Головні освітні процеси і світі та Європі

Відтак, європейські країни, враховуючи економічні та політичні реалії, не шкодують зусиль на оновлення своїх систем освіти. До загальних тенденцій можна віднести:

• розширення охоплення дітей дошкільною підготовкою і перетворення її в кількарічний обов'язковий елемент первинної освіти;

• збільшення тривалості обов'язкової освіти;

• швидке розширення контингентів студентів, зростання кількості та різноманітності вищих шкіл за рахунок переважного розширення сектору вищої професійної освіти;

• підвищення значення вивчення іноземних мов;

• потреба оволодіння новими джерелами і засобами інформації;

• інтенсифікація обмінів студентами та викладачами (розширення мобільності) між різними країнами;

• створення, поширення та використання спільних стандартів освіти.

Слід також зазначити той факт, що до міжнародної педагогіки, з ініціативи педагогів-практиків, увійшло поняття "відкрита освіта", яке свідчить про появу нових підходів до організації навчально-виховного процесу.

"Відкрита освіта" передбачає:

* внутрішню автономність навчального закладу;» активну участь батьків у справах школи;

* гнучку систему організації навчального процесу;

» відмову від поділу на класи, склад яких не змінюється багато років;

* розподіл учнів на групи за їх рівнем підготовки;

» створення різновікових навчальних об'єднань школярів;

* наявність персональних навчальних планів для кожного учня;

* формування позитивного ставлення дітей до навколишнього світу та відповідальності за свої вчинки;

* залучення учнів до визначення мети навчальної роботи, до розв'язання поставлених проблем через спільну полеміку; формування планів та їх виконання;

* індивідуальна робота із конкретним батьком, учителем та учнем. Щодо цілей та змісту загальної середньої освіти, то між країнами-членами Ради Європи існує в цьому загальна узгодженість. Наприклад, європейськими експертами розроблена програма "Підготовка до життя", яка включає кілька завдань, що разом формують еталон сучасної європейської освіти.

Таблиця 4. Головні завдання європейської освіти

1. Засвоєння рідної мови й літератури

2. Вивчення двох іноземних мов на рівні щоденного спілкування.

3.Формування загальноєвропейської свідомості у сенсі опанування культурного спадку (історії, географії) якнайширшого обсягу. Історія і географія ні в якому разі не повинні викладатися у перспективі лише однієї країни.

4. Вивчення математичних дисциплін, але із застереженням, що не всі випускники середніх шкіл намагатимуться стати професорами-математиками.

5. Ознайомлення з основами природничих наук і технологій (фізики, хімії, біології, інформатики).

6. Громадянське виховання (ознайомлення з політичними і адміністративними структурами власної і сусідніх країн, головних європейських і світових структур).

7. Ознайомлення з головними планетарними проблемами (екології,демографії, миру і злагоди, транспорту і безпеки, наркотиків, СНІД-у, ролі засобів масової інформації тощо. ___________________________________

8. Включення школи та учнів у життя місцевого середовища як засіб полегшення і прискорення процесів їхньої соціумізації (формування особистості, громадянської постави, рівноправного входження в евросоціум).

Експерти Ради Європи визначальними у навчанні та вихованні учнів вважають:

» формування навичок толерантного спілкування та взаємодії з іншими особами;

* набування вмінь розв'язування різноманітних проблем (логічногоі критичного способу міркувань, ясного розуміння й розпізнавання головних аспектів проблем, організації дій для їх вирішення, формулювання результатів точним і зрозумілим способом тощо);

» автономності у праці (за умови вміння працювати в колективі);

* навички збирання, нагромадження і відбору інформації, її поглибленого аналізу і вивчення;

* формування мотивації до безперервного учіння;

* формування багатої уяви, потрібної в креативній та інноваційній діяльності;

» гнучкість, психічна стійкість і налаштованість на пристосування до нових ситуацій і діяльності у незвичних чи непередбачуваних умовах.

У вихованні з'явилися нові поняття, які можна поєднати у такій черговості: виховання громадянина і патріота окремої країни громадянина Європи громадянина Світу.

Сучасна європейська цивілізація узагальнює досягнення багатьох культур: грецької, римської, християнської, єврейської тощо. Тому у вихованні важливо враховувати такі визначальні цінності, як: визнання Прав Людини, парламентської демократії, толерантності, поваги до чужої думки, а також солідарність, любов до ближнього, протистояння егоїзмові та споживацькому відношенню до життя, почуття відповідальності й дотримання обов'язку, надійність у діяльності, відкритість до інших культур, рас і континентів.

СТАН ОСВІТИ В УКРАЇНІ

З перетворенням України на самостійну державу освіта стала власною справою українського народу. Розбудова системи освіти, її докорінне реформування були проголошені основою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, виходу вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень, національного відродження, становлення державності та демократизації суспільства в Україні.

