Лекція 6. Розвиток усної народної творчості та літератури на українських землях

 

План:

1. Розвиток усної народної творчості на території України.

2. Розвиток літератури на українських землях від часів Київської Русі до кінця ХVІІІ ст.

3. Особливості української літератури в ХІХ ст.

4. Розвиток української літератури в ХХ ст.: основні напрями, течії, проблеми, особливості.

5. Українська література доби незалежності.

 

1. Важливою складовою історії української культури є фольклористика. Відомо, що фольклор виник разом із мовою. Усна народна творчість протягом тисячоліть була чи не єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду народу, втіленням народної мудрості, народного світогляду, народних ідеалів. У фольклорі знайшли відображення не лише естетичні й етичні ідеали народу, а й його історія, філософія, психологія, дидактика - тобто все, чим він жив, що хотів передати наступним поколінням. Слово для наших предків мало й магічну силу.

Значний період в історії людства взагалі та кожного народу зокрема характеризується культивуванням так званого міфологічного мислення, яке склало основу як первісних релігій, так і сюжетів, мотивів, образної системи усної творчості.

Перші писемні пам'ятки східних слов'ян не лише зафіксували високо розвинуту міфологічну традицію Київської Русі. На цей час міфологія як система мислення та світоглядна база зазнає трансформації, однак не втрачає остаточно своїх позицій. Це засвідчує хоча б той факт, що літописці відтворювали давню історію Київської Русі за усними джерелами, у яких народні герої - Кирило (Микита) Кожум'яка, Ілля Муромець, Михайлик, Микула Селянинович та ворожі їм сили - Соловей Розбійник, Шолудивий Буняка, Ідолище, Змій - ще не стали казковими персонажами. Разом з тим літописи зафіксували найголовніші міфологічні постаті слов'янського Олімпу - бога неба Сварога, богів сонця Хорса і Дажбога, грому і бурі - Перуна, вогню - Сварожича, худоби - Велеса (Волоса), вітру - Стрибога, зими - Коляди, Марени, весни - Ярила, літа - Купала та ін.

Весь фольклор умовно розподіляється на прозовий і поетичний, або пісенний. Народна проза у свою чергу ділиться на два великі масиви: власне художню (казки, анекдоти) і документальну, не казкову прозу (легенди, перекази, оповідання) Власне художня проза, тобто казки, реалізована в таких жанрових різновидах, як героїко-фантастичні (чарівні) казки, казки про тварин, соціально-побутові казки та небилиці, кумулятивні казки.

2. Літописання на Русі виникло рано. Дослідники відносять першопочатки нашої історичної писемності до 60-80 х рр. ІХ ст., тобто до часів князя Аскольда. Однак систематичне літописання за Аскольда ще не велося, може йтися лише про одинокі записи.

Перший літописний звід був укладений близько 996 р. в Десятинній церкві Анастасом Корсуняніном. Він зробив спробу узагальнення історії Київської Русі впродовж 150 років і підбив підсумки діяльності Володимира Святославича і його попередників.

У 70-80 х рр. ХІ ст. літописання ведеться в Десятинній церкві, а також Києво-Печерському монастирі, де створюється самостійний літописний звід (створений ігуменом Ніконом). На початку ХІІ ст. в Киево-Печерському монастирі створюється літописний звід, названий його автором Нестором «Повістю минух літ». Крім Києва літописання велося в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Холмі, Володимир-Волинському, та ін.

Поряд із традиційними з’являються нові форми історичних творів: сказання, сімейні та родові хроніки, життєписи князів.

Поряд з історичною писемністю у Київській Русі набула неабиякого розвитку оригінальна література: агіографічна, філософсько-публіцистична. Особливе місце серед перекладної літератури належить апокрифам (від грецького - таємничий, прихований) - твори, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися нею. Це так звані позабіблійні твори про створення світу, про життя і пригоди перших людей на Землі, про злигодні стародавніх народів, про народження, життя і загибель "сина Божого", про діяльність його учнів, про "кінець світу", "страшний суд" і долю людських душ у пеклі й на небесах. Це твори християнського фольклору і письменства.

