Сутність теорій, що пов’язані з механізмом формування дивідендної політики

Дивідендна політика пов’язана з розподілом прибутку в акціонерних товариствах. Проте аналізовані в даному розділі принципи і методи розподілу прибутку застосовуються не тільки до акціонерних товариств, але і до підприємств будь-якої іншої організаційно-правової форми діяльності. У цьому випадку змінюватися буде тільки термінологія. Замість термінів акція і дивіденд будуть використовуватися терміни пай, внесок і прибуток на внесок, а механізм виплати прибутків власникам залишиться таким же.

Основною метою розробки дивідендної полити є встановлення необхідної пропорційності між поточним споживанням прибутку власниками і майбутнім її ростом, що максимізує ринкову вартість підприємства і забезпечує стратегічний його розвиток.

Виходячи з даної мети поняття дивідендної політики може бути сформульовано так: дивідендна політика є складовою частиною загальної політики управління прибутком, що заключається в оптимізації пропорцій між споживаною і капіталізуємою її частинами з метою максимізації ринкової вартості підприємства.

Формуванню оптимальної дивідендної політики в країнах із розвиненою ринковою економікою присвячені численні теоретичні дослідження. Найбільш поширеними теоріями, пов’язаними з механізмом формування дивідендної політики, є:

1. Теорія незалежності дивідендів. Її автори – Ф. Модільяні і М. Міллер, – які згадуються звичайно у посиланнях під абревіатурою ММ підтверджують, що i вибрана дивідендна політика ніяк не впливає ні на ціну акцій, ні на добробут власників в поточному або перспективному періоді, так як ці показники залежать від суми, яка формується, а не від прибутку, що розподіляється. Відповідно до цієї теорії дивідендній політиці відводиться пасивна роль у механізмі управління прибутком. Незважаючи на всі недоліки у плані практичного використання, теорія ММ стала відправним пунктом пошуку більш оптимальних рішень механізму формування дивідендної політики.

2. Теорія переваги дивідендів або "синиця в руках". Її автори – М. Гордон і Д. Лінтнер – підтверджують, що кожна одиниця поточного прибутку, виплаченого у формі дивідендів коштує завжди більше, ніж прибуток відкладений на майбутнє, у зв’язку зі властивим йому ризиком. Виходячи з даної теорії максимізація дивідендних виплат має більшу перевагу, ніж капіталізація прибутку. Проте супротивники цієї теорії підтверджують, що в більшості випадків отриманий у формі дивідендів прибуток все одно реінвестується потім в акції своєї або аналогічної акціонерної компанії, що не дозволяє використовувати фактор ризику як аргумент на користь тієї або іншої дивідендної політики, бо чинник ризику визначається рівнем ризику господарської діяльності тієї або іншої компанії, а не характером дивідендної політики.

3. Теорія мінімізації дивідендів або "теорія податкових переваг". Відповідно до цієї теорії ефективність дивідендної політики визначається критерієм мінімізації податкових виплат за поточними і майбутніми прибутками власників, тому що оподатковування поточних прибутків у формі одержуваних дивідендів завжди вище, ніж майбутніх. Отже, дивідендна політика повинна забезпечувати мінімізацію дивідендних виплат, а відповідно – максимізацію капіталізації прибутку з тим, щоб одержати найвищий податковий захист сукупного прибутку власників. Проте такий підхід до дивідендної політики не влаштовує численних дрібних акціонерів із низьким рівнем прибутків, що постійно потребують поточних надходжень у формі дивідендних виплат, що знижує обсяг попиту на акції таких компаній, а відповідно – і ціну цих акцій, які котируються на ринку.

4. Сигнальна теорія дивідендів або "теорія сигналізації". Дана теорія побудована на тому, що основні моделі оцінки поточної реальної ринкової вартості акцій у якості базисного елемента використовують розмір дивідендів, що виплачуються за нею. Таким чином, ріст рівня дивідендних виплат визначає автоматичне зростання реальної, а відповідно – ринкової вартості акцій, що котирується. Це при їх реалізації приносить акціонерам додатковий прибуток. Крім того, виплата високих дивідендів "сигналізує" про те, що компанія знаходиться на підйомі й очікує суттєве зростання прибутку в наступному періоді. Дана теорія нерозривно пов’язана з високою "прозорістю" фондового ринку, на якому оперативно отримана інформація суттєво впливає на коливання ринкової вартості акцій.

