Книга І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

 

Іван Михайлович Дзюба — Герой України, український літературознавець, критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, другий Міністр культури України (1992—1994). Академік НАНУ. Головний редактор журналу «Сучасність», член редколегій наукових часописів «Київська старовина», «Слово і час», «Євроатлантика» тощо.

Одним із засобів висвітлення питання у Дзюби є протиставлення теоретичної та ідеологічної основи, проголошених лозунгів та закликів і практичного становища речей, такого, яким воно є насправді. Всі проголошені ідеї зводилися до того, що і мови не може бути про якусь «социалистическую нивелировку», злиття всіх націй в одну, асиміляцію, насильницьке нав`язування багатьом націям якоїсь однієї мови і культури, а навпаки, повинно стояти завдання «їхнього всебічного розвитку, особливо розвитку раніше пригнічених і неповноправних націй»

Дзюба розглядає два види асиміляції: перший, коли всі народи світу об`єднуються у «вселюдство», тобто асиміляція націй на вселюдській основі, та другий – «поглинення однією нацією інших, асиміляцією кількох націй на базі однієї національної культури». Саме другий вид асиміляції, яку автор називає «тотожною колоніалізмові», є «глибокою історичною несправедливістю щодо асимільованих націй» і саме він спостерігається на теренах СРСР, і конкретно по відношенню до України.

Отже, І.Дзюба не відкидає самої ідеї комунізму та інтернаціоналізму, але він проти перекручування та псування цих ідей, він прагне до «виховання істинного національно-інтернаціоналістського почуття і відданості своїй нації, любові і поваги до всіх інших націй, бажання, щоб твоя нація якнайбільше прислужилася людству, зробила для нього все, на що здатна». Тобто, якщо говорити коротко, Дзюба виступає проти асиміляції.

Дещо схожу тему розглянуто і в статті «Про соціалістичні республіки та форми їхнього співробітництва». І знову протиставляється теоретичні настанови та практичне становище справ. Теоретично, СРСР – це вільний союз незалежних національних держав з однаковим соціальним ладом, ще й в Конституції СРСР забезпечено право вільного виходу будь-якої республіки з Союзу. До того ж, основні ідеологи марксизму-ленінізму, власне сам Ленін, проголошували, що «ми повинні саме в національному питанні, як порівняно малозначному, іти на поступки... нас ані трохи не може здивувати – і не повинна лякати – навіть така перспектива, що українські робітники й селяни перепробують різні системи і протягом кількох років випробують на практиці злиття з РРФСР, в відділення від неї в окрему самостійну УРСР...» (с. 89). А практично все та ж картина, яку можна описати словами І.Дзюби однією фразою «сьогодні некомунізм великодержавникові проститься (був би він «російський патріот», а якої масті – неважливо), а от українському комуністові найменше національне вболівання – не проститься» (с. 89). Отже, і тут викривлення та перекручення Леніна та ідей інтернаціональної комуністичної держави.

Розуміння автором українізацію викладено в статті «Українізація та її розгром». Те, що на час написання памфлету «Інтернаціоналізм та русифікація» «соромились згадувати, і саме це слово зробили одіозним», насправді було не більш не менш, а спроба чесної та енергійної «істинно інтернаціоналістської політики, накресленої прямими вказівками Леніна та постановами з`їздів РКП(б) та КП(б)». І українізація, якби вона була до кінця здійснена, «була б справжнім (а не пропагандистським) наочним і гіпнотизуючим взірцем плідності ленінської постановки національної справи..». Автор вважає українізацію безперечним благом, і глибоко обурюється лицемірности партійної політики СРСР: на зміну реальним діям, реальній українізації освіти, бюрократичного апарату, партійного та суспільного життя тощо, приходить звичайна безпідставна похвальба «нечуваним розквітом української...культури», проголошення всих тих вищевикладених принципів, а в реальності це все обертається нищенням української культури та нації взагалі.

Всі розмови про інтернаціоналізм – це слова і тільки слова, в реальності присутня одна тільки цілеспрямована русифікаторська політка, політика поглинання українського народу російським. Праця І.Дзюби була своєрідним проривом і дуже сміливим кроком людини, яка справді вболівала за вирішення національного питання і, звичайно, за свою рідну країну, потерпаючу від русифікаторської політики, за Україну.