

7) пошук гаранта. Цей метод зняття невизначеності прийнятний як для малих і середніх, так і для великих підприємств. При цьому функції гаранта виконують різні суб'єкти: перші намагаються по­трапити під «крило» великих компаній, останні - під захист органів державного управління. По суті, ми знову маємо справу з варіантом створення зони стабільності, але вже не своїми зусиллями.