Лімфоцити людини мають рецептори для будь-яких потенційних АГ. Лімфоцити здатні розпізнати близько 1018 антигенів.

Згідно із міжнародною класифікацією, всі антигенні маркери лімфоцитів та інших клітин зведені в групи і позначені як кластери диференціювання або CD. В даний час відомо понад 320 CD. Нумерація їх йде у хронологічному порядку від раніше описаних антигенів до більш пізніх. Набір різних CD на окремих клітинах складає фенотип (поверхнева характеристика). До Т-клітинних антигенів, характерних для більшості Т-лімфоцитів, відносяться CD3, CD4, CD8.

Цитокіни

Цитокіни – це білки переважно активованих клітин імунної системи, що забезпечують міжклітинні взаємодії. До цитокінів належать інтерферони (ІФН), інтерлейкіни (ІЛ), фактори некрозу пухлин (ФНП), фактори росту, хемокіни. Цитокіни діють за естафетним принципом: дія цитокіну на клітину викликає утворення нею інших цитокінів (цитокіновий каскад).

Механізми дії цитокінів

Розрізняють наступні механізми дії цитокінів:

1. Інтракринний механізм – дія цитокінів всередині клітини-продуцента; зв’язування цитокіну з внутрішньоклітинними рецепторами.
2. Аутокринний механізм – дія секретованого цитокіну на саму секретуючу клітину. Напр., ІЛ-1, -6, ФНП- α є аутокринними активуючими факторами для моноцитів/макрофагів.
3. Паракринний механізм – дія цитокінів на близькорозташовані клітини і тканини. Напр., ІЛ-1, -6, -12 і -18, ФНП- α, продуковані макрофагами, активують Т-хелпер, що розпізнає АГ і ГКГ макрофага.
4. Ендокринний механізм – дія цитокінів на відстані від клітин-продуцентів. Напр., ІЛ-1, -6 та ФНП- α, крім ауто- і паракринних впливів, можуть чинити дистантний імунорегуляторний вплив, пірогенний ефект, індукцію вироблення білків гострої фази гепатоцитами та ін.

Інтерлейкіни (ІЛ). Відомо понад 30 інтерлейкінів. До прозапальних належать ІЛ-1, -2, -6 та ін. До протизапальних – ІЛ-4, -10, -12 та ін.

Фактори некрозу пухлин (ФНП). Є ФНП- α та ФНП- β. ФНП- α продукується переважно макрофагами, а ФНП- β – лімфоцитами.

Колонієстимулюючі фактори (КСФ). Регулюють поділ і диференціювання стовбурових клітин у кістковому мозку. Є гранулоцитарний (Г-КСФ), макрофагальний (М-КСФ), гранулоцитарно-макрофагальний (ГМ-КСФ).

Трансформуючий фактор росту-β. Потужний деактивуючий фактор для моноцитів/макрофагів. Є переважно протизапальним цитокіном, хоча інколи діє прозапально.

Хемокіни – низькомолекулярні цитокіни (близько 40), відповідають за хемотаксис, регулюють рухливість лейкоцитів.              

Методи імунологічного дослідження

        І. Дослідження неспецифічного (природженого) імунітету:

             1) орієнтувальні тести (І рівня);

             2) уточнювальні тести (ІІ рівня).

ІІ. Дослідження специфічного (набутого) імунітету.

І. Характеризують роботу імунної системи загалом. Не спрямовані для виявлення конкретних збудників, клітин чи АТ. Після аналізу орієнтувальних тестів лікар вирішує, чи є необхідність продовжити уточнювальні тести.

ІІ. Призначені для визначення специфічних АГ, які належать конкретним збудникам, і специфічних АТ, спрямованих проти конкретних АГ.

1) До орієнтувальних тестів (І рівня) належить визначення:

•  загальної кількості лейкоцитів;

•  абсолютного і відносного вмісту лімфоцитів;

•  фагоцитарної активності лейкоцитів (фагоцитарний показник – кількість мікробів, захоплених однією клітиною; фагоцитарний індекс – процент клітин, що беруть участь у фагоцитозі);

•  вмісту імуноглобулінів класів А, М, G;

•  титру комплементу.

2) До уточнювальних тестів (ІІ рівня) належить визначення:

•  субпопуляцій Т-лімфоцитів (хелпери, супресори,

їх співвідношення Тх/Тс – імунорегуляторний індекс);

•  кількості Т-активних лімфоцитів;

•  кількості В-лімфоцитів;

•  активності NK-клітин;

•  компонентів комплементу;

•  вмісту імуноглобулінів Е та інші.    

Для визначення специфічних АГ чи АТ використовують групи методів:

•   преципітації (утворення осаду з нерозчинних комплексів АГ-АТ в розчині, гелі, агарі; напр., визначення рівня імуноглобулінів за методом Манчіні);

•   аглютинації (осадження імуноглобулінами клітин, навантажених АГ; напр., визначення груп крові, діагностика імунологічного безпліддя);

•   лізису (споживання комплементу у двох парних системах АГ-АТ; напр., визначення рівня АТ до вірусів поліомієліту, герпесу, реакція Васермана);

•   радіоімунний (визначення АГ чи АТ шляхом детекції комплексів, мічених радіоактивним йодом; напр., визначення вмісту гормонів, АТ до них);

• імунофлюоресцентний (визначення АГ чи АТ шляхом детекції флюоресціюючих комплексів; напр., визначення популяцій імуноцитів);

•   імуноферментний (ELISA) (визначення АГ чи АТ шляхом їх взаємодії, відповідно, з АТ чи АГ, міченими ферментами, що приводить до зміни забарвлення).