Лекція 8. Розвиток живопису, архітектури та скульптури на українських землях.

1. Зародження та розвиток архітектури з найдавніших часів до сьогодення.

2. Становлення та здобутки українського живопису.

3. Українська скульптура на шляху від виникнення до сучасності.

 

1. Українська культура розвивається на основі народної творчості поєднаної з високим професіоналізмом. Вона зробила значний внесок у світовий образ, у музику всепланетарної духовності. Архітектура, скульптура, живопис – це музика, яка застигла у благородному камені, металі, дереві, фарбах, з незліченними сюжетами і жанрами, що передають сучасним поколінням людське буття і мрії.

Найстаріші пам'ятки, відкриті на території України, датуються ХХV – X тис. до н. е. вони свідчать про те, що у процесі еволюції людини зароджувалися архітектура, малюнок, скульптура, живопис.

Саме з будівництва житла та оборонних споруд розпочинається процес зародження та становлення архітектури. У будівництві слов'яни споконвіку використовували місцеві матеріали та спиралися на традиції, що сягали ще трипільської доби. Відповідно до умов лісу або степу для будівництва їм служили дерево й глина. До прийняття християнства кам'яні будівлі у східнослов’янських землях майже не зводилися. Виняток становлять хіба що кам'яні язичницькі святилища Прикарпаття, оскільки тільки тут завжди була достатня кількість каменю. Серед інших українських земель кам'яне будівництво було особливо розвинене у Криму. Із створенням стабільної давньоруської держави у Х ст. ці традиції було використано і збагачено візантійським і західноєвропейським досвідом під час будівництва кількох кам’яних споруд передусім у столиці – Києві. З'являються й перші церкви: Василівська, побудована з дерева за зразком храму в Корсуні, і Десятинна, або Богородицька – перша кам'яна церква у Києві. Серед світських кам’яних будівель Києва найзнаменитішою пам’яткою є збудовані Ярославом Мудрим Золоті ворота, першою світською спорудою з каменю в Києві є палац князя Володимира, зведений в кінці Х – на початку ХІ ст. Перлиною давньоруської архітектури стала церква Святої Софії. У Київській Русі сформувалась власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій.

З кінця ХІ ст. в архітектурі настає новий етап, який характеризується відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надає їм своєрідної довершеності й краси. Найпоширенішим стає кубічний однокупольний храм. Серед багатьох українських однокупольних одним з найцікавіших є собор у Володимирі-Волинському, а також П’ятницька церква у Чернігові. Однак найпоширенішим типом церков за часів Київської Русі стала й продовжувала бути на українських землях 3-5-купольна храмова будівля. Це Спасо-Преображенський (1036) і Борисоглібський (1128) собори у Чернігові, Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви в Києві, Успенська (1078) церква Києво-Печерської лаври та багато ін.

Архітектура ХIV – середини XVI ст. базувалась переважно на традиціях давньоруської епохи. Для цього періоду характерною є поступова кристалізація національних рис архітектурного будівництва і поява не тільки церковних, але й світських будівель з каменю. Формується український стиль дерев'яних церков – трибанних і п'ятибанних з традиційним чітким поділом церкви на три частини: вівтар, власне церкву та «бабинець». Вікнам і дверям надавали характерної шестикутної форми. В ХIV – XV ст. в містах Західної України будуються церкви перехідного типу, які поєднують візантійський стиль з елементами готичного і романського. Деякі церкви, особливо ті, що стояли поза межами укріплень, у неспокійну добу постійної татарської загрози, феодальних уособиць і війн брали на себе функції фортець (церква – твердиня у Сутківцях на Поділлі, 1476 р. У вигляді фортець часто будувалися й православні монастирі, такі як Дерманський, Уневський та ін.). Разом з тим в архітектуру замків і фортець проникають елементи ренесансного стилю. Такі украплені будови особливо характерні для Галичини, Волині і Поділля.