5. Теорія відповідності дивідендної політики складу акціонерів або "теорія клієнтури”. Відповідно до цієї теорії компанія повинна здійснювати таку дивідендну політику, що відповідає очікуванням більшості акціонерів, їх менталітету. Якщо основний склад акціонерів віддає перевагу поточному прибутку, то дивідендна політика повинна виходити з переважного напрямку прибутку на цілі поточного споживання. І навпаки, якщо основний склад акціонерів віддає перевагу збільшенню своїх майбутніх доходів, то дивідендна політика повинна виходити з переважної капіталізації прибутку в процесі його розподілу. Та частина акціонерів, що із такою дивідендною політикою буде не згідна, реінвестує свій капітал в акції інших компаній, у результаті чого склад "клієнтури" стане більш однорідним.

4.2. Підходи до формування дивідендної політики

Практичне використання даних теорій дозволило виробити три підходи до формування дивідендної політики – консервативний, помірний (компромісний) і агресивний. Кожному з цих підходів відповідає визначений тип дивідендної політики (таблиця 12).

Таблиця 12

Основні типи дивідендної політики акціонерного товариства

Визначальний підхід до формування дивідендної політики	Варіанти типів дивідендної політики
І. Консервативний підхід	1. Залишкова політика дивідендних виплат. 2. Політика стабільного розміру дивідендних виплат
ІІ. Помірний (компромісний) підхід	1. Політика мінімального стабільного розміру дивідендів з надбавкою в окремі періоди
ІІІ. Агресивний підхід	1. Політика стабільного рівня дивідендів. 2. Політика постійного зростання розміру дивідендів

Консервативний підхід розкриває такі варіанти типів дивідендної політики:

1. Залишкова політика дивідендних виплат припускає, що фонд виплати дивідендів утвориться після того, як за рахунок прибутку задоволена потреба у формуванні власних фінансових ресурсів, що забезпечують повною мірою реалізацію інвестиційних можливостей підприємства. Якщо за наявними інвестиційними проектами рівень внутрішньої ставки прибутковості перевищує середньозважену вартість капіталу, то основна частина прибутку повинна бути спрямована на реалізацію таких проектів, бо вона забезпечить високий темп росту капіталу (відкладеного прибутку) власників. Перевагою політики даного типу є забезпечення високих темпів розвитку підприємства, підвищення його фінансової стійкості. Недолік цієї політики полягає в нестабільності розмірів дивідендних виплат, повної непередбаченості їх розмірів, що формуються, у наступному періоді і навіть відмова від їх виплат у період високих інвестиційних можливостей, що негативно позначається на формуванні рівня ринкової ціни акцій. Така дивідендна політика використовується звичайно лише на ранніх стадіях життєвого циклу підприємства, пов’язаних з високим рівнем його інвестиційної активності.

2. Політика стабільного розміру дивідендних виплат припускає виплату незмінної їх суми протягом тривалого періоду, при високих темпах інфляції сума дивідендних виплат коректується на індекс інфляції. Перевагою даної політики є її надійність, що створює почуття впевненості в акціонерів у незмінності розміру поточного прибутку незалежно від різноманітних обставин, визначає стабільність котирування акцій на фондовому ринку. Недоліком цієї політики є її слабкий зв’язок із фінансовими результатами діяльності підприємства, у зв’язку з чим у періоди несприятливої кон’юнктури і низького розміру формованого прибутку інвестиційна діяльність може бути зведена до нуля. Для того, щоб уникнути цих негативних наслідків стабільний розмір дивідендних виплат установлюється звичайно на низькому рівні, тому даний тип дивідендної політики належить до категорії консервативної, що мінімізує ризик зниження фінансової стійкості підприємства через недостатні темпи приросту власного капіталу.

Помірний підхід розкриває такий тип дивідендної політики, як політика мінімального стабільного розміру дивідендів з надбавкою в окремі періоди або політика "екстра-дивіденда". Її перевагою є стабільна гарантована виплата дивідендів в мінімально передбаченому розмірі й тісних зв’язках з фінансовими результатами діяльності підприємства, що дозволяє збільшувати розмір дивідендів у періоди сприятливої господарської кон’юнктури, не знижуючи при цьому рівень інвестиційної активності. Така дивідендна політика дає найбільший ефект на підприємствах із нестабільним у динаміці розміром формування прибутку. Основний недолік цієї політики полягає в тому, що при тривалій виплаті мінімальних розмірів дивідендів інвестиційна привабливість акцій компанії знижується і відповідно падає їх ринкова вартість.