До найраніших видів церковної оригінальної літератури належать проповіді священиків (поучення, послання, слова). Видатними майстрами урочистого красномовства були Іларіон (ХIcт. «Слово про закон і благодать»), Клим Смолятич («Послання до Фоми пресвітера»), Кирило Туровський (ХII cт., «Притча про людську душу і тіло»).

Користувалась популярністю Житійна література (опис чийогось життя, найчастіше святого) - це агіографічна література, яка була прямим продовженням біографічних традицій Біблії. У ній оспівувались і звеличувались подвиги найвидатніших християнських діячів - святих, змальовувалось їхнє життя й ті чудеса, що їх вони начебто творили з ласки Божої за життя і по смерті. У добу Київської Русі були відомими переклади житія Сави Освящешюго, Антонія Великого, Федора Студита, Андрія Юродивого, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Федора Тирона, Іоана Златоуста, Миколая Мирлійського, Олексія, чоловіка Божого та ін.

Особливе місце серед перекладів агіографічних оповідань того часу належало патерикам (від лат. раіег - отець). Укладалися вони не за календарем, а за так званим топографічним принципом. Це - оповідання про подвиги пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії. Найпопулярнішими на Русі в XI ст. були Єгипетський та Синайський патерики.

Перекладна література світського характеру була представлена повістю, історичним і природничо-науковим жанрами.

У середині XIII ст. важливим центром літописання стає галицьке місто Холм. Тут було складено початкову частину Галицько-Волинського літопису - звід Данила Галицького, доведений до 1260 р.

Особливістю розвитку української літератури кінця XVI - початку XVII ст. було те, що на цьому процесі своєрідно позначились ідеї Відродження та Реформації. Це стосується перш за все творчості полемістів, зокрема Христофора Філалета, Стефана Зизанія, Івана Вишенського та ін. Екуменічний процес, який був викликаний Берестейською унією стимулював розвиток полемічної літератури - унікального жанру українського писемництва. Серед літературних пам'яток тієї доби вирізняються праці Й. Борецького "Протестація", 3. Копистопського "Палінодія", Г. Смотрицького "Ключ царства небесного", М. Смотрицького "Тренос", твір анонімного автора "Пересторога".

У кінці XVI –на початку XVII ст. вперше більшість передмов до українських друкованих книг і значна частина творів письменників була підписана авторами. Саме в цьому виявляється істотна відмінність ренесансної творчості від пізньої середньовічної літератури, що переважно залишалася безіменою. Характерною рисою української літератури, що видавалася в умовах Великого Польсько-Литовського князівства, стало утвердження ідей громадянського гуманізму, тобто ідей спільного блага громади, піднесення авторитету рідної мови, виховання молоді на принципах патріотизму. Яскраво ці мотиви виявлялись в педагогічній і ораторсько-учительній прозі другої половини XVII ст. Освіта, література й видавнича справа в польсько-литовську добу в Україні розвивались на рівні європейського культурного процесу. Література означеного періоду була різножанровою і тематично різноманітною.

У другій пол. ХVII- ХVIIІст. українська література цілком вливається в рамки тодішньої європейської літературної течії - бароко. Найбільшого розвитку сягнула барокова поезія. Основним її осередком була Києво-Могилянська академія

Новим жанром в літературі періоду бароко була драма, яка особливого розвитку набула наприкінці XVII - XVIIІ ст. Представлений цей жанр визначними письменниками Дмитром Тупталом, Феофаном Прокоповичем, Григорієм Кониським.