В архітектурі другої половини ХVI – XVII ст., особливо у Львові, панував стиль пізнього Ренесансу. У цьому стилі у Львові збудовані «Високий замок», будинок Гепнера – «Чорна кам'яниця» (1570), будинок грецького купця і уславленого мецената Корнякта (1580), каплиця Трьох святителів (1578), вежа Вірменської церкви (1576), а також вежа Корнякта (1572-1578) і братська Успенська церква (1591-1629). Архітекторами і будівельниками були переважно італійці із Венеціанської республіки та Швейцарії але й відомі імена українських митців: Мартин Люшня, Лука Пряшів, Амвросій Прихильний. Великий будівельний рух кінця ХVI – початку XVII ст. завдячує своїм розвитком головним чином діяльності братств.

В архітектурі XVII – XVIII ст. спостерігається співіснування та переплетіння різних стилів з виразним домінуванням стилю бароко. Другу половину ХVII ст. знаменує розквіт нового своєрідного стилю, який носить назву козацьке бароко. Однією з перших споруд даного стилю була Миколаївська церква на головному міському майдані у Ніжині (1668-1669), країнські будівничі творчо використали традиції вітчизняного дерев'яного храмобудівництва. Найціннішою групою пам'яток слобідського козацького будівництва другої половини XVII – початку XVIII ст. є низка мурованих церков, форма й конструкція яких запозичені з дерев'яної архітектури: Покровська і Воскресенська церкви в Сумах, собор у Лебедині, Преображенський собор в Ізюмі (1685), Покровський собор у Харкові (1686). У 1721 р. скасовано указ Петра І про заборону будувати з цегли у містах (крім Москви та Петербурга). В Україні з'являється низка споруд, які наближаються до стилю рококо (Покровська церква на Подолі 1722 р., дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря і кафедрального Софійського собору та ін.) За проектом Вартоломей Растреллі у 1747-1753 рр. вже цілком у стилі рококо збудовано Андріївську церкву і Маріїнський палац (У первісному вигляді він не зберігся, згорів і був відбудований у стилі растреллівської архітектури).

Серед українських архітекторів Гетьманщини у стилі бароко та рококо найвидатнішими були Степан Ковнір (ряд будівель Києво – Печерської лаври), Іван Григорович – Барський (перший київський водогін, архітектурно-скульптурний «фонтан Самсона», церкви Покровська і Миколи Набережного у Києві та ін.).

Кінець XVIII – початок ХІХ ст. позначився утвердженням стилів класицизм та ампір, які в Україні набули певних національних рис. Найбільш відомими архітекторами, що працювали на українській землі, були Андрій Меленський (церква – ротонда на Аскольдовій могилі), Вікентій Беретті (Головний корпус Київського університету), Франц Боффо (Потьомкінські сходи в Одесі, Воронцовський палац у Криму). Найвідомішим в Україні комплексом є національний дендропарк Софіївка під Уманню – осідок графів Потоцьких, забудований і засаджений деревами кількасот порід у кінці ХVIII – на початку XIX ст. Романтичний настрій створювався не так самою архітектурою, скільки природним оточенням споруд. Автором топографічного й архітектурного проекту і керівником будівництва парку було призначено військового інженера Людвіга Метцеля.

З середини ХІХ ст. в архітектурі втрачається стильова єдність. Виникають найнеможливіші комбінації різноманітних стильових елементів минулого. Виникає так званий еклектизм, котрий панує до 80-х рр. ХІХ ст. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами забудови, передусім житлової й промислової, появою численних господарських приміщень, складів, магазинів, контор, банків, вокзалів тощо. На формі споруд позначилося впровадження нових будівельних матеріалів і технологій. До української культури на віки увійшли такі архітектурні споруди, як Володимирський собор у Києві (І. Шторм, О. Беретті, А. Прахов), львівський університет (Ю. Гохбергер), Одеський та Львівський оперні театри (Г. Гельмер, Ф. Фельнер).