Агресивний підхід розкриває такі варіанти типів дивідендної політики: 1. Політика стабільного рівня дивідендів передбачає встановлення довгострокового нормативного коефіцієнта дивідендних виплат щодо суми прибутку або нормативу розподілу прибутку на споживчу і капіталізовану її частини. Перевагою даної політики є простота її формування і тісний зв’язок із розміром формованого прибутку. Основним недоліком є нестабільність розмірів дивідендних виплат на акцію, яка обумовлена нестабільністю суми прибутку, що формується. Ця нестабільність "сигналізує" про високий рівень ризику господарської діяльності даного підприємства. Навіть при високому рівні дивідендних виплат така політика не цікавить інвесторів акціонерів, що уникають ризику. Тільки зрілі компанії зі стабільним прибутком можуть дозволити собі здійснення дивідендної політики даного типу. Якщо розмір прибутку суттєво варіює в динаміці, ця політика генерує високу загрозу банкрутства.

2. Політика постійного зростання розміру дивідендів передбачає стабільне зростання рівня дивідендних виплат у розрахунку на одну акцію. Зростання дивідендів при здійсненні такої політики відбувається, як правило, в твердо установленому відсотку приросту до їх розміру у попередньому періоді. Перевагою такої політики є забезпечення високої ринкової вартості акцій компанії та формування позитивного її іміджу у потенційних інвесторів при додаткових емісіях. Недоліком цієї політики є відсутність гнучкості в її проведенні та постійне зростання фінансової напруги. Якщо темп росту коефіцієнта дивідендних виплат зростає, тобто якщо фонд дивідендних виплат росте швидше, ніж сума прибутку, то інвестиційна активність підприємства скорочується, а коефіцієнти фінансової стійкості знижуються. Тому здійснення такої дивідендної політики можуть дозволити собі лише реально розквітаючі акціонерні компанії. Якщо ж ця політика не підкріплена постійним зростанням прибутку компанії, вона є вірним шляхом до банкрутства.

Дивідендна політика акціонерного товариства формується за такими основними етапами, як:

1. Урахування основних факторів, що визначають передумови формування дивідендної політики.

1. Вибір типу дивідендної політики відповідно до фінансової стратегії акціонерного товариства.

2. Розробка механізму розподілу прибутку відповідно до обраного типу дивідендної політики.

3. Визначення рівня дивідендних виплат на одну акцію.

4. Визначення форм виплати дивідендів.

5. Оцінка ефективності дивідендної політики.

Початковим етапом формування дивідендної політики є вивчення й оцінка факторів, що визначають цю політику. У практиці дані фактори прийнято підрозділяти на чотири групи:

1. Фактори, що характеризують інвестиційні можливості підприємства.

До числа основних факторів даної групи належать:

а) стадія життєвого циклу компанії. На ранніх стадіях життєвого циклу акціонерна компанія змушена більше засобів інвестувати у свій розвиток, обмежуючи виплату дивідендів;

б) необхідність розширення акціонерною компанією своїх інвестиційних програм. У періоди активізації інвестиційної діяльності, спрямованої на розширене відтворення основних фондів і нематеріальних активів, потреба в капіталізації прибутку зростає;

в) ступінь готовності окремих інвестиційних проектів із високим рівнем ефективності. Окремі підготовлені проекти потребують прискореної реалізації з метою забезпечення ефективної їх експлуатації при сприятливій кон’юнктурі ринку, що обумовлює необхідність концентрації власних фінансових ресурсів у ці періоди.

2. Фактори, що характеризують можливості формування фінансових ресурсів з альтернативних джерел.

У даній групі факторів основними є:

а) достатність резервів власного капіталу, сформованих у попередньому періоді;

б) вартість залучення додаткового акціонерного капіталу;

в) вартість залучення додаткового позикового капіталу;

г) доступність кредитів на фінансовому ринку;

д) рівень кредитоспроможності акціонерного товариства, обумовлений його поточним фінансовим станом.