Динамізм, притаманний сучасній цивілізації, зростання соціальної ролі особистості та рівня її автономії, гуманізація та демократизація суспільства, інтелектуалізація праці, швидка зміна техніки і технологій в усьому світі - все це потребує створення таких умов, за яких народ України став би нацією, що постійно навчається.

Процеси змін освіти в Україні зумовлені поєднанням впливів зовнішніх і внутрішніх чинників періоду соціально-економічних реформ і переходу до вільноринкової економіки й демократичного суспільства в умовах посилення європейської економічної і політичної інтеграції.

До головних зовнішніх чинників входять явища глобалізації економіки, формування інформаційних суспільств, розпад СРСР і соціалістичного табору, посилення інтеграційних процесів у Європі, прискорення утвердження регульованої ринкової економіки та демократії на всій планеті, тенденції оновлення систем освіти в багатьох країнах світу. Внутрішні чинники - деколонізація і відновлення державного статусу української мови; відмова від старої моделі соціально-економічного устрою і створення демократичної держави; повернення до системи споконвічних народних християнських цінностей з включенням нових демократичних; інтеграція в Європу й орієнтація на її стандарти в освіті при збереженні національних особливостей; демократизація управління освітою; розширення системи вищої освіти та її удосконалення, що впливає на формування нового суспільного замовлення на підготовку сучасного вчителя; економічна криза і скорочення фінансування навчального процесу і наукових досліджень. Перебіг змін в освіті України 90-х років визначався примхливим поєднанням вказаних чинників. Так, на початку незалежності як населення, так і вище керівництво вважало успадковану систему освіти досить якісною, її глибоке реформування - неактуальним. Наслідком стала концентрація сил і ресурсів на окремих аспектах, пов'язаних з проголошенням незалежності і необхідністю деколонізації системи освіти. У ці роки з'явилися закони України "Про мову" (травень 1991 р.), який проголосив українську мову єдиною державною мовою і став підставою для поступового розширення її використання в навчальному процесі, і "Про освіту" (25.06.1991) - підстава для демократизації управління й появи приватного сектора у середній і вищій освіті.

Шляхом включення кращих середніх професійних закладів у систему вищої освіти наша вища школа з одноступеневої (існував лише диплом "спеціаліста") стала багатоступеневою (додалися дипломи "молодшого спеціаліста", "бакалавра" і "магістра"). Структура системи освіти набула вигляду, вказаного на схемі, запозиченій з праць Корсака К.В.: Дошкільне виховання, початкова школа (3-4 роки), основна школа (5 років) – базова середня школа, середня школа (2 роки),ліцеї та елітні спецшколи, коледжі, технікуми, училища, профшколи і профучилища (заклади 1-2 рівнів),

Вперше в Україні була організована Академія педагогічних наук - осередок досліджень і засіб наукової підтримки реформ.

У 1992-93 рр. прийнята державна національна програма реформ - "Освіта (Україна XXI ст.)", яка визначила стратегічні завдання змін в освітній політиці. Економічна криза не дала змоги реалізувати більшість практичних заходів цієї програми.

Після 1995 р. освітні реформи і зміни визначалися насамперед браком коштів у державному бюджеті і бажанням політиків і керівників зберегти якість атестатів і дипломів, наблизивши їх до європейських стандартів. Система освіти отримала найвищий законодавчий акт - Конституцію України (червень 1996 р.), статті якої враховують головні світові конвенції— прав людини і захисту дітей. У 53 статті Конституції проголошується право громадян на освіту, а також йдеться про обов'язковість загальної середньої освіти.

23 червня 1999 р. набув чинності Закон України "Про загальну середню освіту", статті якого визначають всі головні риси нашої школи початку XXI ст. Вона буде дванадцятирічною: 4+5+3, де 4 роки початкової школи, 5 - основної, 3 роки - старшої середньої. Це повинно зменшити перевантаження учнів і дати змогу рівномірно розташувати навчальний матеріал, полегшивши і працю вчителів. Серед головних нововведень - перетворення старшої середньої школи у заклад поглибленого вивчення учнями групи тих предметів, які вони обрали з наміром завершити оволодіння ними у вищих навчальних закладах. На черзі - створення нових державних стандартів змісту, введення нових предметів і методик викладання, щоб випускники оновленої школи України отримували визнані в Європі атестати разом зі знаннями, вміннями і навичками, необхідними для досягнення життєвого успіху.

Слід зауважити, що з середини 90-х років у групі чинників впливу на зміни системи освіти України все більшого значення набували зовнішні, насамперед, процес об'єднання Європи і формування узгоджених стандартів освіти. Сучасна система освіти України лише в окремих аспектах відповідає цим стандартам, в більшості -поступається. Більш детально це питання буде розглянуте нижче, під час аналізу тенденцій розвитку світової середньої освіти.