На початку ХХ ст. поширився стиль модерн (з фанц. – новітній, сучасний). Він характеризується асиметричністю планування, використанням залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів, ламаних ліній. Однією з кращих споруд у цьому стилі є Бессарабський критий ринок у Києві (1910, арх. Г. Гай). Проте використовувались і мотиви класичного стилю. У Харкові архітектор Олексій Бекетов створив будинки Комерційного інституту і Харківського медичного товариства з Бактеріологічним інститутом ім. Л. Пастера на Пушкінській вулиці (1911-1913). У цей час робилися спроби поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев'яної архітектури і народного прикладного мистецтва (форми дерев'яних хат, національний орнамент, барвиста кераміка). У цьому стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського земства (арх. В. Кричевський), будинок художнього училища в Харкові (арх. К. Жуков).

Значний слід в українській архітектурі початку ХХ ст. залишив Владислав Городецький. За його проектом було збудовано уславлений «Будинок з химерами» 1902 – 1903 рр. – перший у Києві будинок з цементу.

У 20-30 рр. ХХ ст. архітектурна творчість позначена як спорудами українського національного стилю, так ї західноєвропейського конструктивізму. Це будинок Держпрому у Харкові, кінофабрика в Києві, ряд споруд проектних інститутів, електростанцій тощо. У змішаному стилі були зведені будівлі Верховної Ради (арх. В. Заболотний), Кабінет міністрів України (арх. І. Фомін) у Києві, будинок Рад у Донецьку, меморіальний музей Т. Шевченка в Каневі, ряд інших монументальних споруд. Найбільш відомими цього періоду були П. Альошин, О. Вербицький, Д. Дяченко, В. Заболотний, В. Кричевський, І. Фомін.

В 1960 – 70 рр. з'являються перші прояви нової образності архітектури, використання сучасних індивідуальних конструкцій та прогресивних будівельних матеріалів – Палац Спорту в Києві (арх. М. Гричина, О. Заваров), наземні станції Київського метрополітену «Хрещатик» (арх. А. Добровольський, В. Єлізаров та ін.), «Університет» (арх. Г. Головко, М. Сиркін та ін.), готель «Тарасова гора» у Каневі (арх. Н. Чмутіна, Е. Гусєва, В. Штолько та ін.), Палац дітей та юнацтва у Києві (А. Мілецький, Е. Більський), кіноконцертний палац «Україна» (арх. Є. Маринченко та ін.) Оригінальністю та новизною форм позначена архітектура комплексу Київського національного університету ім. Т. Шевченка (арх. В. Ладний, А. Буділовський, Л. Коломієць та ін.).

Мова сучасної архітектури стає більш глобальною, плюралістичною за творчим спрямуванням, але водночас значну роль відіграють нові творчі пошуки прогресивних напрямів, принципів та прийомів вирішення форми та змісту в архітектурі. В творчості київської генерації українських архітекторів все частіше зустрічаються прояви постмодерну та хай-теку як віддзеркалення глобалізації процесу розвитку світової архітектури. В нових будовах стильового спрямування вдало використовуються нові конструктивні та художньо-пластичні можливості як традиційних будівельних матеріалів, так і нових – легкі металопластикові конструкції, вишукані оздоблювальні матеріали (готель «Хрещатик» арх. Л. Філенко, діловий комплекс «Зовнішекспосервіс» арх. О. Донець та ін., банк «Україна» арх. Бабушкін, офісний центр «Київ-Донбас» арх. В. Жежерін, готельно-офісний центр «Східний горизонт» арх. О. Комаровський, комплекс «Ексімбанк» арх. І. Шпара та ін.) і багато інших новітніх будов. Знаковою подією була також реконструкція та оновлення майдану Незалежності у 2001 р., зокрема встановили Монумент Незалежності та ін. Протягом 2001 – 2011 рр. побудовано Свято – Троїцький собор (с. Підволочиськ Тернопільської обл., житловий комплекс «Славія» м. Дніпропетровськ, Костел Матері Божої Неустанної Помочі м. Львів та ін.

Отже, українська архітектура виразна та цікава. Вона стала виявом економічного, політичного, історичного розвитку нашої держави і увібрала в себе самобутні традиції української та світової культури.