3. Фактори, пов’язані з об’єктивними обмеженнями. До числа основних факторів даної групи належать:

а) рівень оподатковування дивідендів;

б) рівень оподатковування майна підприємств;

в) досягнутий ефект фінансового левериджу, обумовлений співвідношенням власного і позикового капіталу;

г) фактичний розмір одержуваного прибутку і коефіцієнт рентабельності власного капіталу.

4. Інші фактори. У складі даних факторів можуть бути виділені:

а) кон’юнктурний цикл товарного ринку, учасником якого є акціонерна компанія. У період підйому кон’юнктури ефективність капіталізації прибутку значно зростає;

б) рівень дивідендних виплат компаніями-конкурентами;

в) невідкладність платежів за раніше отриманими кредитами;

г) можливість втрати контролю над управлінням компанією. Низький рівень дивідендних виплат може призвести до зниження ринкової вартості акцій компанії, що збільшує ризик фінансового захоплення акціонерної компанії конкурентами.

Оцінка даних факторів дозволяє визначити вибір того або іншого типу дивідендної політики на найближчий перспективний період.

Механізм розподілу прибутку акціонерного товариства відповідно до обраного типу дивідендної політики передбачає таку послідовність дій:

На першому етапі із суми чистого прибутку вилучаються обов’язкові відрахування в резервний і інші фонди спеціального призначення, передбачені статутом товариства. Сума чистого прибутку, за мінусом обов’язкових відрахувань, є так званим "дивідендним коридором", у рамках якого реалізується відповідний тип дивідендної політики.

На другому етапі частина чистого прибутку, що залишилася, розподіляється на капіталізуєму і споживчу її частини. Якщо акціонерне товариство притримується залишкового типу дивідендної політики, то в процесі цього етапу розрахунків пріоритетним завдання є формування фонду виробничого розвитку і навпаки.

На третьому етапі сформований за рахунок прибутку фонд споживання розподіляється на фонд дивідендних виплат і фонд споживання персоналу акціонерного товариства, що передбачає додаткове матеріальне стимулювання працівників і задоволення їх соціальних потреб. Основою такого розподілу є обраний тип дивідендної політики і зобов’язання акціонерного товариства за колективним договором.

Визначення рівня дивідендних виплат на одну просту акцію здійснюється за формулою:

, де

РДВпа – рівень дивідендних виплат на одну акцію;

ФДВ – фонд дивідендних виплат, сформований відповідно до обраного типу дивідендної політики;

ВП – фонд виплат дивідендів власникам привілейованих акцій (за передбаченим їх рівнем);

Кпа – кількість простих акцій, емітованих акціонерним товариством.

Важливим етапом формування дивідендної політики є вибір форм виплати дивідендів. Основними з таких форм є:

1. Виплати дивідендів готівкою (чеками). Це найбільш проста і найпоширеніша форма здійснення дивідендних виплат.

2. Виплата дивідендів акціями. Така форма передбачає надання акціонерам дивідендні виплати знову емітувати в акції. Вона має інтерес для акціонерів, менталітет яких орієнтований на ріст капіталу в наступному періоді. Акціонери, що вважають за краще поточний прибуток, можуть продати в цих цілях додаткові акції на ринку.

3. Автоматичне реінвестування. Дана форма виплати надає акціонерам право індивідуального вибору – одержати дивіденди готівкою або реінвестувати їх у додаткові акції. У цьому випадку акціонер вкладає з компанією або обслуговуючою її брокерською конторою відповідну угоду.

4. Викуп акцій компанією. Він розглядається як одна з форм реінвестування дивідендів, відповідно до якої на суму дивідендного фонду компанія скуповує на фондовому ринку частину акцій, що вільно обертаються. Це дозволяє автоматично збільшувати розмір прибутку на одну акцію, що залишилася і підвищувати коефіцієнт дивідендних виплат у наступному періоді. Така форма використання дивідендів потребує згоди акціонерів.

Для оцінки ефективності дивідендної політики акціонерного товариства використовують такі показники:

а) коефіцієнт дивідендних виплат, що розраховується за формулами:

або

, де

Кдв – коефіцієнт дивідендних виплат;

ФДВ – фонд дивідендних виплат, сформований відповідно до обраного типу дивідендної політики;

ЧП – сума чистого прибутку акціонерного товариства;

Да – сума дивідендів, що виплачуються на одну акцію;

ЧПа – сума чистого прибутку, що припадає на одну акцію.