 

Лекція 4.Міжнародна взаємодія в освіті організації та програми

На початковій стадії розвитку і розширення навчання дітей і молоді дуже важливу роль в його організації й забезпеченні відігравала церква. Значна частина релігійної й світської інформації прийшла з попередніх сторіч у вигляді текстів на латині й грецькій мові, а тому навчальний процес, особливо у вищих закладах освіти, проходив найчастіше на цих мовах (університетські квартали в багатьох європейських столицях і досі називаються "латинськими"). Універсальність мов викладання дуже спрощувала спілкування освітян, давала змогу викладачам і студентам мандрувати з одного університету в інший, розшукуючи нові знання, методики і враження.

Активізація націоналізму, формування все більшої кількості мононаціональних країн разом із введенням навчання все вищого відсотка дітей і підлітків стали причиною поступового переходу в освіті на національні мови. Мовні й політичні бар'єри все більше гальмували обміни і мобільність (пересування) учасників навчального процесу, скорочували можливості освітньої взаємодії різних держав.

Можна стверджувати, що періоди зниження конфронтації держав і посилення торгівлі та взаємодії були сприятливими і для освітніх обмінів та контактів. Традиційно максимально активну участь у них брали науковці високого рангу, насамперед, відомі професори, на нижчих рівнях науки і освіти обміни були незначними. Зрідка потоки студентів-іноземців вливалися в ту чи іншу країну, де існували сприятливі умови для засвоєння культури й мови, чи університети надавали особливо якісну освіту: у Францію, Англію, Австро-Угорщину (XVIII - початок XIX ст.), Німеччину (більша частина XIX ст.) та ін.

Лише створення і зміцнення ООН й уроки Другої світової війни спричинили усвідомлення особливо великого значення розвитку освіти й організації максимально активної міжнародної культурно-освітньої взаємодії для зміцнення миру і виключення нових великих збройних конфліктів. Вперше в історії людства освіта була покликана на порятунок, на допомогу бідним і знедоленим, на згуртування розрізнених і ворогуючих націй і народів в спільну й мирну єдність.

Саме так були визначені завдання ЮНЕСКО — спеціалізованого підрозділу ООН, назва якого українською мовою — "Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури". Вона існує з 1948 р. і має штаб-квартиру в Парижі. Успішно розпочавши роботу, в роки загострення "холодної війни" керівництво ЮНЕСКО надмірно втягнулося в політичні акції на боці СРСР, що викликало демонстративний вихід США, Великобританії й кількох інших розвинених країн з цієї організації, що значно зменшило її бюджет. У наш час ЮНЕСКО об'єднує 178 країн, створює і поширює (зокрема, через Інтернет) багато аналітично-освітянських матеріалів. З 1969 р. до складу включене женевське Міжнародне Бюро Освіти, яке кожного непарного року організовує освітні сесії, в яких з національними доповідями беруть участь міністри освіти майже всіх країн світу. Головне завдання центральних органів ЮНЕСКО - опрацьовувати рекомендації:

- адміністративні а також педагогічні (створення навчальних програм, удосконалення методик викладання окремих предметів, освітні дослідження).

Очевидно, що практично всі роботи й рекомендації ЮНЕСКО мають важливе значення і враховуються не лише в процесі освітньої співпраці між різними країнами, але й для уточнення планів реформування національних систем освіти (хоч вони без ратифікації парламентами не є обов'язковими для виконання, наприклад, в Україні чи Польщі).

До системи ЮНЕСКО належать Міжнародна Асоціація Університетів (м. Париж) і Європейський Центр з Вищої Освіти (СЕРЕ8, м. Бухарест), які спеціалізуються на акумуляції даних про університети та інші заклади вищої освіти.

Варто згадати й розташований у Гамбурзі Інститут Освіти ЮНЕСКО, який з моменту заснування (1951 р.) займається освітою дорослих, а також неформальною, нетрадиційною і безперервною освітою.

Під егідою ЮНЕСКО у Парижі діє Міжнародний інститут освітнього планування (ПЕР), що спеціалізується на підготовці й підвищенні кваліфікації науковців та освітніх адміністраторів різних країн світу й аналітично-дослідницькій діяльності з метою удосконалення теорії і практики освітнього планування в світі. Особливо значним є доробок Інституту у сфері фінансування освіти.

Отже, хоч ЮНЕСКО лишається світовим лідером з різноманітності тем освітньої взаємодії, в умовах обмеженості фінансування і швидкого розвитку Інтернету й електронних інформаційних засобів йому складають все потужнішу конкуренцію інші міжнародні організації, що мають вищі ресурси.