Сутність і структура іноземних інвестицій

В умовах глобалізації економіки і фінансів суттєвого значення набуває залучення інвестицій на міжнародних фінансових ринках, які є надзвичайно диверсифікованими і конкурентними для позичальників. Необхідність такого залучення пояснюється тим, що більшість країн мають обмежені внутрішні інвестиційні ресурси.

Існує багато шляхів залучення іноземного капіталу для інвестування економіки країни. Найважливішими з них є:

· кредити, позики та гранти міжнародних фінансових інституцій, країн, державних установ, міжнародних фондів, експортних агентств, банків тощо;

· прямі інвестиції через створення підприємств з іноземним капіталом, у тому числі спільних підприємств;

· портфельні інвестиції шляхом продажу іноземним резидентам і нерезидентам цінних паперів.

Міжнародна інвестиційна діяльність зумовлюється експортом інвестиційного капіталу за кордон у грошовій або товарній формі з метою одержання прибутку і розширення економічного впливу.

За характером власності вивезений капітал може бути державним і приватним.

Розрізняють дві форми вивезення капіталу:

· вивіз підприємницького капіталу – його розміщення у виробничі підприємства країн-імпортерів;

· вивіз позичкового капіталу – у вигляді позичок, кредитів, вкладень на поточні рахунки в іноземні банки.

Підприємницький капітал, у свою чергу, поділяється на прямі і портфельні інвестиції.

Прямі іноземні інвестиції – вкладення у зарубіжні підприємства, що забезпечують контроль інвестора або його участь в управлінні підприємством. За визначенням МВФ, інвестиції вважаються прямими при наявності у іноземного інвестора не менше 25% акцій підприємства.

Портфельні іноземні інвестиції – це вкладення в акції зарубіжних підприємств (без придбання контрольного пакету), облігації та інші цінні папери іноземних держав, міжнародних валютно-кредитних організацій з метою одержання підвищеного доходу за рахунок податкових пільг, зміни валютного курсу тощо. Такі інвестиції не дають реального контролю інвестора над об’єктом інвестування.

Кількісним критерієм розмежування прямих і портфельних інвестицій у розвинених країнах вважається 10% об’єкта інвестування. Однак інвестиція може не бути прямою, якщо частка інвестора становить понад 10%, але він не має реального контролю над об’єктом. І, навпаки, інвестиція може бути прямою і з меншою часткою участі, але вона повинна забезпечувати реальний вплив на прийняття рішень об’єкта інвестування.

Прямі іноземні інвестиції мають ряд переваг перед внутрішніми джерелами капіталу і зовнішніми кредитами:

· виплата доходів на іноземні інвестиції залежить від одержаного прибутку, тобто, на відміну від кредитів вони пов’язані з кінцевим результатом і з ефективністю капіталовкладень;

· ПІІ сполучають у собі капітал з одночасним перенесенням практичних навичок і управлінського досвіду на виробництво і дають можливість виходу на міжнародні ринки;

· при правильній організації, стимулюванні і розміщенні ПІІ можуть прискорити відновлення профілюючих галузей і регіонів;

· притоки капіталу і ноу-хау сприятливо впливають на реальну економіку, розширюють податкову базу, підвищують зайнятість і рівень доходів населення;

· репатріація іноземного капіталу або доходів регулюється реципієнтом на відміну від конкретних умов надання іноземного кредиту, що залежить від коливання відсоткової ставки у світі;

· на відміну від банківських кредитів, матеріально-майнові інвестиції, якправило, з часом не ведуть до раптового вилучення іноземних активів;

· вкладання ПІІ призводить до загальної соціально-економічної стабільності, перешкоджає економічній злочинності, на противагу нестабільним і спекулятивним портфельним інвестиціям, репатріація яких має негативні наслідки для економіки в цілому;

· не збільшують заборгованість, а, навпаки, можуть призвести до експортних доходів, покращити платіжний баланс, тобто створюють умови для відшкодування боргу.

Залучення іноземних інвестицій для приймаючої країни пов’язане з певними труднощами:

· цілі іноземного інвестора можуть не збігатися з національними;

· іноземні інвестори можуть вступати в угоди з діючими на місцевому ринку конкурентами, які не зацікавлені знижувати ціни, що може стримувати розвиток національного підприємництва;

· імпортовані ресурси працюють для окупності та одержання прибутку, який потім репатріюється. Зростання виробничого потенціалу країни за рахунок іноземних інвестицій виправдано тільки тоді, коли ці інвестиції стимулюють економічний розвиток країни-реципієнта в цілому. Відтік коштів через репатріацію прибутку може перевищувати величину інвестованого капіталу, що не є вигідним для національної економіки;

· значні експортні надходження прагнуть спрямовуватись у сировинні галузі.