б) коефіцієнт співвідношення ціни і прибутку за акцією, що визначається за формулою:

, де

Кц/п – коефіцієнт співвідношення ціни і прибутку за акцією;

РЦа – ринкова ціна однієї акції;

Да – сума дивідендів, виплачених на одну акцію.

При оцінці ефективності дивідендної політики можуть бути використані також показники динаміки ринкової вартості акцій.

ЕМІСІЙНА ПОЛІТИКА

Основною метою емісійної політики є залучення на фондовому ринку необхідного обсягу власних фінансових засобів у мінімально можливі терміни. Емісійна політика підприємства є частиною загальної політики формування власних фінансових ресурсів, що полягає в забезпеченні залучення необхідного їх обсягу за рахунок випуску і розміщення на фондовому ринку власних акцій.

Розробка ефективної емісійної політики підприємства охоплює такі етапи:

1. Дослідження можливостей ефективного розміщення запропонованої емісії акцій.

2. Визначення цілей емісії.

3. Визначення обсягу емісії.

4. Визначення номіналу, видів і кількості акцій, що емітуються.

5. Оцінка вартості акціонерного капіталу, що залучається.

6. Визначення ефективних форм андерайтингу.

1. Дослідження можливостей ефектного розміщення запропонованої емісії акцій. Рішення про первинну або додаткову емісію акцій можна прийняти лише на основі всебічного попереднього аналізу кон’юнктури фондового ринку й оцінки інвестиційної привабливості своїх акцій.

Аналіз кон’юнктури фондового ринку включає характеристику стану попиту і пропозиції акцій, динаміку рівня цін їх котирування, обсягів продажу акцій нових емісії і ряду інших показників. Результатом проведення такого аналізу є визначення рівня чутливості реагування фондового ринку на появу нової емісії й оцінка його потенціалу поглинання обсягів акцій, що емітуються.

Оцінка інвестиційної привабливості своїх акцій проводиться з позиції врахування перспективи розвитку галузі, конкурентоспроможності виробленої продукції, а також рівня показників свого фінансового стану порівняно з середньогалузевими показниками. У процесі оцінки визначається можливий ступінь інвестиційної привабливості акцій своєї компанії порівняно з акціями інших компаній.

2. Визначення цілей емісії. У зв’язку з високою вартістю залучення власного капіталу із зовнішніх джерел цілі емісії повинні бути достатньо вагомими з позицій стратегічного розвитку підприємства і можливостей суттєвого підвищення його ринкової вартості в наступному періоді. Основними з таких цілей є:

а) реальне інвестування, пов’язане з галузевою, підгалузевою і регіональною диверсифікацією виробничої діяльності (створення мережі нових філій, дочірніх фірм, нових виробництв із великим обсягом випуску продукції тощо);

б) необхідність суттєвого покращання структури капіталу, що використовується:

– підвищення частини власного капіталу з метою росту рівня фінансової стійкості;

– забезпечення більш високого рівня власної кредитоспроможності та зниження за рахунок цього вартості залучення позикового капіталу;

– підвищення ефекту фінансового левериджу тощо;

в) поглинання інших підприємств з метою одержання ефекту синергизму (участь у приватизації сторонніх державних підприємств також може розглядатися як варіант їхнього поглинання, якщо при цьому забезпечується придбання контрольного пакету акцій або переважної частини в статутному фонді);

г) інші цілі, що потребують швидкої акумуляції значного обсягу власного капіталу.

3. Визначення обсягу емісії. При визначенні обсягу емісії необхідно виходити з раніше розрахованої потреби в залученні власних фінансових ресурсів за рахунок зовнішніх джерел.

4. Визначення номіналу, видів і кількості акцій, що емітуються. Номінал акцій визначається з урахуванням основних категорій майбутніх їх покупців: найбільші номінали акцій орієнтовані на їх придбання інституційними інвесторами, а найменші – на придбання населенням. У процесі визначення видів акцій (простих і привілейованих) установлюється доцільність випуску привілейованих акцій. Якщо такий випуск визнаний доцільним, то встановлюється співвідношення простих і привілейованих акцій. При цьому варто мати на увазі, що відповідно до чинного законодавства частина привілейованих акцій не може перевищувати 10 % загального обсягу емісії. Кількість акцій, що емітуються, визначається виходячи з обсягу емісії та номіналу однієї акції. У процесі однієї емісії може бути встановлений лише один варіант номіналу акцій.