На другу половину XVII - першу половину XVIIІ ст. припадає розквіт жанру історично-мемуарної прози. Серед історичних творів XVIIІ ст.. особливо виділяються три фундаментальні козацькі літописи: «Літопис Самовидця» створений невідомим автором на поч. XVIIІ ст. і охоплює події в історії України від 1648-1702 р., Літопис Григорія Граб’янки, що розповідає історію України з найдавніших часів до 1709 р., головну увагу автор приділяє історії козацтва та Національно-визвольній війні під проводом Б.Хмельницького та Літопис Самійла Величко автора першого систематичного викладу історії української козацької держави.

Видатним культурним явищем України другої половини XVIIІ ст. є творчість Г.Сковороди. Філософські погляди Г.Сковороди уславлення ідей гуманізму, правди, кращих душевних поривів - відображають в його літературних творах. У 1994 році вперше здійснено видання всіх творів Сковороди в перекладі сучасною українською мовою.

Енеїда І.Котляревського дала початок новій українській літературі.

Значний внесок у розвиток української культури зробив український письменик, громадьсько-політичний діяч кінця XVIIІ ст.- поч.ХІІ ст. Василь Васильвич Капніст («Ода на рабство»(1738), «Ябеда» (1798р.).

3. У розглядуваний час представники української інтелігенції розгорнули діяльність, спрямовану на перетворення розмовної мови простих людей на головний засіб самовираження всіх українців. Головним показником життєвості української мови стали якість і різноманітність літератури, яка створювалася нею.

Українську літературу на початку 19 ст. представляли І.Котляревський, П.Гулак-Артемовський, Г.Квітка-Основ'яненко, Є.Гребінка, засновник сучасної української літератури і літературної мови - поет, художник Тарас Шевченко.

Українська література XIX ст. йшла, в основному, шляхом реалізму. Послідовники Тараса Шевченка наповнили письменство новими темами, образами, жанрами. У цей же час в художній прозі паралельно співіснує етнографічно-побутова традиція, представлена творами П. Куліша, Ганни Барвінок ("Сирітський жаль", "Нещаслива доля"), О. Стороженка ("Закоханий чорт", "Не впусти рака з рота"). Значне місце займають антикріпосницькі оповідання соціальної та сімейно-побутової тематики Марка Вовчка ("Інститутка", "Козачка", "Горпина", "Сестра", "Свекруха"). У 70-90-ті. рр. XIX ст. в українську літературу вступають чимало нових прозаїків - Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, І.Франко. В їхніх творах порушено глибинні проблеми епохи, художньо зафіксовано зрушення і зміни у всіх сферах народного життя.

Не тільки жанрова, але й тематична розмаїтість визначає багатство реалістичної прози 70-90-х р. Поряд з традиційними темами, що не втратили своєї актуальності (кріпаччина, життя духовенства, солдатчина), розгортаються нові: тема робітничого руху (І. Франко "Борислав сміється"), з життя інтелігенції (О.Коцюбинський, О. Пчілка, М. Коцюбинський та ін.).

Продовжується також романтична традиція. Події далекого минулого стають для письменників основним матеріалом, що дозволяє говорити про насущні національні проблеми сучасності (І. Нечуй-Левицький ("Запорожці"), Б. Грінченко ("Галіма", "Олеся")).

Стильова розмаїтість української прози другої половини XIX ст. відзначається розвитком, поряд з ліро-епічним та епічним, гумористичного та сатиричного стилів. Чимало зразків гострої соціальної сатири є у прозі І. Франка ("Свинська конституція", "Опозиція", "Звірячий бюджет", "Свиня"), І. Нечуй-Левицького ("Афонський пройдисвіт", "Старосвітські батюшки та матушки", "Поміж ворогами"), Л. Глібова ("Вовк та зозуля", "Квіти", " Торбина", "Мірошник", "Коник-стрибунець").

Багатством тем і мотивів відзначається українська поезія 70 - 90-х рр. Поряд з громадянською ширше розвинулась у цей час лірика філософська, психологічно-рефлексійна, пейзажна та інтимна. Передові поети спрямовували свій погляд на зображення життя селянина, робітника, інтелігента. Глибокий ліризм і громадянська пристрасність відзначають поетичні твори П. Грабовського, Б. Грінченка, І. Манжури.

