Тема: об’єднання громадян в системі суб’єктів АП.

План

1. Поняття та види об’єднань громадян.

2. АП статус об’єднань громадян.

3. ознаки(загальні і спеціальні)-на самоопрацювання

 

1.

Право громадян на свободу дій передбачено в національних та міжнародних джерелах права. Свобода дій передбачає здійснення будь-якої діяльності, яка не заборонена законом. Одним із видів такої діяльності може бути створення об’єднань громадян, як суспільних та соціальних дій в правовому колі.

Джерела права, що слугують правовою базою для створення і функціонування об’єднань громадян:

І. Національні джерела права:

1. КУ;

2. ЗУ „ Про об’єднання громадян ”;

3. ЗУ „ Про свободу совісті ”;

4. ЗУ „ Про професійні спілки їх права та гарантії діяльності „;

 

 ІІ. Міжнародні джерела права:

1. Загальна декларація прав людини;

2. Міжнародні договори, що ратифіковані Україною щодо демократії та свободи думки;

  

КУ виступає фундаментальним джерелом права щодо діяльності об’єднань громадян стаття 36 КУ закріплює право громадян на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації, для здійснення політичних, економічних, соціально-культурних та інших інтересів.

Принципи функціонування об’єднань громадян:

- принцип законності – передбачає діяльність об’єднань лише в рамках правового поля;

- принцип добровільності – передбачає переважне право рішення, щодо належності до певної політичної партії, за фізичною особою;

- принцип незалежності – передбачає обмежене втручання ОВВ в діяльність об’єднань громадян, держава не несе відповідальність за забов`язання об’єднань громадян, останні не відповідають за забов`язання держави;

- принцип співробітництва – об’єднання громадян є повноцінними суб’єктами права, тому можуть співпрацювати з фізичними особами, юридичними особами, іншими об’єднаннями громадян.

 

Класифікація об’єднань громадян – це структурований поділ даного суб’єкта права за певними ознаками, які можуть бути притаманні певній однорідній структурі.

В ЗУ „ Про об’єднання громадян” передбачене визначення різних видів об’єднань громадян, політичних партій і громадських організацій.

1) Політична партія (згідно ЗУ „ Про політичні партії”) зареєстроване відповідно до закону добровільне об’єднання громадян – прихильників загальнонаціональної програми суспільного розвитку, яка має за мету сприяння формуванню й вираженню політичної волі громадян, участі у виборах та інших політичних заходах.

2) Громадська організація – об єднання громадян, що створене для задоволення і захисту своїх законних, соціальних, вікових, інтересів. 

 

 ІІ. За організаційно-правовими властивостями:

- масові об’єднання громадян, політичні партії, творчі спілки, релігійні організації, добровільні товариства, професійні спілки.

- Органи громадської самодіяльності – творчі об’єднання, народні дружини по охороні порядку.

- Органи громадського самоврядування – ради й колективи мікрорайонів, домові та вуличні комітети.

ІІІ. За масштабом діяльності:

- міжнародні об’єднання громадян;

- об’єднання громадян в межах адміністративно-територіальних одиниць та їх частин;

 

Ознаки об’єднань громадян – тобто ті базові положення їх діяльності, що відрізняють об’єднання громадян від державних організацій (правові та соціальні ознаки).

Правові ознаки визначають дану різницю в правовому полі країни. Соціальні ознаки визначають межі впливу на суспільний розвиток об єднань громадян та державних організацій.

Ознаки можна поділити на загальні та спеціальні (загальні відображають принципові різниці між об’єднаннями громадян та державними організаціями, а спеціальні визначають таку різницю в межах об єднання громадян.

До загальних ознак слід віднести:

1. Добровільність об’єднання – визначає добровільність вступу та виходу з об єднання громадян та методах роботи, сутністю яких є досягнення певної мети внутрішньо організаційними методами, та особливими формами примусу, з яких найвищим є виключення із членів об’єднання громадян.

2. Організаційність заходів основними з яких виступають методи саморегуляції та самоврядування.

3. Відсутність у об’єднаннях громадян, внаслідок їх правової природи державно владних повноважень.

До спеціальних ознак відносяться:

1. Членство у об’єднанні та відносини членства що випливають звідси.

2. Обов’язковість участі членів об’єднання громадян, в активній діяльності об’єднання та у створенні матеріальної бази такого об’єднання шляхом членських внесків.

3. Наявність статуту об єднання громадян, як правило діяльність об єднання громадян не передбачає отримання прибутку, або комерційних цілей.