2. Зародження українського живопису сягає давніх часів. Ще первісна людина прагнула відобразити світ, який її оточував за допомогою зображень тварин, людей, висічених на кам’яних стінах печер. Багато народів відомих і невідомих сучасній науці, залишили свій слід на українській землі. До них належать скіфи (VI-ІІ ст. до н. е.), які звичайні побутові речі прикрашали складними майстерними орнаментами – переважно зображеннями реальних та фантастичних тварин. Яскравий слід у давній культурі України залишив живопис грецьких міст-колоній Північного Причорномор'я (VI-V ст. до н. е.) Це різноманітні розписи (портрети, міфологічні сюжети, сцени з реального життя), прикрашали громадські і житлові будинки, склепи заможних громадян.

Розвиток живопису цілком пов'язаний з поширенням християнства (988). З другої половини ХІ ст. при давньоруських монастирях починають плідно працювати власні іконописні майстерні, до нас дійшли імена руських іконописців Григорія та Олімпія, що жили на межі ХІ – ХІІ ст. при Києво-Печерській лаврі – одному з найбільших центрів тогочасного іконопису.

Неабияке враження справляє мистецтво мозаїчних композицій, яке прийшло в Київську Русь з Візантії. Перлиною давнього мистецтва є мозаїки, виконані київськими майстрами у Михайлівському Золотоверхому монастирі (1113) та вивезені до Москви у 1934 р. Шедевром мистецтва мозаїки ХІ ст. є зображення Оранти (або Богоматір Нерушима Стіна) у Софійському соборі у Києві. Оскільки мозаїки були дуже дорогими у виконанні, більшість зображень у храмах та князівських палатах виконувалися у вигляді розписів фарбою – фресок. Майстри фрескових розписів працювали над релігійними сюжетами, побутовими сценами портретами та ін. До наших днів ці фрески не збереглись.

Поширення писемності та поява книг призвели й до розвитку мистецтва книжкової мініатюри. Цей вид живопису був прикрасою вже перших давньоруських книг: «Остромирово євангеліє» (1057), «Ізборник Святослава» (1037) та ін. У подальшому розвитку книжкової справи мініатюра стала її обов’язковим елементом, виконуючи функції художнього оздоблення й ілюстрації до тексту.

Художні смаки наших предків проявилися і в мистецтві різьблення. Різьблення виконувало функції орнаментального оздоблення. Майстри використовували тваринні й рослинні мотиви.

У ХIV – XV ст. розвивається фресковий розпис, у якому зустрічаються релігійні та світські мотиви. До кращих зразків тогочасного фрескового малярства відносяться сюжети-композиції «Різдва Христового» й «Успіня Богородиці» стінопису Кирилівської церкви в Києві (ХIV), Вірменської церкви у Львові (XIV-XV).

До ХVII ст. в Україні головними художніми творами залишалися ікони. В цей час розвивається нова форма іконописного живопису, взірцем якої стала ікона «Різдво Богородиці», що зберігалася у Львові. З другої половини ХVI ст. формується західноукраїнська портретна школа. Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни – портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Заможні родини козацької старшини часто замовляли свої портрети. Відомі портрети Насті Лісовської, Раїни Вишневецької, Костянтина Острозького та ін.

У живописі XVII – XVIII ст. поступово переважали стилі бароко, рококо та класицизму. Характерною складовою храмового живопису стає в цей час так званий ктиторський портрет. Ктиторами називали фундаторів, жертводавців і опікунів тієї чи іншої церкви, а також діючих церковних старост.

Надзвичайної пишності та ошатності набули за доби бароко церковні іконостаси, найвідомішими з уцілілих барокових іконостасів такого ґатунку є іконостаси з церкви Святого Духа в Рогатині (середина ХVII ст.) та церкви-усипальниці гетьмана Д. Апостола у Великих Сорочинцях (перша половина ХVIII ст.) Вершиною станкового іконописного живопису є Богородчанський іконостас Манявського монастиря у Карпатах, який виконано протягом 1698-1705 рр. майстром Іовом Кондзелевичем.