5. Оцінка вартості акціонерного капіталу, що залучається. Оцінка здійснюється за параметрами:

а) припустимим рівнем дивідендів, що визначається виходячи з вибраного типу дивідендної політики;

б) витратами щодо випуску акцій і розміщенню емісії, що приведені до середньорічного розміру.

Розрахункова вартість капіталу, що залучається, співставляється з фактичною середньозваженою вартістю капіталу і середнім рівнем ставки відсотка на ринку капіталу. Лише після цього приймається остаточне рішення про здійснення емісії акцій.

6. Визначення ефективних форм андерайтингу. Для того, щоб швидко й ефективно провести відкрите розміщення обсягу акцій, що емітується, необхідно визначити склад андерайтерів, узгодити з ними ціни початкового котирування акцій і розмір комісійної винагороди, забезпечити регулювання обсягів продажу акцій відповідно до потреб у потоку надходження фінансових засобів, що забезпечують підтримку ліквідності вже розміщених акцій на початковому етапі їх обертання.

За рахунок збільшеного власного капіталу підприємство має можливість, використовуючи незмінний коефіцієнт фінансового левериджу, відповідно збільшити обсяг позикових засобів, а отже, і підвищити рентабельність власного капіталу.

Запитання та завдання для самостійної роботи

1. Охарактеризувати форми функціонування власного капіталу підприємства.

2. Охарактеризувати склад основних джерел формування власних фінансових ресурсів підприємства.

3. Розкрити особливості політики формування власних фінансових ресурсів підприємства.

4. Розкрити особливості аналізу формування власних фінансових ресурсів підприємства в попередньому періоді визначення загальної потреби в них.

5. Охарактеризувати оптимізацію співвідношення внутрішніх і зовнішніх джерел формування власних фінансових ресурсів.

6. Розкрити основні особливості оцінки вартості окремих елементів власного капіталу.

7. Розкрити особливості такого базового елемента оцінки, як вартість функціонуючого власного капіталу.

8. Розкрити особливості такого базового елемента оцінки, як вартість додаткового акціонерного капіталу, що залучається.

9. Охарактеризувати механізм управління формуванням операційного прибутку, пов’язавши його з такими показниками, як обсяг реалізації продукції, доходи та витрати підприємства.

10. Охарактеризувати механізм управління операційним прибутком (операційний леверидж).

11. Охарактеризувати теорії, що пов’язані з механізмом формування дивідендної політики.

12. Охарактеризувати основні типи дивідендної політики акціонерного товариства.

13. Розкрити особливості основних етапів формування дивідендної політики акціонерного товариства.

14. Розкрити особливості емісійної політики.

15. Розкрити сутність основних етапів формування емісійної політики підприємства.

16. Записати у словник визначення таких термінів: запозичений капітал, банківський кредит, фінансовий лізинг, овердрафт, роллеверний кредит, іпотечний кредит, онкольний кредит, прямий лізинг, непрямий лізинг, міжнародний лізинг, компенсаційний лізинг, леверидж-лізинг, кредиторська заборгованість.

Тести

1. Форми функціонування власного капіталу підприємства:

1) статутний фонд;

2) резервний капітал;

3) цільові фінансові фонди;

4) зовнішні джерела;

5) нерозподілений прибуток;

6) інші форми власного капіталу.

2. Джерела формування власних фінансових ресурсів підприємства:

1) внутрішні джерела;

2) зовнішні джерела;

3) резервний фонд.

3. Внутрішні джерела формування власних ресурсів підприємства:

1) прибуток, що залишився в розпорядженні підприємства;

2) амортизаційні відрахування;

3) отримання підприємством безоплатної фінансової допомоги.

4. Зовнішні джерела формування власних фінансових ресурсів:

1) залучення додаткового пайового чи акціонерного капіталу;

2) прибуток, що залишився в розпорядженні підприємства;

3) отримання підприємством безоплатної фінансової допомоги.

