Українська культура другої половини хіх. - початку XX ст. .

 

У другій половині XIX ст. фахівців з вищою освітою готували Харківський, Київський та Новоросійський (заснований на базі Рішельєвського ліцею в Одесі 1865 р.) університети, студентами яких у 90-ті роки були 4 тис. осіб. Характерно, що у пореформену добу статус університетів зазнав істотних змін. Модернізація економіки, завершення промислового перевороту зумовили гостру необхідність у фаховій диференціації, спеціалізації кадрів, що отримують вищу освіту. Ці обставини сприяли виникненню вищих спеціальних навчальних закладів: Ніжинського історико-філологічного інституту, Глухівського учительського інституту, Харківського ветеринарного інституту, Південноросійського технологічного інституту в Харкові, Київського політехнічного інституту, Вищого гірничого училища в Катеринославі.

У другій половині XIX ст. певні зрушення в освітній галузі відбулися в західноукраїнських землях. По-перше, відповідно до реформи 1869 р. початкові школи вийшли з-під опіки церкви і були підпорядковані світській владі. По-друге, ця ж реформа бодай формально запроваджувала обов´язкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років.

Особливого розвитку в пореформений період набули природничі науки. Світове визнання здобув доробок науковців, які працювали в Україні.

Історична наука не існувала ізольовано від суспільних процесів, і тому народницька ідеологія, що була досить популярною в пореформений період, знайшла відображення в працях вітчизняних істориків. М. Костомаров та В. Антонович стали основоположниками народницького напряму в українській історіографії. На відміну від своїх попередників, які основну увагу приділяли державі та коронованій еліті, вони зосереджувалися на вивченні історії народу, його ідеалів, вірувань, устремлінь, досліджували рух народу в просторі й часі, тенденції його економічного, політичного, культурного життя, боротьбу за свої права.

Оригінальним філософом цієї доби став П. Юркевич, науковий доробок якого є своєрідним підсумком української класичної філософії XVIII—XIX ст.

Характерними ознаками розвитку української літератури в другій половині XIX ст. були:

1. Різноманітність художніх напрямів. Твори цього періоду мали синтезний характер, органічно поєднували елементи реалізму і романтизму. У тогочасній Українській літературі, як і у всій європейській, ще не існувало чітко визначеного розмежування між «реалізмом» і «натуралізмом».

2. Наявність індивідуальних стилів письменства.

3. Поява нових тем і проблематики.

4. Демократизація і гуманізація літератури.

5. Ускладнення художніх форм.

6. Політизація літературної творчості.

У другій половині XIX ст., незважаючи на об´єктивні труднощі (відсутність спеціалізованих приміщень, несформованість шкіл режисури та акторської гри, заборони та протидію офіційних властей тощо), значних успіхів досягає українське професійне театральне мистецтво. Значною мірою це пов´язано з появою високохудожніх драматичних творів.

Розвиток літератури та театру в другій половині XIX ст. надав потужного імпульсу процесу творення національної музики. У 1862 p. C. Гулак-Артемовський створює першу національну українську оперу «Запорожець за Дунаєм», в основу якої покладено сюжет, підказаний М. Костомаровим.

Отже, українська культура в другій половині XIX ст. розвивалася в умовах розгортання буржуазних реформ, територіальної роз´єднаності українських земель, завершення формування української нації, ускладнення соціальної структури, політизації суспільного життя, посилення тиску державних структур. Всі ці та інші чинники залишили помітний відбиток у культурній сфері цієї доби, зумовивши появу та розгортання суперечливих тенденцій та явищ. Певні позитивні зрушення відбулися у галузі освіти (збільшилася кількість навчальних закладів, освіта набула більш світського характеру, створилася єдина система освіти тощо). Проте відсоток неписьменного населення в українських землях залишався ще досить високим, до того ж надто відчутними в освітній галузі були асиміляційні процеси — русифікація, полонізація, румунізація тощо.