З часом дедалі виразнішими в живописі ставали елементи класичного реалізму. Найвидатнішими майстрами українського класичного живопису ХVIII ст. були Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський, Антон Лосенко та ін.

У ХІХ ст. головним центром мистецтв у Російській імперії була Петербурзька академія мистецтв. В цей час в ній працював Карл Брюллов, учнями якого стали Іван Сошенко, Дмитро Безперий, Тарас Шевченко та ін. Геніальна творчість Т. Шевченка-поета залишала довгий час у тіні його живописну спадщину, а між тим саме за художній талант молодого кріпака викупили з неволі російські та українські діячі культури. («Дівчина у ліжку», «На цвинтарі», «Селянська родина», «Катерина», «Старости», «Судна рада», «Притча про блудного сина» та ін.). Різнобічний талант митця відбився і в художній графіці (серія «Мальовнича Україна»).

Інший представник класицизму, російський художник Василь Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він багато років жив і працював на Поділлі і присвятив українській темі чимало портретів («Дівчина з Поділля», «Хлопчик із сокирою», «Весілля в селі Кукавці», «Українець», «Портрет подільського селянина»).

Тісно пов'язаною з Україною була доля художника-мариніста Івана Айвазовського, який значну частину життя провів у рідній Феодосії і заповів цьому місту свою картинну галерею. Українська тема звучить у його роботах «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки» та унікальній для художника жанровій картині «Весілля на Україні». Новаторською для пейзажу стала творчість Архипа Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина — «Ніч на Дніпрі» — стала сенсацією в Петербурзі.

Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини ХІХ ст. – рух до реалізму – головна тенденція творчих зусиль членів Товариства пересувних художніх виставок (1870). Найзнаменитіший живописний портрет Т. Шевченка написано ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників українцем Іваном Крамським. Багато видатних художників-передвижників були також родом з України: Олександр Литовченко («Стрілецький бунт»), Микола Ярошенко («Крізь життя», Микола Ге («Розп'яттята») та ін.

Родом з-під Чугуєва був художник-реаліст Ілля Рєпін. В родинній садибі Тарновських Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Видатним майстром побутового жанру був Микола Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя («Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок» та ін.) Він автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж, заснував у Києві художню школу.

«Шукачем сонця» називали Володимира Орловського, одного з засновників нового українського реалістичного пейзажу. Найкращим українським портретистом кінця ХІХ — початку ХХ ст. вважається Олександр Мурашко, автор уславленої «Каруселі», «Дівчини в червоному капелюшку», «Старого вчителя», «Парижанок біля кафе».

Поєднання мистецтва з усвідомленням національної ідеї вперше відбувається в творчості Сергія Васильківського («Козаки в степу», «Козача левада», портрет Тарас Шевченка).

В Україні на межі цих століть з'являються художники-імпресіоністи. Представницею цього напряму є Зінаїда Серебрякова, багато творів якої присвячено українському селу та темам Сходу.

Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки на початку ХХ ст. проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи Василя Єрмилова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали Михайло Жук, Іван Падалка, Володимир Заузе. У живописі найвідомішими були полотна Киріака Костанді, Федора Кричевського, Олександра Мурашка. Георгій Нарбут оформив перші українські радянські книги та журнали «Мистецтво», «Зорі», «Сонце труда». У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали Іван Труш, Антон Монастирський, Осип Курилас.

Добре відомі твори Миколи Самокиша на українську історичну тематику: «В'їзд Богдана Хмельницького до Києва 1648», «Битва під Жовтими Водами», «Абордаж турецької галери запорожцями», «Битва Івана Богуна під Монастирищем 1653» та ін.