5. Етапи розробки політики формування власних фінансових ресурсів підприємства:

1) аналіз формування власних фінансових ресурсів підприємства в попередньому періоді;

2) визначення загальної потреби у власних фінансових ресурсах;

3) оцінка вартості залучення власного капіталу із ресурсних джерел;

4) забезпечення максимального обсягу залучення власних фінансових ресурсів за рахунок внутрішніх джерел;

5) амортизаційні відрахування;

6) забезпечення необхідного обсягу залучення власних фінансових ресурсів із зовнішніх джерел;

7) оптимізація співвідношення внутрішніх і зовнішніх джерел формування власних фінансових ресурсів.

6. Система базових елементів оцінки вартості власного капіталу підприємства:

1) вартість функціонуючого власного капіталу;

2) вартість нерозподіленого прибутку звітного періоду;

3) вартість додаткового капіталу, що залучається;

4) усі відповіді неправильні.

7. Види балансового прибутку підприємства:

1) прибуток від реалізації продукції;

2) прибуток від реалізації майна;

3) прибуток від реалізації позареалізованих операцій;

4) чистий операційний прибуток.

8. Коефіцієнт оперативного левериджу:

1) Кол = Впост./ВО;

2) Е ол = (DВОП)/DЧРОД;

3) Нрzоп = (ВРzоп)/Цоп.

9. Ефект операційного левериджу:

1) Еол = (DВОП)/DОР;

2) Еол = (DМП)/DОР

3) Еол = (DМП)/DВОП.

10. Теорії формування дивідендної політики:

1) теорія незалежності дивідендів;

2) теорія переваги дивідендів;

3) теорія мінімізації дивідендів;

4) сигнальна теорія дивідендів;

5) теорія клієнтури;

6) теорія ММ.

11. Консервативний підхід формування дивідендної політики:

1) залишкова політика дивідендних виплат;

2) політика стабільного розміру дивідендних виплат;

3) політика стабільного рівня дивідендів.

12. Компромісний підхід формування дивідендної політики:

1) політика мінімального стабільного розміру дивідендів з надбавкою в окремі періоди;

2) залишкова політика дивідендних виплат;

3) політика постійного росту розміру дивідендів.

13. Агресивний підхід формування дивідендної політики:

1) політика стабільного рівня дивідендів;

2) залишкова політика дивідендних виплат;

3) політика постійного росту розміру дивідендів.

14. Основні етапи формування дивідендної політики акціонерного товариства:

1) основні фактори, що визначають переваги формування дивідендної політики;

2) вибір типу дивідендної політики відповідно до фінансової стратегії акціонерного товариства;

3) розробка механізму розподілення прибутку відповідно до вибраного типу дивідендної політики;

4) визначення рівня дивідендних виплат на одну акцію;

5) політика стабільного розміру дивідендних виплат;

6) визначення форм виплати дивідендів;

7) оцінка ефективності дивідендної політики.

15. Фактори, що характеризують інвестиційні можливості підприємства:

1) стадія життєвого циклу компанії;

2) необхідність розширення акціонерною компанією своїх інвестиційних програм;

3) доступність кредитів на фінансовому ринку.

16. Фактори, що характеризують можливості формування фінансових ресурсів із альтернативних джерел:

1) достатність резервів власного капіталу, що сформовані в попередньому періоді;

2) вартість залучення додаткового акціонерного капіталу;

3) доступність кредитів на фінансовому ринку;

4) рівень оподаткування дивідендів;

5) рівень кредитоспроможності акціонерного товариства.

17. Фактори, що пов’язані з об’єктивними обмеженнями:

1) рівень оподаткування дивідендів;

2) рівень оподаткування майна підприємства;

3) рівень дивідендних виплат компаніями-конкурентами;

4) досягнутий ефект фінансового левериджу;

5) фактичний розмір прибутку, що отримує підприємство.

18. Коефіцієнт дивідендних виплат:

1) Кдв = ФДВ/ЧП;

2) Кдв = Да/Чпа;

3) Кол = Впост./Во.

19. Етапи формування емісійної політики підприємства:

1) дослідження можливостей ефективного розміщення передбаченої емісії акцій;

2) визначення цілей емісії;

3) визначення обсягу емісії;

4) визначення номіналу, видів і кількості акцій, що емітуються;

5) оцінка вартості акціонерного капіталу, що залучається;

6) досягнення ефекту фінансового левериджу;
7) визначення ефективних форм андерайтингу.