2.

 

Адміністративно-правовий статус (АПС) в тому числі і об’єднань громадян – це урегульованість взаємовідносин держави і об’єднань громадян, що регулюється нормами АП, які визначають правовий статус об’єднань громадян, тобто сукупність прав і обов’язків, які реалізуються в правовідносинах, що виникають між об єднаннями громадян і суб’єктами ВВ.

Складові елементи АПС:

1. Складова легалізації об єднань громадян держава, офіційно визнає об єднання громадян і оформлює його правове становище шляхом реєстрації в державних органах ВВ. Цей складовий елемент є базовим у визначенні об єднання громадян, як повноцінного суб’єкта права.

2. Внутрішньо-правовий (організаційний елемент) – це обов’язковість статуту об’єднання в якому міститься перелік атрибутів об єднання громадян:

- назва;

- мета діяльності;

- герб;

- структура;

- порядок та умови вступу;

- юридична адреса;

- положення про керівні органи;

 

3. Встановлення державного обмеження на створення і діяльність об’єднань громадян. За певним переліком мети діяльності об’єднанню громадян може бути відмовлено в реєстрації, але відмову можливо оскаржити в судовому порядку;

4. Невтручання держави в діяльність об’єднання громадян передбачає можливість контролю за їх діяльністю;

5. Основним елементом АПС є діяльність в рамках чинного законодавства, що передбачає можливість застосування адміністративного примусу в разі порушення:

- попередження;

- штраф;

- тимчасове припинення діяльності;

- ймовірність заборони і ліквідації даного об єднання громадян;

6. АПС передбачає наявність адміністративного об’єднання та здійснення діяльності правовими методами, та не правовими методами: організації прес-конференцій адміністративних об’єднань, звернення до виборців, та інші організаційні заходи, що не несуть за собою правових наслідків.

                            

Лекція №12

Тема: Функції державного управління.

План

1. Поняття функцій державного управління в АП.

2. Види функцій державного управління в АП.

 

1.

Система державного управління – це перелік дій та функцій, що виконуються державними органами ВВ з метою досягнення головної мети їх діяльності.

Головною метою діяльності ОВВ – є встановлення і контроль за дотриманням режиму законності і порядку, а також вимог закону в суспільному середовищі.

Функціонувати (в філософії) означає здійснювати якісь дії, працювати з метою досягнення результату.

Функція (як категорія дії) – це обов’язок, коло призначення, вид діяльності.

Функція управління, як поняття – це певний напрям спеціальної діяльності ВВ зміст якої характеризується однорідністю та цільовою спрямованістю.

Завдання ОВВ, що пов’язані з управлінням випливають із сутності управлінських функцій. Такі завдання є різноманітними. Вони формуються в сукупності з соціальними та суспільними потребами, їх окрема мета – впорядкування суспільних відносин, в соціальній економічній або суспільно-політичній сферах діяльності держави.

Практична реалізація функцій – здійснення через планування та проведення певних заходів – управлінських акцій, що передбачає наявність важелів та засобів для їх досягнення.

Чинним джерелом права, що визначає головну спрямованість діяльності ОВВ є КУ (ст. 3) в якій визначено, що це є права і свободи людини та гарантії їх дотримання.

Роль ОВВ – полягає у виконанні цього припису, і в забезпеченні виконання іншого організаційного управління.

Зміст ВВ як самостійного виду державної діяльності – це комплекс функцій у яких безпосередньо виявляється владно-організаційний зміст державного управління, яке здійснюється у різних процесуальних формах, шляхом інформаційного обміну між суб’єктом і об’єктом управління на основі прямих та зворотних зв’язків.

Фактично функція управління пов'язує в єдине ціле запланований результат та практичну діяльність по виконанню намічених завдань і реально отриманий результат.

Функція управління – це відносно самостійна і однорідна частина в змісті управлінської діяльності в якій виражається владно-організаційний вплив суб’єкта управління на об’єкт.

Суб’єкт управління – це 1) органи ВВ в правовій діяльності яких закладено здійснення такого управління; 2) органи делегованих повноважень, адміністрацій, підприємств та установ; 3) інші особи, яким делегуються повноваження здійснення управління.

Запланований результат – це передбачений НПА ефект управлінського впровадження прийнятих рішень, щодо управління процесами в соціально суспільному середовищі.

Практична діяльність – це забезпечення реалізації рішень в часовому просторі (в реальному часі) та у відповідності до територіальних ознак місця, щодо якого приймається рішення.