Київський художній інститут (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) став справжнім центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час повертається всесвітньовідомий Казимір Малевич – засновник абстрактного супрематизму, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур. Яскравою сторінкою став український авангард початку ХХ ст., представлений іменами художників Олександра Богомазова, Михайла Бойчука, Анатолія Петрицького та ін. Михайло Бойчук започаткував новий напрям монументального мистецтва ХХ ст. – неовізантизм, поклавши в його основу органічне поєднання традицій давньоруського іконопису з конструктивними особливостями візантійського живопису. На жаль, багато видатних художників (Михайло Бойчук, Василь Седляр, Іван Падалка та ін.) були знищені комуністичним режимом в часи репресій.

Український живопис 60-80 рр. ХХ ст., характеризувався негативними тенденціями партійного диктату соціалістичного реалізму, що насаджував народницький академічний стиль ХІХ ст., пропагандизм і догматичність. Крім того, згідно з гаслом про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам», на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. Водночас і далі творили такі видатні художники як Олексій Шовкуненко, Тетяна Яблонська, Садовського Віталія, Михайло Дерегус, Василь Касіян.

Визначними митцями ХХІ ст., які стали відомі у всьому світі завдяки своїм живописним, графічним та фото роботам є Тетяна Яблонська («У парку»), Феодосій Гуменюк («Вірність Україні»), Віталій Садовський («Смерть чорного крука»), Андрій Чебикін («Всесвіт»), іконописець Олександр Охапкін («Пісня янгола») та ін.

У світовий арт-простір вийшли роботи Василя Цагалова (серія «Український Х-файл», Олега Тістола («ТV+ Реалізм»), Віктора Покидання (серія «АртПром»), Олександра Ройтбурда (серія «Прощвай, Кавараджо!», яка поставила ціновий рекорд серед сучасних творів і була продана за 97 тис. доларів).

Цікавими та незвичайними є роботи Оксани Мась, яка створює свої витвори із писанок. У 2010 р. вона подарувала національному заповіднику «Софія Київська» ікону Діви Марії.

Отже, протягом багатьох років український живопис розвивався та вдосконалювався, вбираючи в себе особливості кожної епохи. В картинах застигли важливі історичні події, змальовані краса природи, людські почуття, відтворені релігійні мотиви.

3. Початки української скульптури губляться в глибині віків разом із початками історії українського народу. З певність можна твердити, що скульптура в Україні процвітала як у формах монументальних, так і в формах дрібних пластичних виробів ще задовго до розповсюдження християнства. Прикладом таких стародавніх скульптур є кам'яні баби, які були розповсюджені майже по всій території України, жіночі статуетки, віднайдені археологами при дослідженні трипільської культури та ін.

Після запровадження християнства у Київській Русі відбувається розвиток скульптури, який нерозривно пов'язаний з будівництвом релігійних споруд та княжих палат. Наприклад, у внутрішньому оздобленні Софійського собору в Києві значну роль відігравали різьблені панелі-рельєфи, на князівських саркофагах зустрічаються рельєфні зображення риб та кипарисів, лози з гронами винограду і хрестів.

У ХIV – ХVIІІ ст. у Західній Україні починається щільно пов'язаний із західноєвропейськими впливами розвиток скульптури. Скульптура в цей період розвивається як елемент архітектурного оздоблення ззовні та зсередини, а також у надгробках заможних шляхтичів, не тільки католиків, а й православних. Цікавим зразком погребальної скульптури є надгробні пам’ятники з розкішною плоско різьбою кінця ХVI ст. у Львові, Дрогобичі, Києві та ін. Унікальним став врятований надгробок Олександра Ванка Лагодовського (1573 р.)

Погребальна скульптура цікава тим, що вона не виліплювалася, а вирізалася з м'яких порід каменю, що споріднює її з різьбою. Разом з тим починає розвиватися й ліпна скульптура і ливарна скульптурна пластика з металу. Цікавим зразком останньої є фігура архістратига Михаїла, що перемагає диявола. Твори ліпної скульптури прикрашали не лише численні львівські костели, а й вулиці міста. Майстром дерев'яної скульптури у містах і слободах Лівобережної України був Сисой Шалматов – автор численних вирізних іконостасів і скульптур (міський собор у Полтаві, церква Покрови у Ромнах та ін.). У Західній Україні автором чудового скульптурного оформлення Свято-Юрського комплексу був видатний архітектор Пізель.