Економічна історія свідчить про поступову зміну ставлення країн та урядів до іноземних інвестицій у вітчизняну економіку. Після Другої світової війни більшість країн розбудовувала економіку власними силами (Японія законодавчо обмежувала масштаби участі іноземних інвесторів у вітчизняній економіці). У 80-90 роки ставлення до іноземних інвесторів змінилося. У США, Франції, Німеччині, Великобританії іноземний капітал відіграв значну роль у піднесенні економіки. Сьогодні ця тенденція особливо характерна для індустріальних країн Південно-Східної Азії. Країни, що відкрили свою економіку для ПІІ, досягли більших успіхів, ніж ті, що обмежували діяльність транснаціональних компаній. Яскравим прикладом того є Китай.

Економістами доведено, що для стабільного економічного зростання частка інвестицій повинна становити 20-25% ВВП країни. Натомість сьогодні ПІІ становлять приблизно 10% загального обсягу інвестицій у країнах, що розвиваються.

Кожна країна має свої пріоритети у залученні ПІІ: збільшення зайнятості і соціальна стабільність, розвиток експорту і перенесення професійного досвіду, розвиток сільського господарства і добувних галузей, освоєння природних ресурсів і реструктуризація промисловості, потреба у негайному вливанні капіталу тощо.

Іноземне інвестування може здійснюватися у різних формах залежно від типу інвестора, його мети і ступеня ризику при вкладанні коштів.

Прямі іноземні інвестиції можна класифікувати за такими формами:

1. Придбання неконтрольних пакетів акцій у фірмах країн-реципієнтів здійснюється через пряму купівлю акцій на місцевому фондовому ринку. Це, по суті, портфельні інвестиції, тому що інвестори не одержують контролю над діяльністю фірми. Цей спосіб інвестування широко використовується в процесі приватизації підприємств, а також при обміні акцій на борги підприємства як державної, так і приватної форми власності.

2. Ліцензійні угоди з фірмами країн-реципієнтів дають інвестору можливість виходу на ринок з мінімальним ризиком. Транснаціональна компанія передає права на виробництво певного продукту чи послуги або використання запатентованого процесу, технології, товарного знаку, іншої інтелектуальної власності місцевій формі, яка буде відповідати за виробництво та маркетинг на місцевому ринку. Іноземний інвестор може купувати акції місцевої фірми, з якою укладено ліцензійну угоду.

3. Стратегічні альянси та спільні підприємства дають інвесторам більшу присутність на місцевому ринку з меншим ризиком, ніж пряма купівля місцевої фірми або створення власного дочірнього підприємства.

Стратегічний альянс пов’язує дві або більше компаній, які об’єднуються з метою розподілу ризиків і винагороди заради досягнення конкретних, але, можливо, різних цілей. Переважна більшість стратегічних альянсів набуває форми спільних підприємств, що створюються для досягнення цілей, обумовлених членами-засновниками.

Спільне підприємство – це підприємство, статутний капітал якого формується шляхом об’єднання майна іноземних інвесторів і місцевих партнерів. СП може створюватися не обов’язково з місцевим партнером. Кілька іноземних інвесторів можуть створити СП у третій країні з метою скорочення стартових витрат або з метою обійти певні митні обмеження.

У стратегічних секторах (атомна енергетика, залізничний і повітряний транспорт тощо) уряди можуть встановлювати акціонерну межу для іноземних інвесторів, зазвичай нижче 50%.

1. Придбання контрольних пакетів акцій у фірмах країн-реципієнтів іноземними інвесторами приносить великі вигоди місцевим фірмам, стимулює економіку країни в цілому та прискорює її інтеграцію у світову економіку, тому що це вимагає від інвесторів більших зобов’язань та тривалішого часу для одержання прибутків. Контрольні пакети акцій можуть бути одержані за допомогою прямої купівлі акцій, приватизації, обміну акцій на борги та іншими методами.