4. Українська література ХХ ст. перебувала у досить складному становищі розвивалася в складних історичних та соціальних умовах.

У молодій поезії формується оригінальний стиль на основі сплаву фольклорної образності та ритмомелодики тогочасних європейських поетів (цикл "На позиченій скрипці" Б. Лепкого, вірші В. Пачовецького зі збірки "Розсипані перли", П. Карманського зі збірки "Ой, люлі, смутку").

Роки непу характеризувались бурхливим розвитком літератури. Національний літературний процес під впливом революційних подій, а потім українізації набув широкого розмаху. Виникли числені центри літературної творчості, гуртки, студії. У Києві сформувалась група неокласиків, ідейним натхненником був Микола Зеров(літературний критик і перекладач).До цієї групи входили М.Драй –Хмара, М.Рильський та ін. Головним літературним центром стало м.Харків. Тут у 1922 р. сформувалась спілка селянських письменників «Плуг». Активними членами "Плуга" були С. Пилипенко (голова), Д. Бедзик, Л. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, О. Копиленко, В. Минко, II. Панч та ін.

Такою ж була за своєю суттю і організація робітничих письменників "Гарт". До "Гарту" належали В. Еллан-Блакитний (голова), І. Дніпровський, М. Йогансен, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. Статути обох організацій заявляли, що ставлять собі за мету об'єднати розпорошені селянські та пролетарські художні сили.

1925 р. став для цих організацій останнім, тому назрівала потреба шукати нових форм об'єднання літературних сил. На чільне місце в цей час виходять високі професіонали літературної справи, які належали до значно менш масових тогочасних угрупувань - футуристи (які 1927 р. прибрали назву "Нова генерація"), неокласики, група "Ланка" (пізніше "Марс" - "Майстерня революційного слова"). Літератори - вихідці з окупованих Польщею західноукраїнських земель (Д. Загул, А. Турчинська, В. Бобинський, М. Кітура та ін.) утворюють групу "Західна Україна" (1926). Письменники-конструктивісти створюють групу "Авангард". На руїнах "Гарту" виникають такі різні організації, як ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927), органом якої став журнал "Гарт", та ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1926), що видавала періодично свої альманахи-зшитки (до 1928). Молоді письменники-комсомольці об'єднуються в організацію "Молодняк" (1927) з однойменним журналом.

Багато поетів пишуть на рєволюційно-романтичні теми, тому що їм імпонувала буремність доби, її розмах, можливості, які, здавалося, відкривала революція перед людиною, а також драматизм, трагічність людської екзистенції (поеми "Червона зима", "Навколо" В. Сосюри, вірші "Удари молота і серця" В. Еллана-Блакитного, поема "В космічному оркестрі" II. Тичини, "Офіра" В. Чумака та ін.). До цієї течії мимоволі приставали й ті поети, яким з часом треба було доводити свою лояльність радянському ладові, що поступово витісняло всі інші тенденції. До неоромантиків відносили й Миколу Бажана, й "поета моря", прозаїка Юрія Яновського.

У Західній Україні досить відомими у цей час є поети Богдан-Ігор Аптопич ("Привітання життя"), Олег Ольжич ("Ріньє"), Святослав Гординський ("Барви і лінії", "Буруни", переспів "Слова о полку Ігоревім"), Наталя Лівицька-Холодна ("Вогонь і попіл"), Осип Туринський (поема в прозі "Поза межами болю") та ін.

Великий вплив на тогочасну молоду прозу мав письменник Микола Хвильовий, який виступав проти засилля в літературі примітиву, кинув гасло "Геть від Москви", маючи на увазі необхідність культурної переорієнтації на "психологічну Європу".