У ХІХ ст. в монументальній скульптурі з'являються пам’ятники Володимиру Святому (Клодт і Демут-Малиновський), Б. Хмельницькому (Михайло Микешин), І. Котляревському і М. Гоголю в Полтаві (Леонід Позен). Для пам’ятника І. Котляревському Леонід Позен виконав горельєфи на теми «Енеїд», «Наталки Полтавки». Цей скульптор також створив низку реалістичних композицій станкового характеру на теми з життя українського села та історії («Кобзар», «Скіф» та ін.)

На початку ХХ ст. пожвавився мистецький рух на Україні, що вплинуло на розвиток української скульптури, цей час ознаменувався іменами скульпторів, які здобули європейську славу: Михайло Паращук, який разом з Антоном Попелем створив пам’ятник Адаму Міцкевичу у Львові та скульптурні портрети І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка; розпочав свій шлях спорудженням пам’ятника княгині Ользі молодий київський скульптор Іван Кавалерідзе (далі слідували встановлення монументу Г. Сковороди у Лохвиці, пам’ятника революціонеру Артему Сергєєву у Донбасі за його проектом); скульптор-кубофутурист Олександр Архипенко. Його творчість становить одну з найяскравіших сторінок в історії світового модернізму. Крім того, що він започаткував кубізм у своїй скульптурі («Людська постать»), своєю творчістю О. Архипенко взагалі принципово змінив попередні погляди на скульптурну пластику. Митець змушував свої твори рухатись, оздоблював їх кольоровим склом і металоконструкціями («Жіночий торс»). Йому належать талановито увічнені у камені й металі образи Т. Шевченка, І. Франка, інших громадських і культурних діячів України.

Повоєнна доба для скульптури ознаменувалась портретним жанром. Більше індивідуальні портрети (головно діячів науки, культури, мистецтва) дали Іван Шаповал (академіка М. Стражеска, 1949), О. Ковальов (академіка В. Філатова, 1952 і Б. Хмельницького, 1954), Галина Кальченко (1958-1975 створила цілу галерею портретів письменників, музик і мистців).

Воєнна тематика потужно ввійшла у коло мистецьких зацікавлень скульпторів. Михайло Лисенко створив скульптурні композиції «Партизанський рейд» і «Вірність», Алла Горська – вітраж «Прапор Перемоги» у Музеї молодогвардійців, Галина Кальченко – пам’ятник Герою України й Франції В. Порику, Володимир Небженко – пам’ятник «Невідомому офіцерові» та ін.

 Окрему численну групу монументальної скульптури в Україні творили неперсональні пам'ятники і меморіальні ансамблі, присвячені історичним подіям, жертвам війни, ювілейним датам тощо (1971-1975 — понад 70), виконувані групами скульпторів і архітекторів, через що втрачалися індивідуальні прикмети окремих митців.

У ділянці композиційної скульптури слід відзначити роботи «Бокораша» Валентина Зноби (1957), «Олексу Довбуша» Микола Рябініна і Володимир Сколоздри (1951), групову скульптуру «Перед боєм» з Б. Хмельницьким, М. Кривоносом й І. Богуном (Оксана Супрун і Анатолій Білостоцького, 1954) та ін. Серед молодшої генерації українських мистців помітне було намагання модернізувати скульптуру. Наприклад, праці Теодозії Бриж (серія до старослов'янськї міфології: «Бог війни», «Бог землі, води», «Бог вогню», 1968-1970), Віри Шатух («Пам'ять», 1969), Івана Чумака («Слово о полку Ігореві», 1966) та ін. на сучасні теми.

Яскравим представником сучасної скульптури є Василь Дубовий, який працював в ділянці монументальної, декоративної, станкової скульптури. Він створив ряд портретів та композицій (бронза литво Микола Антіох-Вербицький, 1995 р., проект пам’ятника Марії Русовій, 1993-1994 рр.)