2. Створення власних дочірніх підприємств у фірмах країн-реципієнтів застосовується на ринках, які мають найбільший потенціал для отримання прибутків. Ця форма інвестицій має найбільший ризик та найбільші зобов’язання з боку іноземного інвестора.

Таким чином, прямі іноземні інвестиції несуть ризик іноземним інвесторам, тому що вони позбавлені можливості швидкого виходу на ринок. ПІІ приносять більше вигоди країні-реципієнту, тому що вони включають більші суми коштів, пов’язаних з більшими зобов’язаннями і тривалим часом здійснення інвестицій.

На вибір типу і форми іноземних інвестицій впливають потенційні можливості тієї чи іншої країни приймати капітал у певних масштабах і формах, умови його використання із забезпеченням достатнього для інвестора прибутку при допустимого рівня ризику.

До найбільш відомих західних систем оцінок інвестиційної привабливості і ризику країни-реципієнта відносять рейтинги Euromoney, Institutional Investor, Business Environment Risk Index (BERI).

Рейтинг Institutional Investor – це оцінка кредитоспроможності країн. Він складається за участю експертів ста провідних міжнародних банків. Такі оцінки робляться два рази на рік за комплексним показником, що враховує різні аспекти і параметри платіжної спроможності та інвестиційної привабливості 135 країн.

Рейтинг Euromoney базується на дослідженні таких груп індикаторів: ринкових – 40%; кредитних – 20%; політико-економічних, що включають політичний ризик, економічне становище та прогноз економічного розвитку – 40%.

Рейтинг BERI оцінює політичну стабільність, ставлення до іноземних інвестицій, платіжний баланс, темпи економічного зростання країни, витрати на заробітну плату, продуктивність праці, умови кредитування тощо.

Національні рейтинги інвестиційного клімату періодично публікують провідні економічні журнали та авторитетні експертні агентства.

Торгова палата США виділяє 12 критеріїв інвестиційної привабливості країн:

1. Характеристика місцевого ринку. Інвестора в першу чергу цікавить обсяг місцевого ринку, купівельна спроможність населення та потенціал зростання цих факторів і економіки в цілому. Суттєвим показником є географічне розташування країни, а також забезпеченість її ресурсною базою.

2. Доступність ринку. Законодавчі та нормативні акти, які не обмежують доступ компанії на місцевий ринок. Як свідчить практика, для нормального функціонування іноземних інвесторів не обов’язково надавати їм додаткові пільги порівняно з місцевими підприємцями. Достатньо, щоб законодавство давало можливість іноземним підприємцям на рівних конкурувати з місцевими компаніями.

3. Якість робочої сили. З одного боку, іноземних інвесторів приваблює дешева робоча сила, особливо у трудомістких галузях. З іншого – необхідно забезпечити достатню якість робочої сили. При цьому інвестори звертають увагу на рівень освіти в країні-реципієнті.

4. Валютний ризик. Курс місцевої валюти до основних валют, що вільно конвертуються у світовій фінансовій системі, прямо впливає на витрати і прибутки іноземних інвесторів, які оцінюють свої фінансові результати через співвідношення основних валют. При встановленні занадто високого курсу експорт стає дорожчим, ніж експорт з країн-конкурентів.

5. Можливість репатріації капіталу. Найсприятливішим є законодавство, яке не обмежує можливості вивозити інвестований капітал і прибутки.

6. Захист інтелектуальної власності. Для іноземних інвесторів цей критерій є пріоритетним, особливо в таких галузях, як виробництво комп’ютерів, зв’язок, фармацевтика, в яких технологія є головною зброєю в боротьбі з конкурентами при розробці нових продуктів та освоєнні нових ринків. Для країни-реципієнта розвиток цих галузей дає найбільші потенційні вигоди з погляду передачі технології та створення місцевої високотехнологічної промислової бази. Тому, щоб залучити інвестиції у ці галузі промисловості, урядам країн-реципієнтів необхідно забезпечити суворе дотримання прав інтелектуальної власності.

7. Торгова політика. Торгова політика впливає на вартість експорту й імпорту і на полегшення або ускладнення цих операцій. На вартість імпортних товарів впливає ставка ввізного мита та існуючий валютний курс. Якщо у виробництві використовуються імпортні складові, високі порівняно з іншими країнами тарифні ставки, вони збільшують собівартість виробництва. Квоти, занадто складний процес ліцензування або отримання дозволу та інші нетарифні обмеження можуть збільшити собівартість або сповільнити виробничій цикл, а, отже негативно вплинути на конкурентоспроможність та інвестування. на експорт також впливають процедури його ліцензування, додаткова плата за дозвіл на експорт можуть збільшити собівартість та сповільнити появу кінцевого продукту на ринку. Вища собівартість та нижчі темпи роблять країну-експортера менш конкурентоспроможною та привабливою.