Більшовицька тоталітарна система завдала непопрваного удару літературі. Були загнані за грати в’язниць і таборів сотні талановитих письменників і митців. В 1934 році 97 письмеників було репресовано. Массові репресії знекровили українську літературу, на багато років паралізували й деформували духовне життя республіки. Тим не менш наприкінці 20-х -30 хроках продовжували свою творчу працю письменники України, яких не захопили репресії, а саме. П.Тичина, М. Рильський, В.Сосюра, М.Бажан, П.Устенко, А.Малишко.

У творчості українських письменників знайшо відображення національно-патріотичне піднесення воєнного періоду. Головною темою в художній творчості стала тема Вітчизни, героїка народу, що піднявся на боротьбу з ворогом, усенародної непокори окупантам.

У повоєнні роки найвідомішими літературними творами були - романи О.Гончара «Прапороносці», "Хліб і сіль", "Кров людська - не водиця", "Правда і кривда" М. Стельмаха. Поруч із цією всеосяжністю гармонійно співіснують і "Мисливські усмішки" О. Вишні, і поетичні розповіді М. Рильського.

У подальшому суспільному розвиткові України важливу роль відіграло зародження під час «відлиги» національно культурного руху. Його розвиток пов'язаний з іменами «шістдесятників». Це нова генерація української інтелігенції-письменників, поетів - В.Симоненко, Л.Костенко, І.Драч, І.Дзюба Л.Лук’яненко та ін.Поява нової генерації прогресивно мислячої молоді викликала велике занепокоєння правлячої верхівки. Це стало сигналом для безпідставних нападок на цих авторів й цькування у засобах масової інформації. Навколо «шістдесятників» створювалась атмосфера відчуження і страху. Із середини 60- х років посилювався ідеологічний тиск на громадську думку. Посилилась літературна цензура. Розпочались репресії проти інакодумців. Варто зазначити,що тиск на творчу інтелігенцію спричинив деформацію в художньо-творчому процесі, але не перервав його. З іменами Л.Костенко, І.Драча, М.Вінграновського, Д.Павличка, В.Симоненка, В.Стуса пов’язана нова хвиля піднесення української літератури.

5. Після завоювання незалежності в літературі України стверджується плюралізм, а високий рівень політизації суспільства привів до того, що найбільшого поширення набула публіцистика.

Значно розширився діапазон прозових, поетичних і драматичних творів. Слід відзначити наповнену високим громадянським змістом творчість О.Гончара, І.Драча, Д.Павличка, П.Мовчана, О.Мусіенка, І. Дзюби та ін. Помітним явищем у літературно-мистецькому житті держави стало повернення із забуття творів В.Винниченка, М.Куліша, М.Хвильового, М.Зерова, Г.Косинки, Є.Плужника, дисидентів-шістидесятників - В.Стуса, І.Світличного, Е.Сверстюка, та ін. можливість прилучитися до творчості літераторів і митців української діаспори - У.Самчука, В.Барки (поет-модерніст, прозаїк, літературознавець,США) І.Багряного, О.Ольжича, О.Теліги, Ю.Липи.

З'явилися нові молоді літератори, які намагаються по-новому вирішити літературні проблеми, йти в ногу зі світовим літературним процесом. Це - дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська, Оксана Забужко, Юрій Андрухович, К.Москалець, Є.Пашковський та ін. Жанр історичної романістики розвивають, Юрій Мушкетик, Роман Федорів. Роман Р.Іваничука "Орда" продовжує традиції П.Куліша, А.Кащенка, Б.Лепкого. Поет М.Вінграновський написав яскравий роман "Наливайко".

Сучасними українськими поетами є - Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Сергій Жадан, Андрій Бондар, Ігор Павлюк, Остап Сливинський, Дмитро Лазуткін, Олег Коцарев, Павло Коробчук, Богдана Матіяш.

Провідні прозаїки, крім Андруховича, Забужко і Жадана, — Тарас Прохасько, Юрій Іздрик, Юрій Винничук, Олесь Ульяненко, Наталка Сняданко, Євгенія Кононенко, Ірена Карпа, Любко Дереш.