Цікаві та непересічні роботи майстра сучасності Володимира Чепелика. Він вміло поєднує образну пластичну мову з національним темпераментом і високопрофесійним володінням матеріалом. Таке поєднання робить творчість В. Чепелика визначним явищем у сучасній українській художній культурі. Найбільш відомі його твори: станкові – «Біль», «С. Васильківський», «М. Ге» (1988); пам'ятники– декабристам (м. Кам'янка Черкаської області, 1982); героям Малинського підпілля (м. Малин Житомирської області, 1984); корабелам (м. Миколаїв – з нагоди 200-річчя міста, 1989); жителям селища на Трухановому острові, спаленого фашистами в 1943 році (м. Київ, 1989); воїнам, полеглим при визволенні Києва у 1943 році (Південна Борщагівка, м. Київ, 1990); Шевченку у місті Чернігові (1992); Жертвам чорнобильської аварії (Святошин, м. Київ, 1994); Жертвам репресій (у Биківнянському лісі під Києвом, 1995), загиблим співробітникам МВС України (м. Київ, 1997) та ін. У співавторстві з Олексієм Чепеликом: пам'ятники народному артисту України Миколі Яковченку (м. Київ, 2000, м. Прилуки, 2008), Олесю Гончару (м. Київ, 2001), Сержу Лифарю (м. Лозанна, Швейцарія, 2003), загиблим дочкам та синам України (м. Маутхаузен, Австрія, 2002), українському козацтву (м. Відень, Австрія, 2004), Тарасові Шевченку (м. Тбілісі, Грузія, 2007).

Виразною та актуальною є творчість Володимира Цісарика (пам’ятник львівському сажотрусу, 2010 р., пам’ятник В. Винниченку в м. Кіровоград, 2010 р., у співпраці із заслуженим художником Івановим С. монумент «Єдина Європа» у м. Миколаїв, 2010 р. та ін.), а також Євгена Деревянка – українського скульптора-експресіоніста, засновника арт-галереї «Гольфстрім» (пам’ятник М. Святоші у м. Київ, 2006 р.)

Отже, українська скульптура пройшла довгий шлях розвитку. Від найдавніших часів і до сьогодення українські митці плідно працюють у цій галузі образотворчого мистецтва. Українська скульптура містить багатовікову українську традицію і є самобутнім культурним явищем. Роботи вітчизняних скульпторів відомі за межами нашої країни та здобули міжнародне визнання.

 

Література:

 

1. Білецький П.О. Нарис історії українського мистецтва. – К.: Знання, 1981. – 321 с.

2. Клапчук С.М. Історія української культури. – К.: Знання – Прес, 2007. – 358 с.

3. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М.М. Закович, І.А. Знаюн, О.Л. Шевнюк та ін. – 5-те вид. стер. – К.: Знання, 2010. – 589 с.

4. Історія української культури: Навч. посіб. / В.М. Шейко, В.Я. Білоцерківський. – 2-ге вид., виправл. – К.: Знання, 2010. – 271с.

5. Історія української культури. / В.А. Гречанко, І.В. Чорний, В.А. Кушнерук, В.А. Режко. – К.: Літера, 2000. – 464 с.

6. Історія України: Навч. Посіб. / В.М. Литвин, В.М. Мордвінцев, А.Г. Слісаренко. – К.: Знання, 2008. – 957 с.

7. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб. /С.М. Клапчук, Б.І. Білик, Ю.А. Горбань та ін. – 6-те вид., випр. і доп. – К.: Знання-Прес, 2007. – 358 с.

8. Попович М.В. Нарис історії культури України. – К.: Либідь, 1998. – 256 с.

9. Українська та зарубіжна культура: Навч.посіб. для студ. ВНЗ: В 2 т. – К.: НТУ, 2007. – 296 с.

10. Художня культура України: навч. посіб. / Масол Л.М., Никало С.А., Веселовська Г.І., Оніщенко О.І. – К.: Вища школа, 2006. – 239 с.