Реально отриманий результат – це реакція суспільства на впровадження управлінського рішення.

Об’єкт управління – це 1) суспільні відносини, що охороняються державою; 2) фізичні або юридичні особи, щодо яких прийняте управлінське рішення; 3) посадові особи.

Функція державного управління – це частина діяльності держави, яку здійснюють на основі закону чи інших НПА органи ВВ, притаманними ним методами для виконання завдань державного управління.

2.

Функції державного управління в АП визначається двома основними характеристиками:

1. Самостійності – означає, що вони мають самостійну базу і є самостійними в правовому полі держави;

2. Універсальності – означає, що вони можуть застосовуватися в будь-яких суб’єктах права, це є передбачено законодавством.

Класифікація функцій державного управління – це їх поділ за певними ознаками, що притаманні групі функцій. Є багато думок і поглядів на класифікацію функцій держави. Нема однозначної думки у таких вчених, як Битяк, Бандурка, Овер'янів.

але найбільш універсальною класифікацією виступає поділ за ознаками досягнення мети. Така класифікація передбачає поділ на загальні функції, спеціальні і допоміжні.

Загальні функції справляють необхідний вплив на певні процеси, що відбиваються в господарській, політичній, соціально-культурній та інших сферах управління.

Загальні функції – є основними, вони притаманні управлінню на будь-якому рівні та будь-якій галузі, в якій здійснюється. Загальні функції побудовані на підставі внутрішніх технологій управлінської діяльності.

1. Функція прогнозування – потреба в прогнозуванні випливає із природи державного управління, щодо розв’язання повсякденних потреб суспільства. Прогнозування – це наукове передбачення та систематичне дослідження стану структури, динаміки та перспективи управлінських явищ і процесів, що властиві як суб’єктам, так і об’єктам. Прогнозування обґрунтоване динамічністю суспільних явищ та необхідністю передбачити результат управлінського рішення. Державне управління покликане вирішувати довгострокові завдання з урахуванням перспективи та в умовах невизначеності.

2. Функція планування – присутня на всіх щаблях управління, полягає у визначенні мети, напрямів, завдань і засобів, реалізації управлінських процесів. Шлях реалізації функції планування: необхідність – завдання – функція – рішення – отриманий результат. Методика планування повинна ґрунтуватися на принципах законності, науковості, комплексності, варіативності.

3. Функція організації – її мета сформувати керуючі та керовані системи та визначити зв’язки і відносини між ними. Особливість цієї функції – це єдина функція, яка забезпечує взаємозв'язок і ефективність усі інших функцій управління. Зміст функції – створення органів управління та організація їх діяльності.

4. Функція регулювання – її метою є досягнення необхідного стану впорядкування та стійкої системи управління. За допомогою регулювання здійснюється безпосереднє керівництво поведінкою керованих об’єктів. Завдання регулювання – це виконання програми у відповідності до плану. Регулювання буває постійне та оперативне (корегування).

5. Функція координації – забезпечує узгодження діяльності систем управління. Управлінські структури об’єднуються в клерувальні для досягнення мети.

6. Функція обліку – це процес збирання, передачі, зберігання та перероблення, реєстрація та групування відомостей про діяльність систем управління та отриманий результат, та реально витрачені ресурси на впровадження управлінських рішень.

7. Функція контролю – це отримання інформації про реальний стан впровадження управлінських рішень, ймовірні, та можливі відхилення, стан керованого об’єкта в результаті управлінського впливу. Головним принципом контролю є принцип зворотних зв’язків (обмін інформацією).

Спеціальні функції характеризуються особливостями конкретних суб’єктів та об’єктів управління. Головними спеціальними функціями є функції, що виконує КМУ:

1. Забезпечення державного суверенітету і економічної самостійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики.

2. Розроблення проекту закону «Про державний бюджет» і забезпечення його виконання.

3. Розроблення і здійснення державних програм розвитку в усіх галузях народного господарства.

Спеціальні функції державного управління здійснюють відповідні ОВВ по суті покладених на них завдання (згідно чинного законодавства).

Допоміжні функції – забезпечують обслуговування процесів загальних і спеціальних функцій.

1. У ціле покладаючи організації прогнозування, стратегічне та поточне планування.

2. У необхідних ресурсах – матеріально-технічне забезпечення та фінансування, кадрове наповнення.

3. У впорядкуванні (погодженості дій) координація, контроль, керування.

4. У вдосконаленні систем управління – організація, діагностика, проектування, організаційний розвиток.

 

Лекція №13