Для нової україномовної літератури характерне зниження пафосу типового для соцреалізму. Багато творів відзначені іронією, переоцінкою цінностей та зверненням до тем, що були забороненими за радянських часів. Також завдяки доступу до творів іноземних авторів та до українських творів 1920-1930-х років та до діаспорної літератури в українській літературі значно розширилося стильове різноманіття. Однією з особливостей творчості українських поетів 1990-х та 2000-х є застосування мультимедіа та перформансів. Так Юрій Андрухович виконував свої вірші разом з гуртом Карбідо, а Сергій Жадан - разом з гуртом Собаки в космосі. Для цього періоду характерна також велика кількість фестивалів та слемів. Важливим літературним фестивалем сучасної України став щорічний Форум видавців у Львові.

На поприщі історичних та детективних романів багатьма преміями відмічалися твори Василя Шкляра. Його містично-детективний роман 1999 року «Ключ» витримав понад 12-ть видань (станом на 2009 рік) та перекладено кількома мовами. Розголосу також набув історичний роман 2009 року «Залишенець. Чорний ворон», який піднімає заборонену та замовчувану за радянських часів тему боротьби українських повстанців проти більшовиків в 1920-х роках.

Англійською мовою виходить друкований та електронний журнал «Ukrainian Literature», в якому публікуються переклади творів сучасних українських авторів.Багато сучасної української літератури перекладається на польську мову зокрема завдяки перекладачці та літературознавцю Олі Гнатюк.

В 2008 році російський переклад роману Сергія Жадана «Anarchy in the UKR» увійшов до короткого списку літературної премії «Національний бестселер» і одержав грамоту «Книга року» на Московській книжковій виставці-ярмарку. Згідно з рейтингом німецької телерадіокомпанії SWR, в 2009 році німецький переклад збірки «Гімн демократичної молоді» Сергія Жадана посів перше місце серед рекомендованих іншомовних книжок, у якому роман Льва Толстого «Анна Кареніна» був на сьомому місці. В 2010 році висунутий на знання «Людина року» російським журналом «GQ» за книгу «Червоний Елвіс».

У 2011 році в американському видавництві CreateSpace (дочірня компанія Amazon.com) вийшла друком книга лірики Ігоря Павлюка та Юрія Лазірка «Catching Gossamers» («Ловлячи осінні павутинки») трьома мовами: українською, англійською та російською.

Два українські письменники (Андрій Курков та Ігор Павлюк) представлені у книзі «European writer Introduction.

 

Література:

1. Гусев В. Е. Зстетика фольклора. Л., 1967;

2. Мишанич С. В. Система жанрів в українському фольклорі // Рад. школа. 1990. № 2.

3. Пропп В. Я. Фольклор и действительность. М., 1976;

4. Рильський М. Т. Словесна творчість українського радянського народу. К., 1987;

5. Українська народна поетична творчість: У 2 т. / За ред. М.'Т. Рильського. Ж., 1958;

6. Українська народна поетична творчість / За ред. О. І. Дея. К., 1965; Фрейденберг О. М. Миф и литература древности. М., 1978.

7. Златоструй. Древняя Русь X-XIII веков. - М., 1990.

8. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. - К., 1989.

9. История культури Древней Руси. - М., 1948-1951. -Т. 1-2.

10. Історія України / За ред. Ю. Зайцева. - Л., 1996.

11. Історія української культури. - К., 1993.

12. Рибаков Е.Я. Язичество дрєвних славян. - М., 1981.

13. Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. - Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1985.

14. Українська культура: Лекції / За редакцією Дмитра Антоновича. - К., 1993.

15. Толочко П.П. Древняя Русь: Очерки социально-политической истории. К., 1987.

16. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. - К., 1993.

17. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі XIX XX століть. - К., 1993.

18. Курбас Л. Березіль: Із творчої спадщини. - К., 1988.

19. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі.- К., 1997.