8. Державне регулювання. Урядове регулювання є важливим для захисту інтересів виробників і споживачів. Водночас надмірне регулювання може відвернути інвесторів від країни. Урядові нормативні акти можуть встановлювати відсотки за кредитами, визначати пріоритетні галузі для вкладання коштів, створювати складні процедури для схвалення іноземних інвестицій, а трудове законодавство може ускладнювати процедуру звільнення працівників або встановлювати високий рівень мінімальної заробітної плати, що збільшить собівартість для іноземних інвесторів, які шукали дешеву робочу силу. Ці заходи ускладнюють швидкий рух капіталу і прибутків у країну і назовні, зменшують гнучкість компаній, перешкоджаючи припливу іноземних інвестицій.

9. Ставки податків і пільг. Надмірний податковий тягар на інвестиції і прибутки також відлякує іноземних інвесторів. Цей тягар складається не тільки з оподаткування прибутку, а й з дивідендів, винагород, грошових переказів та інших трансакцій між місцевими дочірніми підприємствами та їхніми материнськими компаніями. Для того, щоб збільшити свою інвестиційну привабливість, багато країн пропонують іноземним інвесторам податкові та інші пільги. Однак пільгові програми можуть допомогти країнам залучити інвестиції за умови, що інші інвестиційні критерії також будуть позитивними.

10. Політична стабільність. Стабільне політичне середовище дає інвестору упевненість у тому, що закони і нормативні акти, які стосуються інвестицій і ринків, не змінюватимуться протягом тривалого часу.

11. Макроекономічна політика. Найважливішим фактором стабільної макроекономічної політики є підтримання низького і передбачуваного рівня інфляції.

12. Розвиненість інфраструктури та служб підтримки. Шляхи, порти, аеропорти, мережа зв’язку, наявність та вартість енергії справляють значний вплив на собівартість та ефективність виробництва і перевезень. Якщо країна має недостатню інфраструктуру при відповідності більшості інвестиційних критеріїв, то вона навряд чи одержить значні іноземні інвестиції. Інфраструктура також включає послуги, необхідні для підтримки виробничих операцій. Це послуги страхових, юридичних та бухгалтерських фірм; комерційних та інвестиційних банків; повітряні, морські та наземні перевезення.

Для більшості країн актуальним і значущим для інвестора є оцінки інвестиційного клімату регіонів. Реалізація ПІІ передбачає також деталізований аналіз інвестиційної привабливості різних галузей економіки, підприємств та окремих об’єктів.

Мотивація міжнародних портфельних інвестицій подібна до мотивації прямих іноземних інвестицій. Однак портфельні інвестиції більш ліквідні, ніж прямі, а портфельний інвестор намагається максимізувати прибуток при допустимому рівні ризику.

Міжнародна портфельна інвестиційна діяльність передбачає здійснення численних операцій з цінними паперами. Ці операції не обмежуються лише купівлею-продажем цінних паперів. Основними з них є:

· купівля цінних паперів;

· продаж цінних паперів;

· інформаційні, аналітичні та консультативні послуги;

· здійснення розрахунків за цінними паперами;

· посередництво в організації випуску і первинного розміщення цінних паперів;

· андеррайтинг;

· розміщення цінних паперів під заставу;

· ведення реєстрів власних цінних паперів;

· збереження, охорона і пересилання цінних паперів;

· погашення цінних паперів у відповідні терміни;

· виплата дивідендів з акцій і відсотків з облігацій;

· конвертування привілейованих акцій та облігацій у прості акції;

· реінвестування дивідендів від цінних паперів і доходів від приросту ринкової вартості;

· управління портфелем цінних паперів.

Міжнародні операції з цінними паперами є досить складним видом діяльності. Як правило, вихід на міжнародний фондовий ринок можуть здійснити тільки великі організації, а також країни з розвиненою інфраструктурою національного ринку цінних паперів.

На міжнародний ринок цінних паперів мають великий вплив національні ринки. Розвиток портфельного інвестування в першу чергу залежить від розвиненості фондового ринку приймаючої країни.